Церетелі, Акакій Ростомович - Біографія, життя і творчість письменника

(1840 - 1915)

Акакій Церетелі — соловейко Грузії

У серці зеленої Імеретії, серед гір і річок, де вітри співають народні пісні, а вишневі сади наповнені ароматом дитинства, народився хлопчик, якому судилося стати голосом свого народу. Це сталося влітку, 21 червня 1840 року, в селі Схвіторі. Хлопця назвали Акакій — ім’я, що згодом зазвучить у вустах тисяч, а його вірші лунатимуть, мов пісня душі, у кожній грузинській домівці.

Його рід — князівський, мати Акакія була онукою самого Соломона ІІ, останнього царя Імеретії. Але попри своє шляхетне походження, маленький Акакій зростав не в палатах, а в простій селянській родині — за старим грузинським звичаєм, аби пізнав не тільки рід свій, а й корінь землі. Там, серед простого люду, він вперше почув, як співає народ, як плаче мати над колискою, як розмовляють старі й мудрі люди біля багаття. Природа, пісня, казка, слово — от перші вчителі майбутнього поета.

Його раннє дитинство — це дні під вишневими деревами, розмови з пастухами, співи дівчат над рікою. І в усьому цьому бриніла якась особлива мелодія, що згодом проросте у його серці — мелодія любові до своєї землі, до мови, до правди.

Початкову освіту Акакій здобував удома — його навчала мати, розумна і освічена жінка, яка сама була втіленням імеретинської шляхетності. Але життя невпинно кликало вперед. І вже у 12 років юний Церетелі вирушає до Кутаїської гімназії. Тут, серед книг, нових друзів і викладачів, формується не лише його інтелект, а й характер. Закінчивши гімназію, він у 1859 році вступає до Петербурзького університету — на факультет східних мов.

У далекому Петербурзі, поміж снігів і площ, де слово «свобода» звучало майже як виклик, Акакій познайомився з іншою Грузією — тією, що страждала, мріяла, боролася. Він спілкувався з прогресивною молоддю, з тими, хто вірив у нове майбутнє. Тут він зустрів Тараса Шевченка — українського поета, близького йому за духом. І хоча вони були з різних країн, їхні серця билися в одному ритмі — ритмі боротьби за людську гідність і національне пробудження.

Цей період став для Акакія вирішальним. Він сформувався як поет, як мислитель, як борець. І коли у 1864 році він повертається до Грузії, то не просто приїздить додому — він повертається з місією. Йому пропонують державну службу, але він відмовляється: обирає перо замість посади. Від того моменту й до останнього подиху його життя — це служіння слову, народу, правді.

Акакій Церетелі — це не просто поет. Це явище. Це буревій думки, іскра народної свідомості, голос, що не змовкав. Його поезія народжувалася з болю, з любові, з гніву і надії. Його ранні вірші — як молоді паростки, що пробиваються крізь каміння: «Марні пошуки», «Трудова пісня», «Пісня женців» — це голос селянства, це сповідь людини, яка бачить несправедливість і не мовчить. Його вірші стають піснями, його слово стає молитвою.

Та Церетелі — не лише лірик. Його слово може і пестити, і бити. Він — публіцист, полеміст, мислитель. У статтях «Як зблизитися з народом?» (1876) та «Гіркі наші справи» (1878) він говорить про найболючіше: як література має служити людині, як поет повинен бути совістю нації. У поезіях «Прозріння», «Новий шлях», «Трударям» — він мов провидець, що кличе народ на пробудження.

У 1881 році він входить до комісії з редагування головної поеми всієї Грузії — «Витязя у тигровій шкурі» Шота Руставелі. А з 1897 року стає співзасновником видання, що має мету зберегти фольклор, пісні, легенди. Церетелі розумів: без минулого — немає майбутнього.

Разом з Ілією Чавчавадзе, іншим велетнем духу, він став одним із творців нової літературної грузинської мови. Ця мова — як джерельна вода, чиста, дзвінка, співуча — почала звучати по-новому, сучасно, але не втрачаючи кореня.

Акакій брав активну участь у створенні грузинського професійного театру. Він був усюди: на сцені, за кулісами, у тексті. Режисер, актор, драматург, перекладач, критик. Його слово оживало не лише на папері, а й на сцені, в русі, в голосі.

У 1907 році він започаткував гумористичний журнал «Хумара». Там він висміював вади суспільства — з іронією, але не злобою, з сарказмом, але з надією. За це його навіть ув’язнили. Та суспільство піднялося — і влада була змушена його звільнити.

Наступного року влаштовують велике святкування — 50 років літературної діяльності Церетелі. У Тбілісі, Кутаїсі, Петербурзі, Москві, Баку — звучать його ім’я, його вірші. Це був тріумф. Але сам Акакій залишався скромним. Він вірив не в славу, а в справу.

Його поетична творчість — це океан. Там є й колискові, й героїка, й гумор, і філософія. Його перший переклад — «Гілка Палестини» Лермонтова. А перший власний вірш — «Таємне послання» — ода любові. А далі — цілий світ: «Цицинатела», «Світлячок», «Чонгурі», «Мухамбазі» — вірші, що стали піснями, вірші, які народ вивчив напам’ять, бо в них — щось справжнє.

І, звісно ж, «Суліко». Це не просто вірш — це душа грузинського народу, пісня, яку співали на весіллях, похоронах, у полі, вдома. Її перекладали десятки разів, але кожен знав: «Суліко» — це серце Акакія.

Але не лише лірикою жив він. Церетелі писав поеми, повісті, драми. У «Торніке Еріставі» — князь, що кидає монастир задля захисту батьківщини. У «Тамар Цбієрі» — поет, що виступає проти правителів. У «Патара Кахі» — юний царевич, майбутній Іраклій II, що веде народ на бій. У «Нателі» — мужність і краса в боротьбі з монголами. У «Наставнику» — роздуми про виховання.

Його проза — це теж Грузія. Повість «Баші-Ачук» — це хроніка повстання 1659 року, а «Пережите» — сповідь, літопис, погляд зсередини на грузинське життя XIX століття. Це вже не художній образ, а правда, спогад, документ.

У 1914 році він виступає на вечорі пам’яті Тараса Шевченка в Тбілісі. Так, як колись у Петербурзі, вони знову зустрілися — духовно, у слові, в ідеї. Це був символічний акт — поєднання двох народів, двох великих поетів.

А 8 лютого 1915 року у рідному селі Схвіторі зупинилося серце Акакія Церетелі. Його поховали на Мтацмінді, серед гір, що були свідками його юності. На могильному камені — лише одне слово: «Акакій». І цього досить.

Бо це ім’я знали всі. Бо його поезія — це не просто слова, а частина душі народу. Бо він був тим, хто співав, коли інші мовчали, хто кохав, коли навколо панувала жорстокість, хто вірив, коли всі зневірились.

Акакій Церетелі — це пісня, що ніколи не змовкне. Це голос, що й досі чується у вітрах над Кавказом. Це вогонь, який горить у серці Грузії.