МАНН, Томас - Біографія, життя і творчість письменника

МАНН, Томас - Біографія, життя і творчість письменника

(1875 — 1955)

МАНН, Томас - творчість письменника

МАНН, Томас (Mann, Thomas - 06.06.1875, Любек -12.08.1955, Цюріх) — німецький письменник, лауреат Нобелівської премії 1929 р.

«Я міщанин, бюргер, паросток і далекий нащадок німецько-бюргерської культури», — так писав про своє походження Манн. Він народився у Любеку — «старовинному містечку... з вузенькими, звивистими вуличками, гостроверхими будинками, готичними церквами та колодязями», що входило колись до Ганзейського союзу. Мешканці міста, добропорядні та працелюбні, були переважно торговцями, не становили винятку й предки М. Його батько, Йоганн Генріх Манн, був власником значної хліботоргової фірми та сенатором, людиною відомою та шанованою, а мати, Юлія да Силова-Брунс, народилася від шлюбу німецького плантатора і бразилійки португало-креольського походження й у віці 7 років була привезена у Німеччину. Багато років по тому, працюючи над «Нарисом мого життя», Манн писав: «Запитуючи себе, які від кого мені передалися риси, ...встановлюю, що «суворість чесних правил» я успадкував від батька, а «весело-безтурботний норов», інакше кажучи — сприйнятливість до всього художньо-відчутного,... «потяг до вигадки», — від матері». У родині Й. Г. Манна було п’ятеро дітей: троє синів і дві доньки. Старший Генріх та середульший Томас стали всесвітньо відомими письменниками. Зимові місяці родина проводила у старовинному просторому домі, з вікон якого було видно церковний сад, обсаджений липами, стрілчасті вежі та готичні шпилі Марієнкірхе, а на літо перебиралася в містечко Травемюнде, що на березі затоки Балтійського моря.

Любов і ніжні спомини про батьківський дім письменник зберіг на все життя, а образ родинного гнізда зобразив на сторінках роману «Будденброки», у новелах «Блазень» і «Тоніо Креґер». «Дитинство у мене було щасливе, плекане», — записав через багато років Манн у «Нарисі мого життя», а згадуючи свої дитячі забави, особливо тепло говорить про чудовий ляльковий театр (ст. «Дитячі ігри»), заняттям з яким він приділяв чимало часу. Особливо йому подобалися лялькові спектаклі. Декорації до них виготовляв старший брат Генріх, а всі ролі і часто текст належали Томасові. Артистична натура Томаса проявлялась і в тому, що він, упевнений у силі та незалежності власної фантазії, раптом уявляв себе вісімнадцятилітнім принцом Карлом і, прибравши «поблажливо-люб’язної величавості», впродовж дня «походжав гордий і щасливий, насолоджуючись таїною своєї гідності». Іноді уявляв себе Гермесом і тоді в сандаліях з паперовими крильцями стрибав по кімнаті. А то раптом починав балансувати блискучою короною, що ряхтіла золотими променями, і домашні здогадувалися — перед ними Геліос. Та якщо Томас вилазив на лакований червоний столик, що слугував за «фортецю богів», це означало, що він — Зевс.

Лектура Манна була широкою і не надто характерною для його ровесників кінця XIX століття. Манна не цікавили книги про індіанців, проте захоплення «Іліадою» Гомера і творами Вергілія виливалося в заучування текстів цілими сторінками. Пристрасть до читання, повагу до друкованого слова Манн зберіг на все життя. Серед його улюблених авторів були Й. В. Гете і Л. Толстой, Й. К. Ф. Шиллер і Ф. Достоєвський, Г. Клейст і А. Шаміссо, А. Чехов і Т. Фонтане, їм у різний час М. присвятив статті.

Роки навчання у 1882—1889 pp. спочатку в прогімназії доктора Буссеніуса, а потім у гімназії «Катарініум» Манн схарактеризував так: «Я ненавидів школу і до самого кінця навчання не відповідав тим вимогам, які вона до мене ставила». Гімназійне начальство дратували не лише відсутність ретельності, а й те, що гімназист «базграв віршики», що свідчило про непокірливий норов сина шанованого сенатора. Нерідко знання гімназиста були багатшими за знання вчителя, коли йшлося про гуманітарні науки. Але дивовижна наполегливість, якої так бракувало на тернистому учнівському шляху, виявлялася в написанні п’єс, що розігрувалися дітьми на родинній сцені.

У 1891—1892 pp., після смерті батька, була ліквідована фірма, що проіснувала понад сто років. Манни були змушені продати особняк у Любеку та перебратися у Мюнхен. Томас зостався у рідному місті до 1893 p., аби закінчити гімназію. Він пробував видавати журнал, який називався «Весняна буря».

У 1894 p. Манн переїхав у Мюнхен і вступив стажистом без платні у страхове товариство. Тут, переписуючи реєстри цінних паперів, він крадькома працював над своїм першим оповіданням «Грішниця» (1894), яке було опубліковане того ж року лейпцігським часописом «Die Gesellschaft». Продовжував Манн і журнальну діяльність, він співпрацював із часописом «Сімпліціссімус» («Simplizissimus»), одночасно відвідував Мюнхенський університет і політехнічний інститут.

З-поміж прослуханих в університеті курсів Манн відзначав лекції поета і перекладача із середньоверхньонімецької В. Герца про придворний епос. Нетривале студентське життя запам’яталося М. спілкуванням із учасниками університетського драматичного гуртка, котрі частіше відвідували театри, ніж університетські аудиторії, зустрічами у кав’ярнях, де багато розмовляли про поезію.

У Мюнхені Манн замешкував у невеличкій квартирці, обставленій частково меблями, що належали родині Маннів, а частково — купленими самим письменником. Богемну обстановку цієї квартири Манн описав у новелі «Одежна шафа». Довоєнні роки у Мюнхені були сповнені розваг: Манн брав участь в імпровізованих концертах, із властивим молодості задоволенням віддавався танцям, які влаштовувались на «селянських балах» у Швабінгу. Але понад усе Манн любив велосипедні прогулянки. «Я так захоплювався тоді їздою на велосипеді, що майже жодного кроку не робив пішки, і навіть у зливу, надягнувши пелерину з грубого сукна та галоші, по всіх своїх справах їздив на цьому вехікулі», — згадував письменник через багато років.

З книгою на кермі Манн їхав у Шлейсгеймський ліс, де насолоджувався самотою, спогляданням природи, читанням книг, серед яких були й твори Гете, котрий слугував письменникові не лише еталоном майстерності, а й утіленням духу бюргерської епохи. Одну зі своїх статей, присвячених великому німецькому письменникові, Манн так і назве — «Ґете як представник бюргерської епохи» («Goethe als Reprasentant des biirgerlichen Zeitalters», 1932). Секрет безсмертя творів веймарського патріарха він вбачав у тому, що Ґете поєднував у собі «щось дитяче і воднораз демонічне, щось таке, шо захоплювало та вселяло трепет». За силою впливу на спосіб мислення й особливо на манеру оповіді Манна поряд із Гете ставив Л. Толстого (ст. «Анна Кареніна», «Толстой», «Гете і Толстой»), зараховуючи їх до митців, «осяяних піднесеною простодушністю і незборимим здоров’ям». Парі Ґете — Толстой Манн впродовж усього життя протиставляв іншу пару: Ніцше — Достоєвський, котрих зараховував до «дітей духу, великих грішників і страстотерпців, святих безумців».

Одним із визначальних факторів у духовному становленні Манна було знайомство у ці роки з працями Ф. Ніцше й А. Шопенгауера. «Духовний і стилістичний вплив Ніцше» Манн зауважив уже в ранніх своїх прозових творах. Пояснюючи причину власного захоплення ніцшеансвкою філософією, Манн писав: «...у Ніцше я найперше бачив того, хто здолав самого себе; я нічого не розумів у нього буквально, я майже нічого не брав у нього на віру і саме це надавало моїй любові до нього сповненої пристрасті двоплановості, надавало їй глибини».

Якщо знайомство з Ніцше спричинило у Манна «інтелектуально-естетичне переживання», то, познайомившись із філософією Шопенгауера, він відчував «якнайпіднесеніший, незабутній душевний» стан системи мислення, яку Манн схарактеризував як «симфонічну музикальність». В ученні Шопенгауера Манна захопила «стихія еротики та містицизму». Своє розуміння філософії Шопенгауера та Ніцше Манн виклав у працях «Шопенгауер» (« Schopenhauer», 1938) та «Ніцше у світлі нашого досвіду» («Nietzsche im Lichte unserer Erfahrung», 1948).

Велика робота духу, якою відмічений перший мюнхенський період, була перервана запрошенням брата Генріха приєднатися до нього в подорожі по Італії. 1896—1898 pp. Манн провів на Апеннінах. У 1898—1899 pp. він — знову співробітник «Сімпліціссімуса». У журналі в різні роки працювали й публікувалися Ф. Ведекінд, Л. Тома, Г. Манн, Я. Вассерман, Г. Майрінк. У 1898 р. у видавництві Фішера вийшла друком перша збірка новел Манна «Маленький пан Фрідеман» («Der kleine Herr Friedemann»), що отримала свою назву за новелою про маленького каліку та пихату світську красуню. У 1900 p. Манна призвали на військову службу. Ні особливого завзяття, ні бажання до неї він не відчував. Завдячуючи сприянню друзів родини, Манн за висновком медичної комісії отримав звільнення від військового обов’язку і знову повернувся до літературної праці.

Ще під час подорожі по Італії (1898—1899), як засвідчує сам письменник, у нього виник задум роману про історію занепаду однієї родини. Не вірячи особливо в успіх свого починання, Манн із чималим рукописом прибув у Мюнхен, де продовжив працювати над твором. Першими поціновувачами були брати і сестри, мати, друзі родини, котрим Манн читав окремі сторінки свого роману. Реакція слухачів була дуже жвавою. Вони «сміялися і, пригадую, всі вважали, що за розлогу... оповідь я взявся лише заради власного задоволення, шанси на його вихід у світ були мізерними», — пригадував Манн у 1930 р. І все ж у 1901 р. перший роман Манна, над яким він з незначними перервами працював два з половиною роки, вийшов друком у Берліні. На обкладинці книги зазначалося «Будденброки. Занепад однієї родини»(«Buddenbrooks. Verfall einer Familie», 1901).

Звертаючись у 1947 р. до історії створення роману, Манн говорив про те, що спочатку ядром задуму був образ Ганно. Переживання хворобливого та вразливого нащадка родини Будденброків мали скласти ядро майбутнього твору, задуманого як новела. Але «інстинкт епіка», який, безсумнівно, був притаманний Манну уже в ті роки, змусив його звернутися до джерел і ввести в оповідь усю передісторію героя. «Натомість новели про хлопчика..., — писав Манн, — під моїм пером виник прихований під маскою родинної хроніки соціально-критичний роман, ...потьмарена навислими над нею тінями роздумів про занепад історична картина побуту та звичаїв» Німеччини і — ширше — Європи межі XIX—XX ст. Створена молодим письменником книга (М. не виповнилося ще й 25 літ) свідчила не лише про блискуче засвоєння національних культурних традицій, що виявилися в уважності до побутової атмосфери, у вигадливому переплетінні нижньонімецького гумору та розробленої Р. Вагнером, колишнім кумиром Манна, техніки лейтмотивів, а й у глибинному впливі на автора англійського, французького, скандинавського та російського роману. Озираючись на свій витвір з відстані двох десятиліть, Манн підкреслював, що він із «ревною наполегливістю учня» опановував традицію європейського роману, відчуваючи, що «передати психологію тих, хто втомився жити, зобразити те ускладнення духовного життя і загострення сприйнятливості до прекрасного, яке супроводить біологічний занепад», неможливо без звернення до вже наявного в літературах Європи досвіду. Створення роману «Будденброки» — це підсумок пильних студій Манна вчення Ніцше, полеміки з філософом, неоднозначного ставлення до нього.

З виходом у світ роману Манн став відомим. Настрої, які опановували молодого письменника у цей час, втілились у драматичному досвіді «Фйоренци» («Fiorenza», 1905), але «епічний інстинкт», що проявився так рано, не полишав М. ніколи. 1902 р. датований «Трістан» («Tristan»), що відкрив тему митця та мистецтва у творчості Манна, а в 1903 р. була завершена одна з кращих маннівських новел «Тоніо Креґер» («Топіо Kroger»). Задумана вона була ще під час роботи над «Будденброками». Манн проводив свою двотижневу відпустку в Данії, куди прибув через Любек. Враження, що накопичились від перебування в селищі Аальсгарде на березі Зунди, спогади про рідний Любек і проведене в цьому місті дитинство, роздуми про долю мистця у бюргерській культурі, — все це оформилося у щось цілісне, що сам майстер означив як «повість» далебі не відразу. Та коли у 1903 р. новела побачила світ, то в літературних колах до неї поставилися прихильно.

Упродовж усієї оповіді головний герой (його ім’я винесено в заголовок), син консула Крегера та смаглявої матері-південки, котра чудово грала на роялі та мандоліні, намагається осмислити своє місце в цьому світі. Змалку вирізняючись схильністю «розглядати себе та своє ставлення до життя зі сторони», Тоніо завершує історію старовинного бюргерського роду Крегерів. Коло його зацікавлень далеке від заповзятливості купців, що заклали матеріальний добробут родини. Він «вважав себе покликаним» служити духові та слову, а тому вибирає шлях, що відповідає його внутрішнім прагненням. Тоніо пробує писати. І ця діяльність «загострила його зір, дозволила йому пізнати великі слова, ...відкрила йому душі людей і його власну душу, зробила його ясновидцем і розкрила перед ним сутність світу», читаємо в новелі. Так вважав юний Крегер, але в міру змужніння та дедалі більшого усвідомлення відповідальності, що її почуває митець перед світом, він розумів, що не може забути, розірвати чисельні зв’язки, що єднають його з бюргерською культурою, неоднозначність оцінки якої посилювалась разом із тим, як зростала його вимогливість до своєї справи. Мистецтво вабило, зачаровувало Тоніо, але й світ бюргерства становив частину його натури. Намагаючись у якийсь спосіб визначити своє місце, Тоніо пише російській художниці Лизаветі Іванівні: «Я стою між двох світів, у жодному я не почуваюся по-домашньому». У цих словах думка про вічну самотність митця, така близька й самому Манну.

Літературне визнання відкрило перед Манном двері багатьох престижних домів Мюнхена, серед них і особняка Прінґсгаймів. У лютому 1903 p. Манн написав братові Генріху: «Прінґсгайми — переживання, яким я сповнений ущерть». Тут, у родині професора математики та його вродливої дружини, Манн зустрів ту, котру назвав «нареченою із казки» («Пісня про дитину», 1919), «дивом, ...невимовно рідкісним і коштовним створінням, котре тільки тим, що існує на світі, заміняє культурну діяльність 15 письменників чи 30 малярів». Обранкою Манна, його вірною супутницею життя стала Катя Прінґсгайм. Від цього шлюбу у Манна було 6 дітей: один із них — Клаус — автор відомого роману «Мефістофель». Проте слід зауважити, що одруження і сімейне життя письменника не перешкодило його гомосексуальним захопленням, які не давали йому спокою впродовж усього життя. Особливо чітко це прослідковується у новелі «Смерть у Венеції», герой якої, зістарілий Густав фон Ашенбах, котрий пожертвував усім заради мистецтва, закохався у вродливого хлопчика.

У 1908 р. родина Манна перебралася у будинок у Бад-Телці; мюнхенське життя тривало до 1933 р. Манн полишав улюблене місто лише на час канікул дітей та на запрошення видавців і університетів. У 1909 р. вийшов друком роман «Королівська величність»(«Konigliche Hoheit»), який Манн схарактеризував як «спробу у формі роману створити комедію». У 1911 р. закінчено перший ва-ріант роману «Зізнання авантюриста Фелікса Круля» («Bekenntnisse des Hochstaplers Felix Krull»), а в 1913 p. з’явилася новела «Смерть у Венеції» («Der Tod in Venedig»), у якій Манн знову звернувся до дискусійних питань долі мистецтва та митця в умовах культурної кризи.

Перша світова війна, що спалахнула у 1914 p., захопила Манна у сільському усамітненні в Бад-Телці, але його подальше перебування там було неможливим, і М. повернувся у Мюнхен, де поринув в атмосферу «збудженого страхом і натхненням натовпу». Манн, згадуючи роки війни, називав їх часом «помилок і правоти», коли він «разом зі своїм народом» пройшов «важкий шлях» пізнання й істини. Безпосередньої участі у військових діях Манн не брав, але вважав, що залишатися обіч усього, що відбувалося, він не має права, й убачав своє призначення у тому, щоби «служити духовною зброєю».

Узимку 1914 p. Манн разом із родиною переселився у будинок, який був збудований у районі Богенгаузена, на березі гірського озера Ізар. Тут родина Манна провела «роки жаху та жорстоких лихоліть», тут письменник зазнав «відчуття приходу епохального, вирішального для майбутніх часів перелому».

У 1914 p. Манн опублікував статтю «Роздуми під час війни», написав нарис «Фрідріх і велика Коаліція» , а в період з 1915 до 1918 р. працював над книгою «Міркування аполітичного» («Betrach-tungen eines Unpolitischen», 1918), що коштувала йому величезної праці та стала наслідком «самопізнання й уживання в європейські суперечності та дискусійні проблеми». Як зізнавався сам автор, жодна з його робіт не мала «настільки чіткого відбитку почину суто особистого і, в сенсі зацікавлення ним громадськості, безнадійного». «Я був наодинці зі своїми зізнаннями». «Міркування аполітичного» були народжені під знаком і тиском війни, стали підсумком роздумів про проблеми німецького духу, але одночасно пером автора керувало пристрасне бажання порівняти себе з іншими, пізнати себе, бо ніхто не залишається повністю таким, яким він був. Оцінюючи значення «Міркувань аполітичного» у 1930 p., Манн вбачав його в тому, що ця праця стала «останнім значним і не без хоробрості даним ар’єргардним боєм романтичного бюргерства з «новим».

Ще в 1912 р. у Манн виникла думка про твір, у якому би відобразився «духовний склад європейця першої третини двадцятого століття й проблеми, що постали перед ним», але тільки у 1924 р. вийшов друком роман «Чарівна гора» («Der Zauberberg»), у якому цей задум отримав втілення. У роки війни М. припинив роботу над романом і поновив її лише в 1919 р. Паралельно Манн писав есе, найважливішими з яких вважав «Ґетеі Толстой»(«Goethe und Tolstoi», 1923), «Про німецьку республіку» («Von deutscher Republik», 1923), «Окультні переживання» , називаючи їх «прямими духовними нащадками та відгалуженнями» свого роману.

«Чарівна гора» — це роман про час у подвійному значенні слова: з одного боку, на сторінках роману постають картини життя довоєнної Європи, а з іншого — йдеться про час як такий. Героєм своєї епічної оповіді обсягом 1200 сторінок Манн робить Ганса Касторпа, німця, інженера, котрий волею долі опинився замкнутим на високогірному курорті для легеневих хворих, де панує певне зачарування, розірвати яке непросто.

Посередньому нащадкові багатої гамбурзької родини нелегко далася відмова від споглядального ставлення до світу та перехід на позиції активного втручання в життя. Властиво, картин, які демонструють цю активність, у романі немає, але сам факт, що після семирічного перебування в «царстві смерті», як називають високогірний курорт, Ганс спускається на рівнину, де вже розгорявся вогонь Першої світової війни, свідчить про неприйняття ним пасивної позиції мешканців курорту.

Роман «Чарівна гора» був новаторським не лише за позицією автора, а й за організацією оповіді, в якій, як зауважив Манн, «реалістична оповідь постійно виходить за рамки реалістичного, символічно активізуючи його, вивищуючи його, даючи можливість зазирнути крізь нього у сферу духовного, у сферу ідей». Центральною ідеєю роману, що її Манн досліджує глибоко та всебічно, є ідея Людини та людяності, вона — центр напружених дискусій та непростих роздумів героїв твору та самого автора.

Успіх книги був колосальним, не зупиняли ні висока ціна, ні обсяг. Упродовж чотирьох років книга сто разів перевидавалася; роман, який сам автор вважав «німецьким», був перекладений угорською, голландською, англійською, шведською та французькою мовами.

У 1926 р. вийшов друком перший роман тетралогії «Йосиф і його брати» («Jozeph und seine Briider»), що задумувалась як продовження проблематики «Чарівної гори». Тетралогія складається з романів: «Минувшина Якова» («Die Geschi-chten Jaakobs», 1933), «Юний Йосиф»(«Derjunge Joseph», 1934), «Йосиф у Єгипті» («Joseph in Agypten», 1936), «Йосиф-годувальник» («Joseph der Ernahrer», 1943).

Задум монументального циклу романів виник у автора майже випадково. Якось у своєму затишному мюнхенському домі Манн, гортаючи стару родинну Біблію, наштовхнувся на легенду про Йосифа Прекрасного і замислився над питанням, чи можливо заново переказати цю захоплюючу історію. Манн намагався вкласти у відомий всім сюжет «щось необхідне людям», «якийсь внутрішній зміст». Він поставив перед собою завдання надзвичайної складності: дослідити проблему гуманізму не на прикладі окремішнього, індивідуального, конкретних випадків його прояву, а в загальнолюдському плані, надаючи перевагу типовому перед індивідуальним. Глобальністю поставленого завдання зумовлено було звернення Манна до міфу.

З притаманною йому ґрунтовністю Манн занурився у студії праць із міфології, намагаючись «встановити контакт з невідомим світом, світом міфічним, первозданним». Він прагнув не лише проникнути в матеріал, але й розчинитися в ньому, домогтися «самозабутнього ототожнення себе з ним», бо лише за цієї умови може народитися те, що означують коротким словом «стиль», тобто «неповторне та повне злиття особистості митця із зображуваним предметом». Вибір манери оповіді давався М. нелегко, і першою спробою пера стало написання прологу до першого циклу про Йосифа, який називається «Сходження в пекло». Сам автор означив пролог як «фантастичне есе», що нагадує «ретельну підготовку перед тим, як вирушити в ризиковану експедицію — подорож у глибини минулого, до праматерів усього сущого». Працею над тетралогією була продиктована і поїздка у 1930 р. на Близький Схід.

Оскільки міф про Йосифа Прекрасного взятий письменником зі Старого Заповіту, багато читачів могло подумати, що це роман про євреїв і для євреїв. Але це не зовсім так. Єврейський антураж і давньоєврейська інтонація в романі — це тільки частина багатошарового стилю письменника. М. використовує міфологію, аби глибше дослідити в людині позачасові, вічно існуючі первні. Міф для Манна — це передовсім «одвічний зразок, одвічна форма життя, позачасова схема, з давніх-давен задана формула, в яку вкладається життя, що усвідомлює себе, неусвідомлено прагне знову віднайти колись дані йому зразки». Письменник у романі відходить від вузькобіблійної спрямованості, перетворюючи свого героя у «символічний образ людства», а сам роман стає «поемою про людство».

У той час, коли тривала робота над першою книгою про Йосифа, у Німеччині западали сутінки фашизму, небезпеку якого Манн усвідомлював з достатньою ясністю. Вираженням тривожних настроїв письменника стала новела «Маріо і Чарівник» («Mario und Zauberer»), що її Манн означав як «експромтом народжену повість».

У серпні 1929 р. родина Манна відпочивала на Балтійському узбережжі Східної Пруссії, насолоджуючись краєвидом моря, сосон, дюн і здійснюючи невеликі поїздки. Маршрут однієї з поїздок проходив через Куршіс Керунг (Куршську косу) та невеличке рибальське селище Ніддене (Ніда), що належали Литві. Невимовна своєрідність і чар природи, фантастичний світ рухомих дюн, населені зубрами соснові ліси та березові гаї полонили письменника. Тут Манн придбав невеличку ділянку землі, на якій був збудований дім і куди під час літніх канікул приїжджала родина письменника. Дім зберігся до наших днів. Повість «Маріо і Чарівник» була написана в цих місцях. Присунувши плетену кабінку до самої води, поклавши рукопис на коліна, Манн споглядав широкий морський обрій, курортників та голу дітлашню, яка жадібно тяглася до його олівців, і з випадку, що трапився колись у Форте-дел-Мармі, поблизу Віареджо, «мимохіть виникла фабула, з неоформленої балаканини — духовно значима новела, із суто особистісного — етично-символічне», — писав автор новели.

1929 р. завершився присудженням Манну Нобелівської премії, якою Шведська академія відзначила роман «Будденброки». Натомість Манн вважав, що це визнання всього, що було ним написане до цього часу.

У 1933 p. Манн залишив Німеччину. Еміграція до Швейцарії співпала з виходом у світ першої частини тетралогії «Йосиф і його брати», а в 1934 р. побачила світ і друга частина цього монументального роману. Утому самому році Манн здійснив першу поїздку у США і повернувся в Європу.

У 1936 р. він розпочав працювати над романом «Лотта у Веймарі» («Lotte in Weimar», 1939), ставлячи перед собою мету «зобразити Гете в плоті». Сюжет роману засновано на зустрічі через сорок з лихвою років у Веймарі Гете і Лотти, героїні роману «Вертер», котра приїхала до міста для того, аби пригадати свої стосунки з великим поетом і вирішити, чи правильно вона вчинила, розлучившись із ним тоді. Але для М. першочерговою в романі залишається не тема особистих стосунків Лотти і великого німецького письменника, а проблема митця. Раніше письменник був глибоко переконаний, що наявність таланту згубна для становлення людського характеру. Натомість тепер він приходить до думки про те, що між наявністю в людині дару Божого та якісною характеристикою людської індивідуальності існує тісний позитивний зв’язок: чим більший талант в людині, тим вищою є індивідуальність його носія. Геніальна художня обдарованість Гете багато в чому зумовлює і його геніальну особистість. Манн на прикладі Гете показує, що неповноцінною є не присутність у людині дару митця, а, навпаки, відсутність у ній таланту.

На перший погляд могло би здатися, що Манн залишився осторонь від політичних проблем, на які була так багата європейська дійсність цього часу. Але роман «Лоттау Веймарі» звучав політично актуально. Злободенність цього твору особливо відчутна тоді, коли Манн розмірковує про «німецьку сутність» великого поета. У часи фашизму німецькі філістери вбачали свою правдиву «німецьку сутність» у покірливому схилянні перед будь-яким біснуватим негідником. У романі Манна Гете посилає до дідька бездумну німецьку чернь і гордо протиставляє себе юрбі: «Гадають, що вони Німеччина. Але Німеччина — це я». Роздуми Манна про «німецькість» митця, коли самі слова «німець» і «німецький» вже були політично скомпрометовані фашистами на кілька десятиліть уперед, мали глибоко особистий характер. Саме в цей час гітлерівські молодики намагалися заборонити письменникові виступати від імені Німеччини. Але Манн не побоявся в цій ситуації виступити проти «німецької духовної сивухи» і заявив, що не бажає мати нічого спільного з «німецькими чортами».

Неприховане цькування письменника владою Німеччини зростало. У грудні 1936 р. письменник отримав від декана філософського факультету Боннського університету повідомлення про те, що у зв’язку з позбавленням М. німецького підданства «філософський факультет вважає себе змушеним викреслити» письменника зі списку почесних докторів. Це стало тією краплею, яка переповнила чашу, і 1 січня 1937 р. він відповів «Листуванням із Бонном». У «Листуванні...» Манн «ганебний акт позбавлення» його «національного громадянства» розцінює як помсту націонал-соціалістів за те, що він, побачивши «грізну небезпеку, яку несе Європі людиноненависницький режим, який скніє у своєму невігластві», не став мовчати і підняв свій голос. Манн заявив, що «націонал-соціалістська система» має і може мати лише одну мету — «підготувати народ до війни», перетворити його в безмежно покірливу, позбавлену й тіні критичної думки, сліпу і фанатично тупу машину. Свою місію митця в сутичці з цією машиною Манн вбачав у «збереженні високої якості німецької культури», у тому, аби виступати «супроти брудної фальсифікації німецького духу».

У 1938 р. Манн прийняв пропозицію Прінстонського університету і перебрався у США. З 1941 до 1952 р. він замешкував у Каліфорнії. Манн писав статті, у яких розмірковує про долю Німеччини, намагався знайти відповідь на питання, в чому причини трагедії, що спіткала його батьківщину, старався показати істинні цінності німецької культури. Особливо важливим для розуміння творчості М. у цей період є його праці «Проблема свободи» («Das Problem der Freiheit», 1939), «Німеччина і німці» («Deutschland und die Deutschen», 1947), «Ніцше у світлі нашого досвіду» («Nietzsche im Lichte unserer Erfahrung», 1948). У 1943 p. письменник закінчив тетралогію про Иосифа і розпочав роботу над романом «Доктор Фаустус. Життя німецького композитора Адріана Леверкюна в розповіді його приятеля» («Doktor Faustus. Das Leben des deutschen Tonsetzers Adrian Leverktihn erzahlt von einem -reunde», 1947).

Перші думки про написання твору, за спогадами Манна, належать ще до періоду його роботи над «Тоніо Креґером», але поштовхом до оформлення задуму в реальність роману стали події Другої світової війни. Перші сторінки роману з’явилися під гуркіт Сталінградської битви, бомбардування Берліна, поразок німців у Африці.

У розлогій статті «Історія «Доктора Фаустуса». Роман одного роману» («Die Entstehung des Doktor Faustus. Roman eines Romans», 1949) Манн не конструює етапи роботи над одним із найскладніших творів XX ст., не тільки звертаючи особливу увагу на політичну ситуацію, у якій народжувався твір, а й відновлюючи культурну ауру, що впливала на формування задуму. Манн читав мемуари І.Стравинського, слухав музику П. Чайковського, зустрічався з А. Шонбергом, студіював книги з музики, звертався до листів М. Лютера і творів В. Шекспіра, споглядав картини А. Дюрера, читав «Молот відьом», дослідження про Ф. Ніцше. У нього завжди був під рукою томик шванків XVI ст., драма про Фауста К. Марло, його цікавила доля музиканта Г. Вольфа (1860—1903), образ котрого проступає в героєві роману, композиторі Леверкюні. У чорнових нотатках з’являються варіанти імен майбутнього героя роману про кризу культури та долю творчої особистості. Манн ніби випробовує звучність імен на слух: Ансельм, Андреас, Адріан, зрештою, зупиняється на останньому. Не відразу Манн прийшов і до своєрідної для нього манери оповіді — не від особи автора, а через посередника, яким у творі є професор Серенус Дгйтблом. Сам письменник уважав, що введення постаті оповідача дало йому можливість «витримати оповідь у подвійному часовому плані, поліфонічно вплітаючи події, які вражають того, хто пише, в самий момент праці, у ті події, про які він пише».

Створення роману тривало три роки та вісім місяців, і врешті, «29 січня 1947 року, вранці, я написав останні рядки «Доктора Фаустуса» — ту тиху, зворушливу молитву Цейтблома за приятеля, за вітчизну, яка вже давно у мені звучала», — занотував Манн у 1949 р. Думки про вітчизну, долю культури не полишали М. У цьому самому році він здійснив поїздку у Німеччину, виступав на гетівських урочистостях, але радість повернення у Європу потьмарилася самогубством сина Клауса та смертю молодшого брата Віктора. У 1950 p. Манн втратив і старшого брата Генріха.

1951 р. був ознаменований з’явою роману «Обранець» («Der Erwahlte»), написаного на сюжет середньовічної легенди «Про доброго грішника». За рік до смерті Манн закінчив першу частину розпочатого ще у 1910 р. роману «Зізнання авантюриста Фелікса Круля» (1954), який став популярним завдяки поєднанню цікавого сюжету з чисельними комедійними ситуаціями, а також властивій для письменника глибині соціальної та філософської проблематики.

У 1952 p. Манн повернувся у Європу і провів останні роки свого життя у Цюріху, приділяючи багато уваги публіцистичній діяльності: він брав участь у шиллерівських урочистостях у Штутгарті та Веймарі, писав есе тощо.

12 серпня 1955 р. в Цюріху завершився земний шлях одного із найбільших письменників XX ст., котрий був щиро переконаний у цілющій силі мистецтва.

Українською мовою окремі твори Манна переклав Є.Попович та ін.


Л. Дудова



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.