МАЯКОВСЬКИЙ, Володимир Володимирович - Біографія, життя і творчість письменника
(1893 — 1930)
МАЯКОВСЬКИЙ, Володимир Володимирович - творчість письменника
МАЯКОВСЬКИЙ, Володимир Володимирович (Маяковский, Владимир Владимирович — 07.07.1893, с. Багдади, побл. Кутаїсі — 14.04.1930, Москва) - російський поет.
Творчість Маяковського і по сьогоднішній день залишається визначним художнім здобутком російської поезії поч. XX ст. Його твори не позбавлені ідеологічних перекосів і пропагандистської риторики, але вони не можуть перекреслити об’єктивної значимості та масштабу художнього таланту Маяковського, реформаторської суті його поетичних експериментів, які для сучасників, та й для нащадків поета асоціювалися з революцією у мистецтві.
Маяковський народився у Грузії, де проминуло його дитинство. Після смерті батька у 1906 р. сім’я перебралася у Москву, де Маяковський вступив у 4-ий клас П’ятої московської гімназії. У 1908 р. його відчислили звідти, а через місяць Маяковського заарештувала поліція у підпільній друкарні Московського комітету РСДРП. Упродовж наступного року його ще двічі заарештовували. У 1910—1911 pp. Маяковський займався у студії художника П. Келіна, а потім навчався в Училищі живопису, познайомився з художником і поетом Д. Бурлюком, під впливом якого формувалися авангардистські естетичні смаки Маяковського.
Перші вірші Маяковський написав близько 1909 р. у в’язниці, до якої потрапив через зв’язок із підпільними революційними організаціями. Вірші поета-дебютанта були написані у доволі традиційній манері, яка наслідувала поезію російських символістів, і сам М. відразу ж від них відмовився. Справжнім поетичним хрещенням для М. стало його знайомство у 1911 р. з поетами-футуристами. У 1912 p. M. разом з іншими футуристами видав альманах «Ляпас суспільним смакам» («Пощёчина общественному вкусу»), підписаний Д. Бурлюком, О. Кручених і В. Маяковським, з віршами Маяковського «Ніч» («Ночь») і «Ранок» («Утро»), в якому в епатажно зухвалій манері проголошував розрив із традиціями російської класики, закликав до створення нової мови та літератури, такої, яка би відповідала духу сучасної «машинної» цивілізації і завданням революційного перетворення світу. Практичним втіленням декларованих Маяковським у альманасі футуристичних тез стала постановка у петербурзькому театрі «Луна-парк» у 1913 р. його віршованої трагедії «Володимир М.» («Владимир М.»). Особисто автор виступив режисером і виконавцем головної ролі — поета, котрий страждає у ненависному йому сучасному місті, що нівечить душі людей, котрі хоча й обирають поета своїм князем, але не здатні оцінити принесену ним жертву. У 1913 p. Маяковський разом з іншими футуристами здійснив велике турне містами СРСР: Сімферополь, Севастополь, Керч, Одеса, Кишинів, Миколаїв, Київ, Мінськ, Казань, Пенза, Ростов, Саратов, Тифліс, Баку. Художньою інтерпретацією програми нового мистецтва футуристи не обмежувались і намагалися впроваджувати у життя свої гасла практично, зокрема навіть одягом і поведінкою. їхні поетичні виступи, відвідини кав’ярень чи навіть звичайна прогулянка по місту нерідко супроводжувалися скандалами, бійкою, втручанням поліції.
Під знаком захоплення футуристичними гаслами перебудови світу і мистецтва перебуває уся творчість М. дореволюційного періоду, її характеризує пафос заперечення буржуазної дійсності, яка, на думку поета, морально калічить людину, усвідомлення трагедії існування людини у світі наживи, заклики до революційного оновлення світу: вірші «Пекло міста» («Адище города», 1913), «Нате!» («Нате!», 1913), збірка «Я» (1913), поеми «Хмарина в штанах» («Облако в штанах», 1915), «Флейта-хребет» («Флейта-позвоночник», 1915), «Війна і мир» («Война и мир», 1916), «Людина» («Человек», 1916) та ін. Поет різко заперечував Першу світову війну, яку характеризував як безглузду криваву бійню: стаття «Цивільна шрапнель» (Штатская шрапнель», 1914), вірші «Війна оголошена» («Война объявлена», 1914), «Мама і вбитий німцями вечір»(«Мама и убитый немцами вечер», 1914) та ін. З саркастичною іронією поет ставиться до лицемірного світу бюрократів, кар’єристів і пристосуванців, котрі дискредитують чесну працю, чисте сумління і високе мистецтво: «Гимн судді» («Гимн судье», 1915), «Гімн ученому»(«Гимн ученому», 1915), «Гімн хабарю» («Гимн взятке», 1915) та ін.
Вершиною дореволюційної творчості Маяковського є поема «Хмарина в штанах», яка стала своєрідним програмним твором поета і в якій він найбільш чітко та виразно виклав свої світоглядні й естетичні настанови. У поемі, яку сам поет називав «катехізисом сучасного мистецтва», проголошуються і в образній формі конкретизуються чотири гасла: «Геть ваше кохання», «геть ваш лад», «геть ваше мистецтво», «геть вашу релігію» — «чотири крики чотирьох частин». Наскрізним лейтмотивом через усю поему проходить образ людини, котра страждає від неповноти і лицемірності буття, що її оточує, котра протестує і прагне до справжнього людського щастя. Початкова назва поеми — «Тринадцятий апостол» — була перекреслена цензурою, але саме вона найглибше і найточніше передає основний пафос цього твору й усієї ранньої творчості Маяковського. Апостол — це учень Христа, покликаний впроваджувати у життя його вчення, але у М. цей образ швидше наближається до того, який пізніше з’явиться у знаменитій поемі О. Блока «Дванадцять». Дванадцять — це традиційне число найближчих учнів Христа і поява в цьому ряду тринадцятого, «зайвого» за біблійними канонами, апостола сприймається як виклик традиційній світобудові, як альтернативна модель нового світопорядку. Тринадцятий апостол Маяковського — це й символ революційного оновлення життя, до якого прагнув поет, і водночас метафора, здатна передати справжній масштаб поетичного явища речника нового світу — Маяковського.
Тогочасна поезія Маяковського заперечує не просто окремі негаразди та вади сучасного суспільства, вона заперечує саму можливість його існування, основоположні, корінні принципи його буття, набуває масштабу космічного бунту, в якому поет відчуває себе рівним Богу. Тому у своєму бажанні бути підкреслено антитрадиційним ліричний герой Маяковського доходить до максимального епатажу, такого, що, здавалося би, балансує на хиткій межі, за якою починається заперечення моралі та здорового глузду: він дає «ляпас суспільним смакам», вимагає у перукаря «причесати йому вуха» («Нічого не розумію...»), стає рачки і гавкає по-собачому («Ось так я зробився собакою... «) і з викликом заявляє: «Я люблю дивитись, як вмирають діти...» («Я»), кидає в зал під час виступу: «я зарегочу і радісно плюну, плюну в лице вам...» («Нате!»). У поєднанні із високим зростом і гучним голосом Маяковського усе це створювало неповторний образ поета-борця, апостола-провісника нового світу. «Поетика раннього Маяковського, — пише О. Мясников, — це поетика грандіозного. У його поезії тих років все напружено до краю. Його ліричний герой відчуває себе здатним і зобов’язаним вирішувати не лише завдання перевлаштування власної душі, а й усього людства, завдання не лише земні, а й космічні. Гіперболізація і складна метафоризація — характерні риси стилю раннього Маяковського. Ліричний герой раннього Маяковського почувається надзвичайно незатишно в буржуазно-міщанському середовищі. Він ненавидить і зневажає всіх, хто заважає Людині з великої літери жити по-людськи. Проблема гуманізму — одна із центральних проблем раннього Маяковського.» І водночас, незважаючи ні на що, навіть у період найвищого злету футуристичного епатажу, Маяковський завжди залишався романтиком, самотнім, ніжним, людиною, котра здатна до співчуття і котра розуміє цінність «найменшої піщинки живого». Про справжнього Маяковського свідчать його вірші, у яких він із співчуттям говорить про «братів наших менших» («Добре ставлення до коней», «Що не сторінка, — то слон чи левиця «), прагне до гармонії Всесвіту («Послухайте!»), з любов’ю пише про дітей. Подібний контрастний пафос притаманний і таким прикметним для ранньої лірики поета віршам, як «А ви змогли б?», «Послухайте!», «Лілічко! Замість листа...»:
Наді мною,
крім твого погляду,
лезо жодного ножа не владне.
Завтра забудеш,
що коронував тебе,
що душу квітучу коханням випік,
і суєтних днів звихрена метушня
розшарпає сторінки моїх збірок...
Чи ж слів моїх листя сухе
зупинитися змусить,
жадібно дихаючи?
Дозволь хоча б
останньою ніжністю вистелити
твої затихаючі кроки.
(«Лілічко! Замість листа...» , пер. І. В.)
Російську революцію Маяковський зустрів декларативною заявою: «Моя революція. Пішов у Смольний. Робив. Усе, що доручали». Пізніше Маяковський із гордістю пригадував, що солдати і матроси, котрі штурмували Зимовий палац, промовляли два його поетичні рядки: «їж ананаси, рябчиків жуй, День твій останній надходить, буржуй!» Як зазначала пізніше критика, поняття «Маяковський» і «поет революції» стали у цей час синонімами. Ця аналогія утвердилась і за кордоном, де Маяковського почали сприймати як своєрідний «поетичний еквівалент» Жовтня.
У 1918 р. Маяковський організував групу «Комфут» (комуністичний футуризм), співпрацював з газетою «Мистецтво комуни», у 1923 р. створив «Лівий фронт мистецтв» (ЛіФ), у 1923-1925 pp. видавав однойменний журнал. Намагаючись використовувати всі художні засоби для надання підтримки новій державі, пропаганди нових цінностей, Маяковський писав злободенну сатиру, вірші та частівки для агітаційних плакатів («Вікна РОС-ТА», 1918-1921). Творчість Маяковського радянського періоду у площині формальних пошуків та художніх здобутків загалом не поступається раннім віршам, тоді як зміст тогочасних поезій фактично зливається з ідеологічними гаслами правлячого режиму. Тогочасні вірші поета пройняті вірою у перемогу ідей нового суспільства, побудованого за законами братерства і справедливості. Поет асоціює себе з «агітатором, горлаєм-ватажком», котрий не протистоїть натовпу, а є його часткою, робітником, його голосом. Втіленням ідейної позиції Маяковського цих років стали його драми та поеми.
Невдовзі після революції Маяковський створив п’єсу-міф про всесвітній соціалізм «Містерія-Буфф» («Мистерия-Буфф», 1918), у якій представники пролетаріату та селянства — «сім пар нечистих» рятуються у ковчезі під час всесвітнього революційного потопу, проходять пекло і рай і знаходять «землю обітовану» — комуністичний Едем. У поемі «150 000 000» (1921; кількість тодішнього населення Радянської Росії) поет висловлює свою духовну єдність з революційною стихією і народом, мріє про той час, коли революційні селяни завоюють США і проголосять там перемогу комунізму. Оспівуванню комуністичних міфів присвячені й відомі поеми Маяковського «П’ятий Інтернаціонал» («Пятый Интернационал», 1922), «Володимир Ілліч Ленін»(«Владимир Ильич Ленин», 1924), «Добре!» (Хорошо!», 1927). Після кількох закордонних поїздок з’явилося багато віршів, у яких він висловлює свої негативні враження від «капіталістичного світу наживи». Поет засуджує суперечності буржуазного світу, його негативні явища: «Хмарочос у розрізі»(«Небоскрёб в разрезе», 1925), «Бродвей» («Бродвей», 1925), «Блек енд вайт»(«Блек энд уайт», 1926) та ін. Нещодавно стало відомо, що в останні роки життя Маяковський почав усвідомлювати примусовий, штучний характер деяких своїх творів. У чернетках було знайдено гірке зізнання, що він «ставав на горло власним пісням». У відповідь на свою поему «Добре!», яка оспівувала штурм Зимового палацу і побудову соціалістичного суспільства, Маяковський збирався писати нову поему — «Погано!»
З кінця 20-х pp. у Маяковського поступово посилювалося відчуття разючої невідповідності політичних і соціальних реалій соціалістичної дійсності тим високим ідеалам, з якими асоціювалася для нього революція. Чим далі, тим більше з-під пера поета з’являлися твори, у яких він вдається до нищівної критики негативних явищ радянського побуту, адміністративно-чиновничої системи, культури та мистецтва. Вершиною «революційної» сатири Маяковського стали дві його п’єси, написані в останні роки життя — «Клоп» («Клоп», 1929) і «Лазня» («Баня», 1930). Перша з них є їдкою сатирою на радянське міщанство. Головний герой Присипкін, котрий маскується пролетарським походженням, аби влаштувати собі сите і безбідне життя, у якому й сліду не залишається від тих цінностей, заради яких здійснювалась революція. Друга п’єса — це сатира на бюрократичні порядки у радянських установах. У центрі зображення — конфлікт між інженером Чудаковим, котрий винайшов машину часу, і бюрократом Побєдоносиковим, котрий намагається завадити науковому відкриттю. Обидві п’єси були визнані ідеологічно хибними, а поетові дорікали відсутністю у його творах партійності. Критики проголосили, що Маяковський збився з революційного шляху, став «попутником», на що поет гірко зауважив: «Смішно бути попутником, коли відчуваєш себе революцією».
Поступово Маяковський потрапив у літературну, а далі й ідеологічну ізоляцію. Його п’єси були зняті з постановок, йому було відмовлено у в’їздних візах до Парижа (на побачення з коханою, російською емігранткою Тетяною Яковлевою), його не визнавали ні колишні колеги з ЛіФу, ні нові з РАППу, а виставку М. «20 років роботи» проігнорували і партійні чиновники, і впливові літератори. Драматизм становища М. ще більше ускладнили його стосунки з Веронікою Полонською, котра нібито й кохала поета, але відмовлялася залишити заради нього чоловіка. Усе це спричинило глибоку душевну кризу, наслідком якої стало самогубство Маяковського. Він вистрілив собі в серце, залишивши знамениту посмертну записку:
Все, як кажуть,
«інцидент поперчений»,
об побут
розбився любові баркас.
Життя,
сподіваюсь з тобою ми квити,
до біса рахунки мук,
болей
й образ.
Щасливо залишатися.
Володимир Маяковський
Через десять років, очевидно, з тих же причин — «нестачі повітря», до самогубства вдасться й інша видатна російська поетеса — М. Цветаева, а в 1930 році, відразу після поховання Маяковського, вона, одна із небагатьох, сказала про поета ті слова, на які він насправді заслуговував і які виявилися пророчими для його посмертної долі: «Я боюся, що, попри всенародний погреб, попри всю пошану й усі плачі за ним Москви та Росії, Росія до кінця так і не зрозуміла, хто був подарований їй в особі Маяковського... Маяковський набагато випередив нашу сучасність і десь, за якимось поворотом, чекає на нас. І озиратися на Маяковського нам, а може, й нашим онукам доведеться не назад, а вперед».
Хоча ще за життя Маяковського його слава почала тьмяніти, від цілковитого забуття Маяковського «врятував», як відомо, Й. Сталін, котрий у відповідь на лист Лілі Брік, колишньої коханки поета, котра поскаржилася на несправедливе ставлення до Маяковського, через п’ять років після його смерті наклав відому резолюцію: «Маяковський був і залишається найкращим, найталановитішим поетом нашої радянської епохи. Байдуже ставлення до його пам’яті і творів — злочин». Але ця «милість вождя» зіграла злий жарт із посмертною долею поета.
Вона наперед усувала можливість об’єктивного підходу до вивчення творчості поета, з правом на різні точки погляду на його поезію і сприяла канонізації Маяковського винятково як пролетарського поета, твори якого, за словами Б. Пастернака, у цих нових умовах «почали вводити примусово, наче картоплю за Катерини». Звісно, як і будь-яка «поетична величина», особистість Маяковського складна і неоднозначна, не позбавлена внутрішніх суперечностей і драматичних помилок. Тому до поета насамперед потрібно підходити неупереджено, пам’ятаючи, що Маяковський — це син складної епохи, яка розпочалася з великих революційних зрушень і завершилася трагедією мільйонів людей. Поет пережив духовну драму, пов’язану з кризою віри у соціалізм. Але, незалежно від своїх поглядів, він увійшов в історію літератури як сміливий новатор поетичної мови, системи версифікації та засобів художньої виразності. Його поезія вирізняється особливою піднесеністю духу і постійним пошуком шляхів у майбутнє.
Не тільки в російській, а й у світовій поезії навряд чи знайдеться ще один поет, масштаб новаторських перетворень і художніх реформ якого можна було би порівнювати з тим внеском, що його зробив у поезії XX ст. Маяковський. Поетичному стилю Маяковського притаманні підкреслена експресивність, підвищена метафоричність. Вірші М. часто будуються як одна велика розгорнута метафора. У цій самій функції Маяковський використовує й гіперболи, які фантастично збільшують ознаки зображуваного і тим підсилюють емоційне враження від нього. М. пропагує «зламаний» синтаксис, який протистоїть логічно упорядкованому, чіткому порядку слів у реченні. Найулюбленіші прийоми М., що розривають традиційний синтаксис, — це різноманітні, іноді дуже складні форми інверсії, порушення форм граматичного підпорядкування слів, т. зв. «телеграфний» синтаксис, що імітує стиль телеграфних фраз. Маяковський увів у російську поезію безпрецедентно велику кількість неологізмів, демократизував поетичну мову як у лексичному аспекті (прозаїзми, вульгаризми, професіоналізми і т.д.), так і в інтонаційному, надавши поетичній мові виразних інтонацій прозаїчного мовлення. Услід за символістами та акмеїстами Маяковський продовжив упроваджувати в російську поезію нову, тонічну систему віршування, причому робив це набагато сміливіше і радикальніше від своїх попередників. Поет розробив новий графічний малюнок вірша — знамениту «драбинку», яка виносить слова та їхні групи в окремі рядки, що посилює їхню смислову вагу та забезпечує точність смислових вражень. Маяковський запровадив у поезію нові види римування (римуючи початки поетичних рядків, кінець попереднього і початок наступного, кінцеві слова рядків зі словами із середини рядків і т. д.), а також обґрунтував смислову функцію рими як такої позиції вірша, на яку повинно виноситись найважливіше у смисловому аспекті слово рядка. З навальним шквалом порівнював поетичні пошуки М. П. Неруда, а О. Мандельштам назвав його першим серед поетів, творчість котрих розрахована «не на вчора, не на сьогодні, а назавжди».
У 1912-1914 pp. Маяковський тричі відвідав Україну, а з 1924 — щороку. Тут він виступав у цілому ряді міст, оспівав столицю (вірш «Київ», 1924). присвятив Україні теплі рядки у віршах «Борг Україні»(1926), «Нашому юнацтву»(1927), «Три тисячі і три сестри»(1928) й ін.
Твори Маяковського українською мовою перекладали П. Тичина, М. Бажан, Ю. Яновський, Л. Первомайський, Остап Вишня, М. Терещенко, П. Воронько, С. Голованівський, Є. Дроб’янко, Р. Лубківський та ін.
В. Назарецъ