загрузка...
Loading...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

XX - ПОЧАТОК XXI СТОЛІТЬ

Шляхи реалізму XX ст.

 

Історія XX сторіччя відзначена найглибшими соціальними потрясіннями: дві світові війни, що принесли величезні жертви й руйнування, безліч інших «локальних» воєн, революції, становлення й катастрофа тоталітарних режимів, злочини гітлеризму й сталінізму, геноцид цілих народів, масове знищення людей у концтаборах і створення атомної та водневої зброї, смуга «холодної війни», політичних репресій, виснажливої гонки озброєнь; розпад колоніальних імперій, вихід на політичну арену нових незалежних держав, поразка соціалістичної системи в протиборстві з «вільним миром», з 1980-х рр. рішучий поворот, що, нарешті, намітився, у бік мирного співіснування й співробітництва, загальний рух багатьох держав у руслі демократії та реформ.

Усередині цього історичного періоду чітко окреслено хронологічний рубіж: кінець Другої світової війни. Виділяється два періоди: література 1918-1945 рр. і література після 1945 р. Соціальні конфлікти розгорталися на тлі найбільших відкриттів у галузі науки, зокрема в медицині, генетиці, кібернетиці, інформатиці, що суттєво впливало на менталітет, спосіб життя, самі умови людського існування. Усе це одержало складне, неоднозначне відображення в літературі, яка характеризується винятковим різноманіттям письменницьких індивідуальностей, багатством художніх стилів, плідними новаторськими пошуками в галузі форми, засобів вираження, змісту. Знаменно, що до «традиційних» західноєвропейських літератур додалося чимало нових (африканських, азіатських, латиноамериканських), представники яких стали всесвітньо знаменитими. Серед цих явищ: латиноамериканський роман, створений у дусі так званого «магічного реалізму» (Гарсіа Маркес, Хорхе Луїс Борхес та ін.); японський філософський роман (Абе Кобо, Ясунарі Кавабата, Ое Кендзабуро та ін.); ісландський роман (X. Лакснесс); поезія Назима Хікмета (Туреччина) і Пабло Неруди (Чилі); «драма абсурду» Семюела Беккета (Ірландія) та ін. Лауреатами Нобелівської премії з літератури у XX сторіччі стали представники багатьох країн, усіх континентів. Поглибилися контакти письменників, взаємозв’язки й взаємозбагачення різних національних літератур.

У багатоколірній панорамі літературного процесу в XX в. простежується кілька провідних напрямів і тенденцій. Насамперед це модернізм, філософсько-естетичний напрям як у літературі, так і в мистецтві, який після Першої світової війни вступив у нову фазу, успадковуючи й продовжуючи традиції попередніх йому на рубежі століть декадансу й авангардизму. Модернізм, як виявляється з назви, оголошував себе сучасним мистецтвом, що використовує нові форми й засоби вираження, відповідні до нових реалій XX сторіччя на противагу «старомодному» мистецтву, орієнтованому на реалізм минулого століття. Модернізм по-своєму яскраво, вражаюче відбив кризові явища в житті сучасного суспільства, процес його глибокої дегуманізації, передав відчуття безсилля людини перед обличчям незрозумілих і ворожих їй сил, протистояння людини й середовища, вилучення індивіда, приреченого, самотнього, із суспільних зв’язків. Уособленням подібного тотального безсилля людини, її приреченості став Грегор Замза з новели Кафки «Перетворення». Модерністи робили особливий акцент на зображенні внутрішнього світу людину як самодостатнього. При цьому вони опиралися на досягнення сучасної науки, зокрема психології, на новітні психолого-філософські теорії Фрейда, Бергсона, на філософію екзистенціалізму. Вони узвичаїли цілу низку нових прийомів, таких, наприклад, як «потік свідомості», широко використовували жанр притчі, алегорію, філософське іносказання. Серед модерністів були найбільші, найталановитіші художники, такі як Франц Кафка, автор романів «Процес», «Замок», всесвітньо знаменитих новел-притч; Марсель Пруст, автор епопеї «У пошуках втраченого часу»; Джеймс Джойс, автор філософсько-алегоричного роману «Улісс», одного з найбільших творів словесного мистецтва нашого століття; поет Т. С. Еліот та ін. У руслі модернізму перебувають такі цікаві явища літератури XX в., переважно другої його половини, як «новий роман» (або «антироман»), що одержав розвиток у Франції в 1950-1970-х рр. (Наталі Саррот та ін.), як «драма абсурду» (у творчості Ежена Йонеско, Семюела Беккета).

Модернізму притаманний загалом песимістичний світогляд, невір’я в людину. Звичайно, він по-своєму відбив деякі істотні риси сучасного світу. Однак картина світу не може бути зведена лише до абсолютизації зла, хаосу й абсурду, до «відчуження» людини, до визнання її безпорадності. XX сторіччя дало й інші приклади: людського героїзму, творчих злетів, торжества волі, стійкості, суспільній активності й діючого гуманізму. Ці сторони закарбував, зокрема, реалізм XX в., який протистоїть модернізму. Реалізм багато в чому успадковував, але також розвинув і збагатив — з погляду тематики, художніх прийомів і форм — класичний реалізм минулого сторіччя, реалізм бальзаківського, стендалівского, діккенсівського типу.

Для реалізму XX в., на противагу модернізму, характерний життєстверджувальний пафос, віра в те, що «людина вистоїть» (В. Фолкнер), що «людину не можна перемогти» (Е. Хемінгуей). При цьому часом важко, та й навряд чи доцільно, провести чітку «розділову лінію» між модернізмом і реалізмом. Реалізм XX в. може бути ускладнений і модерністськими світовідчуттями (як, наприклад, у деяких творах В. Фолкнера, Т. Манна, Г. Гессе), так і натуралістичними елементами (у творчості Т. Драйзера, Дж. Стейнбека й ін.). Реалізму не чуже й використання багатьох характерних прийомів модернізму, наприклад, потоку свідомості. Взагалі ж «вододіл» між модернізмом і реалізмом проходить не по лінії форми, художньо-стильових прийомів, хоча вони самі по собі доволі значущі й невіддільні від змісту, а з погляду вихідної філософської позиції, тобто концепції людини. Дещо схематизуючи складну проблему, можна сказати: слабкому, безпомічному, часом приреченому героєві модернізму протистоїть активний, здатний боротися герой реалістичної літератури. Прагненню модерністів до художнього обґрунтування якихось універсальних законів буття реалісти протиставляють принцип історизму, конкретного соціального аналізу.

Багатство реалізму яскраво демонструє різноманітність жанрових форм роману: соціального, політичного, філософського, інтелектуального, фантастичного, детективного, утопічного, роману-антиутопії, роману-епопеї. Тут і широкі панорами життя (у Роже Мартена дю Гара, Ромена Ролана, Т. Драйзера та ін.), і використання міфу (у Гарсіа Маркеса), символіки й притчі (у Макса Фріша, Вільяма Голдінга, Веркора), фантастики (у Рея Бредбері), філософського іносказання (у К. Ое, А. Камю, Ж. П. Сартра й ін.), синтезу вимислу й документа (у Дж. Дос Пассоса), синтезу белетристики й музики (у Ромена Ролана), вигадливого змішування стилів (у Курта Воннегута). Чудовий внесок у збагачення жанру і роману внесли Томас Манн, що використовував «симфонічність» стилю, міф, іронію (у «Докторі Фаустусі»), Вільям Фолкнер, який «інтегрував» у своєму стилі символіку, потік свідомості, гротеск. Явищем світової значимості став американський роман міжвоєнного двадцятиліття, представлений Фолкнером, Хемінгуеєм, Фіццжеральдом, Дос Пассосом, Томасом Вулфом, Стейнбеком, Сінклером Льюїсом.

У літературі XX в. одержала широкий розвиток антивоєнна (в Олдінгтона, Ремарка, Хемінгуея, Дос Пассоса, Барбюса та ін.) і антифашистська тема (у Брехта, Бехера, Анни Зегерс, Фейхтвангера та ін.). Набув популярності роман-антиутопія, що висміює тоталітарні держави і їхніх вождів (у романах « У нас це неможливо» Сінклера Льюїса й «1984» Джорджа Оруелла); об’єктом сатири стали всякого роду «технічні» утопії (у Курта Воннегута).





загрузка...

загрузка...