Контекст

Середина XX століття ознаменувалася активною інтеграцією структурального аналізу в літературознавство, що зумовило переосмислення підходів до інтерпретації художнього твору. Ця методологія, відходячи від суто описового рівня, зосередилася на виявленні глибинних взаємозв'язків і взаємозумовленості елементів структури тексту. Такий підхід виявив «несвідомий» характер художньої структури, аналогічний семіотичній природі мови. У цьому контексті виникла нагальна потреба у функціонуванні літературного моделювання як засобу аналізу.

Популярність семіотичного моделювання в сучасному літературознавстві зумовлена його здатністю до комплексного аналізу твору, виокремлення «знакових» елементів, що об'єднують низку текстів, а також визначення первинних і вторинних системотворчих складових. Серед ключових постатей, які розвивали семіотичні та структуралістські ідеї в літературознавстві, слід назвати Умберто Еко, Юрія Лотмана, Клода Леві-Стросса, Ролана Барта, а також представників російської формальної школи, таких як Віктор Шкловський та Юрій Тинянов. Їхні праці заклали фундамент для розуміння художнього тексту як складної знакової системи, що потребує специфічних методів дослідження.

Аналіз

Постановка проблеми

Центральною метою дослідження є літературознавча презентація поняття «семіотична модель» як механізму, що актуалізує буття художнього твору в процесі читацької рецепції. Це поняття дозволяє розглядати твір не просто як об'єкт для пасивного сприйняття, а як динамічну структуру, що активно взаємодіє зі свідомістю читача, породжуючи нові смисли. Такий підхід вимагає окреслення закономірностей рецепції інтерпретаційного та семіотичного моделювання в історії літературознавчої думки, чіткого визначення поняття «художня модель» та розкриття сутності функціонування семіотичного моделювання на всіх рівнях аналізу тексту.

Еволюція поняття «літературна модель»

Термін «художня модель», який згодом трансформувався в «літературну модель», був запропонований видатним семіотиком Юрієм Лотманом. Він розглядав мистецтво загалом і літературу зокрема як особливу поетичну мову, визначаючи її як «вторинну моделюючу систему». У своїй праці «Об искусстве» (2000) Лотман стверджував: «Оскільки свідомість людини є свідомістю мовною, всі види надбудованих над свідомістю моделей — і мистецтво в тому числі — можуть бути визначені як вторинні моделюючі системи. Отже, мистецтво може бути описане як певна вторинна мова, а твір мистецтва — як текст цією мовою» [6:22]. Це твердження стало відправною точкою для його структурально-семіотичної концепції.

Для Лотмана поняття «вторинна моделююча система» позначало специфічний різновид семіотичних систем, призначених для створення художніх моделей дійсності. Художня модель, на відміну від наукової, не є лише відображенням існуючої реальності. Вона «розширює самий простір можливого» [4:678], активно породжуючи моделюючий фрагмент дійсності, що свідчить про її креативну функцію. Дослідження «поведінки» такої моделі дозволяє передбачати майбутні стани дійсності, виконуючи прогностичну функцію [4:678]. Таким чином, лотманівське поняття «художня модель» не лише метафорично окреслює функції мистецтва та його зв'язок з реальністю, але й надає структурально-семіотичне пояснення феномену породження твору мистецтва та його існування в цілому.

У контексті постструктуралізму, що розвивався паралельно з рецептивною естетикою (представники якої, такі як Вольфганг Ізер та Роман Інгарден, зосереджували увагу на читачеві), спостерігається моделювання загальнокультурної ситуації, що характеризується вибором між продовженням життя та остаточною загибеллю. Приклади «есхатологічних» фіналів у літературі XX століття численні. Уточнення уявлень про природу тексту та його буття є етапом у розвитку літературознавства, що постійно коливається між усвідомленням значущості суб'єктивного та об'єктивного як у створенні творів, так і в їх науковому поясненні. У цьому діапазоні поняття «модель» виявляється гнучким та багатофункціональним інструментом для комплексного аналізу.

Рівні літературного моделювання

Функціонування літературного моделювання можна узагальнити на кількох рівнях, кожен з яких виконує специфічну роль у процесі аналізу та інтерпретації художнього твору:

1. Художня модель як визначення літературного твору у співвідношенні з дійсністю. Це також аналітична модель художнього тексту, що характеризує його структуру та внутрішні протиріччя.
2. Інтерпретаційна модель літературного твору, що є формою його актуалізованого буття в процесі читацької рецепції. Вона відображає, як твір оживає у свідомості читача.
3. Теоретична модель, яка описує літературні факти, механізми їх породження та закономірності розгортання літературного процесу на основі певної теоретико-літературної методології.
4. Семіотично-культурологічна модель, що виступає як інтертекстуальна інтерпретація «знаковості» літературознавчих теорій. Саме цей вид літературної моделі користується широкою популярністю в сучасному літературознавстві, дозволяючи зануритися в глибинні культурні та знакові шари тексту.

Структурні елементи семіотичної моделі

Виявлення семіотичної моделі у творі чи низці творів передбачає аналіз її складових, які поділяються на константні та перехідні. Ці елементи формують каркас, що дозволяє системно підійти до інтерпретації.

Константні складові

Константні складові є невід'ємними елементами творів, об'єднаних певною загальною темою. До них належать часовий, психологічний та символічний простори.

• Часовий простір. Юрій Лотман у праці «Структура художественного текста» (1998) визначає часовий простір літературного твору як «часовий ряд у різноманітних аспектах втілення, функціонування та сприйняття його в творах художньої літератури як явища мистецтва» [5:133]. Він виокремлює реальний час створення твору, час його існування як матеріального об'єкта та час сприйняття читачем [5:133]. Художній час може набувати різноманітних форм: збігатися з об'єктивною дійсністю, бути невизначеним, пришвидшуватися, уповільнюватися, зупинятися, розтягуватися або стискатися. Він існує у двох іпостасях: час дійсності персонажів та час дійсності реципієнта. Час дійсності персонажів, у свою чергу, поділяється на сюжетний, фабульний, соціально-побутовий, історичний, фантастичний та біографічний. Важливо розрізняти сюжетний і фабульний художній час: сюжетний час, на відміну від фабульного, не дотримується чіткої хронології подій, дозволяючи автору вільно маніпулювати послідовністю викладу.

• Психологічний простір. Ця константа акцентує увагу не лише на емоційних переживаннях героїв твору, але й залучає читача до дослідження внутрішнього світу самого автора. Психологічний простір є семіотичною константою будь-якої літературної моделі, оскільки його мета — створення повноцінного художнього образу з певним типом проблематики. Він прагне передати складність людського характеру, адже поділ на «добрих» і «злих» героїв є умовним і можливий лише в певних художніх системах, наприклад, у класицизмі.

• Символічний простір. Завжди багатозначний, символічний простір найбільш вичерпно вказує на «знаковість» літературного твору. Його вивчення спрямоване на визначення елементів, що несуть метафізичне, потойбічне, надчуттєве навантаження. Символ здатен перетворити буденне життя на «солодку легенду», що протистоїть реальності, допомагаючи митцеві відшукати «відповідності» між явищами, між реальним і таємничим світами. Основою символічного простору є дуалізм реального та ідеального, а також його гармонійне осягнення.

Перехідні складові

Перехідними складовими семіотичної моделі називають ті елементи, що вступають у екстраполяцію зі сприйняттям об'єктивної дійсності, національної картини світу або інших зовнішніх чинників. Їх виокремлення є необхідним етапом для цілісного осягнення художньої моделі дійсності. Головний принцип аналізу перехідних складових — це «єдність у множинності», що передбачає пошук у канві твору такого «знака», який має мінливий, динамічний характер. Прикладами таких «знаків» можуть бути лейтмотив каяття, тема розплати за гріхи минулого, усвідомлення нікчемності життя або інші мотиви, що відображають мінливість людського досвіду та його взаємодію з ширшим контекстом.

Проблематика і теми

Типологія семіотичних моделей

Семіотичні моделі в художніх творах можуть бути як традиційними, так і неординарними, пропонуючи перспективну методологію вивчення. До традиційних моделей належать, наприклад, «кохання і зрада», «бажання і обов'язок», «батьки та діти», «злочин і покарання». Ці моделі відображають універсальні конфлікти та дилеми людського існування. Водночас існують неординарні моделі, які пропонують свіжі інтерпретаційні підходи, такі як «життя-ярмарок» або «дійсність: об'єктивна та суб'єктивна». Ці моделі дозволяють глибше зануритися в специфіку авторського бачення та культурного контексту.

Алгоритм практичного виявлення

Розглянемо семіотичну модель «життя-ярмарок» на прикладі творів Володимира Винниченка «Базар» та Вільяма Теккерея «Ярмарок марнославства». Семіотичними константами цієї моделі є:

• Символічність назв творів. Як у «Базарі», так і в «Ярмарку марнославства» назви не просто позначають місце дії, а функціонують як метафоричні символи, що вказують на суєтність, торгівлю цінностями та ілюзорність людських прагнень. Базар і ярмарок стають просторами, де відбувається обмін не лише товарами, а й долями, принципами, честю.

• Екстремальний, кризовий часопростір. Події в обох творах насичені глибокими переживаннями, розгортаючись в умовах соціальної чи особистісної кризи. У Винниченка це може бути період революційних змін, що руйнують усталені норми, а у Теккерея — епоха, де соціальні амбіції та матеріальні блага домінують над моральними цінностями. Час у цих творах не лінійний, а сповнений напруги та переломних моментів.

• Екстремальний психологічний простір. Герої обох творів переживають глибоку внутрішню трансформацію. Маруся у драмі «Базар» Винниченка, втрачаючи першооснову буття та революційні ідеали, переглядає свої життєві принципи. Ребекка Шарп у романі «Ярмарок марнославства» Теккерея, зіткнувшись із відсутністю фінансової підтримки та комфортних умов, жертвує честю, ім'ям та красою заради певних благ. Їхні психологічні стани відображають внутрішній конфлікт між ідеалами та жорстокою реальністю, що змушує їх йти на компроміси.

Місце в літературному процесі

Алгоритм інтерпретації за допомогою семіотичної моделі

Інтерпретація твору з використанням семіотичної моделі відбувається за чітким алгоритмом, що відображає шлях читача від першого контакту з текстом до його глибинного осмислення. Спочатку читач сприймає назву твору як один з основних символів художнього коду, створеного автором. Цей код узагальнено виражає нову правду про людину та світ, відкриту ціною багатоступеневого творчого зусилля. Нова правда вимагає нової мови.

Далі читач бачить за назвою художній текст як систему запису цієї нової мови, а потім переходить до вивчення законів індивідуальної авторської мови, якою текст «розмовляє» з ним. Поступово розкриваються окремі образи, створені автором завдяки можливостям художнього слова. Зрештою, ці образи складаються в цілісну картину світу, яку читач сприймає як певний знаковий аналог, замінник реального світу, зіставний із ним і створений саме заради такого зіставлення. Отже, читач рухається від найбільш абстрактного рівня літературного твору як моделі семіозису до найменш абстрактного, найбільш щільно пов'язаного з онтологічними референтами мистецтва слова — людиною (її переживаннями, діями, подіями життя) та світом (у його часових та просторових вимірах).

Як зазначає Н. І. Астрахан у «Науковому віснику Волинського національного університету ім. Лесі Українки» (2010), «у літературному творі різні типи знакових систем з'являються перед читачем не в порядку їх виникнення, а неначе в дзеркальному відображенні» [1:13]. Художній текст як система запису художньої мови має враховувати специфіку функціонування кожного рівня твору, відповідного тому чи іншому типу знакових систем, а також відображати логіку взаємодії цих систем — від найменш абстрактного (рівень словесної трансформації природних знакових систем) до найбільш абстрактного (рівень узагальненого художнього коду). У ході аналізу ці рівні мають розглядатися вже не у зворотній, дзеркальній перспективі, як у процесі інтерпретації, а в послідовності, яка відповідає зростанню рівня абстрактності, послідовності виникнення типів знакових систем у процесі філогенезу та освоєння в процесі онтогенезу. Таким чином, аналіз художнього тексту передусім стає дослідженням механізмів переходу від одного рівня до іншого, що пов'язані з функціонуванням авторських семіотичних інтерпретаційних моделей.

Критична рецепція

Сучасна рецепція

Семіотичне моделювання здобуло широку популярність у сучасному літературознавстві як в Україні, так і за кордоном. Ця методологія протягом багатьох років виявляє себе як перспективний напрямок дослідження. Серед вітчизняних науковців, які активно працюють у цій сфері, можна виділити Н. Астрахан, М. Зубрицьку, О. С. Філатову та Б. Б. Шалагінова. Їхні праці доводять, що семіотичне моделювання є предметом ретельного теоретико-літературного вивчення, що постійно розвивається та адаптується до нових викликів інтерпретації.

Перспективи дослідження

У постструктуралістському інтертекстуальному просторі сучасного літературознавства відбулося моделювання загальнокультурної ситуації, що характеризується для людства вибором між продовженням життя ціною «воскресіння» людини та остаточною загибеллю. Приклади «есхатологічних» фіналів у творах літератури XX століття численні, що підкреслює актуальність семіотичного підходу для осмислення цих глобальних викликів. Уточнення уявлень про природу тексту та його буття сприймається як етап у розвитку науки про літературу. На кожному новому етапі наука про літературу коливається між усвідомленням значущості суб'єктивного та об'єктивного, і семіотична модель, завдяки своїй гнучкості, залишається важливим інструментом для навігації в цих складних теоретичних ландшафтах.