Колетт, Ґабріель Сідоні - Біографія, життя і творчість письменника

(1873 - 1954)

Колетт. Жінка, яка писала себе

Усе почалося з провінції — з тихої, сонної Бургундії, де запах сіна змішувався з ароматом чорної кави, а світанки розпливалися молочним серпанком по дахах Сен-Совера-ан-Пюїзе. Саме там, 28 січня 1873 року, з’явилася на світ Ґабріель Сідоні Колетт — майбутня жінка-революція, жінка-буря і тиша водночас, голос, що вмів говорити навіть тоді, коли мовчав.

Її батько був військовим — суворим, мовчазним, трохи чужим. Зовсім інша річ — мама. О, Сід! Ця жінка була душею всього: вогнем, що зігрівав, і лупою, що розглядала життя в найменших деталях. Мати не просто виховувала доньку — вона вчила її дивитися. Не поверхнево, а в глибину. Читачі ще не раз зустрінуть її — образ цієї розумної, відважної, іноді іронічної жінки, яка так глибоко врізалася в душу Колетт, став лейтмотивом її прози, тихим емоційним голосом із минулого.

Дитинство для Колетт — це золотий спалах, що ніколи не згасає. Це сонячна провінція, де життя не поспішало, де можна було слухати вітер у яблуневому саду і пестити кота, якого вважала співрозмовником. Саме ця чутливість до природи, до ритмів тіла, до запахів, кольорів і шепоту вітру стала її першою мовою — мовою майбутньої письменниці. Ще не було Паризького світу, ще не було сцен і скандалів, — лише дівчинка, яка бачила більше, ніж дозволяла її епоха.

А потім — Париж. У 1893 році Ґабріель вийшла заміж. Не з великої любові, швидше — з зачарування. Її чоловік, Анрі Готьє-Віллар, відомий під псевдонімом Віллі, був типом, якого сьогодні ми назвали б харизматичним маніпулятором: денді, письменник, оратор — і самозакоханий паяц. Але саме він став її неочікуваним Пігмаліоном.

Віллі, завжди прагнучи новизни для своїх літературних експериментів, якось помітив записки дружини. Прочитав. Здивувався. Захопився. І, звісно, видав їх під власним іменем.

Так народилася Клодіна.

Скандал і зірковість

«Клодіна у школі» — ось вона, перша ластівка. Вона влетіла у французьку літературу, як кішка на стіл: граційно, несподівано і без вибачень. Школярка, яка міркує про кохання, про бажання, про дорослих, що завжди щось приховують. І все це — з легкою насмішкою, мов би дівчинка знає більше, ніж ви думаєте. В образі Клодіни — розбещена невинність, ingenue libertine, як пізніше скаже сама Колетт.

Книга спричинила скандал. І тріумф. Чоловіки читали її нишком, жінки — з внутрішнім тремтінням. А Колетт опинилася в центрі бурхливого літературного світу: знайомства з Анатолем Франсом, Марселем Прустом, Жюлем Ренаром... Але що відчувала вона сама?

Усе складно. Адже поки ім’я автора на обкладинці — «Віллі», Колетт залишається у тіні. Так, вона зірка, так, вона скандальна, але не зовсім «своя». Продовження серії — «Клодіна в Парижі», «Клодіна заміжня», «Клодіна йде» — лише зміцнили її позицію в очах публіки, але не в її власному серці. Бо серце знало: вона не приналежна Віллі. Вона — собі.

Тварини, сцена і самотність

У 1904 році вона нарешті починає говорити від свого імені. Виходять «Діалоги тварин» — книга ніжна, лукава, в чомусь терапевтична. Її герої — кішка, собака, світ природи, який, на думку Колетт, набагато глибший, правдивіший, ніж світ людей. Передмову до книжки пише Франсіс Жамм, який відчув у ній — спостерігача, художницю психіки, мислительку в сукні з мережива.

Та й у самій Колетт починається новий етап. Її шлюб розвалюється. Вона тікає — у театр, у міміку, у нові імена, нові ролі. У Парижі її можна побачити на сцені, в образі феї, котячої пані, жінки-загадки. Хтось у залі захоплено шепоче: «Вона — богиня». А хтось — плюється: «Вона — скандал». Колетт була всім і ніким. Вона шукала себе.

1906—1907 роки — роки виступів і романів-дзеркал. У романі «Неприкаяна» (La Vagabonde) вона нарешті озвучує те, що носила в собі мов біль. Її героїня, Рене Нере, — актриса, розлучена, сильна, самотня. Вона — сама Колетт, без гриму. Роман мав шалений успіх, бо говорив про те, про що жінки досі не мали права говорити: про втому від любові, про зраду, про волю бути собою навіть у сльозах.

Кохання, війна і звірі

У 1912 році вона знову одружується — цього разу з бароном Анрі де Жувенелем. Доля подарувала їй не лише розкіш, а й доньку — точніше, доньку-душу, бо материнство стало для Колетт новим етапом перетворення. Вона поринає у журналістику, у світ рецензій і репортажів, але її серце все одно тяжіє до тварин.

У розпал Першої світової війни вона пише «Мир серед тварин» (La Paix chez les bêtes) — книгу, що спостерігає за світом із погляду кота, собаки, природи, яка не розуміє війни. У цьому — вся Колетт: вона ніколи не писала про великі події прямо. Її фронт — це душа. Її крики — це шелест листя і тремтіння в погляді. Вона говорить про жорстокість — не кричачи, а шепочучи.

Після скандального, але карколомного літературного старту, після романів, які пахли шкільними чорнилами, паризькими парфумами й легкою фліртовністю, Колетт, здавалося, змінювала шкіру — мов змія, що виростає з дитячих фантазій у зрілість, сповнену ран і прозрінь. Париж манив, Париж лякав. У його сліпучому світлі Ґабріель залишалася самотньою, хоч і відомою. Її «Клодіна» жила своїм окремим життям, вона ж сама мусила щоразу заново шукати себе — між сценою, любовними пригодами, акторськими підмостками і рукописами, що пахли пудрою і потом душі.

Коли шлюб з Віллі тріснув остаточно, мов кришталь під пальцями — крихітно, різко і з гострим болем, Колетт пішла не в тінь, а в світло рампи. Стала актрисою. Спочатку мовчазною, у театрі міміки. Вона навчилась говорити всім — тільки не словами. Її тіло, її хода, погляди, паузи — все стало мовою. Театр став не втечею, а новою формою пошуку себе. І саме в цей період вона пише «Неприкаяна» — роман, який міг би називатися просто «Я». Там, у розірваному серці Рене Нере, звучить її власна туга за стабільністю, за ніжністю, за тим, що постійно вислизає.

«Неприкаяна» — не просто роман про жінку, яка блукає сценами та вокзалами, як загублена душа. Це — сповідь людини, яка вміє бачити світ не очима, а шкірою. Колетт почала переходити межу між прозою і ліризмом. У її текстах усе більше шелесту трави, шереху кішки, присмаку меду і гіркоти нездійсненого.

Повернення до себе

1912 рік — нове коло. Шлюб з бароном Анрі де Жувенелем. Арістократ, дипломат, інтелігент. Його ім’я принесло Колетт те, чого бракувало у шлюбі з Віллі — повагу. А ще — матеріальну стабільність і можливість дихати. У неї з’явилася донька — Бель-Газу, її маленьке сонце серед післявоєнної сірості.

Та Колетт не стала зразковою дружиною. Вона не могла — як і раніше — вмістити себе у клітку будь-якого типу. Любов — так. Шлюб — не завжди. Її вірність належала не людині, а процесу — письму, спостереженню, захопленню життям.

У роки Першої світової війни вона знову звертається до природи, до тварин. «Мир серед тварин» — це її маніфест проти абсурду людської жорстокості. Її кішки, собаки, пташки — всі вони жили за законами простоти, чесності, інстинкту. На тлі цього дикого, але гармонійного світу війна здавалась чимось непоправно хворим. Люди втратили зв’язок із чуттєвим, з тілесним, з правдивим. Колетт намагалася його повернути.

Шері та Леа: танець часу

1920 рік — «Шері». Можливо, це її найвідоміший роман. Його головні герої — Леа, зріла кокотка, жінка з досвідом, яка колись продавала себе багатим чоловікам, і Шері — юнак, сповнений життєвої пихи і ще не надломленої самовпевненості. Їхній зв’язок — це не просто любов, це контрапункт часу. Вона — осінь, він — весна. І попри це (а може, саме тому) — між ними народжується справжнє почуття.

Колетт уміє писати про вікову різницю, про тілесну привабливість і психологічну глибину без зайвих слів. Її мова — ніби парфуми: не видно, але чутно. У «Шері» звучить і Пруст, і Ґі де Мопассан, і щось цілковито унікальне — голос самої Колетт, яка вже давно не Клодіна, але ще не стара.

Через кілька років вона завершить цю історію в «Кінці Шері» — з гіркотою, з відчуттям втрати. Шері не витримує нового світу після війни. Він належить до втраченого покоління, до тих, хто не має дому, бо дім згорів десь у пеклі боїв. Колетт пише не про смерть — про змарнованість, про втрату сенсів. Її книжки стають елегіями.

"Народження дня": роман як дзеркало

1928 рік. З’являється роман, якого чекали і боялися. «Народження дня» — це не просто текст, це свічка, що горить всередині душі. Тут уже не грають гормони, не спокушають підліткові роздуми. Це — дорослий, важкий, мудрий монолог.

Головна героїня — Колетт, але не зовсім. Це жінка, що дивиться на життя збоку. Що навчилася слухати тишу. Що цінує світанки і закохується не в чоловіків, а в моменти. Вона не розчарована — вона визріла.

У цьому романі немає кульмінацій. Немає великого конфлікту. Але є безліч дрібних нюансів — як світло, що змінюється кожні кілька хвилин на стіні. Це — роман-споглядання, роман-сповідь, роман, що промовляє не до розуму, а до чутливого читача, до того, хто здатен чути шелест сторінки, як подих травня.

Літня зоря: мудрість, що не в'яне

Останні роки життя Колетт — це осінь, що не в’яне, а розквітає особливою повільною красою. Вона вже не женеться за формою, не грає в епатаж. Її проза — лірична, споглядальна, тиха. У щоденниках — «З мого вікна», «Вечірня зірка», «Блакитний ліхтар» — вона говорить про речі, що болять кожному: старість, втрата друзів, зникнення натхнення, самотність, але також — про вміння знаходити красу у простому.

Вона дивиться на світ з вікна свого дому в Парижі — і бачить більше, ніж бачать мандрівники на семи континентах. Вона чує ніч, як жива істота. Її літературні есе — це пульс думки, що не старіє, хоч і знає вік.

Колетт — не ікона. Вона — життя.

3 серпня 1954 року Франція втратила не просто письменницю. Вона втратила голос жіночої інтимності, голос тіла, голос сумнівів. Колетт не завжди була зручною. Вона не прагнула подобатись. Вона не просила вибачення за свої бажання. Її книги не завжди можна читати на публіку, але в тиші вони звучать голосніше за мегафони.

Її визнали. Першою з жінок їй дозволили похорон у Пантеоні. Але вона ж сама казала: «Я не хочу, щоб мене канонізували. Хочу, щоб мене читали». І читають. Бо у її рядках — не стиль епохи, а її суть. Вона писала не пером, а нервами.

І коли ви читаєте Колетт — згадайте не факти. Згадайте аромат лавандового поля у Бургундії. Дотик шовкової стрічки на шиї дівчини. Стрибок кішки на ліжко. Присмак білого вина на губах. Самотність після оплесків. Оце і є Колетт.