ҐОЦЦІ, Карло - Біографія, життя і творчість письменника

ҐОЦЦІ, Карло - Біографія, життя і творчість письменника

(1720 - 1806)

ҐОЦЦІ, Карло - творчість письменника

ҐОЦЦІ, Карло (Gozzi, Carlo -13.12.1720, Венеція - 04.04. 1806, там само) — італійський , драматург і поет.

Народився у Венеції, належав до одного з найдавніших дворянських родів, чим надзвичайно пишався. Після розорення сім’ї пішов в армію, був направлений у Далмацію, де служив з 1741 по 1744 pp., ці роки назавжди відбили у нього бажання до військової служби. Систематичної освіти не здобув, але багато читав і був фанатичним театралом. У 1747 р. вступив у «Академію Гранеллескі», яка мала жартівливий характер: головою обирали найдурнішого з членів і він ставав об’єктом загальних глузувань. У своїй ранній поезії Ґоцці продовжив традиції бурлескної поеми Л. Пульчі і М. Боярдо, полемічний характер притаманний поемам Ґоцці «ДонКіхот» і «Химерниця Марфіза» («Marfisa bizzarra», 1761-1768; вид. 1772).

Ґоцці мав вроджений талант полеміста та менталітет опозиціонера, у нього був іронічний розум і багата уява. Консерватор в соціології та політик, він вважав суспільну нерівність нормальним явищем, у простолюду цінував покірність і неуцтво, в яких убачав навіть певну привабливість. Просвітницький раціоналізм викликав у нього скептичне ставлення, він був ненависником усіх «нових ідей» в принципі, не приймав буржуазних новацій, тим більше «хижої свободи». Французьку революцію і згодом уторгнення французів в Італію сприйняв як велике історичне лихо. Ґоцці був принциповим противником К. Ґольдоні та його реформи театру, дорікав йому за невміння відмежовувати правду від реалізму, відсіяти загальнолюдське від соціального. Ґоцці був проти життєподібності на сцені, в театрі він любив театральність.

Ґоцці створив новий жанровий різновид комедії — ф’ябу, тобто «казку для театру». У поняття «казка» він вклав майже той самий смисл, який пізніше вкладуть романтики — повість із глибоким поетичним інакомовленням. Ф’яби Ґоцці орієнтувалися на імпровізовану комедію масок, яку драматург вважав справжньою душею італійського театру. Ф’яби Г. писав карбованим, дещо архаїчним білим віршем, а імпровізував прозою, на венеційському діалекті, гуманістична вчена поезія уживалася в казці для театру з народною буфонадою. Ф’яба Ґоцці побудована на гротеску: у ній сплавлені дві комедії, протилежні за характером. Одна — зі шляхетними героями, фантастикою та казковими перетвореннями, друга — буфонада, зовнішній комізм з його традиційними персонажами-масками: старий Панталоне, юнак Брігелла, хитруватий Труффальдіно і трохи меланхолійний Тарталья, ці чотири «дзанні» (у перекладі «простачки») коментували події комедії, даючи їм сміховинне і веселе тлумачення. Прекрасне, чарівне та веселе співіснують у художній структурі казки Ґоцці для театру.

Розквіт творчості драматурга припав на 60-і роки, коли з величезним успіхом на сцені йшли його казки для театру і навіть знічений К. Ґольдоні залишив Венецію, мовби визнаючи перемогу свого супротивника. Основні казки для театру: «Любов до трьох апельсинів» («L’amore delle tre melarance», 1761), «Крук» (1761), «Король-олень» (1762), «Турандот» («Turandot», 1762), «Жінка-змія» («La donna serpente», 1762), «Зобеїда» («Zobeide», 1763), «Щасливі жебраки» («I pitocchi fortunati», 1764), «Синє чудовисько» («II mostro turchino», 1764), «Дзеїм, цар джинів, або Віддана рабиня» («Zeim, re dei Genii...», 1765), «Зелена пташка» («L’augellino belverde», 1765). У сюжетах цих театральних казок переплелися мотиви італійського та східного фольклору. Вони доповнені вимислом автора, котрий ускладнив філософську та психологічну інтерпретацію казкових сюжетів. Східний колорит порівняно умовний, близький до східного колориту філософських повістей Вольтера.

Ф’яби Ґоцці мають точки зіткнення з просвітницьким реалізмом, але в них наявні й елементи пізнього бароко з його потягом до химерного. Мабуть, Ґоцці перебував під чаром іспанської барокової драматургії, у 70-х pp. він звернувся до жанру «комедії плаща та шпаги», явно в іспанських традиціях. З-поміж пізніх комедій можна назвати «Жінку, яка щиро кохає» («La donna innamorata dawero», 1771). В останні роки Ґоцці, віддалившись від театру, видавав свої твори, у 1772 р. вийшло його перше зібрання творів, йому передувало «Щиросердне міркування та невигадана історія походження моїх десяти казок для театру», естетичне кредо Ґоцці, де він полемізує із К. Ґольдоні.

У «Любові до трьох апельсинів» використаний сюжет італійської народної казки про принца, котрий розшукує три чарівні апельсини, в яких заховані зачаровані принцеси. Коли принц розрізує апельсин, з’являється вродлива дівчина, просить пити й відразу ж помирає. Лише третього разу принц встигає напоїти дівчину на ймення Нінетта. Вона стає дружиною принца. У Ґоцці разом з традиційним чарівним сюжетом співіснує алегоричний. Меланхолійний принц Тарталья — сама поезія, його слуга Труффальдіно — втілена винахідливість і дотепність, а дівчата, котрі вийшли з апельсинів і померли від спраги, — це літературні жанри, трагедія і комедія, третя дівчина — комедія масок, яку можна оживити і яка найкраща з-поміж своїх сестер.

Інакомовлення приховується у кожній казці Ґоцці, хоча пряма алегорія відсутня. У казці «Крук «центральною стає психологічна драма.

Король Мілон убив на полюванні чарівного крука, за що його покарано; короля мучить нестерпна печаль. Вилікувати його може лише кохання прекрасної Армілли, котру заради нього викрадає Дженнаро, брат короля Мілона. Батько Армілли, чарівник Норандо, вручає Дженнаро чарівного коня і бойового сокола — його подарунки для короля Мілона: вони повинні вбити його. Якщо Дженнаро відкриє братові цю таємницю, він закам’яніє. Г. часто ставить героя в ситуацію морального вибору: Дженнаро розповідає Мілону правду і перетворюється в мармурову статую. Несподівано з’явившись, чарівник пропонує іншу моральну загадку: Дженнаро оживе, якщо покропити його кров’ю вбитої Армілли. Мілон не в змозі вибрати поміж коханою дружиною та братом, сумніви розв’язує Армілла, котра жертвує собою заради Дженнаро. Мармурова статуя стає живою людиною; Дженнаро повернувся, але немає Армілли. Наприкінці з’являється злий чарівник: зворушений шляхетністю Армілли, він повертає її до життя.

Казка Ґоцці іноді змальовує чарівника як якогось винахідника. У «Королі-олені» чарівник Дурандарте створив дивовижну статую, здатну розпізнавати людську брехню, він дарує її королю Дерамо, котрий шукає щире кохання. У день королівських оглядин наречені проходять одна за одною і клянуться королю в коханні до смерті, але чарівна статуя одразу іронічно посміхається. Коли виходить юна Анджела і говорить королеві про своє кохання, статуя залишається серйозною: щасливий Дерамо знаходить Анджелу, єдину правдиву людину при його дворі.

Фантастика у цій ф’ябі сюжетоутворююча, а чарівний предмет нагадує науковий прилад. Другим подарунком Дурандарте стає чарівне закляття, завдяки якому душа людини може переселитися в будь-яку щойно померлу істоту. Король Дерамо вбив на полюванні оленя і переселився в нього, зробивши це з цікавості. Підступний візир Тарталья в цей час ухитрився переселитися в «мертве» тіло короля. Так Дерамо став назавжди оленем. Проте в короля-оленя вистачило хитрощів переселитися в мертве тіло Тартальї. Виникає ситуація, безсумнівно, інакомовна: шляхетний Дерамо приховується під потворною подобою Тартальї, а підступний Тарталья виступає у подобі короля Дерамо. Світ став парадоксальним, фантастичні метаморфози в Ґоцці підпорядковані морально-філософській ідеї, в даному випадку порушується проблема влади та соціальної справедливості, але перш за все йдеться про брехню в її загальнолюдському аспекті. І знову кохання рятує всіх: дружина Дерамо Анджела люблячим серцем вгадує правду, вона впізнає Дерамо і в мерзенній подобі Тартальї і не приймає цього останнього, який прибрав подобу її чоловіка. Чарівнику Дурандарте залишається лише дотриматися формальності, повернувши колишню відповідність видимого та сутності. Союз короля і чарівника також своєрідний символ, тут безсумнівна ідея освіченого володаря, який дружить з мудрецем і намагається пізнати таємниці природи.

«Турандот» займає особливе місце в творчості Ґоцці. У цій ф’ябі немає фантастики, події відбуваються в умовному казковому Китаї, в основі сюжету — історія сватання до мудрої принцеси, яка загадує женихам важкі загадки. У казці Ґоцці самі загадки відсутні, вони віддані імпровізаторам. Найголовніше в «Турандот» — поєдинок мужчини і жінки, зіткнення люблячого і холодного сердець, в якому за законом казки та комедії перемагають кохання та мир. Драматург зосередив увагу на правді характерів та істині пристрастей, наскільки це можливо в театральній казці. Знахідкою драматурга стали центральні постаті п’єси — одержимий коханням Калаф з його девізом — «Смерть або Турандот», сама принцеса Турандот, волелюбна та горда дівчина, сумна Адельма, яка страждає від нерозділеного кохання до Калафа і у відчаї зважується на зраду. У цю драму пристрастей включаються і перипетії життєвих доль героїв. Принц Калаф зазнав чимало страждань, був у рабстві, багато мандрував. Але й зневажений долею, він прагне добитися руки гордої принцеси і відгадує її загадки. Драматична й доля Адельми, колись царівни (при цьому саме в неї був рабом полонений Калаф), тепер рабині, яка мріє повернути собі свободу, трон і завоювати коханого Калафа. Тема хисткості долі, її жорстокості недругорядна в цій комедії, і її герої — Калаф і Турандот відвойовують своє щастя попри всі життєві удари. При цьому всі ці драматичні події відбуваються поряд з комічними репліками веселих «дзанні», що надає комедії в цілому надзвичайної жвавості та розмаїття фарб. Поєднання смішного та ліричного, проминутого та вічного є особливістю ф’яби Ґоцці, що найяскравіше проявилося в «Турандот «.

В Італії XIX ст. Ґоцці був майже забутий, значним був його успіх в Німеччині, де «Турандот» німецькою мовою переклав Й. К. Ф. Шиллер, шанувальником та учнем Ґоцці вважав себе Е. Т. А. Гофман. В Італії Ґоцці «відродився» у XX ст., коли в 1925 р. відбулася прем’єра опери Дж. Пуччіні «Турандот». Зараз полеміка К. Ґольдоні та Ґоцці оцінюється об’єктивно, художні системи обидвох драматургів розглядаються як антагоністичні і водночас як такі, що доповнюють одна одну, представляють італійське XVIII ст. у розмаїтті його літературних напрямів, серед яких просвітницький реалізм Гольдоні та традиції пізнього бароко з елементами передромантизму, характерними для творчості Ґоцці.


І. Полуяхтова



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.