ДЮ БЕЛЛЕ, Жоашен - Біографія, життя і творчість письменника

ДЮ БЕЛЛЕ, Жоашен - Біографія, життя і творчість письменника

(1522 - 1560)

ДЮ БЕЛЛЕ, Жоашен - творчість письменника

ДЮ БЕЛЛЕ, Жоашен (Du Bellay, Joachim — 1522, м. Ліре - 01.01.1560, Париж) — французький поет доби Відродження, один із лідерів «Плеяди», її теоретик.

Народився у замку Тюрмельєр, що поблизу містечка Ліре (провінція Анжу), у старовинній дворянській сім’ї. Рано втратив батьків, залишився на опіці брата, який мало турбувався про нього. Дитинство і юність, проведені на самоті, назавжди прив’язали Дю Белле до рідних місць, що стали згодом однією з улюблених тем його творчості. 1545 р. поїхав в університетське місто Пуатьє вивчати право. Тут він познайомився з французькими гуманістами, зокрема, з Жаком Пелтьє, під впливом якого почав писати поезії. Знайомство з П. де Ронсаром спонукало його залишити Пуатьє і заняття юриспруденцією та переселитися у Париж (1548 p.). Отримав гуманістичну освіту в паризькому колежі Кокере. У 1549 р. три учні колежу — Дю Белле, П. де Ронсар і де Баїф та їхній учитель і директор Ж. Дора утворили літературний гурток «Бригада». У 1553 р. склад гуртка розширився до семи осіб (прийшли Е. Жодель, П. де Тіар і Р. Белло), а його назва змінилася на «Плеяду» (на честь семи олександрійських поетів III ст. до н.е.). Дю Белле став автором її маніфесту — трактату «Оборона і звеличення французької мови» («Defense et illustration de la langue franchise», 1549).

Трактат поділений на дві частини. У першій Дю Белле пояснює, чому французька мова не настільки багата, як грецька чи латинська, стверджуючи, що вона має необмежені можливості і її варто невпинно розвивати; що одними перекладами класичних творів, при всій їхній корисності, цього не домогтися, тому куди ефективніше наслідувати класиків; що потрібно відмовитися від примарної мети відродити на французькому ґрунті грецьку або латинську словесність. У другій частині йдеться про те, що природний талант поета може бути посилений наполегливим вивченням класичних авторів. Водночас Дю Белле аналізує жанри, які необхідно прищепити у Франції (ода, елегія, еклога, епічна поема, комедія, трагедія і сонет); розглядає технічні прийоми. Завершується трактат закликом до французів писати рідною мовою.

В «Обороні» була проголошена необхідність розриву з традицією придворної поезії і поставлена проблема відновлення французької поетичної культури шляхом її наповнення гуманістичним змістом. Дю Белле різко ганив на «поганих віршотворців», котрі ганьблять Францію, і заперечував малі форми, які вони культивували — рондо, балади, віреле, королівські пісні, які він називає «прянощами» («epiceries»), Дю Белле зневажав поезію, створену лише задля розваги. Він висунув новий критерій художності, запозичений у древніх: «Знай, читачу, лише той буде справжнім поетом, хто змусить мене обурюватися, заспокоюватися, радіти, страждати, кохати, ненавидіти, захоплюватися, жахатися, — одним словом, хто буде зі своєї волі керувати і розпоряджатися моїми почуттями». Нові жанри, що відповідали б новому змісту поезії, Дю Белле пропонував запозичати в античного мистецтва. Але він значно розширив список цих жанрів, включивши сюди оду, сатиру, послання, елегію, еклогу, епопею, трагедію і комедію.

Дю Белле полемізував також і з латинською поезією, не менш небезпечним ворогом, аніж придворна поезія. Він переконаний у тому, що шляхом «обробки» можна і «французьким діалектом» створити національну поезію, здатну дорівнятися до античної і навіть перевершити її. Дю Белле пропонує ряд способів збагачення французької літературної мови. З одного боку, він хотів розширити її лексичний матеріал шляхом: 1) створення неологізмів; 2) запозичення «професійної» та просторічної лексики; 3) використання незаслужено забутих давньофранцузьких слів; 4) обережного запозичення з давніх мов. З іншого боку, він ставив проблему створення справді поетичного стилю, відмінного від стилю прози. Цей стиль, на його думку, повинен характеризувати перифрази, індивідуалізовані епітети, піднесеність тону і «вченість».

Центральною у трактаті є також проблема поета. Поет, на думку Дю Белле, — не просто «приватна особа», котра розповідає про свої переживання, а пророк, його піснеспіви — провісні мрії про долі держав, народів і тронів. Поезія не повинна бути простою служницею істини, вона — втілення мудрості та краси, вона — дарунок, що вивищує поета над іншими смертними. Проте поет для Дю Белле — не тільки пророк, а й трудівник, котрий володіє «мистецтвом поезії», і тому здатний створити досконалий твір.

Після «Оборони і звеличення французької мови « з’явилися поетичні твори Дю Белле. Його улюблена віршова форма — сонет. Дю Белле значно розширив його тематичний діапазон. Найприкметнішою ознакою його сонетної творчості є камерність. Дю Белле увійшов в історію французької ренесансної лірики як співець «приватної» людини й усього, що її безпосередньо стосується.

У 1550 р. він видав збірку «Олива» («Olive» — анаграма жіночого імені Viole, якій адресувалися любовні вірші Дю Белле). До збірки увійшло кілька од і 50 сонетів, написаних під впливом Ф. Петрарки, Л. Аріосто й інших італійських поетів. У наступному році книга була перевидана в значно розширеному вигляді. Якщо «Олива» мала здебільшого наслідувальний характер, то особисті страждання Дю Белле привнесли в його поезію початку 50-х pp. XVI ст. більш оригінальні інтонації та почуття. У поемі «Скарга зневіреного» (1551) йдеться про безрадісну юність поета, його хвороби та поневіряння.

Новим поштовхом його творчості стала поїздка в Рим (квітень 1553 — квітень 1557), куди він відправився як секретар свого родича, кардинала Жана Дю Белле, французького посла у Римі. Перебування в Італії, яка все більше перетворювалася з батьківщини Відродження у вогнище контрреформації, глибоко розчарувало поета.

Про це він, перефразовуючи відомі рядки Ф. Петрарки, написав в одному зі своїх сонетів:

Нещасний рік і день, нещасна хвиля й мить,

Коли, обдурений надією пустою,

Розстався легко я з вітчизною святою

І з дорогим Анжу, щоб тут за ним тужить.

(«Сонет», тут і далі пер. В. Мисика)

Наслідком цих розчарувань стали дві збірки сонетів — «Співчуття» («Les Regrets», 1558) і «Римські старожитності» («Les antiquites de Rome», 1558), видані Дю Б. після повернення у Францію. Якщо у « Співчуттях» відобразилися римські враження Дю Белле від папського двору і ностальгія за Францією, то у «Римських старожитностях» поет сумує на руїнах «вічного міста». Обидві книги, створені за зразком Овідієвих «Скорботних елегій», пронизані скорботою за великою античною культурою, від якої у Римі залишилися лише руїни. Дю Белле виступає і як сатирик: «вічне місто» він зображує як притулок розбещених князів церкви, святенників і дармоїдів. Поет тужить за Францією, яка означена у його сонетах і як «велика батьківщина» («grand pays»), тобто могутня держава, і як «мала батьківщина» («petit pays») — рідні місця, Анжу і «маленький Ліре», де він народився і виріс.

Вихід друком «Співчуттів» і «Римських старожитностей» приніс поету заслужену популярність, але став причиною його розриву з «високим заступником», кардиналом Дю Белле, через різкі, «нешанобливі» випади проти католицької церкви і римського життя взагалі.

Тим самим роком датуються і його латинські «Поеми» (1558), що засвідчили відступ Дю Белле від власних літературно-мовних принципів, а також збірка невеликих ліричних віршів, об’єднаних тематикою «сільського життя» — «Сільські розваги» («Jeux rustiques», 1558). У збірку ввійшло знамените «Звернення віяльника до вітрів»:

Це вам, о легковії,

Що, крилечка живії

Розкинувши, мчите

Поверх сільських садочків,

Гойдаючи листочків

Мереживо густе, —

Підношу я в подяку

Пучок фіалок, маку,

Лілей, троянд, гвоздик —

Всього, що тільки може

У літечко погоже

Зростити садівник.

Летіть над лісом, ланом,

Понад моїм гарманом,

Де курява встає,

Де я від спеки млію

І, хекаючи, вію

Свій хліб, добро своє.

Відмовившись від принципів «Оборони», Дю Белле опублікував також у 1552 р. переклад четвертої книги «Енеїди» (переклад шостої виданий посмертно в 1560).

До числа менш значних творів Дю Белле належать «Музагнеомахія» («Musagnoeomacbie», 1558), у якій змальована боротьба Муз з Неуцтвом у час царювання Франциска І; сатира «Придворний поет» («Pote courtisan», 1559), де дотепно висміяний віршомаз, заклопотаний лише кар’єрою при дворі; а також серія «Міркувань...» («Discours...», 1556—1559), що здебільшого мали політичну спрямованість і підготували появу знаменитих «Міркувань» П. де Ронсара.

Помер Дю Белле 1 січня 1560 року в Парижі від апоплексичного удару у віці 37 років. Похований він у каплиці Собору Паризької Богоматері.

Дю Белле мало що реалізував із тієї програми, яку він проголосив у «Обороні...». Це зробив його друг і сучасник П. де Ронсар.

Окремі твори Дю Белле українською мовою переклали М. Зеров, М. Терещенко, В. Мисик, Д. Павличко.

Є. Васильєв



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.