Генрі Водсворт Лонгфелло - Життя і творчість письменника

(1807—1882)

«Утомлений добротою»: Генрі Водсворт Лонгфелло як несподівана жертва власної лагідності

Чи може поет бути надто хорошим, щоб вижити у власному тексті?

Генрі Водсворт Лонгфелло. Прізвище, яке звучить як повільна ріка. Лонг — феллоу — довгий товариш. Ніби одразу дає зрозуміти: з тобою буде довго і ніжно, але без істерик. Плавне занурення в американську поезію ХІХ століття, де ідея «морального уроку» ще не була лайкою. Але, почекайте... Хіба не в цьому і трагедія?

Бо якщо світ цинічний — а він цинічний, і давно — то хто ж слухатиме поета, який не кусається? Який не плюється метафорами-лезами, а тихо промовляє: «Будь добрим. Люби. Пробачай». Він наче ніколи не вийшов із недільної школи. Чи, може, навпаки — зайшов у неї добровільно, вже після сорока?

У нього було все: гарвардська освіта, переклади Данте, слава, королева Вікторія, яка особисто тиснула йому руку. Він був першим американцем, чия мармурова голова потрапила до «Поетів куточка» у Вестмінстерському абатстві. Але тут починається цікаве: чим більше його прославляли за життя — тим менш зручним він ставав по смерті. Чим світлішою здавалася його поезія, тим непридатнішою вона ставала для ХХ століття.

«Придатність» — як слово з IKEA-інструкції. А поезія — не крісло.

Його не просто розлюбили — його перестали помічати. Лонгфелло виявився надто гладеньким для бурхливої епохи. Він не вривався в душу, а чемно стукав. І якщо не відкрили — чекав. Ну справді, хто так робить?

Едгар По (той, що темний геній) називав його «плагіатором» — але, як це часто буває з По, мотивація була не літературною, а особистою. По не вмів прощати популярності. А Лонгфелло мав її з надлишком. Його читали вголос у кожному американському домі з пристойною бібліотекою. Він був як «Бітлз» до появи рок-н-ролу. Як вершкове масло до винаходу оливкової олії.

Його вірші — це не вибухи, це стежки в лісі, якими йдеш і думаєш: «Можливо, життя не таке вже й погане?» А це, погодьтеся, доволі радикальна думка в літературному світі, де депресія давно стала модною валютою.

І все ж — була у цьому чоловікові глибина. Не філософська (як у Емерсона), не божевільна (як у Дікінсон), а людська. Така, яку в наш час вважають наївною. Але чомусь саме вона чіпляє, коли вночі перечитуєш його «The Cross of Snow». Вірш, написаний через 18 років після загибелі дружини. Вогонь, ніч, сорочка зайнялася — і все. Він залишився з шрамом, який ніколи не видно. І що робить Лонгфелло? Не кричить. Не спивається. Він мовчить — і пише.

«Such is the cross I wear upon my breast / These eighteen years, through all the changing scenes / And seasons, changeless since the day she died.»

(Чесно? Це боляче. Не гучно — але точно. Як голка під ніготь.)

Лонгфелло — поет, який не навчився захищатись. І саме тому його голос звучить з того боку дзеркала, де не прийнято кричати. (Так, я знаю — дзеркала не мають боку. Але ця метафора надто красива, щоб її викидати.) Його поезія — це розмова з внутрішньою дитиною дорослого читача. З тією частиною, яку ми всі вбивали роками, викладаючи іронію, ніби керамічну плитку на бетон.

Читати Лонгфелло зараз — це як слухати голос старого професора, якого всі забули на кафедрі після реформи освіти. Він говорить, бо не може мовчати. Не для слави. Не для лайків. Просто бо слід сказати.

До речі, цікаво: Лонгфелло був першим, хто переклав «Божественну комедію» англійською мовою у прозі (не віршами!) — так, щоб її могли зрозуміти і не-італійці, і навіть не-теологи. Це, власне, про нього: міст між світом інтелекту і світом серця. Людина, яка з однаковою пристрастю цитувала Шекспіра й читала казки дітям.

А ще — він був феміністом. У тому сенсі, в якому могли бути феміністами чоловіки XIX століття. Не марширував із плакатами, але писав жінок як повноцінних істот. Його «Evangeline» — не просто героїня, це втілення жіночої витривалості, м'якої, але стійкої. Це образ жінки, яка не ламається, навіть коли все довкола валиться.

Але як бути з його «старомодністю»? Ну, вибачте, але «старомодність» — це іноді просто слово, яким ми прикриваємо власну неспроможність витримати щирість. Лонгфелло не захищався постмодерном, не ховався за деконструкцією (як я отут, зараз), він просто говорив. Без захисних мембран. І саме тому він став вразливим. Бо вразливість — це не «тендітність», а публічна рана. І він її не ховав.

(Зараз буде дивна ремарка, але дозвольте: коли я читаю його, я думаю про дитинство. Не про себе — про втрачену можливість вірити. Лонгфелло ніби її зберіг. Іноді здається, що ці вірші писав не дорослий, а дитина, яка просто вміє складати рими. У цьому є щось священне. Або небезпечне.)

Лонгфелло не модерний. І це чудово. Бо в світі, де поети змагаються у темряві, він нагадує: світло теж має глибину. Його мова — як біла сорочка після дощу: трохи стара, але ще пахне. Його рими — не революція, а обійми. Він не запитує «чому жити?», а відповідає «бо іноді є заради кого».

І хай сьогодні його не читають на літературних фестивалях, не згадують у списках must-read, не цитують у підручниках з деколоніальної критики — це ще нічого не значить. Бо час — не арбітр. Це просто один із гравців. А Лонгфелло — той, хто залишив м’яч на полі і пішов. Бо гра не вартувала зла.

Посилання на схожі матеріали:

• Бласко Ібаньєс, Вісенте - Біографія, життя і творчість письменника — Біографія
• Гауф, Вільгельм - Біографія, життя і творчість письменника — Біографія
• Варґас Льйоса, Маріо - Біографія, життя і творчість письменника — Біографія