ГАУПТМАН, Герхарт - Біографія, життя і творчість письменника

ГАУПТМАН, Герхарт - Біографія, життя і творчість письменника

(1862 — 1946)

ГАУПТМАН, Герхарт - творчість письменника

ГАУПТМАН, Герхарт (Hauptmann, Gerhart — 15.11. 1862, Оберзальцбрунн — 06.06.1946, Агнетендорф) — німецький драматург, лауреат Нобелівської премії 1912р.

Батько Гауптмана був власником гостиниці, дядько — ткачем, котрий пам’ятав повстання 1848 р. у Сілезії. Основний жанр Гауптмана — драматургія. Він створив трагедію нового часу, особливо гостро відчував катастрофічний наступ гендлярства, бездуховності на творчо обдаровану особистість, на тих, кому були близькими гуманістичні ідеали. Лицемірство і святенництво, де б вони не ховались: під мундиром тупого вояки, під рясою священика чи за пишномовними тирадами інтелігента — оголювались у йог: драматургії, переповненій зіткненнями думок, суперечками супротивників, стражданнями бідняків чи надламаних шукачів істини і власне дороги в житті. У нього завжди були пристрасні прихильники і непримиренні противників: часто прихильники, не розуміючи його, ставали противниками. Драми його викликали гострі дискусії.

Найбільше Гауптман цінував Й.В. Гете. Він вважав себе його послідовником і йому хотілося буя схожим на свого кумира навіть зовнішньо. Драматургічна майстерність В. Шекспіра приваблювала його своїм напруженим трагізмом і трепетною думкою. Справжніми його вчителями були Л. Толстой і норвезький драматург Г. Ібсен У творах Гауптмана є чимало зв’язків з їхньою творчістю. Гауптман писав також вірші, романи, есе. Замолоду йому довелося з волі батьків займатися вивченням сільського господарства, але його вже у її роки приваблювало мистецтво, він стояв на розпутті: що вибрати — скульптуру, якої він навчався у 1880 р. у Бреслау, історію, філософію чи літературу. Останнє виявилося найсильнішим, але об’ємність у сприйнятті світу, притаманна скульптору, завжди була помітною у його творах, де все особливо опукле, матеріальне, як самі герої, так і навколишня обстановка.

Гауптман увійшов у літературу наприкінці 80-х років, коли в Німеччині нове мистецтво розвивалось під знаком натуралізму: особлива увага приділялася зображенню життя простого народу, в зображенні людини домінувала увага де фізіології та спадковості, літератори намагалися відтворювати найдрібніші відтінки дійсності. а сам жанр драми означувався словом «das Stuck», що означає у перекладі «шматок». Але не лише натуралізм і реалізм можна побачити у творах Гауптмана — його драми початку 90-х років пов’язували значною мірою з неоромантизмом і символізмом.

Його політичні симпатії досить часто співпадали з ідеями соціал-демократів, проте він стояв осторонь від них, залишаючи за собою праве міркувати про світ, не будучи пов’язаним з жодною партією. Ставлення Гауптмана до сучасного суспільства та держави завжди критичне — саме через це він ніколи не отримає державного визнання, хоча, будучи лауреатом багатьох премій, у 1912 р. стане ще й Нобелівським лауреатом.

Гауптман вступив у літературу як автор оповідань про життя народу. «Стрілочник Тіль» («Bahnwarter Thiel», 1888) — найхарактерніша річ, де зображення тяжкого побуту і моральної загибелі людини складає основу розповіді.

У 1889 р. вийшла друком його перша драма «Перед сходом сонця» («Vor Sonnenaufgang»), її поставили в новому театрі Берліна «Вільна сцена»; вона мала величезний успіх, але водночас викликала бурхливу полеміку. Назва її символічна: перед сходом сонця, за народним повір’ям, активізуються всі темні сили, але водночас це перелом від ночі до дня, коли світло перемагає пітьму. Автор вводить нас у сім’ю Краузе — колишніх селян, котрі несподівано розбагатіли, тому що під їхніми землями виявлено вугілля. Гауптман — мудрий художник, він розуміє, що для щастя замало самого багатства, потрібен ще й певний духовний розвиток, а цього якраз і немає у нових багатіїв з оточення Краузе, та й у самих Краузе. Батько там впивається до такої міри, що плутає власну дочку з жінкою легкої поведінки, з якою можна завести інтрижку. Його дружина, котрій абсолютно нічого робити, намагається видати заміж свою падчірку Єлену за свого молодого коханця, щоб утримати його. Сам молодий чоловік, який надто великої думки про себе як мисливця, за відсутності зайців ладен підстрелити сторожа: він має чим заплатити за каліцтво. Найстарша дочка Краузе — алкоголічка, її діти помирають, заледве народившись; вона заміжня за чоловіком, котрий раніше грав роль соціаліста, борця за права робітників, а закінчив тим, що оженився з нелюбою, але багатою, розладнавши її заручини з іншим чоловіком. Лише наймолодша дочка Краузе — Єлена не втратила людського обличчя, вона здобула освіту, може тверезо міркувати про сучасну літературу, але відчуває, що приречена на загибель. Раптом і для неї спалахує надія: до них як репортер від передової газети приїжджає соціаліст Лот; молоді люди покохали одне одного, вони готові втекти з цього страшного дому, але Лот дізнається, що його наречена із сім’ї алкоголіків. Він боїться зв’язувати з нею свою долю. Єлена вдається до самогубства. Конфлікт духу та войовничої бездуховності завершується поразкою духу.

Драма Гауптмана мала скандальний успіх, оскільки ніколи до цього часу не зображувалося на сцені життя у настільки непривабливому вигляді.

Драма «Caмотні» («Einsame Menschen», 1891) засвідчила розвиток таланту Гауптмана: він звернувся до нової теми — до духовного світу інтелігенції, по-новому — глибше і переконливіше — розробив складніші, ніж у перших драмах, характери. І водночас він продовжив досліджувати тему, яка його постійно хвилювала — тему самотності людини в сучасному світі. У цій драмі немає «екзотики», з надлишком створюваної уявою алкоголіків, перед нами сім’я вченого Иоганнеса Фокерата — він сам, його дружина Кете, батьки Йоганнеса. Але вже з перших реплік трагізм відчувається і тут. Кете говорить дуже нервово (як свідчить ремарка автора — зауваження у дужках про обставини, при яких відбувається дія), у присутності чоловіка не насмілюється висловити свої думки навіть про те, де слід накрити стіл — у їдальні чи на веранді. Сам Йоганнес дратується через дрібниці, кривдить свою дружину постійними повчаннями, а потім обурюється, чому вона не сперечається з ним. Він поводиться як розпещена дитина, якою, ймовірно, і почувається, тому що батько і матір, малоосвічені і звиклі займатися лише своїм господарством, бачать у своєму вченому сині, заради якого вони жили, істоту цілковито особливу. їхнє життя — це турботи про те, щоб у домі було достатньо їжі, щоб усі були здоровими. Близька до них і Кете, вихована для того, щоби тримати порядок у домі, кохати чоловіка та піклуватися про дітей.

З точки зору обивателя, сім’я цілком благополучна, але виявляється, що кожен живе у своєму особливому світі і взаємне проникнення у ці ізольовані один від одного світи неможливе. Атмосфера у сім’ї ще більше ускладнюється, коли в їхньому будинку поселяється Анна Мар — студентка зі Швейцарії, уродженка Росії, якимось чином пов’язана з революційним рухом. Йоганнес, змучений нерозумінням найближчих людей, знаходить в Анні споріднену душу. Він постійно ділиться з нею своїми ідеями, вона підтримує його в його наукових пошуках. Йоганнес мріє про те, що поміж ним та Анною виникли абсолютно нового типу стосунки — дружба та взаєморозуміння між чоловіком і жінкою без натяку на кохання. Йоганнес навіть вважає, що він сильніше кохає Кете, після того як познайомився з Анною. Проте сама Кете і батьки Йоганнеса вважають інакше. Тут зіштовхуються старі та нові світогляди. Кете не сміє перечити, оскільки, кохаючи чоловіка, вона не вважає, що має право заважати йому, якщо він знайшов людину, котра розуміє його. Батьки ж хочуть позбутися Анни, котра почасти грубо дозволяє собі протиставляти себе дружині свого нового друга. Драма закінчується тим, що Анна все ж таки змушена покинути дім Фокератів. Йоганнес, не переживши її від’їзду, який ще більше посилив його самотність, вчинив самогубство. У кінці цієї драми, як і в кінці першої, — смерть. Обидві зображують світ, де все змішалося.

У цій драмі самотніми виявляються старі Фокерати, оскільки їхні уявлення про сім’ю і сімейне щастя застаріли — вони не надаються до людей нового покоління. Самотня Кете, тому що її виховували як матір сім’ї, але нова епоха вимагає від неї, щоб вона стала однодумницею і товаришкою чоловіка, до чого вона не готова. Самотній Йоганнес, оскільки та буденність, породженням якої він є, не узгоджується з його науковими дослідженнями, а вийти на ширшу дорогу, до вчених, котрі близькі йому за поглядами, у нього не вистачає рішучості. Самотня й Анна, тому що в неї немає можливості жити на батьківщині, політичні події носять її по Європі, не даючи можливості знайти постійне пристановисько і матеріальну свободу. Самотність є наслідком того, показує Г., що нові умови існування застали людей не готовими до нових умов життя, старе і нове світосприймання трагічно зіштовхнулися у нерозв’язному конфлікті.

Нова драма «Ткачі» («Die Weber», 1892) розкрила нову грань таланту Гауптмана. Це найхарактерніша для кінця століття драма — дискусія, але водночас це й твір з натуралістичною увагою до деталей побуту найбідніших верств населення — сілезьких ткачів. І ще одна нова грань таланту Гауптмана — він змальовує вже не сімейне життя, а масові народні заворушення, повстання ткачів, їхню боротьбу з жорстокими і корисливими господарями. Соціал-демократична критика побачила у драматургові свого прибічника, у його «Ткачах» — агітаційний твір. Так дійсно можна було трактувати нову драму, оскільки в ній у суперечках ткачів вирішується питання про необхідність повстання. Але це драма-дискусія, специфічна риса якої — зіткнення думок, боротьба ідей. Хід драматургічної дії невмолимо веде героїв до майже однозначного вибору — лише боротьба, лише всезагальне повстання може покращити становище злидарів, котрі помирають з голоду, оскільки все їхнє життя минає у надзвичайно важких умовах і не менш напруженій праці. У драмі використані історичні матеріали про повстання ткачів у Сілезії в 1848 р. Відомо, наскільки трагічно воно закінчилося, навряд чи покращивши життя повстанцям, багато їх загинуло в боротьбі, були безглуздо знищені будинки власників фабрик і самі фабрики, а саме повстання втоплено в крові. Фінал драми Гауптмана непростий: у ньому матеріал для роздумів. Старий ткач Гільзе, котрий стримував від участі у боротьбі всіх і свого сина, залишається вдома після того, як усі йдуть, щоби приєднатися до повстанців. Він переконаний, що його сам Отець Небесний посадив для того, щоб він виконував свій обов’язок — працював. Випадкова куля, залетівши через вікно, вбиває Ґільзе. «Мені страшно», — остання репліка овдовілої фрау Ґільзе. Фінал можна трактувати як утвердження того, що не може бути самоусунень, коли йде боротьба двох класів, а можна трактувати й по-іншому: повстання несе загибель не лише тим, хто вважає його беззмістовним. «Ткачі» були поставлені в театрі «Вільна сцена». У драмах Гауптмана наявна специфічна особливість, у якій інколи вбачали його недолік як драматурга: в них дуже об’ємні ремарки, часто вони розростаються до сторінки і більше. Але це специфічна риса методу письменника, котрий, пройшовши через школу натуралізму, намагався відтворити зовнішній світ і людину зі всіма можливими деталями та подробицями.

1893 р. пов’язаний у творчості Гауптмана з появою двох цілковито відмінних за методом відображення життя та світовідчуттям драм — «Боброве шуба» («Der Biberpelz») і «Вознесіння Ганнеле» («Hanneles Himmelfahrt»). Перша з драм розробляє, здавалось би, знайомі проблеми, одна з яких пов’язана з темою інтелігенції, а друга — зі становищем простого народу. Проте в «Бобров... шубі» різко змінюється ракурс. Драма передає не стани та їхні зміни, а конфлікт між інтелігенцією та державою, точніше — між тими, хто живе високими духовними запитами, і бездуховністю міщанства, яке влада підтримує, водночас намагаючись принизити інтелігентів, перетворюючи у процесі розслідування в поліцейській дільниці лікаря Флейшера та рантьє Крюгера у звинувачуваних в політичній неблагонадійності, а фрау Вольф, котра обікрала їх, — у добропорядну, працелюбну, чесну трудівницю. Поліцейський Верган сприймається як попередник фашистів, якого понад усе на світі хвилює політична благонадійність; він прагне різними способами принизити освічену і мислячу людину і спирається на низи, здатні заради вигоди зрадити і продати все і всіх.

«Вознесіння Ганнеле» викликало подив прихильників таланту Гауптмана, який утвердився як демократ, який пише про сучасність і її соціальні конфлікти. Ця драма розпадається мовби на дві — зовсім, на перший погляд, не пов’язані між собою, її перша дія вводить нас у нічліжку, де проживають голодранці, бездомні, проститутки, убогі старі. Туди вчитель вносить Ганнеле, чотирнадцятилітню дівчинку, котра, не витримавши знущань вітчима, вирішила вдатися до самогубства, кинувшись взимку у став. Ганнеле замерзла, вона помирає. Її передсмертна маячня стає змістом другої частини драми. Ганнеле переслідує привид вітчима, перед нею з’являється її покійна матір, для неї співають ангели, сам Господь Бог постає перед нею, так само як і ангел смерті. Страшні картини змінюються в її затьмареній свідомості картинами світлими, коли вона бачить себе казковою істотою, яку вдягають у багаті шати, щоби постати перед Господом після смерті. Контраст дивних видив помираючої Ганнеле і злиденність нічліжки змушував критиків побачити у драмі Г. символістський твір, авторові дорікали у відході від розв’язання соціальних проблем, у зраді колишнім соратникам.

Прагнення знайти розв’язок суперечностей змусило драматурга звернутися до народних рухів минулого, так з’явилась історична драма «Флоріан Ґейер» («Florian Geyer», 1896), проте історичний жанр не був його сферою. Він знову звернувся до казки, як це вже було почасти у «Вознесінні Ганнеле», але до казки, де вирішується проблема художника, його відповідальність перед собою і суспільством.

Гауптман-художник вважає мистецтво найбільшою силою, бачить у ньому можливість надзвичайно сильного впливу на людей. «Затоплений дзвін» («Die versunkene Glocke», 1896), драма-казка, стало таким дослідженням сутності творчої натури самого процесу творчості, місця художника в суспільстві і його відповідальності за свою працю перед суспільством і самим собою. Тут, як і в «Ганнеле», також два світи — долина, де мешкають обивателі разом з пастором, котрий скеровує їхні душі; глухим до справжньої духовності вчителем, котрий завжди пам’ятає, що двічі по два — чотири; цирульником, котрий голить бороди парафіянам: усім вони забезпечені в долині, душі та тіла їхні більше нічого не прагнуть. Їм протистоїть світ природи, світ гір. Там живуть феї та ельфи, і там живе чарівниця Віттіха, хитруватий і цинічний лісовик, а також старий, з жаб’ячим черевом, водяник-філософ, котрий розпочинає усі свої розумування з традиційного «брекекекекс». Але найвродливіша з усіх юна Раутенделайн — про себе вона сама не може сказати, хто вона — лісова пташка чи фея, звідки прийшла, де виросла; вона сама наче квітка, яка розливає аромат по лісі. У цей світ потрапляє майстер з виливання дзвонів Генріх: вилитий ним для церкви в горах дзвін втопив в озері лісовик, оскільки церква ворожа природі. Майстер приголомшений загибеллю своєї праці, але водночас він розуміє, що те, що всі вважають його найкращим витвором, не було витвором високого мистецтва; він говорить про дзвін: «в долині він лунав — між гір — не може». У цих словах воскресає романтичний поділ світу на сферу гір, природи, де живе духовність, і сферу долини, де існують люди зі звичайною свідомістю. А майстер Генріх намагається відлити, за його словами, «мелодію дзвонів», яка змусить усіх людей згадати, що вони — діти сонця; розбуджені подзвоном, вони забудуть усе погане, у їх серцях розтане лід, і радісні, у сльозах, звільнені силою сонця, вони побачать свого воскреслого Спасителя вічно юним, і він зійде до них в сяйві весни. Але Майстер Генріх, подавшись у гори, кинув напризволяще своїх дітей і дружину, поєднавши своє життя з Раутенделайн, вирішивши, наслідуючи вчення Ф. Ніцше, що для художника немає понять добра та зла, не зміг втілити в життя мрію: запротестували сили природи, казкові мешканці гір. Не зміг Майстер переступити через сльози своїх мертвих дітей і дружини, не зміг він розв’язати суперечності між прагненням до творчості, польотом чистого духу та духовністю як людяністю. Він зайшов у безвихідь, тому що хотів створити дзвони, здатні розбудити людські душі, але сам розбив щастя найближчих йому людей.

Ця суперечність занапастила врешті-решт і його самого, і фею Раутенделайн, котра покохала його. Проте тема творчості для людей, для відродження духовності людства, тема людей як дітей сонця і гуманістичної основи творчості як основи творення стала головною в драмі-казці «Затонулий дзвін» — одному з найкращих творів світової літератури. Водночас це один із найскладніших творів, який пов’язаний із символізмом. Успіх драми-казки був дивовижним: у 1896—1897 pp. вийшло 28 її видань, на всіх костюмованих балах у ці роки обов’язково були дівчата, вдягнуті як Раутенделайн, вуличні хлопчаки повторювали примовляння водяника «брекекекекс». Гауптман зажив світової слави.

Тема художника продовжувала хвилювати Гауптмана. У драмі «Міхаель Крамер» («Michael Kramer», 1900) вона розв’язується на матеріалі реальної дійсності. Чотири художники постають перед нами: сам Міхаель Крамер — відомий майстер, його учні — Лахман, котрий прагне до успіху та багатства, дочка майстра Михалина — старанна учениця, хоча їй вже чимало років, і син Арнольд, з котрим батько ніяк не може налагодити справжніх контактів, котрого він постійно сварить, що призводить до ще більшого відчуження. Арнольд по-справжньому талановитий. Але його становище у світі трагічне, оскільки оточення не здатне зрозуміти справжнього художника, його цькують міщани, дрібні крамарі, відвідувачі ресторанчика, де він постійно буває, оскільки на свою біду закоханий в дочку власника ресторанчика Лізу — істоту суєтну, нікчемну та жорстоку. Арнольда зацькували, і він учинив самогубство. Лише після його загибелі ті, котрі залишилися жити, починають розуміти сутність того, що трапилося, та істинну цінність Арнольда — неординарної особистості, талановитого художника, котрий міг би досягти більшого, ніж його батько. Особливо прикметний останній монолог Міхаеля Крамера. Конфлікт тут не лише між творчими особистостями і світом бездуховності, що само в собі приховує трагедію, а й поміж самими художниками, котрі йдуть різними шляхами і почасти в ім’я добра, як старий Крамер, чинять зло.

Початок XX ст. позначений посиленням трагізму в драмах Гауптмана, причому особливу роль починає відігравати фізіологізм, який стає своєрідним фатумом, підстерігаючи людину і занапащаючи її. Так гинуть Роза Бернд в однойменній драмі («Rose Bernd», 1903) і Доротея Анґерман в однойменній драмі («Dorothea Angermann»), створеній у 1925 p. Характери головних героїв, їхнє суспільне становище надзвичайно розмаїті, але спільними залишаються фізіологічна зумовленість і загальноприйнята мораль, проповідувана пасторами, котрі прирікають на смерть тих, хто оступився, але не спричинюються до їхнього очищення та повернення до життя. Трагізм посилюється не без впливу соціальних і політичних подій, особливо Першої світової війни і наступних революційних потрясінь. Події Першої світової війни спричинили задум драми «Маґнус Ґарбе» («Magnus Garbe»), написаній протягом 1914—1915 pp., але виданій у 1942 р. Дати досить знаменні: Перша світова війна і розпал Другої, час панування фашистів. Події відбуваються, судячи з ремарки, в XVI ст. у вільному імперському місті, яке має самоуправління. Місце дії — дім бургомістра Магнуса Гарбе — людини гуманної й освіченої. Події розгортаються з того часового відліку, коли в місто прибуває суд інквізиції, заклопотаний пошуками людей, котрі мають зв’язки з дияволом. Знайти їх тим більш почесно і вигідно, що майно закатованих і знищених жертв стає власністю виказувача чи самої церкви. Всупереч волі бургомістра у місті спалахують багаття інквізиції, народ у паніці. Драма закінчується тим, що вродливу і безневинну дружину бургомістра захоплюють інквізитори — так їм легше зламати його: він — противник мракобісся. У в’язниці в неї народжується дитина, котру щастить викрасти і лише таким способом врятувати. Саму її засуджують до спалення на вогнищі як відьму. Бургомістр, котрий не в змозі визволити її, не витримавши потрясінь, паралізований, втрачає віру в добро і Бога як його носія та захисника. Він вважає тепер, що світом керує диявол, оскільки жахіть інквізиції Бог не може допустити.

Проте Гауптман не лише констатує безвихідність ситуації, а й хоче знайти з неї вихід. Так з’являються його романи «Юродивий у Христі Емануель Квінт» («Der Narr in Christo Emanuel Quint», 1910), «Єретик із Соани» («Der Ketzer von Soana», 1911) і «Острів Великої матері» («Die Insel der grossen Mutter», 1925). У цих романах письменник з притаманною йому драматичною напругою досліджує думки про шляхи визволення людства, що побутували тоді. Перший з романів пов’язаний з ідеєю нового Спасителя, котрим уявляє себе Емануель. Таким бачать його і послідовники, тим паче, що він дійсно чимось схожий на Ісуса Христа, але Гауптман наполегливо переконує, що новий Христос не здатен принести людям щастя — його пристрасні послідовники гинуть, як і він сам. Якщо перший роман був звернений до чистого духу й утверджував неспроможність життя лише в духові, то другий змушує читача переконатися в тому, що щастя чекає людину лише у злитті з вічною природою, і це не спрощення, а продумане і зважене рішення освіченої людини, котра свідомо відмовляється від потворного світу, який калічить духовну і фізичну природу людини, і йде зі своєю коханою в гори, порвавши з офіційною владою та церквою. Останній із названих романів досліджує ідею фемінізму, поширену у ті роки. Гауптман, створивши сучасну антиутопію, показує, що штучне відокремлення жінки від чоловіка не дає ні тим. ні іншим можливості для гармонійного розвитку, а призводить до лицемірства й аморальності, прикриваних фальшивими догмами.

Драма «Перед заходом сонця» («Von Sonne-nuntergang», 1932) — один із найзначніших творів Гауптмана. Тривалість праці над нею, а вона буя задумана в 1910 р., свідчить про те, що її проблематика була надзвичайно важливою і складною для автора. Вже сама назва п’єси символічна — автор пише про наближення пітьми. Тепер події, як засвідчує назва драми, відбуваються перед заходом сонця. Час дії драми випереджує фашистський путч 1933 р. У самій драмі непримиренно протистоять сили життя, світла, культури, гуманності і сили пітьми, користі, нелюдяності, грубої сили, природженої пихи, демагогії. Світлий первень уособлює головний герой Клаузен — видавець, котрий ніколи не видавав навіть заради великого прибутку шкідливих книг: людяність, радість кохання і дружба — основа його світогляду. До нього тягнеться юна Інке-Петерс, дочка бідної вдови, котра, як і її матір, живе з того, що наглядає за дітьми в дитячому садку. Діти Клаузена, його невістка і, особливо, зять Кламрот, котрий відіграє все більшу роль у видавничих справах старіючого тестя — Клаузену сповнилося 70 років, — обурені захопленням батька вихователькою з дитячого садка. Їхній головний мотив — батько забув матір, і сімейна реліквія — коштовності матері можуть перейти до рук авантюристки Інкен Петерс. Але насправді все набагато брутальніше і простіше всі бояться, що Клаузен віддасть свої величезні статки новій дружині, а вони, звиклі жити за його рахунок, залишаться без спадщини. Драмі закінчується тим, що «люблячі» діти оголошують із допомогою куплених лікарів та нотаріусів свого батька недієздатним і готові запроторити його в клініку, щоби він не зміг розпоряджатися своїм майном.

Драматична напруга зростає від акту до акту. Характери героїв поступово набувають рельєфності. У першому акті перед нами розкриваєте багата і своєрідна натура Клаузена. Автор невипадково розгортав першу дію в кабінеті головного героя, щоби показати стелажі від підлоги ті стелі, заповнені книгами, декілька глобусів, що стоять на підлозі, мікроскоп, бронзовий бюст Марка Аврелія і портрет вродливої молодої дівчини роботи відомого художника Каульбаха. Усі ці предмети будуть обіграні в розвитку подій. На портреті зображена померла три роки тому дружина Клаузена, смерть котрої ледь не спричинилася до смерті і самого героя — акцентується його глибоке почуття до неї. Обербургомістр, котрий прийшов привітати ювіляра, скаже, що його кабінет схожий більше на кабінет вченого; сам Клаузен підтвердить це, відзначивши з гордістю, що у нього є «Лаокоон», підписаний рукою самого автора — Ґ.Е. Лессінґа. А ось з Марком Аврелієм складніше — про нього не раз згадує сам головний герой і пояснює значення цієї статуї в його кабінеті: «Коли я бачу закручену у танці смерті потолоч, нещадно і вічно гнану у вихорі якоїсь машини, тоді моя рука тягнеться до знайомих мені дверей, ручку яких легко натиснути, щоби мовчки піти з життя». Це шлях Сенеки і Марка Аврелія: «Покінчуєш не лише з якоюсь справою, а добровільно зі всім життям». Це шлях самогубства, який стане єдиним виходом для героя у фіналі драми. Тема Марка Аврелія неодноразово з’являтиметься із розвитком дії.

Друга наскрізна тема — тема шахової гри. Клаузен вважає, що кращого символу всій його діяльності, ніж гра у шахи, неможливо вигадати. Тепер він розігрує свою останню партію, а його супротивники — фігури перетворюються інколи в демонів. У нього також є наскрізний лейтмотив: він постійно повторює одну і ту саму фразу: «Стрілку годинника вам не повернути назад», стверджуючи цим, що настав його час — час жорстокої та нелюдської конкуренції, коли гуманістичні ідеали втратили значення. Сам Клаузен, говорячи про свого зятя, стверджує, що в його руках уся гуманістична справа його життя перетворюється у мерзенне торжище; варт йому подумати про зятя, як він бачить «спрямовану на нього зброю». Саме Кламрот стає натхненником сімейної змови, яка позбавила сповненого ще сил Клаузена здатності розпоряджатися своїм життям і своїм майном — останнє для його сім’ї було найважливішим.

Остання сцена драми зображує Клаузена, приголомшеного рішенням дітей, котрі позбавили його самостійності й оголосили недієздатним. Він потай утік зі свого дому в дім Інкен Петерс, інстинктивно відчуваючи, що там знайде можливість хоча би перед смертю порятуватися від своїх переслідувачів. І там він випиває отруту, йдучи, як говорив раніше, шляхом Марка Аврелія. Символічні останні слова Клаузена: «Я прагну заходу»: він прагне смерті, тому що в цьому світі для порядної людини немає місця. Гауптман створив п’єсу-попередження: у 1933 р. перемогли фашисти — сонце гуманізму зайшло. Кламрот, діти Клаузена духовно дозріли для того, щоби прийняти нелюдську мораль нового рейху.

Тема фашизму втілилася у тетралогії про Атридів, де драматург, змінюючи характери античних героїв, зображає жорстокість, фанатизм ; бездуховність фашистського рейху.

Гауптман не емігрував у роки гітлеризму, але не прийняв його режиму, не прийняв і високих посад. Він проживав у своєму маєтку біля Берліна, у його домі часто переховувалися ті, кого переслідували фашисти. Помер письменник незабаром після того, як режим Гітлера був знищений, він вітав визволення своєї вітчизни.

Творчість Гауптмана ще за життя письменника була в центрі уваги української критики. Йому присвятили статті І. Франко (1898), Леся Українка (1901), Г. Цеглинський, Ю. Кміт, М. Яцків. Літературну спадщину Гауптмана всесторонньо розглядали українські вітчизняні дослідники С. Родзевич та О. Хоміцький. У 1899 р. Леся Українка переклала п’єсу письменника «Ткані», з 1898 р. його драми перекладали М. Павлик, А. Крушельницький, Б. Грінченко, Ф. Федорців, М. Голубець. З-поміж пізніших українських перекладів слід назвати С Тобілевича, М. Вороного, О. Бублик-Гордона, Ю. Назаренка та ін. У 1910—1920 pp. у театрах Галичини ставились такі п’єси Гауптмана, як «Візник Геншель», «Ганнуся», в Одесі — «Візник Геншель»(1904). З 1919 року в театрах України ставляться «Ткачі», «Візник Геншель «, «Затоплений дзвін «, «Ганнуся «, «Ельга «, «Перед заходом сонця «та ін. п’єси.


Г. Храповицька



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.