ЕКО, Умберто - Біографія, життя і творчість письменника
(нар. 05.01.1932)
ЕКО, Умберто - творчість письменника
ЕКО, Умберто (Eco, Umberto — народився 05.01.1932, Алессандрія) — італійський письменник.
Еко народився в Алессандрії. Ще під час навчання у Туринському університеті він захопився середньовічною культурою, присвятивши дипломну роботу естетиці Томи Аквінського. Він здобув докторську ступінь у 22 роки. Із 1954 по 1959 pp. Еко працював у Мілані редактором із питань культури у RAI, Італійському радіотелебаченні, водночас читаючи лекції в університеті Турина (1956—1964).
У 1958—1959 pp. Еко служив в армії. Він був університетським викладачем у Мілані (1964—1965) та Флоренції (1965-1969), а з 1969 по 1991 викладав у міланській Політехніці. Доволі рано, у 39 років, Еко призначили професором семіотики Болонського університету. Умберто Еко брав безпосередню участь у створенні «Групи 63» і таких журналів, як «Маркантре» та «Квіндічі», у яких публікував блискучі статті з культури, політики та з актуальних тогочасних проблем.
Поступово окреслилися пріоритетні напрями наукових досліджень Еко — це медієвістика, тобто історія середньовічної Європи, і, перш за все, семіотика, якій він присвятив численні есе.
У «Відкритому творі» («Opera aperta», 1962), одній із своїх ранніх робіт, Еко висловив нетрадиційні як на той час погляди з визначення меж мистецького твору, який він трактує не лише як результат, а й як процес відтворення актуальної реальності, що обумовлює постійний рух, відкритий для всіх можливих доповнень, який передбачає необмежену формальну еволюцію.
У подальші роки вийшли друком праці із семіотики, етики й естетики, поміж котрих найвідомішими є «Поетика Дж. Джойса» («Le poetiche di Joyce», 1965), «Відсутня структура» («La struttura assente», 1968), «Теорія семіозису» («Trattato di semiotica generale», 1975), («Lector infabula», 1979) , «Межі інтерпретації» («І limiti dell’interpretazion», 1990), «Другий мінімальний щоденник» («II secondo diario minimo», 1992), «Кант і качконіс» («Kant e l’ornitorinco», 1997).
До найбільш значних праць Еко на історичну тематику відносяться: «Естетика Томи Аквінського» («II problema estetico in San Tommaso», 1956), «На периферії імперії» («Dalla periferia deH’impero», 1976), «Мистецтво та краса в середньовічній естетиці» («Arte e bellezza nell’estetica medioevale», 1986).
На початку 70-x pp. Еко розпочав співпрацювати з одним із найбільших періодичних видань «Маніфесто», де він публікував свої твори під псевдонімом Дедалус, а згодом і з «Корр’єре делла Сера». Частина газетних статей, написаних поміж 1977 і 1983 роками, зібрані в книзі «СІЛІ років бажання».
Еко — надзвичайно обдарована, різностороння і непередбачувана особистість. Уже в 50-х роках він був відомий як спеціаліст із питань культурології. Крім цілком традиційного кола питань, притаманних цій сфері, Еко з усією серйозністю докладно аналізував складові елементи шоу-бізнесу, як, наприклад, стриптиз і поведінку телеведучих. На початку 60-х років Еко прославився як пародист. Популярними стали дві збірки його пародій і жартів «Мінімум-щоденник» (1963) і «Другий мінімум-щоденник» (1992). У 70-х роках він висунув важливу (одну з ключових у сучасній постмодерній естетиці) культурологічну тезу щодо того, що будь-який текст однаковою мірою створюється як читачем, так і автором. Ця думка, у свою чергу, спричинила цілу дискусію навколо проблеми тексту і, зокрема, його місця та смислового статусу у кібер-просторі.
Уже з 60-х років Еко багато уваги приділяє питанням інформаційної революції, проблемам комп’ютеризації та зв’язку комп’ютерних технологій. Йому належать сміливі метафори, в яких він, зіставляючи дві операційні системи Windows 3.1 і Windows 95, одну з них порівнює з цнотливою католицькою церквою, а іншу — з більш розкутою протестантською церквою, яка припускає вільне тлумачення текстів Біблії. Починаючи із 70-х років, Еко працює над ідеєю створення публічної мультимедійної комп’ютерної бібліотеки (проект відомий як «Мультимедійна Аркада»), що повинна була включати 50 терміналів, об’єднаних єдиною системою сполучення, і обслуговуватися досвідченими викладачами, програмістами та бібліотекарями. Образ бібліотеки став одним із центральних символічних літературних образів Еко і активно розроблявся у художній прозі письменника.
Роман «ім’я троянди» («II nome della rosa») став першою і надзвичайно вдалою пробою пера Еко-письменника. Йому було присуджено кілька премій, у тому числі й престижну літературну премію «Стрега». Лише до зими 1982 року було продано понад чотириста тисяч примірників цієї книги. До 1985 року роман було перекладено дев’ятнадцятьма мовами світу, а через рік з’явився французько-американсько-
Приступаючи до аналізу роману, насамперед варто звернути увагу на його жанрову своєрідність. Книга Еко, на перший погляд, містить усі ознаки детективного твору. Передусім, це детективна зав’язка сюжету — в його основу покладено історію розслідування низки загадкових вбивств, що сталися в листопаді 1327 р. в одному із італійських монастирів (шість вбивств за сім днів, впродовж яких розгортається дія в романі). Завдання розслідувати вбивства покладено на колишнього інквізитора, а радше філософа й інтелектуала — францисканського ченця Вільгельма Бескервільського. Йому допомагає неповнолітній учень Адсон, котрий є у творі одночасно і оповідачем, очима якого читач бачить усе зображене в романі. Вільгельм і його учень сумлінно намагаються розплутати заявлений утворі кримінальний клубок, і це їм майже вдається, але вже з перших сторінок автор, ні на мить не випускаючи з уваги детективний інтерес фабули, тонко іронізує над такою його жанровою означеністю.
Імена головних героїв Вільгельм Баскервільський і Адсон (тобто майже Ватсон) неминуче повинні викликати у читача асоціації з детективною парою А.К. Дойля, а задля більшої певності автор відразу ж демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма (сцена реконструкції обставин, вигляду і навіть імені зниклого коня на початку роману), підкріплюючи їх щирим подивом і розгубленістю Адсона (ситуація точно відтворює типовий дойлівський «момент істини»). Чимало дедуктивних навичок Вільгельм засвідчує й далі, у міру розгортання фабули. Крім того, він активно демонструє при цьому свою неабияку обізнаність з різними науками, що, знову ж таки, іронічно вказує на постать Холмса. Водночас, Еко не доводить свою іронію до тієї критичної межі, за якою вона переростає у пародію, і його Вільгельм та Адсон до кінця твору зберігають усі атрибути більш або менш кваліфікованих детективів. На пародійній загостреності не наполягає й сам Еко, зауважуючи, що для наївного читача твір може до кінця залишатися детективним.
Утім, уже ті численні описи, які, починаючи з перших розділів роману, періодично вкрапляються у розповідь з метою якнайдокладнішого поінформування читача про політичну атмосферу та релігійні суперечки в католицькій Європі XIV ст., вказують на те, що перед нами також і історичний роман. Е. виокремлює у своїх «Зауваженнях на полях» три типи історичних романів: такі, у яких історія — це не більше, ніж колоритне екзотичне тло; романи, у яких діють реальні історичні особи, не підпорядковані, втім, у своїх діях справжнім реаліям епохи; романи, в яких хоча й діють вигадані особи, але логіка їхніх дій і історичне тло епохи відтворюються якомога достовірніше. Автор відносить свій твір до останнього типу. Справді, історична вмотивованість дій та способу мислення його персонажів, а одночасно і деталізованість зображень свідчать, що Еко — непересічний знавець епохи.
У творі протистоять не лише слідчий і вбивця, а й дві кардинально відмінні світоглядні позиції, два бачення істини, що надає твору Еко водночас і виразних жанрових ознак філософського роману. Подібна подвоєність чи навіть потроєність чинників фабульної дії, очевидно, не в останню чергу зумовила й дещо незвичну назву твору — «Ім’я троянди». У «Зауваженнях на полях» Еко пояснює, що не хотів брати для свого твору назви, утвореної від імені героя (наприклад, «Робінзон Крузо»), обставин дії («Злочинне абатство») чи з вказівкою на проблематику («Війна і мир»), оскільки подібні назви відразу нав’язують читачеві авторську волю і те, як саме, у якому ракурсі читач повинен сприймати твір. Еко хотів зняти назвою свого твору подібну визначеність, тому й назвав його «ім’я троянди».
Утім, у сюжеті свого твору Еко не має наміру чітко відділити і протиставити визначені жанровою специфікою його твору три смислові лінії — детективну, історичну та філософську. Більше того, автор навіть наполягає на їхній тісній смисловій співвіднесеності, що є ознакою постмодерної спрямованості його твору.
У творі протиставлені дві світоглядні точки зору — Вільгельма Баскервільського та старого ченця Хорхе, доглядача фондів бібліотеки. Між ними зав’язується філософський конфлікт щодо призначення багатющої монастирської бібліотеки. Хорхе вважає, що істину людина отримала відразу з першими біблійними текстами та їхніми тлумаченнями, і що поглиблення її неможливе, а будь-яка спроба зробити це призводить або до профанації Священного Письма, або ж дає знання у руки тим, хто використовує його на шкоду істині. З цієї причини Хорхе вибірково видає ченцям книги для прочитання, на свій розсуд вирішуючи, що шкідливе, а що — ні. Вільгельм, навпаки, вважає, що основне призначення бібліотеки не зберігати (фактично приховуючи) книги, а орієнтувати через них читача на подальший, поглиблений пошук істини, оскільки процес пізнання, як він вважає, безкінечний.
Своєрідною точкою перетину цих несумісних концепцій у романі стає друга частина знаменитої «Поетики» Арістотеля, яка вважається втраченою. У цій другій частині «Поетики» йдеться про комедію та про сміх, який, на думку Вільгельма, є ознакою духовної свободи людини, критичного сумніву. Але для Хорхе сміх — лише ознака руйнівного спотворення істини, шлях, що веде прямісінько в обійми диявола. Пошуки ченцями цієї книги, їхні таємні проникнення за нею у бібліотеку і мотивують детективну інтригу: намазуючи отрутою сторінки книги, Хорхе ініціює їхню загибель. Образ Вільгельма може бути прочитаний і в ширшій смисловій перспективі: у ньому ми бачимо чимало ознак людини нової епохи — Відродження (це і його ставлення до філософських проблем буття, і його віротерпимість та освіченість у плані останніх наукових відкриттів тощо).
Важливим символічним образом роману виступає й образ бібліотеки-лабіринту, що, очевидно, символізує складнощі пізнання й одночасно співвідносить роман Еко зі схожими образами бібліотек-лабіринтів у X. Л. Борхеса.
Роман Еко «ім’я троянди» був високо відзначений європейською літературною критикою. У 1981 р. він отримав престижну італійську літературну премію «Стрега», а в 1982 р. — французьку літературну премію «Медічі».Успіх першого роману спонукав Е. продовжити творчі пошуки в жанрі постмодерного роману. У 1988 р. з’явився його новий роман «Маятник Фуко» («II pendolo di Foucault»). Він побудований у формі своєрідної інтелектуальної гри, яка набуває усіх ознак гнітючої та страшної реальності. Три редактори міланського видавництва «Гарамон» — Бельбо, Діоталь і Казобон зацікавились окультизмом. Вони вивчають його історичне коріння та спілкуються із його сучасними послідовниками і, врешті-решт, переконуються, що окремі епізоди історії розвитку людства, які зовні ніби й не пов’язані між собою, насправді є єдиним причинно-наслідковим ланцюжком, керованим таємними окультними силами. Дослідники реконструюють його, але не ставляться до нього з належною серйозністю аж до того моменту, коли розповідають цей план одному із сучасних окультистів, після чого якась таємна організація починає їх переслідувати і одного за одним вбивати. Ось як цей роман характеризує дослідник творчості письменника С. Рейнгольд: «600-сторінковий роман є захоплюючою історією народження та зміни релігійних орденів у Європі, які кардинальним чином вплинули на всі ідеї, цінності та витвори людських рук — від Моцарта й Ейнштейна до Наполеона, російської таємної поліції, Сталіна та Гітлера, від знарядь допитів до Ейфелевої вежі і комп’ютерів IBM».
Ще один роман Еко, у якому він блискуче продемонстрував техніку постмодерного письма, — «Острів Напередодні» («L’isola del giorno prima», 1994). Як і попередні твори Еко, він наскрізь інтертекстуальний, немовби змонтований з уривків різних наукових і художніх творів: Д. Донна, Г. Галілея, П. Кальдерона, Р. Декарта, Ф. Ларошфуко, Б. Спінози, Ж. Верна, Д. Дефо, А.Дюма, Д.Лондона та інших. Крім того, тут широко використовуються сюжети картин визначних європейських художників. У листопаді 2002 р. вийшов друком четвертий роман Еко «Баудоліно» («Baudol’mo»), у якому автор знову звернувся до Середньовіччя, повною мірою використовуючи стилістику постмодернізму, — і навіть самого себе переносить у ті далекі часи. «Баудоліно — це я», — сказав він в одному із інтерв’ю.
Упродовж усіх років активної діяльності Еко став почесним доктором двадцяти восьми університетів, є членом п’яти академій, отримав чотирнадцять літературних нагород, виступав з лекціями по цілому світу від Австралії до Японії. На даний час Еко мешкає у Мілані і регулярно співпрацює із «Еспресо», входить у склад дирекції «Альфобета» і є професором семіотики в Болонському університеті.
Українською мовою роман «Маятник Фуко» переклала М. Прокопович.
В. Назарець