загрузка...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

XX - ПОЧАТОК XXI СТОЛІТЬ

Джеймс Джойс «Джакомо Джойс»

 

Джеймс Джойс (1882-1941) — ірландський письменник, якого вважають одним з найвпливовіших письменників двадцятого століття. Він здобув загальне визнання перш за все завдяки своєму монументальному роману «Улісс» (1922). Крім того, його перу належать такі книги, як збірка оповідань «Дублінці» (1914), напівавтобіографічний роман «Портрет митця замолоду» (1916), а також найбільш загадковий та багатоплановий його твір — «Поминки за Фіннеганом» (1939).

Хоча Джойс більшу частину дорослого життя прожив за межами батьківщини, його твори просякнуті темою Ірландії: всі події відбуваються в Ірландії та більшість сюжетів пов’язані з нею. Центр світу, створеного Джойсом, знаходиться в Дубліні та відображає його сімейне життя, події й друзів (і ворогів) ще зі шкільних років. Саме через це Джеймс Джойс став одним із найкосмополітичніших і, водночас, найлокальніших модерністів, які писали англійською.

Джеймс Августин Алоїзій Джойс народився 2 лютого 1882 року в Дублінському передмісті Ратгар у католицькій сім’ї. Він був найстаршим з 10 дітей, що вижили; двоє з його братів і сестер померли від тифу. По батькові його сім’я походила з міста Фермой, що у графстві Корк. У 1887 році його батька, Джона Станіслауса Джойса (англ. John Stanislaus Joyce), було призначено податковим інспектором у Дубліні, і сім’я переїхала до престижного містечка Брей, що в 12 милях (19 км) від Дубліна. Приблизно в цей час на маленького Джеймса напав собака, що спричинило фобію собак, якою він страждав все своє подальше життя. Також він страждав від боязні грому, який його тітка трактувала як ознаку Божого гніву.

У 1891 році Джойс написав вірша «І ти, Гілі» («Еt Тu Неаlу») на смерть Стюарта Чарльза Парнелла, політичного лідера Ірландії. Старший Джойс надрукував вірш і навіть надіслав одну копію до бібліотеки Ватикану. У листопаді того ж року Джон Джойс був оголошений банкрутом і звільнений з посади. У 1893 йому призначили пенсію. Це послужило поштовхом до скочування сім’ї у бідність, в першу чергу через пияцтво батька та нездатність ефективно розпоряджатися грошима.

Початкову освіту Джеймс Джойс отримав у єзуїтському коледжі Клонгоуз Вуд — школі-інтернаті, до якого він потрапив у 1888 році, проте змушений був залишити у 1892, коли його батько більше не міг оплачувати навчання. Деякий час Джойс навчався вдома, і деякий час провчився у школі О’Коннела, що у Дубліні. У 1893 році його зарахували до коледжу Бельведер, що належав єзуїтам, сподіваючись, що в нього виявиться покликання і він приєднається до ордену. Все ж Джойс відійшов від католицизму у віці 16 років, хоча філософія Томи Аквінського матиме вплив на нього протягом всього подальшого життя.

У 1898 році він вступив до щойно створеного Дублінського університетського коледжу, де зайнявся вивченням сучасних мов, зокрема англійської, французької та італійської. Також у цей час він активно фігурував у театральних та літературних колах міста. Його рецензія на книгу «Нова драма» Генріка Ібсена була опублікована у 1900 році і у відповідь сам Ібсен надіслав авторові листа з подякою. У цей період Джойс написав кілька інших статей і принаймні дві п’єси, які, на жаль, не збереглися до тепер. Багато хто з його друзів з Дублінського університетського коледжу фігуруватимуть пізніше як персонажі його творів. Він був також активним учасником літературно-історичного товариства у коледжі, де у 1900 році виступив із доповіддю на тему «Драма і життя».

Після завершення коледжу, у 1903 році Джойс поїхав до Парижа «вивчати медицину», хоча насправді там він розтринькував гроші, які дала йому сім’я. Через кілька місяців перебування там він змушений був повернутися до Ірландії, оскільки його матері діагностували рак. Переживаючи за відсутність релігійних почуттів у сина, його мати безуспішно намагалася переконати його прийняти сповідь і причастя. 13 серпня вона померла, і Джойс відмовився стати на коліна та помолитися за неї разом із сім’єю. Після смерті матері він продовжував пиячити і влазити в борги. Він змушений був заробляти вчителюванням, написанням рецензій на книги та співами (у нього був чудовий тенор).

7 січня 1904 року він намагався опублікувати «Портрет художника», — есе про естетику, проте воно було відхилене журналом. Він вирішив переписати цей твір і перетворити його на роман «Стівен Герой». Цього ж року він зустрів Нору Барнакл, молоду жінку з міста Голвей, яка працювала покоївкою у готелі Фінна у Дубліні. 16 червня 1904 року у них було перше побачення, і ця дата увійшла в історію також як день, коли відбуваються події роману «Улісс».

Джойс залишився у Дубліні, продовжуючи пиячити. Після однієї пиятики, що супроводжувалася бійкою, Джойса підібрав на вулиці далекий знайомий його батька Альфред Гантер, який привів його до себе додому, де надав першу медичну допомогу. Гантер був чоловіком єврейського походження, і за чутками, мав зрадливу дружину. Саме він став одним з основних прототипів Леопольда Блума в «Уліссі». Джойс також товаришував із Олівером Сен-Джон Гогарті, який став моделлю для персонажа Бака Маллігана в «Уліссі». Одного разу, після того, як Джойс прожив шість днів у башті Мартелло, що належала Маллігану, між ними відбулася сварка, під час якої Малліган стріляв із пістолета у посуд, що висів над ліжком Джойса. Він втік звідти посеред ночі і пішки добрався до Дубліна, і наступного дня попросив товариша забрати свої речі із башти. Незабаром Джойс із Норою виїхав до Європи.

Джойс і Нора рушили до Цюріха, де він знайшов собі роботу викладача англійської мови у школі іноземних мов Берліца. Проте там виявилося, що його англійському агентові дали неправдиву інформацію стосовно роботи, і директор школи направив його до Трієста (який на той час був у Австро-Угорщині, а зараз є частиною Італії). Знову ж таки там йому не знайшлося роботи, але з допомогою директора школи іноземних мов у Трієсті Альмідано Артіфоні, він нарешті влаштувався на вчительську роботу у Паулі, що тоді була частиною Австро-Угорщини, а зараз знаходиться у Хорватії. Він викладав англійську мову переважно морським офіцерам австро-угорської армії з жовтня 1904 до березня 1905 року, поки австрійська влада, виявивши шпигунську мережу у місті не вигнала звідти усіх чужоземців. З допомогою того ж таки Артіфоні, Джойс перебрався назад до Трієста, де продовжив викладати мову. У Трієсті він майже постійно жив 10 років.

Того ж року Нора народила першу дитину, Джорджа. Джойс вмовив свого брата Станіслава приєднатись до нього у Трієсті, де на нього чекало місце вчителя у школі. Приводом для переїзду було нібито те, що Джеймс хотів братової компанії та запропонувати йому набагато цікавіше життя, ніж той вів до того, працюючи чиновником у Дубліні, хоча насправді Джойс хотів збільшити скупі прибутки своєї сім’ї заробітками брата. У Трієсті у них з братом були доволі напружені стосунки, спричинені транжирством Джойса та його пристрастю до алкоголю.

Через хронічну пристрасть до подорожей Джойсу швидко набридло життя у Трієсті і він переїхав до Рима в 1906, де влаштувався на роботу в банк. Проте Рим викликав у нього відразу і на початку 1907 року він повернувся до Трієста. Його донька Люсія народилась там улітку того ж року.

Джойс повернувся до Дубліна улітку 1909 року разом з Джорджем для того, щоб відвідати батька і опублікувати збірку оповідань «Дублінці». Він також відвідав сім’ю Нори у Голуеї, це була перша їх зустріч, і вона, на щастя, пройшла вдало. Готуючись до повернення до Трієста, він вирішив взяти з собою свою сестру Еву для того, щоб та допомагала Норі доглядати за домом. У Трієсті він пробув лише місяць і знову поїхав до Дубліна як представник власників кінотеатрів, з метою відкриття там кінотеатру. До Трієста він повернувся у січні 1910 року, прихопивши з собою іншу сестру, Ейлін. Ева повернулась додому через кілька років, оскільки тужила за батьківщиною, в той час як Ейлін усе життя прожила на континенті, одружившись із працівником банку Франтішеком Шауреком, чехом за походженням.

У 1912 році Джойс на деякий час знову приїхав до Дубліна для розв’язання багаторічної суперечки стосовно публікації «Дублінців» із своїм видавцем Джорджем Робертсом. Це була його остання подорож до Ірландії, і він ніколи там більше не побував, незважаючи на прохання батька та запрошення колеги по перу, ірландського письменника Вільяма Батлера Єйтса.

Одним з його студентів у Трієсті був Етторе Шмітц, відомий під псевдонімом Італо Свево. Вони познайомились у 1907 році, стали близькими приятелями та критиками творчості одне одного. Шмітц був євреєм, і саме він став моделлю для Леопольда Блума — майже всю інформацію стосовно іудаїзму, яка є у романі, Джойс отримав від Шмітца. У Трієсті у Джойса вперше почались проблеми з зором, які переслідуватимуть його до кінця життя і спричинять десятки хірургічних операцій.

Після закінчення війни Джойс на короткий час повернеться до Трієста, але не залишиться там через зміни, які спіткали місто унаслідок війни, а також через напружені стосунки із братом, який провів більшість війни у таборі для інтернованих. Натомість він, на запрошення Езри Паунда, у 1920 році поїхав до Парижа, де планував пробути лише тиждень, але прожив наступних двадцять років.

У Парижі в 20-ті роки Джойс зустрічався з Ернестом Хемінгуеєм, останній описав ці подіяв своїх мемуарах «Свято, яке завжди з тобою». Похований Джеймс Джойс на кладовищі Флунтерн.

Джеймс Джойс є одним з основоположників модерністського роману нового типу, поетика якого значно вплинула на розвиток не лише цього жанру, а й усього літературного процесу XX ст. Всесвітню славу Джойс здобув як автор збірки оповідань «Дублінці» (1914), психологічного есе «Джакомо» (1914), романів «Портрет художника в молоді роки» (1916), «Улісс» (1914-1921) і «Поминки за Фіннеганом» (1922-1939).

У своєму відомому романі «Улісс» (1922) для зображення духовного життя особистості письменник використав численні спогади, асоціації, внутрішній монолог, «потік свідомості», в якому химерно переплітаються різноманітні елементи процесу мислення. Цей твір збагатив техніку роману багатожанровістю, поглибленою інтелектуалізацією, різноманітністю форм суб’єктивної мови, використанням міфологічної символіки тощо. Саме завдяки появі цього твору сформувалася і стала дуже популярною школа «потоку свідомості».

«Потік свідомості» — це спосіб зображення психіки людини безпосередньо, «зсередини», як складного та динамічного процесу. Так, наприклад, психологічне есе Дж. Джойса «Джакомо» побудоване як потік свідомості головного героя, де поєднуються спостереження, думки, спогади, а також уривки почутих розмов, цитати з різних творів, багатозначні символи, натяки тощо. Психологічне самозосередження (автор сам є літературним героєм цього твору, адже Джакомо — це італійське звучання імені Джеймс), переживання сильних почуттів дають авторові поштовх для роздумів про навколишню дійсність і місце творчої індивідуальності в ній. Усі ці роздуми подані через суб’єктивне сприйняття ліричного героя, який не аналізує реальність, а відчуває її всією душею, всім серцем, свідомо й підсвідомо.

У романі «Улісс» Джойс також відтворює внутрішній світ людини в усій його складності, непередбачуваності, сплетінні логічного й алогічного, що важко осягнути розумом, але можна відчути, торкнутися серцем через сприйняття різноманітних асоціацій, чуттєвих впливів, зорових і звукових образів тощо. Для цього твору визначальним є поєднання (схоже на прийом кіномонтажу) об’єктивно існуючого й абсолютно суб’єктивного, пов’язаного зі свідомістю персонажів. Роман побудований як хроніка одного дня із життя двох героїв, мешканців Дубліна — Стівена Дедалуса та Леопольда Блума, — яка співвідноситься з «Одіссеєю» Гомера. Письменник використовує в «Уліссі» декілька потоків свідомості одночасно. Такий експеримент дає авторові змогу відтворити внутрішній людський час, що складається з усього досвіду життя, і таким чином створити цілісний епічний образ світу.

Психологічне есе «Джакомо Джойс» (1914) — невеликий за обсягом, та настільки цілісний і естетично довершений твір, який дає повне уявлення про особливості художнього стилю та світосприйняття автора.

Цей невеличкий твір цікавий з багатьох точок зору. Передусім, він стоїть на межі творчості Джойса-реаліста і Джойса-модерніста, а така «прикордонність» цікава вже сама по собі. До того ж, сам Джойс у зрілому віці якось зізнався, що хотів би написати таку ж елегантну річ, як «Джакомо». А отже, він сам її досить високо цінував. І нарешті, саме у цьому творі автор уперше випробував багато композиційних елементів різного рівня, які знаходимо у його пізніших модернових творах.

У «Джакомо» автор з непідробною самоіронією відтворив цікавий момент свого життя: коли він, зрілий вже чоловік, закохався у свою ученицю, молоду італійську єврейку Амалію Поппер, що брала в нього уроки англійської. Іронізуючи над великою різницею у віці, він жартома називає ліричного героя есе Джакомо (натякаючи на ім’я славетного «серцеїда» Казанови).

Увага письменника зосереджується на внутрішньому житті особистості, її думках і порухах серця. Він сам стає літературним героєм свого твору — Джакомо (так звучить італійською ім’я Джеймс), проте не зливається з ним повністю, що дає можливість показати духовний стан особистості під двома кутами зору — ззовні й зсередини, вести діалог із самим собою, відтворюючи напруженість внутрішніх процесів людської душі. У тексті наводяться факти біографії Джойса (перебування в Італії, Франції, Ірландії, робота вчителем англійської мови, читання лекцій про Шекспіра, написання «Улісса», одруження з Норою Барнакль, захоплення Амалією Поппер). Однак автобіографічне настільки переосмислюється, узагальнюється ним, що есе набуває широкого філософського звучання. Власна біографія письменника стає лише приводом для роздумів про життя людини, її поривання та падіння, надії й розчарування, про мистецтво, пошуки себе у світі й усвідомлення сенсу свого існування.

Есе має фрагментарну композицію, воно побудовано як «потік свідомості» головного героя, де поєднуються спостереження, думки, спогади, а також уривки почутих розмов, культурні ремінісценції, цитати з різних творів тощо.

Час дії є умовним, як і ситуації розвитку історії кохання. Головними є той час, в якому відчуває себе Джакомо, і ті епізоди, що знайшли глибокий відгук у його серці.

Сюжет твору має три психологічні лінії, пов’язані між собою:

він і вона (розвиток стосунків);

процес внутрішнього становлення героя;

осмислення духовної атмосфери епохи і місця в ній митця й особистості взагалі (в широкому історико-культурному та філософському контекстах).

Кохання минуло. Гіркий присмак неминучого розставання назавжди залишився в душі Джакомо. Але почуття дало поштовх для духовних роздумів, для переосмислення себе і світу, для творчості.

Протягом твору ставлення ліричного героя до себе і дійсності змінюється. Його душа, яка була охоплена «спокоєм зрілого віку», прокидається, прагнучи духовного відродження. Через внутрішню боротьбу, моральні суперечності це відродження нарешті відбувається. Джакомо відчуває силу свого духу, силу життя, світ відкривається для нього по-новому.

Неодноразово Джойс використовує ремінісценції з епохою Відродження, найяскравішою й визначальною серед яких є творчість Шекспіра (його сонети, репліки з трагедій «Макбет» і «Гамлет», забуті речі коханої нагадують герб англійського генія). У героєві неначе оживає гамлетівський дух. його сумніви, вагання, піднесеність почуттів та розчарування. Джакомо, як і герой Шекспіра, самотній у своїх пошуках, і він також вирішує вічне питання — «бути чи не бути» — на користь першого: людина, яка усвідомила цінність культури, свободи душі та совісті, повноти почуттів, житиме своїм, особливим, неповторним життям.

Джеме Джойс замислюється над питанням, чи зможуть особистість і світ взагалі зберегти вогонь духовного відродження. Зображуючи свого героя то романтично, то підкреслено буденно, то іронічно, він пбказує сучасну людину з її високими бажаннями і приземленим існуванням, усвідомленням культурних надбань і земними інстинктами. Однак письменник шукає ту вічну, духовну точку опори для особистості, що була і залишається актуальною для всіх часів і народів.

Психологічне самозосередження, переживання сильних почуттів дають поштовх авторові й для роздумів щодо навколишньої дійсності, людей і місця творчої індивідуальності у світі. Усі ці роздуми подані через суб’єктивне сприйняття ліричного героя. Джакомо не аналізує, не конкретизує реальність, він її відчуває всією душею, всім серцем, свідомо й підсвідомо. І саме це відчуття людиною оточуючого світу є дуже важливим для письменника.

Історія кохання, існування в світі й внутрішнє життя сприймається героєм твору через біблійні асоціації. Під впливом сильних почуттів серце Джакомо відкривається і веде діалог не тільки з самим собою, але й з Богом. Хресний шлях Ісуса Христа проектується на сучасну історію життя ліричного героя. Після певних вагань і сумнівів він зважується на «хресний шлях любові», який завершується для нього трагічно. Кохана, залишаючи його, немов опиняється серед тих, хто так голосно кричав: «Не його, а Варавву!», «вбиваючи» Джакомо холодним поглядом василіска.

Герой проходить своєрідний шлях до власного «розп’яття» — розп’яття високого духу і серця на чорному хресті ницого обивательського світу. Але завдяки цьому він усвідомлює найвищу мудрість творчої особистості: кохати, не чекаючи відповіді; жити навіть тоді, коли життя втратило сенс; творити попри всі обставини; залишатися вільним навіть в обмеженому просторі.

На думку Джойса, справжнє звільнення людини можливе лише у внутрішній сфері — через почуття, відкриття Бога та через мистецтво.

Потік свідомості у психологічному есе «Джакомо» сповнений безлічі метафоричних висловіе сплетіння складних асоціацій, натяків, недомовностей, багатозначних символів, деталей, психологічних паралелей, які залишають широкий простір для різних тлумачень. Однак у кожній фразі твору пульсує життя духовно обдарованої особистості, а особлива ритміка розірваних рядків відтворює биття людського серця й думки, що ніколи не зупиняються в своїх пошуках.





загрузка...

загрузка...