загрузка...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

XX - ПОЧАТОК XXI СТОЛІТЬ

Михайло Булгаков «Майстер і Маргарита»

 

Михайло Булгаков (1891-1940) — письменник, драматург, театральний режисер. Дитинство і юність Михайла пройшли у Києві, з яким пов’язане становлення митця. Він захоплювався класичною літературою й архітектурою, музикою і драматургією. Вивчав давні малюнки і написи у церквах, відвідував відомий театр Соловцова. На Андріївському узвозі містилася квартира Булгакових, що стала прообразом будинку Турбіних у романі «Біла гвардія» та п’єсі «Дні Турбіних». Зараз у цьому домі — меморіальний музей письменника.

Михайло Булгаков народився 3(15) травня 1891 р. в родині професора Київської духовної академії Опанаса Івановича Булгакова і його дружини Варвари Михайлівни (в дівоцтві — Покровської) у Києві. Окрім М. Булгакова, у сім’ї було ще шестеро дітей.

В 1909 р. М. Булгаков закінчив київську Першу гімназію й вступив до медичного факультету Київського університету. 31 жовтня 1916 р. — здобув диплом лікаря з відзнакою.

В 1913 р. М. Булгаков одружився з Тетяною Лаппа (1892-1982).

Під час Першої світової війни М. Булгаков упродовж декількох місяців працював лікарем у прифронтовій зоні. Потім його направляли на роботу до с. Никольського Смоленської губернії і до Вязьми.

Під час громадянської війни, у лютому 1919 р., М. Булгаков був мобілізований як військовий лікар до армії Української народної республіки. Наприкінці серпня 1919 р., відповідно до однієї з версій, М. Булгаков був мобілізований до Червоної армії. 14-16 жовтня письменник разом з частинами Червоної армії повернувся до Києва.

М. Булгаков працював лікарем у Червоному хресті, а пізніше -— в Озброєних Силах Півдня Росії. Деякий час він проживав у Чечні, а також у Владикавказі з козацькими військами.

Наприкінці вересня 1921 р. М. Булгаков переїхав до Москви і почав писати фейлетони для столичних газет («Гудок», «Рабочий») і часописів («Медицинский работник», «Россия», «Возрождение»), Водночас він публікував окремі твори у газеті «Накануне», що виходила в Берліні.

У 1923 р. М. Булгаков вступив до Всеросійського Союзу письменників.

У 1924 р. М. Булгаков бере другий шлюб — з Любов’ю Бєлозерскою (1898-1987).

У 1929 р. М. Булгаков одружився втретє і востаннє — з Оленою Шиловською.

У 1930 р. М. Булгаков працював режисером у Центральному театрі робочої молоді (ТРАМ). З 1930 по 1936 рр. — у МХАТі як режисер-асистент. Від 1936 р. працював лібретистом і перекладачем у Великому театрі.

Від 1939 р. стан Здоров’я письменника значно погіршився. Лікарі діагностували у нього гіпертонічний нефросклероз. М. Булгаков продовжував застосовувати морфій, прописаний йому в 1924 р. для зняття больових симптомів.

10 березня 1940 р. М. Булгаков помер. Письменник був похований на Новодівочому цвинтарі в Москві. На його могилі було встановлено камінь, названий «голгофою», який напередодні лежав на могилі М. Гоголя. А. Ахматова після смерті письменника написала вірш «Пам’яті М. О. Булгакова» (березень 1940 р.).

Творчість. Перше своє оповідання «Пригоди Світлани» М. Булгаков написав у віці семи років.

У 1922-1923 рр. письменник публікував «Записки на манжетах».

У 1924 р. побачило світ перше видання роману «Біла гвардія».

У 1925 р. вийшла збірка М. Булгакова «Дияволіада». Того ж року було опубліковано повість «Фатальні яйця», оповідання «Сталеве горло» (перше з циклу «Записки юного лікаря»). Письменник працював над повістю «Собаче серце», п’єсами «Дні Турбіних» і «Зойчина квартира».

З жовтня 1926 р. у МХАТі з успіхом демонструвалася п’єса «Дні Турбіних». Водночас у радянській пресі домінувала різка критика творчості М. Булгакова. За підрахунками письменника, протягом 10 років з’явилося 298 ворожих рецензій і .лише 3 схвальні. Того ж року в Театрі ім. Вахтангова успішно пройшла прем’єра вистави за п’єсою «Зойчина квартира».

Від 1930 р. твори М. Булгакова в СРСР припинили друкувати, його п’єси були заборонені. У січні 1932 р. Й. Сталін (формально — А. Енукідзе) дозволив постановку «Днів Турбіних» у МХАТі, і до війни вона більше не заборонялась. У той же час за кордоном п’єси М. Булгакова успішно демонструвались.

У 1939 р. М. Булгаков працював над лібрето «Рашель», а також над п’єсою про Й. Сталіна — «Батум». Й. Сталін схвалив п’єсу, однак її все ж було заборонено для друку і постановки.

Того ж року у тяжкому стані, пов’язаному із хворобою, М. Булгаков надиктовував дружині останні варіанти роману «Майстер і Марґарита». Роман було вперше опубліковано в часописі «Москва» в 1966 р., через 26 років після смерті автора. Саме цей твір приніс М. Булгакову світове визнання.

Київ і Україна у житті та творах Булгакова. Як митець і мислитель, М. Булгаков перебував під значним впливом творчості полтавця Миколи Гоголя та філософа Григорія Сковороди.

Київ посідав особливе місце в житті та творчості письменника. Про це він писав у ліричному нарисі «Київ-місто».

Андріївський узвіз, 13, де впродовж тривалого часу мешкала родина Булгакова і де відбувалася дія «Білої гвардії» та «Днів Турбіних», перетворено на літературно-меморіальний музей, відомий у Європі. У Дім Турбіних, «відкритий» Віктором Некрасовим на Андріївському узвозі, приїжджають ті, хто вивчає, перекладає, читає Булгакова, із різних міст, сіл і країн. Рідне місто склало шану письменникові «...Київ у Булгакова не в зображенні рідного міста, не в назвах київських реалій... Його модель світу була києвоцентричною. Він, якщо можна так висловитися, мислив Києвом», — скаже в книзі «Майстер і Місто» Мирон Петровський.

«Ах, які зірки в Україні. От майже сім років живу в Москві, а все ж таки тягне мене на батьківщину. Серце щемить, хочеться іноді болісно в поїзд... і туди. Знову побачити яри, занесені снігом, Дніпро... Немає красивішого міста на світі, ніж Київ», — скаже в оповіданні «Я убив» доктор Яшвін, у якому легко згадати автора (українське «я ж він»).

Головну книгу Михайла Булгакова — роман «Майстер і Маргарита» — було в скороченому варіанті опубліковано в журналі «Москва» у 1966 році, більше ніж через 20 років після смерті письменника.

У цій книзі панують щаслива свобода творчої фантазії і водночас суворість композиційного, архітектурного задуму. Там править великий бал Сатана, і натхненний Майстер, сучасник М. Булгакова, пише свій безсмертний роман. Там прокуратор Іудеї відправляє на страту Христа, а поруч метушаться, пристосовуються, зраджують цілком земні громадяни, що населяють Садові та Бронні вулиці Москви 20-30-х років XX ст. Сміх і журба, радість і біль перемішані в цьому творі, як у житті, але в тій високій мірі концентрації, яка доступна тільки казці чи поемі. «Майстер і Маргарита» і є свого роду лірико-філософською поемою в прозі про кохання і моральний обов’язок, про антилюдяність зла, про справжню творчість, яка завжди є засобом подолання антигуманності, прагненням до світла й добра.

Звичайно, це була насамперед гостросюжетна розповідь про перебування в Москві 30-х років маестро Воланда. Але при цьому найбільш яскраво зазвучала тема долі обдарованої особистості в умовах тиранії.

Парадокс роману «Майстер і Маргарита» полягає в тому, що його герой — письменник з гордим ім’ям Майстер, пишучи свій «роман у романі» про Єшуа Га-Ноцрі (Ісуса Христа) та Понтія Пілата, фактично створив не що інше, як «євангеліє від Сатани». Спочатку виникає враження, що натхнення цього творчого акту походило від самого Сатани — Воланда, але потім виявляється, що той навіть не знав, про що був написаний роман. Ідейний зміст цього твору, таким чином, був навіяний «сатанинською» епохою повалення свободи, правди, духовності й справедливості, епохою спотворення вільного процесу творчості.

Творчість у романі «Майстер і Маргарита» тлумачиться як виклик усьому застиглому, закостенілому і перш за все як протиставлення офіційно-тоталітарному «створенню текстів». Ми бачимо не лише протиборство органічної та механістичної сутності творчості, але й також підсумок, синтез багатьох попередніх філософських та соціальних теорій. Важливість цієї теми безсумнівна, якщо не забувати, що роман написаний про творця, його долю, і що тема взаємовідносин митця і суспільства була взагалі дуже важливою для Булгакова.

Чимало персонажів роману так чи інакше пов’язані з літературною діяльністю. Крім головного героя, це недолугий поет Іван Бездомний, голова письменницької організації Берліоз, численні представники московської літературної богеми — члени МАССОЛІТу, які чудово почуваються, пристосовуючись до вимог офіційної ідеології, тощо. Кожен з них представляє своє розуміння літературної творчості та ролі митця у житті суспільства. І, як це буває у філософських творах, ідеї кожного проходять випробування в різних життєвих обставинах, демонструючи свою життєздатність або неспроможність, невиправданість. Відповідно, кожен з героїв у результаті отримує належне.

У зв’язку з цією темою Булгаков розширює рамки уявлень про посмертне життя в своєму філософсько-фантастичному творі: як бачимо, людину може чекати і вічне небуття, як Берліоза— за злочин інтелектуального розтління людської душі; і спокій — вічне посмертне життя, як головних героїв твору; і вічне світло, на яке заслужив Левій Матвій своєю жертовністю, відмовою від слави в ім’я Істини; і служіння сатані, як фіолетового лицаря (на думку дослідників, за цим образом також стоять уявлення про поетичну діяльність трубадурів — співців Середньовіччя) — за невдалий жарт про світло і пітьму.

Спокій для Майстра — це винагорода не тільки за його страждання, а передусім за пошуки сенсу буття. Спокій для героя означає не лише можливість жити й творити незалежно. Це втілення мрії про гармонію людини та світу, яка має народжуватися з гармонії людської душі.

Життя і творчість, життя як творчість — одна з основних проблем роману. Люди смертні. Безсмертні лише ідеї, які вони приносять у цей світ. Теза Воланда «рукописи не горять» має глибокий прихований зміст, адже горить-таки славнозвісний Майстрів рукопис! Але він пішов у вічність, бо прочитаний там, у світлі, потрапив до скарбниці абсолютного духу, до краю вічних ідей. З іншого боку, в «земному» житті від нього, як від каменя, кинутого у воду, розійшлися круги — Майстер залишив Учня (Івана Бездомного), і, хоч і в спотвореному матеріалістами-критиками вигляді, його ідеї набули широкого поширення (як, зрештою, і вчення Єшуа, спотворене Левієм Матвієм). Отже, рано чи пізно зерна істини дадуть свої паростки, і справа митця переживе його, будучи належно сприйнятою наступними поколіннями. Зрештою, саме так сталося і з творчою спадщиною Михайла Булгакова. «Рукописи не горять» — ця фраза стає лейтмотивом усього твору і символізує безсмертя людського духу, добра, любові та творчості.

Майстер і Маргарита залишаються людьми. Пройшовши всі випробування, вони зберегли у собі силу любові й добра, і навіть диявол змушений їх відпустити. Можна сказати, що образ Майстра символізує «вільну творчість», а образ Маргарита — «вільне кохання». Однак в описуваний Булгаковим час не може здійснитись ані право митця відкрито писати про те, що він вважає за доцільне, ані право людини любити того, кого бажає серце.

Майстер — персонаж, навколо прототипу якого досі точаться дискусії. Висловлюються припущення, що серед можливих прототипів образу — постаті самого М. Булгакова, М. Гоголя, Г. Сковороди.

Особливе місце в романі посідає образ Маргарити. У Булгакова він виступає як монада — одиниця, символ досконалості, основи життя. Це булгаківська інтерпретація християнської теологеми Софії — премудрості Божої, вічної жіночності, про яку говорили філософи Г. Сковорода і В. Соловйов.

Своєрідним символом є ім’я героїні. В часи Сковороди існувало два варіанти слова: маргарит — запозичене з грецької «перл» і маргарита — з латинської «перлина». У творах філософа це слово застосовується до жіночого начала світу, до Богородиці.

Вічно-жіноче начало лежить в основі характеру Маргарити і виявляється воно й у безмежному коханні-самопожертві до Майстра, якого вона повсякчас підтримує, надихає і врешті-решт рятує, йдучи навіть на змову з самим дияволом, й у безкорисливому милосерді до Фріди і Пілата, для яких вона вимолила прощення. Саме за це кохана Майстра й отримує разом із ним бажаний «спокій». Вона позбавляє Майстра від страждань і в кінцевому рахунку перемагає смерть, оскільки в смерті йде зі своїм коханим до нового, вічного життя.

Філософські проблеми роману. Роман «Майстер і Маргарита» вперше був опублікований у 1966 р. у журналі «Москва» й одразу приголомшив читачів своєю незвичайністю, загадковістю, художньою експресією, філософічністю.

У цьому творі порушується чимало важливих моральних і філософських проблем: свобода і насильство, художник і влада, сенс буття людини, духовна сутність світу, цінність кохання, призначення особистості, вибір життєвої позиції тощо. Письменник болісно переживає втрату людством духовності, забуття вічних цінностей, що неминуче веде до трагедії. На його думку, протиставити будь-якому насильству можна лише одне — силу духу людини, її творчість, внутрішню свободу. Тому в романі утверджуються ідеали добра, справедливості, свободи та любові.

Композиційно роман побудований за принципом контрапункту — поєднання різних, відносно незалежних сюжетних ліній, які розвиваються з різною швидкістю та перегукуються між собою. Такий тип побудови характерний для складних музичних творів, і в романі М. Булгакова він зумовлює поліфонію (багатозвучність) твору, надає книзі узагальнюючого характеру. Характерною рисою композиції є також те, що епічна оповідь поєднується з ліричними відступами, у яких виявляється авторська позиція.

Цей твір називають побутовим романом, адже в ньому широко розгорнута картина московського побуту 30-х років. Але є не менше причин вважати його романом і фантастичним, і філософським, і любовно-ліричним, і, звичайно, сатиричним. У художній структурі роману поєднуються реальність і фантастика, комічне і трагічне, історія і сучасність.

Роман піднімає захопленого читача над дійсністю, відкриваючи нові горизонти в уявленні про свободу, про кохання, про смерть і безсмертя, про силу і безсилля одноосібної влади над людьми, про реальне та ірреальне...span>

Щоб якнайповніше зрозуміти сутність роману «Майстер і Маргарита», необхідно знати джерела, які використовував автор під час роботи над твором. Відомо, що М. Булгаков спирався на літературні традиції Йоганна Вольфганга Гете («Фауст»), Ернста Теодора Гофмана («Золотий горщик»), Миколи Гоголя («Вечори на хуторі біля Диканьки», «Мертві душі»), Генріка Сенкевича («Куди йдеш?»), Ерне Ренана («Життя Ісуса»), Анатоля Франса («Прокуратор Іудеї»), Федора Достоєвського («Брати Карамазови», «Біси» тощо), Олександра Пушкіна, Льва Толстого тощо. В основу твору були покладені філософські теорії Володимира Соловйова та Григорія Сковороди. Автор також демонструє глибоку обізнаність в галузі світової міфології, активно використовуючи елементи давньослов’янських, німецьких, біблійних (євангельських) та інших міфів. Завдяки цьому «Майстра і Маргариту» можна вважати одним з перших у російській та світовій літературі XX століття філософських романів-міфів.

Так, згідно з філософською концепцією Г. Сковороди про існування трьох світів: земного, космічного і біблійного, кожен з яких має зовнішню і внутрішню (приховану, невидиму) сторону,— у романі М. Булгакова земний світ уособлюють персонажі з московського життя 30-х років (Берліоз, Римський, Варенуха тощо), до космічного належать Воланд і його почет (Азазелло, кіт Бегемот, Коров’єв-Фагот, Гелла та Абадонна), а біблійний світ постає в історіях про Сшуа Га-Ноцрі, Понтія Пілата, Левія Матвія, Іуду тощо.

Три світи виступають вже на перших сторінках роману, коли під липами на лаві представники земного світу Берліоз та Іван Бездомний ведуть мову про Ісуса Христа (біблійний образ), а перед ними з’являються посланці космічного світу— спочатку дивного вигляду прозорий громадянин (Коров’єв- Фагот), а потім і сам маестро Воланд.

Зіткнення реального й фантастичного — це типова ситуація для багатьох романтично-гротескних творів, яка застосовується з метою дослідження морально-етичного потенціалу людини і суспільства. У романі «Майстер і Маргарита» відбувається випробування людини дияволом. Зіштовхуючи своїх персонажів із Сатаною (Воландом), Булгаков намагався виявити насамперед внутрішню, моральну сутність кожної людини. Булгаківський диявол наділений деякими якостями божества: він владно вирішує долі людей.

Дияволіада — один з улюблених булгаківських мотивів — тут відіграє роль цілком реалістичну і може бути блискучим прикладом гротескно-фантастичного, сатиричного викриття протиріч живої дійсності. Воланд проноситься над Москвою, караючи свавілля і непорядність. Фантастичний поворот подій дає змогу письменникові розгорнути перед нами цілу галерею дуже непривабливих персонажів і критично показати алогічне, етично ірреальне в самому житті. Раптова зустріч з нечистою силою вивертає навиворіт сутність усіх цих берліозів, латунських, майгелів, алоїзіїв могаричів, никанорів Івановичів і т. ін. Сеанс чорної магії, який Воланд зі своїми помічниками дає в столичному вар’єте, в буквальному і переносному розумінні «роздягає» деяких громадян із залу.

В його оточенні — демонічні персонажі міфологій різних народів світу. Азазелло та Бегемот — давньоєврейської, Гелла— германо-скандинавської, Коров’єв-Фагот— західноєвропейської тощо. Усі вони виявляються здатними до перевертництва та інших фантасмагоричних перетворень, дивуючи й водночас лякаючи обивателів.

Воланд, як і його почет, виступає у різних обличчях, він безперервно змінюється: «невідомий», «чужоземець», «історик», «професор чорної магії», «диявол», «мессір», «маг», «сатана», «великий Воланд». Ця нескінченна трансформація — художній засіб для передачі ідеї різноманітності проявів зла.

Проте Воланд у романі виступає як добра сила, точніше, як вершитель справедливості. Сатані вже не треба навіть зваблювати людей, земне пекло жахливіше і чорніше за потойбічне. Воланд зневажає земні пристрасті та земних мешканців, показуючи їхнє справжнє обличчя й роздаючи всім по заслугах. Але спасіння землі та людства, на думку письменника, має прийти не від диявола чи будь-якої іншої потойбічної сили. Його повинна здійснити сама людина.

Біблійні мотиви в романі. Роман «Майстер і Маргарита» часто називають «романом у романі». Розділи про життя Москви 30-х років межують у ньому з розповідями на біблійні теми (роман, який пише Майстер, інтерпретує відому євангельську історію зіткнення Ісуса і Понтія Пілата, а також жертовної загибелі Христа). Це дає можливість письменникові говорити про сучасність з позицій вічності і водночас нагадувати про втрачені духовні цінності.

Єршалаїмські глави роману дослідники часто називають «Євангелієм від Воланда», «Євангелієм від Майстра», «Євангелієм від Булгакова». Але Булгаков не прагнув стати євангелістом свого часу. Письменник лише по-своєму інтерпретує певні євангельські мотиви й образи.

Ставлячи в центр своєї версії євангельського матеріалу римського прокуратора, автор таким чином кардинально змінює традиційну точку зору на цей канонічний сюжет, переосмислює його.

Булгаков знімає усілякий релігійний аспект у зображенні подій в Єршалаїмі, письменник не намагається надати образу Єшуа таємничого сяйва божественності, трагізму жертовності задля спокути гріхів людства. Автор максимально наближає біблійний світ до світу земного. Персонаж, який у романі зветься Єшуа Га-Ноцрі (це дійсне ім’я Христа— Ісус із Назарету по-арамійськи), на відміну від євангельського Ісуса, наділений зовсім іншою вдачею. Єшуа у Булгакова — це не Бог, а людина, яка стикається в ідейному діалозі з п’ятим прокуратором Іудеї Понтієм Пілатом, який також зображується як звичайна людина, котра страждає від головного болю. У Біблії Понтій Пілат не мучиться сумнівами і докорами сумління, а булгаківський герой постійно балансує між добром і злом і, наказавши вбити Єшуа, потім буде страждати, аж поки Майстер не пробачить його.

Булгаківський Єшуа не є новозавітним Христом (він відрізняється від канонічного Христа і за віком, і за фактами біографії), у романі цей персонаж потрібний насамперед як опонент Пілата, котрий може протиставити офіційній позиції та особистим переконанням останнього загальнолюдські цінності. «Звичайність» Єшуа полягає в тому, що всі його міркування базуються на природному розумі та освіченості, спостережливості та здатності зіставляти різні факти й ситуації. Водночас письменник зберігає та постійно підкреслює той винятковий морально-світоглядний вплив, який здійснив Єшуа на людей, що з ним спілкувалися. Антагоніст Пілата підкреслено позбавлений божественного, надприродного начала, він показаний як надприродна особистість, змушена в екзистенційній ситуації вирішувати проблему вибору.

Особливо яскраво протиставлення цих двох образів виявляється в момент їх безпосереднього спілкування. Єшуа Га-Ноцрі не виголошує в романі полум’яних промов про спасіння людства і Царство Боже. Його істина по-людському проста: світ складається з добрих людей, і потрібно все зробити, щоби допомогти людині проявити свою людську сутність, тоді вся земля перетвориться. Усі, хто зустрічається з Єшуа, внутрішньо перетворюються. Жорстокий збирач податків, наслухавшись добрих слів Єшуа, кинув гроші на дорогу й пішов за ним. Співчуття Єшуа лікує головний біль Понтія Пілата. Єшуа несе людям світло і віру, які в кінцевому рахунку перемагають смерть.

Єшуа виступає тонким знавцем людської натури й філософом, що здатний мислити високими категоріями. Пілат же являє собою людину з низьким рівнем інтелекту, неспроможну зрозуміти і сприйняти істинного смислу думок свого співрозмовника. Глибокий прихований зміст і метафоричний підтекст фрази про те, що «впаде храм старої віри й утвориться новий храм нової істини», так і не розкрилися для прокуратора.

Але вільна віра Єшуа Га-Ноцрі, його воля й прагнення до добра й правди виявляються злочинними з точки зору єршалаїмських законів,, тому що вірити в будь-що, окрім непорушності влади кесаря, заборонялося. Будь-яка інша віра, нехай навіть утопічна думка про те, що всі люди є добрими, підриває основи держави, заснованої на страху і насильстві.

Хто ж несе відповідальність за існуюче в світі насильство? Булгаков відмовляється від ідеї колективної провини. Якщо у Біблії Христа розіп’яли за рішенням синедріону й вимогами юрби, що кричала Пілатові: «Розіпни його!..», то у Булгакова вся відповідальність покладається на прокуратора. Саме він, і ніхто інший, попри всі сумніви, винен у загибелі Єшуа. Створюючи образ Понтія Пілата, Булгаков стверджує, що не може бути спільної провини, як не може бути і спільного каяття, тому що світ складається з конкретних людей, які роблять ті чи інші вчинки, і саме вони особисто несуть відповідальність за те, що скоїли.

Єшуа гине через боягузтво Понтія Пілата, котрий не захотів допомогти йому, взяти на себе відповідальність за прийняте рішення, щоб не зіпсувати кар’єру. Однак моральна перемога на боці Єшуа: добро, на думку автора, є фізично слабшим, але морально воно сильніше, і тому в боротьбі Добра зі Злом перемога завжди на боці Добра. Думку про добро, про необмежені можливості людини стверджує у своїх висловлюваннях Єшуа Га-Ноцрі. За цю істину він, як Христос, іде на смерть, але не може відмовитися від своїх ідеалів. На відміну від євангельського сюжету, страту Єшуа в романі винесено за межі сюжетної дії (Пілат дізнається про нього з оповідей інших персонажів), однак саме вона стає каталізатором духовного переродження прокуратора.

Римській державі, владі кесаря і могутності прокуратора протиставлений «храм істини», про який говорить Єшуа Га-Ноцрі. Це храм правди, добра і милосердя. Храм, зведений не зусиллями будівельників, а збудований у душі людини. Булгаков називає висловлювання Єшуа про істину «утопічними промовами». Мрія про краще майбутнє, утопія в романі тісно пов’язана з ідеєю катарсису — очищення душі людини й світу. Важко змінити існуючий у суспільстві порядок, неможливо протистояти силі держави (тому й гине Єшуа), але єдине, що може зробити людина в цьому безумному світі — це залишитися людиною, не дати проникнути в душу злу й насильству, зберегти в серці духовні ідеали. Думка про людину, віра в безмежні можливості її творчого духу є головною ідеєю роману «Майстер і Маргарита», вона визначає високий гуманістичний пафос твору.

Страта Єшуа символічна, адже саме через страту Ісус прийшов до безсмертя, а людство отримало Христа і християнство. А Понтій Пілат (узагальнений образ всіх жорстоких можновладців, відомих історії) приречений на страждання через зраду того, кого встиг полюбити. Проте водночас саме ці страждання дають йому право на прощення: місячною стежкою у фіналі твору він іде до Ісуса, який приймає його до себе. На такій оптимістичній ноті завершується історія взаємин двох антиподів — Єшуа і Понтія Пілата, історія про світло і темряву, любов і ненависть, зраду і прощення, боягузтво і каяття.





загрузка...

загрузка...