Аріосто, Лудовіко - Біографія, життя і творчість письменника

(1474 — 1533)

У самому серці Італії, серед розлогих рівнин Реджонель-Емілії, 8 вересня 1474 року з’явився на світ хлопчик, що згодом стане одним із найяскравіших митців Відродження — Лудовіко Аріосто. Його батько, строгий, але справедливий комендант міста, сподівався, що син піде військовою стежкою. Але у хлопчика з перших років життя вирувала зовсім інша кров — не гаряча, войовнича, а ніжна, трепетна, як перо, що ледь торкається паперу.

Коли йому було десять, доля — або, краще сказати, владний обов’язок батька — привела всю родину до Феррари. І місто це стало для Аріосто не просто місцем проживання, а живим серцем його поетичної уяви. Феррара у ті роки була немовби окрема держава в межах держави: розкішна, гордовита, осяйна світлом театральних рамп, де кожен подих був пройнятий музикою, драмою, пихою й таємницями двору.

Молодий Лудовіко навчався в університеті, де поринув у світ латини й поезії. Книги були для нього як друзі, як кохані. Давні автори — Горацій, Овідій — мовби оживали у його кімнаті, шепочучи вночі вірші на вітрі. Він мріяв вивчити ще й давньогрецьку, але життя втрутилось, грубо, мов солдат із чоботами: у 1500 році помер батько, й 26-річний поет змушений був стати батьком для своїх молодших братів і сестер.

Він, закоханий у лірику, був змушений змінити ліру на калькуляцію витрат. Замість метафор — списки необхідного. І все ж він ішов у світ не з гнівом, а з мовчазним смутком. Відмовившись від навчання і творчих занять, подався до двору герцога, а потім — на службу до кардинала Іполіто д’Есте. Служба ця була строкатою, як арлекінове вбрання: трохи кур’єрства, трохи поезії, трохи театру, трохи дипломатії, а подекуди й банальної лестощі.

Аріосто організовував спектаклі, писав вітальні промови, супроводжував кардинала у подорожах — зокрема й у ті, де поет прагнув бути якнайдалі від світу. Одного разу йому запропонували поїхати до Угорщини — звучить гордо, небезпечно, романтично. Але Лудовіко відмовився. Він не був шукачем пригод. Його душа прагнула не дуелей, не залів і не тронів. Вона мріяла про сад. Справжній, із деревами, що не вимагають аплодисментів.

Бо він, попри придворні регалії, завжди залишався "домашньою людиною". Він любив сімейні вечори, любив тишу, обід за одним столом, де пахне хлібом і вином, де розмова не про політику, а про те, як росте інжир. І коли на схилі життя йому вдалося придбати хатину з садом на околиці Феррари — це була не просто покупка нерухомості, це був символ повернення до себе. Саме тут він, стомлений святами, інтригами й палацовим блиском, нарешті відчув себе щасливим. Тут він став не лише поетом, а й садівником. Залишив записи про землю, врожаї, турботу про городину — і ці тексти згодом виявилися настільки точними, що стали у нагоді навіть економістам. Ось що значить — творити серцем.

Та душа поета, як і його перо, не могла мовчати. І навіть у ті роки, коли він служив іншим, він продовжував творити. Спершу — латинською. Він писав оди, елегії, гекзаметри, де оспівував тілесну любов і красу земного буття. У цьому він ішов за Горацієм, не цурався чуттєвості, бо розумів: краса — у щирості. А потім — італійською: мовою серця. Його італійські сонети та канцони дихали духом Петрарки, співали про ніжне, платонічне кохання, якому не потрібні обійми, щоб бути палким.

Та справжнім скарбом його поетичної душі стали сатири. Написані вже в зрілі роки, вони були мовби щоденником душі, але не нудним, а жартівливим, часом з гіркотою, часом з ніжною іронією. У них він розповідав про власне життя — про юність, у якій довелось рано подорослішати, і про службу, яка часто перетворювала поета на тінь.

Але Лудовіко не замикався лише у віршах. Його перу належать і п’ять так званих «учених» комедій, що вийшли з-під пера митця, мовби веселі маски, запозичені в римлян — Плавта і Теренція. Комедії, може, й не мали досконалого сюжету, але щоразу народжували сміх. Їхній гумор був живим, гострим, наповненим афористичними діалогами. Особливою перлиною стала «Чорнокнижник» — де маестро Якеліно, хитрун і шахрай, грає роль вченого, хоч насправді навіть не вміє писати. Це був гоголівський Хлестаков епохи Відродження, що розсипає словеса, як фокусник — блискітки. Але справжній гумор жив не у ньому, а в його слугах — дотепних, язикатих, які завжди мали останнє слово.

Один із них, Темоло, коли його питають, чи вірить він у духів, відповідає з блискучим сарказмом: «А як же — вірю, бо князі і прелати вірять! А я, проста людина, хіба смію думати інакше?» І ось уже не теми духів турбують глядача, а болюча правда: як легко людині, здобувши владу, перетворитися на звіра — лиса, вовка, яструба... Здається, ця сцена могла би бути написана й сьогодні.

«Несамовитий Орландо» — не лише історія про божевілля від кохання чи фантастичні подорожі. Це епос мови, іронії, гри у цитати й алюзії, поема, яка ніби знає сама про себе, що вона лише гра, і нітрохи цього не соромиться. Вона — театр, розгорнутий на сторінках, де кожна сцена іронічно відзеркалює людську природу: жагу слави, кохання, зради, волі й честі.

Аріосто — не дидактик, не пророк і не мораліст. Його поетичний світ — це усмішка Ренесансу, у якому герой може боротися з драконом або з ревнощами, з однаковою іронією до власної долі. Його Орландо втрачає розум через жінку і вирушає у мандри, що ведуть не до слави, а до власної уразливості. Лицар стає смішним, але не жалюгідним. Саме в цьому — гуманізм Аріосто: визнавати слабкість і не засуджувати її, а з любов’ю показати світ таким, яким він є — плутаним, строкатим, людяним.

Останні роки Аріосто провів у затишній хатині на околиці Феррари. Його мрія збулася: власний дім, сад, самота — й нікого над душею. Придворна метушня залишилась у минулому, гіркий хліб служби більше не тривожив душу. Тут, серед виноградників, він не лише писав, а й займався господарством — дбайливо, з любов’ю, ніби в цьому й полягала справжня поезія життя. У щоденниках він залишив нотатки про аграрні роботи, і не дивно, що економісти згодом зверталися до них як до практичних порад.

Цей «домашній» поет, який так і не вирушив у мандри за кордони Італії, створив епос мандрів — поему, що розкинула свої крила від Парижа до Індії, від Африки до Місяця. Саме так: у «Несамовитому Орландо» один із героїв вирушає на Місяць, щоб там знайти розум Орландо — бо, за словами поета, усе втрачене на Землі осідає на Місяці, наче пил на полиці. Цей фантастичний епізод — не жарт, а символ епохи, яка втратила міф і на його руїнах почала творити іронію.

Аріосто віртуозно вислизає від будь-якої однозначної оцінки. Його не можна назвати песимістом, хоча він чудово бачить обман і суєту людського життя. Його не назвеш ідеалістом, хоча він уміє оспівувати кохання, дружбу й честь так, що щемить серце. Він — поет іронічного гуманізму, усмішки, що розцвітає на тлі руїн епохи. У його рядках — танець сенсів, і кожен з них правдивий і водночас — жарт.

Його сатира — не злісна, а доброзичлива. У сатиричних посланнях Аріосто, написаних італійською, часто розповідає про власну юність, труднощі родинного життя, невдячність служби. Тут і жалість, і гнів, і іронія — усе, що вивітрюється з придворного офіціозу. Його твори — це голос простої, мудрої, спостережливої людини, яка бачить більше, ніж здається, але не прагне судити.

Окремий вимір творчості Аріосто — його комедії. Вони дихають реальністю, живою мовою ринків, кухонь, закутків міста. У «Чорнокнижнику» ми бачимо майстра Якеліно, жалюгідного пройдисвіта, який прикидається мудрецем. Це не просто сатира на псевдонауку — це сміх над довірливістю, над бажанням бачити дива там, де є тільки людська дурість. Слуги в цих комедіях — не менш мудрі, ніж самі герої. Їхня народна філософія звучить із солоним гумором: «Хіба диво, коли людина стає твариною? Та ж доволі їй зробитися чиновником…»

Аріосто творив комедії, які, хоч і наслідували античних авторів, народжувались із живого життя. У них — вулиця, зітхання, грубість, сміх. Вони не бездоганні з точки зору композиції, та мають той внутрішній жар, який дозволяє їм жити — навіть у наш час.

Найвідомішим став Аріосто завдяки мандрам Орландо — але сам лишився вірним своєму дому. Це дивна і прекрасна суперечність. Він міг писати про битви, про моря, про палаци східних царів, про космос — але його серце завжди билося в ритмі тиші саду на окраїні Феррари. Можливо, саме тому його фантазії такі правдиві: бо не народжені з марнославства, а з потреби у розумінні, у грі, у любові до життя у всіх його барвах.

6 липня 1533 року Аріосто помер. Та його поезія не зів’яла — навпаки, почала жити ще яскравіше. «Несамовитий Орландо» — це не просто вершина італійської літератури Ренесансу, це свято, яке продовжується. Це дзеркало, в якому ми бачимо свої пристрасті, свої безумства і свої мрії. І посміхаємось — разом з поетом, який був водночас мандрівником і домосідом, мрійником і скептиком, дитиною епохи, яка вчилася сміятись крізь сльози.