МАНДЗОНІ, Алессандро - Біографія, життя і творчість письменника

МАНДЗОНІ, Алессандро - Біографія, життя і творчість письменника

(1785 — 1873)

МАНДЗОНІ, Алессандро - творчість письменника

МАНДЗОНІ, Алессандро (Manzoni, Alessandro — 07.03.1785, Мілан - 22.05. 1873, там само) — італійський письменник.

Народився у Мілані, у дворянській сім’ї, виховувався в елітарному літературному оточенні: мати письменника була донькою просвітника Ч. Беккарія, вважалася однією із найосвіченіших жінок свого часу. Впродовж 1805— 1810 pp. замешкував у Парижі, вивчав праці Вольтера та Ж. Ж. Руссо, пережив захоплення революційними ідеями і навіть не залишився байдужим до постаті Наполеона. Повернувшись у Мілан, узяв активну участь у тогочасній полеміці «класиків і романтиків», невдовзі здобув визнання як видатний теоретик нового літературного напряму — романтизму. Швидко прийшла до нього і слава поета: всіх облетів рядок з його вірша «Відозва Ріміні» (1815): «Вільні не будемо, коли не будемо єдині». Мандзоні вшановували як одного з духовних вождів італійського Рисорджименто, хоча він ніколи не був політичним борцем і не зазнавав репресій. М. був лояльним стосовно влади, але ніколи не плазував. Він помер у 1873 p., коли Італія вже була незалежною державою. Похорон письменника переріс у загальнонаціональний траур. Дж. Верді присвятив пам’яті Мандзоні свій знаменитий «Реквієм».

Естетичні праці Мандзоні створив у 20-х pp.: 1820 p. — передмову до драми «Граф Карманьола», 1823 р. — «Лист до пана Ш. про єдність часу та місця в трагедії», «Лист про романтизм, адресований Ч. Д’Адзеліо» (приватний лист, опублікований 1846 p.). Творець «Графа Карманьоли» виступав проти застарілих канонів класицизму в драматургії, зокрема проти двох єдностей — часу та місця. Мандзоні пропонував у драмі «історичну програму», писав про співвідношення вигадки й історії у трагедії. Своїм ідеалом драматурга він вважав В. Шекспіра, котрого «любив так сильно, що навіть думка про те, що хто-небудь може любити Шекспіра більше за мене, видавалася мені образливою». Естетичні погляди Мандзоні прямували в одному руслі з ідеями В. Гюґо (передмова до драми «Кромвель», 1827), вони вплинули на молодого Стендаля, що замешкував у той час у Мілані й дещо пізніше написав свою працю «Расін і Шекспір» (1823 — 1825).

Лірика Мандзоні має філософсько-політичний характер. У «Тріумфі свободи» (1801) відобразились його якобінські настрої, пізніше переглянуті. У «Священних гімнах»(«Inni sacri», 1810—1815) Мандзоні висловив щиру віру та незмінну відданість моральним заповідям християнства, ідеям рівності та братерства, що їх цінував поет у лозунгах французької революції. Патріотична лірика Мандзоні («Відозва Ріміні», 1815; «Березіль», 1821) - декларативний заклик до єднання італійської нації. Особливе місце в ліриці Мандзоні посідає ода «П’яте травня» (1S21), написана на смерть Наполеона. Поет розмірковує про геніальну особистість, котра кинула виклик провіденційній волі історії, у цьому сенс долі Наполеона, його страшного, але величного падіння. Ода «П’яте травня» була перекладена німецькою мовою Й.В. Гете.

Мандзоні — драматург створив дві трагедії: «Граф Карманьола» («II conte di Carmagnola», 1820; перша пост. 1828) і «Адельгіз»’(«Adelehi», 1822; перша пост. 1843); зостався невтіленим задум драми про Спартака. В обидвох випадках трагічний конфлікт зумовлений зіткненням моральної особистості, яка несе в собі частинку тієї самої провіденційної волі історії, зі своєю епохою; все ж загибель героя видається не настільки похмурою, тому що він вірить у правоту своїх ідей. Матеріалом для драматурга слугує вітчизняна історія, героями є історичні особи, характерам яких М. намагається надати психологічної правдоподібності.

Герой трагедії «Граф Карманьола» — історична особа, кондотьєр XV ст., котрий спочатку перебував на службі в міланського герцога, а потім перейшов на службу до Венеції, де й був страчений за звинуваченням у державній зраді. У Мандзоні характер Карманьоли наближений до шекспірівського Отелло: Карманьола добрий, довірливий, необачливий, йому несправедливо інкримінують зраду. У драмі втілені естетичні принципи романтизму: події мають значну протяжність у часі, місце дії змінюється, перекидаючись із палаццо дожів у першому акті на поле бою, а в останньому акті — у в’язницю, де проводить останні години Карманьола. У драмі немає резонера, голос автора звучить у словах хору, вміщеного між актами. Хор у М. — своєрідний голос майбутнього, що засуджує феодальні міжусобиці та проголошує ідею італійської єдності.

В «Адельгізі» події перенесені у VIII ст., коли в Італії правили племена лангобардів, що підкорили латинян. Головний герой — лангобардський принц Адельгіз, котрий усвідомлює несправедливість політики своїх співгромадян і їхню приреченість: рано чи пізно завойовники чужої землі мусять бути вигнаними з неї, це історична неминучість та історична справедливість. Водночас Адельгіз народжений лангобардом і зберігає вірність своєму жорстокому племені, у цьому — його моральний обов’язок, він готовий прийняти історичну відплату. Наприкінці трагедії він стає свідком поразки лангобардів у війні з королем Франції і помирає, приймаючи смерть як вибавлення від своєї долі, що її «він не вибирав». Але Адельгіз вибирає свою моральну позицію, яка полягає в тому, «аби стати великим у скорботі своїй». Своєрідним доповненням до образу меланхолійного лангобардського принца є образ його сестри Ерменгарди, знехтуваної чоловіком — королем Франції Карлом, котрого Ерменгарда продовжує любити, вибачаючи йому зраду та жорстокість. В «Адельгізі» порушено навіть єдність дії, оскільки одне з її відгалужень — історія війни Адельгіза з королем Франції, друге — події печальної смерті Ерменгарди в монастирі.

У 1827 р. Мандзоні створив роман «Заручені» («І ргоmessi sposi»), який досі вважається чи не найкращим романом в усій італійській прозі. У цьому історичному романі враховані традиції В. Скотта, котрого неабияк поціновував італійський письменник. Існує відомий анекдот про зустріч В. Скотта й Мандзоні (якої насправді не було). Мандзоні сказав «батькові історичного роману»: «Я взяв у вас так багато, що «Заручені», по суті, є вашим твором», на що Скотт відповів: «Тоді це мій найкращий твір». У В. Скотта Мандзоні навчився звіряти людську долю з долею народу, бачити в історії не волю правителів, а прояв історичної необхідності. На першому плані в романі «Заручені» не постать історичного діяча, а історія вірного кохання Ренцо і Лючії, селян з Ломбардії. У романі Мандзоні багато вигаданих персонажів, особистості історичного діяча він приділяє менше уваги, ніж автор «Айвенго».

Звертаючись до італійської історії, Мандзоні вибирає в ній найтрагічніші для народу дні, умисне концентрує дію, вкладаючи її у два роки: 1628— 1630. У цей скорботний час виявилася сама сутність італійської історії: роки неврожаю, голодних бунтів, навала німецьких ландскнехтів і на довершення всього — епідемія чуми, що забрала тисячі життів. І все-таки ці біди не знищили італійського народу, який вистояв перед випробуваннями історії.

Доля Ренцо та Лючії — ніби частка національної долі, бо чимало випробувань випало на долю юних заручених, котрі наприкінці роману таки здобули своє щастя. Першою небезпекою стає для них феодальна сваволя: напередодні весілля заручені втікають зі свого села, рятуючись від дона Родріґо, якому впала в око Лючія. У Мілані закохані розлучаються, Ренцо бере участь в одному з міських заколотів, потрапляє під арешт і лише випадком рятується. Лючія переховується в монастирі, але й тут досягає її влада дона Родріґо, з волі котрого настоятелька монастиря Гертруда видає дівчину. Лючія потрапляє у замок грізного феодала, чийого імені М. не хоче назвати, він так і фігурує в романі як «Безіменний». Епізод зустрічі Безіменного з Лючією, котру він мав би відіслати донові Родріґо, осмислений автором як провіденційний випадок, саме в таких випадковостях виявляється прогресивна воля історії. Відбувається диво: чистота і беззахисність Лючії пробуджують совість у Безіменному, він не віддає дівчину донові Родріґо, відсилає її у безпечне місце. Та головне — з цього моменту він сам стає іншим, «святим з мечем у руках», у його замку переховуються всі нещасні, котрі втекли з Мілана від голоду, чужинецьких насильників та грізної чуми. Небезпечна хвороба не оминула героїв роману, Ренцо та Лючія належали до тих небагатьох, хто зумів перехворіти чумою й одужати. Поневіряння заручених є прикладом стійкості людини перед ударами долі, й немалою мірою це зумовлено моральною чистотою закоханих. Недарма при зустрічі з ними люди стають кращими, добрішими.

Історичний роман Мандзоні — соціально-психологічний, він містить цікаві характери, у яких є прикмети соціальних типажів. Такі дон Родріґо, владолюбний і амбітний феодал, котрий переслідує Лючію не так через пристрасне бажання, як через прагнення наполягти на своєму, показати всім, що не послухатися його не можна. Цікавим є характер скорботної, але безвольної черниці Гертруди, котра видала Лючію за звичкою скорятися злу (в душі вона жаліла дівчину). Один із яскравих характерів у романі — сільський священик дон Аббондіо, втілення боягузтва та безпринципності. Привабливі герої роману, Ренцо, Лючія, дон Христофоро, Безіменний, після переродження — романтичні постаті, не позбавлені психологічної переконливості, хоча, без сумніву, ідеалізовані. Поряд з окремими персонажами виступає й колективний образ народу, в якому автор вбачає не звершувача історичної долі, а носія її моральної правоти.

У романі «Заручені «помітно розкривається тема божественної справедливості: саме Бог посилає випробування народові Мілана, він рятує двох вірних закоханих, його покара знаходить винних, хоча разом із ними гинуть і тисячі невинних! Страшним є опис смерті дона Родріґо в чумному бараці, поданий як справедлива божественна відплата. Вірою в небесну справедливість підкріплений історичний оптимізм. Роман «Заручені» описує побут і звичаї з яскравим місцевим та історичним колоритом. В авторській оповіді постійно змінюються інтонації, то скорботні та ліричні, то спокійні, перейняті найдоброзичливішим гумором.

У «Заручених» здійснено реформу літературної мови, її оновлення за рахунок наближення до розмовної. Цю заслугу Мандзоні його співвітчизники високо поціновують. Для письменника властиві почуття міри, в його романі гармоніюють слова високого стилю, просторічні, архаїзми, що позначають предмети і звичаї старовини; водночас мова вирізняється рідкісною простотою та дохідливістю. У мові роману чимало порівнянь, усі вони зі світу селянського побуту, що ще більше сприяє демократичності стилю роману та його загальної тенденції. «Дон Гонсало... підняв голову й похитав нею. наче шовкопряд, що шукає листка», «Доктор Крутій запустив руки в папери і почав їх ворохобити, наче насипав зерно в мірку». Після такого стилю став можливим стиль письменників-веристів з його народною мовою та діалектизмами. М. справив посутній вплив на літературу веризму.

Українською мовою роман «Заручені» переклав П. Соколовський.

І. Полуяхтова



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.