Діккенс Чарльз - Життя і творчість
(1812-1870)
Англійський письменник-реаліст, найвідоміший представник соціально-побутової прози XIX століття. Г. Честертон зазначав, що Діккенс мав два великі таланти — вміння писати смішне та вміння змальовувати жахливе.
Письменник сповідує просвітницький ідеал людини з природженою добротою, порядністю, справедливими принципами життя. «Романи виховання» Діккенса розповідають про становлення характеру персонажа, починаючи від дитинства (наприклад, «Олівер Твіст» (1839)).
Характерні особливості творчості: наявність мелодраматичних елементів, спрощеність характеристики персонажів (добрі завжди добрі, а злі — злі), щаслива кінцівка твору, детективні елементи.
Діккенс прославився здебільшого творами, які були написані у перший період його творчості: цикл «Різдвяні повісті» (1848), романи «Крамниця старожитностей» (1841), «Домбі і син» (1848), пізніше написані «Девід Копперфілд» (1850), «Маленька Дорріт» (1857), «Великі сподівання» (1861).
Дослідники англійської літератури стверджують, що жоден з англійських письменників не здобув такої слави за життя, як Чарльз Діккенс. Визнання прийшло до Діккенса вже після першого оповідання і не залишало до останніх днів, хоча сам письменник, його погляди і творчість змінювались. Секрет його популярності в тому, що Діккенс гостро відчував зміни в житті Англії, був виразником і сподівань і прагнень тисяч людей. Після смерті письменника його твори почали піддавати гострій критиці, і лише в XX столітті стало цілком очевидне значення творчості Діккенса. Його біографія знайшла відображення і у сюжетах його романів, і у творчій манері. , Діккенс змалечку самостійно заробляв гроші, бо батько, бідний службовець, за борги потрапив до в'язниці. Працював на фабриці, клерком, репортером у суді і парламенті. Як репортер він відображав сучасні події і намагався зрозуміти причинах, що їх викликали. Провідна тема творчості письменника — тема боротьби добра і зла, що розкривається в кожному його творі. Діккенс вважав, що ставлення суспільства до дитини відбиває боротьбу добра і зла у ньому. Тому тема дитинства — одна з головних в його творчості.
Тема дитинства у творчості Діккенса розкриває гуманістичне спрямування таланту письменника, стверджує добро і справедливість, засуджує байдужість суспільства у ставленні до дітей.
Подорож Скруджа у Різдвяну ніч як можливість осягнути своє життя.
Основою сюжету різдвяної казки є диво святкової ночі, коли починається духовне відродження людини, яка забула, що вона створена за образом і подобою Божою. Дверний молоток перетворюється на обличчя Джейкоба Марлі, що помер саме на Святвечір сім років тому, кахлі голландської печі, на яких зображено сцени зі Святого Письма, раптом затуляє обличчя померлого, дух самого Марлі попереджає друга про наслідки життя без Божої іскри в душі, Духи Різдва ведуть Скруджа від дитинства до смерті, — і усе це сплітається в події однієї ночі, аби повністю змінити життя старого скнари.
Scrooge у перекладі з англійської — скнара. Душа його змертвіли настільки, що його іноді називають ім'ям померлого компаньйона Марлі. Автор змальовує Скруджа сухим, зморшкуватим, холодним, наче льодова брила, жорстоким і бездушним ділком, який сидить в своїй холодній конторі й не дозволяє клерку купити хоч трохи вугілля. Яки й контраст з племінником Скруджа Фредом, коли той приходить до дядька, щоб побажати йому веселого Різдва: «здавалося, від нього пашіє жаром, наче від пічки. Щоки у нього червоніли... очі блищали, а з роти йшла пара»! Свого героя Діккенс порівнює з забутим на морозі вуличним краном, з якого потроху капала та капала вода, і він нарешті перетворився на шматок льоду. «Твої губи дрижать, — промовив Дух. —А що це котиться по твоїй щоці?» Душевну кригу розтоплює перша сльозинка, душевний холод зникає, і от старому скнарі вже шкода, що вія прогнав хлопця, який співав різдвяний гімн, що не сказав теплого слона своєму клерку. Після першої сльози Скрудж схлипнув, а коли впізнав у маленькому хлопчику самого себе — заплакав. І якщо спочатку він не вірить Марлі, а Духа Минулого Різдва просить загасити своє світло і навіть намагається зробити це сам, то Духа Прийдешнього Різдва вія уже просить: «Веди мене куди хочеш... Якщо цієї ночі ти теж повинен мене чогось навчити, хай це піде мені на користь». І не лише з переляку присягається виправитися й спокутувати минуле нинішнім і майбутнім, а й виконує те, що обіцяв Бобові Кречету.
П'ять строф «Різдвяної пісні в прозі» — це гімн на славу Різдва, «днів милосердя, доброти й всепрощення... єдиних Днів у цілому календарі, коли люди, ніби з мовчазної згоди, розкривають один одному серця й бачать у своїх ближніх, — навіть у бідних і знедолених, — таких самих людей, як і вони самі, людей, які йдуть однією з ними дорогою до могили».