загрузка...

Світова література. Комплексна підготовка до ЗНО

XX - ПОЧАТОК XXI СТОЛІТЬ

Олександр Блок «Незнайома», «Весно, весно, без меж і без краю...», «Скіфи»

 

Олександр Блок (1880-1921) — російський поет, драматург, перекладач.

Народився 16 (28) листопада 1880 року. Мати Блока — дочка ректора Санкт-Петербурзького університету Андрія Бекетова. Незабаром після народження Олександра мати поета пішла від чоловіка, варшавського юриста Олександра Львовича Блока, через нестерпні стосунки. У 1889 році мати Блока вдруге вийшла заміж. Дев’ятирічний Блок оселився з матір’ю і вітчимом у гренадерських казармах, розташованих на околиці Петербурга, на березі Великої Невки. Тоді ж Блока віддали в гімназію. У 1898 році він закінчив гімназію і вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Через три роки Блок перевівся на слов’яно-російське відділення історико-філологічного факультету, яке закінчив у 1906 році. В університеті він знайомиться із Сергієм Городецьким та Олексієм Ремізовим. У 16 років Блок захопився театром і в Петербурзі Олександр Блок записався в театральний гурток. Однак після першого успіху ролей у театрі йому більше не давали.

Перші вірші Блок написав у віці п’яти років. З 1894 до 1897 року він разом з братами створював рукописний журнал «Вісник». З дитинства Олександр Блок кожне літо проводив у підмосковному маєтку діда Шахматово. За 8 км був маєток товариша Бекетова, великого російського хіміка Дмитра Менделєєва. У 1903 році Блок одружився з Любов’ю Менделєєвою, дочкою Д. І. Менделєєва, героїнею його першої книги віршів «Вірші про Прекрасну Даму».

У 1909 році відбувається дві важкі події в сім’ї Блока: помирають дитина Любові Дмитрівни і батько Блока. Щоб повернути собі душевну рівновагу, Блок зі своєю дружиною їдуть відпочити в Італію. За італійські вірші Блока обрали в творче угрупування «Академія». До нього входили Валерій Брюсов, Михайло Кузмін, В’ячеслав Іванов, Інокентій Анненський. Влітку 1911 року Блок знову їде за кордон. Цього разу — до Франції.

У 1912 році Блок написав драму «Троянда і Хрест». П’єса сподобалася К. Станіславському і В. Немировичу-Данченко, але її так і не поставили в театрі.

7 липня 1916 р. Блока взяли на військову службу. Поет служив у Білорусі.

Лютневу і Жовтневу революції Блок зустрів зі змішаними почуттями. Він відмовився від еміграції, вважаючи, що повинен бути з Росією у важкий час. На початку травня 1917 року Блока було прийнято на роботу в «Надзвичайну слідчу комісію для розслідування протизаконних за посадою дій колишніх міністрів, головнокомандувачів та інших вищих посадових осіб як цивільних, так і військових та морських відомств» на посаді редактора. У серпні Блок почав працювати над рукописом, який він розглядав як частину майбутнього звіту Надзвичайної слідчої комісії і який буде опублікований в журналі «Минуле», і у вигляді книжки під назвою «Останні дні Імператорської влади» (Петроград, 1921).

У січні 1921 року Блок з нагоди 84-ї річниці смерті Пушкіна виступив у Будинку літераторів зі своєю знаменитою промовою «Про призначення поета».

Опинившись у важкому матеріальному становищі, він серйозно хворів і 7 серпня 1921 р. помер у своїй останній петроградській квартирі від запалення серцевих клапанів. За кілька днів до смерті Петербургом пройшла чутка (про це згадує Георгій Іванов у «Петербурзьких зимах»), ніби поет збожеволів. Справді, напередодні смерті Блок довго марив, одержимий єдиною думкою: чи всі примірники «Дванадцяти» знищено. Однак, за свідченнями Владислава Ходасевича, помер поет у повній свідомості. Поет був похований на Смоленському кладовищі. Відспівування відбулося в церкві Воскресіння Христового. Прах Блока перепохований на Волковському кладовищі.

До часів написання вірша «Незнайома» (1907) тема кохання вже знайшла своє відображення у творчості визначного російського поета Олександра Блока (1880-1921). У своєму ранньому поетичному циклі «Вірші про Прекрасну Даму» (1904), створеному в роки захоплення символізмом і філософією В. Соловйова, поет створив образ «Вічної жіночості», божественної та нетлінної краси. Проте в «Незнайомій» погляд поета на життя і місце кохання в ньому відчутно змінюється. У вірші тісно переплітається символічне і реальне, поглиблюється розрив між романтичною мрією та дійсністю.

Вірш «Незнайома» увійшов до циклу «Місто» (1904-1908) й був опублікований у збірці «Несподівана радість». У цей період для О. Блока символом цивілізації став Петро Перший і його місто — Петербург, яке втілюється в образах «балагану», «шинку», «трактиру», «ресторану». Уособленням бездуховного життя став приміський ресторан. Поет протиставляє місто, цивілізацію, бездуховність, міщанську обмеженість гармонійному світу природи, життя, краси. Цим зумовлено контрастність вірша, його поділ на дві протилежні частини.

Зображенню міської духоти присвячено пейзажний вступ:

Од вечорів над ресторанами

Дикунський закуток оглух.

І править окриками п’яними

Весняний перетлілий дух.

А вдалині, де порох вуличний

Клубоче з міста поміж дач,

У позолоті тоне булочна

І дитинчата сіють плач. (Пер. П. Перебийноса)

Вихідна антитеза — весняний і згубний дух — виражає антагонізм цивілізації й природи, коли суспільне життя підкоряється не законам єдності й краси, а дії задушливої атмосфери, яка робить людей глухими один до одного. Замість весняного розквіту і буяння барв, що мали б нести із собою енергію життя, над усім панує нудьга. Люди не творять життя, а споживацьки користуються ним. У мареві вульгарної буденності наче розчиняються кольори і фарби. І тільки дитячий плач нагадує про втрачене. Це, по суті, зупинка життя. Відділені від великого світу «шлагбаумами», серед канав даремно марнують час «дотепники», які прагнуть самоутвердження і переваги над іншими. Дріб’язковий практицизм вторгнення у природу в поєднанні з тваринним самозадоволенням дисгармонією вриваються у «світовий оркестр», зазіхаючи і на його закони.

Але якою б страшною не була цивілізація, природа як джерело здорового життя сильніша. І нехай світом поки що править «перетлілий дух», є ті, хто внутрішнім слухом, духовною напругою чують «світовий оркестр». Це почуття внутрішнього прислуховування до світового життя постає у вірші як стан сп’яніння ліричного героя. Він зовсім інший, ніж у іронічно змальованих «п’яниць з очима кроликів», які далі свого келиха нічого не бачать. Девіз мудреців «істина у вині» для них — лише виправдання свого падіння, для ліричного героя — це вихід за рамки брутальної дійсності, залучення до світу краси. Тому не п’яницям, а саме йому довіряють таємниці світу. У його серці горить яскраве сонце — символ життя, духовного світла, природи. Саме йому відкривається видіння Незнайомки.

У задушливу атмосферу повсякдення, в обстановку «п’яниць з очима кроликів» урочисто входить Незнайомка, яка несе в собі інший світ, де все живе в єдності, за законами вселенської широти буття.

І в час вечірній, нерозтрачений

(Чи тільки сниться це мені?),

Дівочий стан,

Шовками значений,

Зринає в синьому вікні.

І пропливаючи між п’яними,

Сама, без лицарів вина,

Там за духами і туманами

Вона сідає край вікна.

З її появою в ресторані різко змінюється ритм вірша: і в змісті, і у формі починає звучати музика. Світ нових звуків входить з шелестом, шепотом шовку, створюється ілюзія руху — звук зірки, що падає.

Образ Незнайомої, на відміну від Прекрасної Дами, більш конкретизований, це образ реальної краси.

І снять повір’ями химерними

Її принади у шовках,

І шляпка з траурними перами,

І в перснях точена рука.

Пір’їни страуса у спомині

Несу — і хиляться вони,

І очі сині, зачаровані

Цвітуть на березі весни.

Але ця конкретність є настільки широкою, що втрачається відчуття реальності. Контрастне поєднання близького і далекого створює перспективу розвитку. Незнайомка несе в собі великий світ прекрасної космічної широти, єдність людини і природи, зв’язок поколінь, історичний досвід людства. Її образ у вірші оповитий серпанком, якимось загадковим туманом, крізь який проступають видіння інших, недосяжних світів. Інтимна тональність сповіді ліричного героя, музичний ритм вірша надають цьому образу надзвичайної краси і чарівності.

З появою Незнайомої поет ніби потрапляє в інший світ. Він забуває про те, що пригнічувало його, щоденно принижувало його відчуття краси. Йому здається, що все навколо чудесним чином змінилося: здійснилися високі мрії та сподівання, а дійсність перетворилася на легенду чи повір’я, що втілює вічні цінності й здатне пережити все дріб’язкове й скороминуще.

На думку поета, справжня краса та мрія завжди залишаються недоторканими, непідвладними ніякому бруду. І навіть якщо образ Незнайомої — це просто сон, витвір уяви чи видіння, породжене станом сп’яніння, все одно ліричний герой не хоче позбутися його. Нехай буде «істина у вині», адже саме в ці миттєвості перед ним розкривається справжній скарб життя, який полягає в торжестві Чистоти, Краси і Кохання.

Образ Незнайомої був дуже дорогий О. Блокові. Він втілював вічну красу і духовні ідеали, без яких неможливе існування людства.

Вірш «Весно, весно...» (1907) є одним з програмних творів у поезії Олександра Блока, оскільки він розкриває життєву позицію митця.

Цикл «Закляті вогнем і мороком» (збірка «Фаїна»), до якого увійшов вірш «Весно, весно, без меж і без краю!..», містив одинадцять поезій, що спочатку мали заголовки, які, поєднуючись в одну фразу, давали нові контури образу Прекрасної Дами: «Приймаю, У вогні, І у мороку, Під тортурами, В снігах, І в далеких залах, І на краю безодні, Безумством заклинаю, В дикому танці, І знову покірний, Тобі віддаюсь».

Усвідомлюючи суперечності життя, Блок разом з тим не надавав їм безумовного і неподоланного значення, навпаки — намагався з’єднати їх у цілісній поетичній картині, показати, що життя прекрасне в усіх його проявах, що воно не може бути поділеним на високе й низьке, ідеальне й потворне.

У вірші співіснують космічний і реальний плани. Ліричний герой силою свого духу поєднує світ в одну цілісну картину, висловлюючи своє ставлення до життя:

Весно, весно, без меж і без краю, —

Владо мрій, що без краю зроста!

О життя! Пізнаю і приймаю!

Шлю привіт тобі дзвоном щита! (Пер. Г. Кочура)

У цих поетичних рядках відчувається нечувана пристрасність, напруженість, піднесеність ритму. Пробуджена весною бурхливість почуттів, нестримність польоту мрії заволоділи всією душею поета. Весна розбудила в ньому захоплення навколишнім світом, викликала сплеск безмежної любові й пристрасті. Вона виступає втіленням самого життя, його вічного оновлення й одкровення.

Метонімія перших рядків (весна, що має кінець і край, замість дійсно безмежного світу) сприяє відтворенню образу життя як торжества краси, музики, гармонії у світі. Це не стільки реальне, скільки ідеальне, можливе життя вітає поет «дзвоном щита», бо саме таке життя він готовий прийняти і захищати.

Та життя виявляється нескінченно складним. У ньому співіснують і тісно переплітаються «погрози недолі» і «ласка долі», сміх і сльози, ночі й світанки, «піднебесні простори веселі» і «пекельний невільницький труд». Але навіть і в такому поєднанні щастя й невдач, краси і потворності життя видається поетові чудовим, гідним найпалкіших і найзахопленіших зізнань і гімнів. Вірш спрямований у майбутнє, на перетворення дійсності.

Вас приймаю, недолі, погрози,

Ласко долі, — вітання й тобі!

В зачаклованім царстві, де сльози,

В тайні сміху — не місце ганьбі!

Вас, безсонні за спірками ночі

І світання в фіранках вікна, —

Все приймаю, аби тільки очі

Дратувала сп’яніла весна!

Поет ні від чого не може, та й не хоче відрікатися. Він усе зігріває полум’ям своєї любові й освітлює таким сліпучо-радісним Сяйвом, що в цілому світі не лишається нічого темного, бідного, вбогого і жалюгідного. Поет перебуває у полоні своїх нових і надзвичайно важливих переживань і відчуттів: вони такі значущі, що переважають будь-який біль, образу, лихо і надають життю найвищого сенсу.

Сучасне як поріг майбуття, складність руху до нього — це також входить у блоківське розуміння життя. Щире поривання вперед, праця для майбутнього зустрінуть на своєму шляху успіхи й невдачі, але не в цьому річ. У складній чаші почуттів борця, серед яких може бути і горе, і плач, і торжество, — все закономірно, природно. Головне — відчуття радості життя, потяг до майбутнього, пристрасність його чекання. Ліричний герой, живучи в ідеальному світі, бажає змінити все навколо. Хоча йому теж відомі не тільки світлі почуття, а й ненависть і прокльони, все ж у вірші щоразу з усе більшою наснагою звучить мотив загального прийняття життя в усіх його проявах.

Вірш сповнений енергії внутрішньої боротьби. На думку автора, всі суперечності життя вирішуються в душі людини, яка має визначити свій ідеал і позицію у світі:

І дивлюсь, ворожнечу зміряю,

Все — ненависть, прокльони, любов:

За тортури й погибель — я знаю —

Все приймаю!.. І знову! І знов!..

Сенс життя — у самому житті, яким би воно не було, — така головна ідея твору, і втілюється вона, насамперед, в образі Весни — символі краси, романтичного піднесення душі, змін, що охоплюють не тільки природу, а й увесь світ.

«Скіфи» — вірш Олександра Блока, який разом з поемою «Дванадцять» належить до останніх творів поета.

Цей вірш є одним з найцікавіших і найбільш незвичних у творчості Олександра Блока. Важко уявити, що поет, який написав цикл «Віршів про Прекрасну Даму», кожен рядок яких пройнятий піднесеністю, аристократизмом, ліричністю, міг створити «Скіфи». Сам Блок не надто любив цей вірш. Таке ставлення поета зайвий раз підтверджує те, що цей твір є незвичним, не характерним для його поезії та для нього самого, як поета.

Вірш було написано протягом двох днів — 29 і 30 січня 1918 року. До його написання Блока спонукали переговори, які проводила російська делегація у Брест-Литовську і які були спрямовані на вихід Росії з війни і підписання сепаратного договору. О. Блок, який усе життя був патріотом своєї країни, дуже болісно сприйняв результат цих переговорів і вважав його невдачею та ганьбою для Росії. Цей гнів і виявився повною мірою при написанні «Скіфів».

Твору передує епіграф з вірша релігійного філософа та поета Володимира Соловйова, уведений автором при 2-й публікації. У своїх пізніх творах Соловйов змальовував апокаліптичну картину нового наступу монгольських орд, що несуть загибель християнському Заходу. Оскільки Захід загруз у гріхах, зрадив божественній правді, Соловйов вбачав у «жовтих» несвідоме «знаряддя божої кари» і вітав майбутнє випробування, у якому перед Заходом відкрився би шлях очищення і духовного відродження. Росії в тій «останній боротьбі» призначалась, за Соловйовим, особливо відповідальна роль: вона — «Схід Христа» — мала прийняти на себе морально обов’язкову місію спасіння християнського світу від «нижчих стихій», що йдуть на нього зі «Сходу Дракона». Так — у віднайденій гармонії загальнолюдських начал добра, любові, права і розуму — вирішувалася історична задача примирення Заходу і Сходу. Блок, зосередившись на темі «страшного світу», розумів під «жовтокров’ям» дещо зовсім інше, а саме — моральне і культурне здичавіння, міщанський нігілізм. У «Скіфах», однак, він звернувся до соловйовської ідеї в її, так би мовити, початковому сенсі, зробивши з неї, проте, протилежні висновки.

Скіфи — стародавні племена у Північному Причорномор’ї, які жили в період від VII століття до нашої ери до III століття нашої ери. Ці племена займалися землеробством, скотарством, обробкою металів, торгівлею. Були розгромлені германськими племенами, після чого розчинилися серед стародавніх племен. Але дух свободи, творчого і діяльного ставлення до життя передався від цих племен слов’янам, які живуть і зараз між Сходом і Заходом.

У вірші «Скіфи» О. Блок звертається до всіх людей доброї волі з пристрасним закликом покінчити з «жахами війни». Поет застерігає весь світ замислитися над феноменом Росії, яка відродиться з попелу, але ніколи не підкориться старому світу Європи.

Це майже містичний вірш, оскільки на основі історії Блок передбачає майбутні великі потрясіння. Він вірить, що в Росії закладені великі сили, які поки ще дрімають, але коли вирвуться назовні, світові буде непереливки.

Блок є явним продовжувачем традицій російської класики Пушкіна і Лермонтова, Некрасова і Тютчева. Звертаючись до теми історичних шляхів і доль Росії, Блок виступає з позиції поета-трибуна, пристрасного оратора і патріота. Він застерігає і саму Росію від тих майбутніх жертв, на які її штовхатимуть «сини вітчизни», прикриваючись облудними уявленнями про честь.

«Скіфи» наповнені патріотичністю, кожне слово в них — вагоме, а весь твір загалом звучить дещо пафосно, більш нагадуючи собою маніфест. Однак при цьому цей світ не може нікого залишити байдужим. У віршованій формі поет показав, наскільки сильна, по-варварськи первісна, але водночас різнобічна, прекрасна і ще не вивчена Росія. «Скіфи» — це певна декларація її сили і готовності в разі необхідності дати жорстоку відсіч ворогам, які забули уроки історії та знехтували досвідом попередніх поколінь.

Поет у своєму вірші недарма порівнює Росію зі Сфінксом, найбільш загадковою і мудрою міфічною істотою. І закликає Європу і старий світ зупинитися, вкласти «старий меч у піхви» и прийти «в мирні обійми», які їм пропонує ця «варварська країна». Дуже символічні останні рядки вірша, що звучать за своїм ритмом як музика, як набат. Це останнє запрошення, яким не слід нехтувати.

«Скіфи» — сильний, зрілий твір Олександра Блока. За глибиною думки, за художністю слова, стилем викладу, структурою він стоїть в одній лінії з найкращими творами світової громадянської та патріотичної лірики. Вірш вкотре показує, наскільки різняться Схід і Захід: за звичаями, культурою, історією, світоглядом, духовним розвитком... «Скіфи» змушують замислитися про необхідність примирення цих двох не схожих світів, в іншому випадку може бути надто пізно, і один з них припинить своє існування.

Вірш Олександра Блока пройнятий гордістю за свій народ. Він запевняє: якщо Європа не відгукнеться на заклик «варварської ліри», яка запрошує її «на братерський бенкет труда і миру», тоді вона матиме справу «з монгольською дикою ордою», яка нічого не залишить від її багатовікової культури. Лише Блок міг так щиро закликати до всесвітньої єдності.

Але заклики поета виявилися марними. Західноєвропейські країни провели інтервенцію, але нічого не досягли. Усі спроби знищити державу завершилися провалом.

Сьогодні XXI століття. Чимало років минуло з часу написання Блоком цього вірша. Але твір і до наших днів зберіг свою життєспроможність і об’єктивність. Вірш Блока написано на віки. Це і нагадування про історію слов’ян, і попередження про те, що мир є хистким, тому за нього потрібно боротися.

Саме тому вірш «Скіфи» актуальний і в наші непрості дні, наповнені релігійною ворожнечею і періодичними військовими конфліктами.





загрузка...

загрузка...