Айтматов, Чингіз - Біографія, життя і творчість письменника

(нар. 1928)

На самому краєчку киргизької землі, в оточенні нескінченних пагорбів Таласької долини, в грудневу пору 1928 року народився хлопчик, якому судилося стати голосом свого народу й людства — Чингіз Айтматов. Його рідний аїл Шекер не був великим на карті, але в душі цього хлопця він назавжди залишиться світом, звідки бере початок життя, пам’ять, слово.

Батько Чингіза, Торекул Айтматов, був людиною дії й переконання — одним із перших киргизьких комуністів, секретарем партійного обкому. Та часи були жорстокими: 1937 року, у темні дні сталінських репресій, його заарештували, і родина опинилася перед лицем нової реальності. Малий Чингіз ще не розумів тоді всієї трагедії втрати, але тінь цього болю тягнулась крізь усе його життя, перетворившись із часом на могутній етичний нерв його творчості.

Після арешту батька мати з дітьми повернулася в аїл, і хлопчина рано пізнав ціну праці. Вже з десяти років Чингіз працював, а у чотирнадцять — у самий розпал війни — він виконував обов’язки секретаря аїлради. Можна було б подумати, що це лише папери й записи, та насправді він вирішував справи, від яких залежало життя цілого села. Людей бракувало — чоловіки були на фронті, і юний Айтматов підставляв плече там, де інші не витримували.

У домі Айтматових звучали дві мови — киргизька і російська. Ця двомовність не була просто родинною рисою — вона стала основою мислення Чингіза, мостом між культурами, між традицією й модерністю, між сходом і заходом.

Його юність — то була епоха запитань: як жити? навіщо жити? ким бути? Спочатку Айтматов обирає шлях практичний — у 1948 році вступає до ветеринарного технікуму в Джамбулі, а пізніше — до Киргизького сільськогосподарського інституту. Здавалося б, його чекає кар’єра ветеринара чи зоотехніка, але душа вже просила іншого — слова, розповіді, вічного пошуку сенсу.

Писати він почав ще студентом. Спершу — киргизькою мовою, у періодиці. Його перші оповідання — як несміливі проби пера, як обережне торкання світу. «Ашим», «Сипайчі», «Білий дощ», «Нічний полив», «Важка переправа» — у цих творах ще не було глибоких соціальних пластів, але вже вчувався голос людини, яка відчуває — життя складне, неоднозначне, а правда часто ховається не на поверхні.

У 1956 році Чингіз Айтматов їде до Москви — вступає на Вищі літературні курси при Інституті ім. Горького. Саме там він остаточно стає письменником. Уже в рік закінчення курсів (1958) в журналі «Октябрь» з’являється його оповідання «Віч-на-віч», а в «Новом мире» — справжній прорив: повість «Джаміля», яку пізніше назве «найкращою історією кохання» сам Луї Арагон.

«Джаміля» здавалася простою — історія молодої киргизки, яка наважується зруйнувати пута традицій і піти з коханим. Але в кожному слові жив дух свободи, в кожному образі — пошук нової людини, не замкненої у вікових приписах, а відкритої до кохання, правди, вибору. Природа, люди, емоції — все в «Джаміля» дихало поезією степу й болем душі.

Після цього ім’я Айтматова вже не зникало з літературних журналів. Його твори один за одним вирізнялися живим пульсом життя: «Перший учитель», «Тополенька моя в червоній косинці», «Верблюже око», «Материнське поле». Це були повісті про простих людей — селян, учителів, матерів, дітей, — але в їхніх долях проглядалася драматична боротьба епох, старого і нового, минулого і майбутнього.

До 1965 року Айтматов писав винятково киргизькою. Але тоді з’являється його перший великий твір російською — «Прощай, Гульсари!». В його центрі — Танабай Бакасов, чоловік, який пройшов крізь колективізацію, зраду й розчарування. А поруч із ним — іноходець Гульсари, кінь, що стає символом людської долі, зламаної, але не скореної. Гульсари — то не просто тварина, то метафора — як сказав критик Гачев — «кентавр» людського й тваринного, природного й цивілізованого, істинного й знеособленого.

Із часом у творах Айтматова дедалі частіше починає звучати інтонація притчі. У 1977 році виходить його «Рябий пес біжить краєм моря» — повість, де реальність і міф переплітаються, як трави на вітрі. Четверо чоловіків — старий, дорослий, юнак і хлопчик — опиняються в пастці стихії, і серед безмежного туману, без берегів і часу, людина постає перед вічністю. Цей твір — роздуми про смисл людського буття перед лицем природи, простору, Неба.

У 1980 році з'являється роман, що став переломним — «Буранний полустанок» (у киргизькому варіанті — «І понад вік триває день»). Це вже не просто історія людини — це космогонічна притча про світ і людину в ньому. Едигей, простий залізничник на полустанку серед казахстанського степу, везе свого друга в останню путь. Здається, дрібниця — але на цьому тлі оживає вся історія XX століття: репресії, війна, полігони, втрати. А поруч — паралельна сюжетна лінія: міжпланетний контакт. Людина в степу — і людина в Космосі. І між ними — легенда про манкурта, того, хто втратив пам’ять, забув, ким є, і став бездушною істотою. «Манкурт» став символом доби — страшним попередженням про те, що буває, коли виривають у людини коріння.

Цю ж тему Айтматов розгортає у романі «Плаха» (1986). Тут уже лунає пряма моральна тривога: що буде з людиною, яка втратила віру, Бога, природу? Герой — Авдій Калістратов — колишній семінарист, який обрав свій шлях: «Моя церква — це я сам». Але добро, якого він прагне, виявляється безсилим перед жорстокістю реального світу. Наркомани, браконьєри, бюрократи — вони не слухають ні голосу совісті, ні голосу природи. І тільки вовчиця Акбара зі своїм вовком Ташчайнаром лишаються мовчазними свідками трагедії людства.

Айтматов дивиться далі. У романі «Тавро Кассандри» (1996) він підіймається в Космос. Його герої — не тільки мешканці Землі, а й ті, хто її покинув, хто намагається зазирнути в майбутнє. В центрі — ідея, що людське життя може бути передбачене ще в утробі: ембріон подає сигнал — тавро Кассандри — про свою готовність чи відмову жити. І світ, який ігнорує ці сигнали, стає байдужим до самої людини. Це філософія глобальної відповідальності, яка народилася з гірських степів Киргизстану, але звернена до всього Всесвіту.

Окрім літературної праці, Айтматов був і громадським діячем. У 1988—1990 роках він очолював журнал «Иностранная литература», а згодом став послом Киргизії в країнах Бенілюксу. Його твори перекладені десятками мов, його ім’я шанують у різних куточках світу — від Парижа до Токіо. Але сам він ніколи не забував про свій рідний Шекер, про степ, про казку, яка стала його життям.

Айтматов не був лише письменником. Він був літописцем доби, мислителем, пророком, поетом реальності. Його слово — то струмок, що бере початок у киргизьких горах і впадає в океан людства. Його герої — то не просто персонажі, а голоси пам’яті, болю, любові.

Його твори — це не про Киргизстан. Вони — про Людину. Про кожного з нас. Про наші сумніви, наші вибори, нашу пам’ять.

Бо поки живе слово Айтматова, степ не мовчатиме. І в нескінченному русі журавлиних ключів буде чути: «І понад вік триває день…»