Гайне, Генріх - Біографія, життя і творчість письменника

(1797 — 1856)

Уявіть собі гамірний гамбурзький порт початку XIX століття: шумить річка Ельба, кричать чайки, метушаться вантажники, і серед цієї суєти — худенький, рудоволосий хлопчик з пронизливим поглядом, що, здається, бачить крізь світ. Це — Генріх Гайне, майбутній поет сміху й болю, іронії й ніжності, котрий пройде крізь вогонь національних упереджень, хвилі революцій і бурю особистих страждань, аби залишити в історії літератури слід, схожий на спалах блискавки.

Народився він 13 грудня 1797 року в єврейській родині в Дюссельдорфі — містечку, яке тоді належало до Рейнської області і було охоплене ідеями Великої французької революції. Його дитинство проходило в атмосфері змін: французькі війська входили в місто, руйнуючи старі порядки і відкриваючи двері до нових можливостей. У цій круговерті маленький Гаррі (так його тоді звали) вчився дивитися на світ з цікавістю і недовірою водночас — риса, яка пізніше стане однією з найяскравіших у його творчості.

Його батько, Самуель Гейне, був торгівцем, але не надто успішним, а мати — Бетті — мала високу освіченість, глибоку любов до культури й літератури. Саме вона першою прищепила синові смак до читання і глибоке почуття внутрішньої свободи. Та світ, у якому ріс Генріх, не був прихильним до євреїв. Йому з дитинства доводилось балансувати між своїм походженням і прагненням бути «своїм» у німецькому суспільстві.

Зі школи він виніс блискучі знання латини, грецької, французької та загострене почуття несправедливості. Проте родинні обставини швидко змусили його перейти від книг до практики — його відправляють у Гамбург, до дядька Заломона, успішного банкіра, який сподівався зробити з небожа комерсанта. Але торгівля викликала в Генріха лише нудьгу та зневіру. Він не бачив у цьому сенсу — йому хотілося писати.

На щастя, дядько, хоча й буркотів, погодився оплатити навчання хлопця в університеті. Так Гайне потрапляє до Бонна, пізніше — до Геттінгена і Берліна. Спочатку він вивчає право, аби здобути практичну професію, але серце його належить літературі. У Берліні він знайомиться з відомим філософом Гегелем, занурюється в атмосферу інтелектуальних пошуків, романтизму й ліберальних ідей. Тут він починає писати вірші, які згодом увійдуть до його знаменитої збірки «Книга пісень» — ніжні, сумні, іронічні, мов зітхання закоханого, що вже не сподівається на взаємність.

Проте шлях до визнання був тернистим. Щоб мати змогу обіймати державну посаду, Гайне мусив прийняти християнство — і в 1825 році він охрестився під ім’ям Крістіан Йоганн Генріх Гайне. Але цей крок не дав йому омріяної рівності. Він залишився чужим і серед християн, і серед євреїв. Із гіркою іронією він згодом назве хрещення «вхідним квитком до європейської культури».

Тим часом його літературна слава стрімко зростала. 1827 року виходить «Книга пісень» — збірка, що зробила його улюбленцем молоді. Його вірші — це музика душі: прості, мелодійні, вони западають у серце. Німецькі композитори — Шуман, Шуберт, Мендельсон — охоче покладають їх на музику. Але за цією поетичною легкістю ховалися глибокі переживання, біль нещасливого кохання, самотність і тривожна свідомість своєї відчуженості.

Та поезія була лише одним боком його таланту. Гайне мав неперевершений публіцистичний дар. Його нариси, подорожні нотатки, сатиричні есеї були сповнені дотепності, блискучої іронії й гострої критики. У «Подорожніх картинах», де він описує свої мандри Німеччиною, він нещадно висміює філістерів — самовдоволених, вузьколобих обивателів, які сліпо тримаються традицій і бояться змін. Його сатири блискали, мов шабля, — і це не могло не викликати люті у консервативних кіл.

1831 року, передчуваючи небезпеку, Гайне їде до Парижа. Він ніколи більше не повернеться до Німеччини. У Франції він проводить решту життя — понад два десятиліття вигнання. Але вигнання не було втечею: він активно включається в інтелектуальне життя Парижа, товаришує з Бальзаком, Сент-Бевом, Жорж Санд. Його статті про Францію, Німеччину, революцію, мистецтво й релігію публікуються в європейських газетах. Він стає посередником між німецькою глибиною та французькою легкістю.

Попри зовнішній успіх, особисте життя Гайне було непростим. Він одружився з простодушною продавчинею взуття Матильдою, яка не ділила його інтелектуальних інтересів, але була йому вірною до кінця. Відносини з рідними були напруженими, а здоров’я поступово підводило. Від 1848 року поет прикутий до ліжка страшною хворобою — ймовірно, наслідками сифілісу. Останні вісім років життя він провів у маленькій паризькій кімнаті, яку називав своїм «матрацним склепом».

Та навіть у страшних муках його розум залишався ясним, а перо — гострим. Саме тоді він створив «Романтичну школу», «Атту Тролля», «Німеччину. Зимову казку» — блискучі твори, де поєднуються поезія й полеміка, сарказм і щире страждання. «Зимова казка» — це його духовне повернення до рідної Німеччини, з якою його пов’язували любов і розчарування, надія й гнів. Він мріяв про оновлену країну, де буде панувати свобода, де поет матиме право говорити.

Його твори забороняють, його ім’я — під цензурою, але вплив Гайне не спинити. Він стає голосом совісті покоління. Навіть перебуваючи в ліжку, майже сліпий і паралізований, він диктує вірші, що пробивають серця. Його остання збірка — «Романсеро» — це крик душі, яка не здається навіть на межі життя.

Генріх Гайне помер 17 лютого 1856 року в Парижі. Його поховали на кладовищі Монмартр. Проте його дух не помер. Його вірші й нині живуть у піснях, його слова цитують, його образ — іронічного, гострого, стражденного поета — не втрачає актуальності.

Його життя — це роман, в якому переплелися поезія й публіцистика, любов і біль, вигнання й свобода. Генріх Гайне — це мандрівник між світами, який ніколи не мав дому, але став домом для мільйонів сердець.