МЕЛЬНИЧУК, Аскольд - Біографія, життя і творчість письменника

МЕЛЬНИЧУК, Аскольд - Біографія, життя і творчість письменника

(нар. 1954)

МЕЛЬНИЧУК, Аскольд - творчість письменника

МЕЛЬНИЧУК, Аскольд (Melnyczuk, Askold — нар. 1954) — американський прозаїк.

Народився в українській родині новоприбулих емігрантів США, повідомляє біографічна довідка. Себе визначає американцем з українським корінням («Я американець і як такий ціную своє право бути зацікавленим в історії навіть такого похмурого суспільства, з якого втекли мої батьки»): і освіта, і спосіб життя Мельничука стали вже суто американськими, хоча його ментальність, культурний набуток сформовані українським середовищем, з яким він зберігає творчі стосунки все життя (Мельничук добре знайомий із лідерами «нью-йоркської групи» поетів, заприятелював під час свого візиту в Україну з Ю. Андруховичем, В. Небораком, дружив із С. Павличко тощо). Він — автор низки оповідань, поезій, перекладів, літературних статей, лауреат премії Мак Гінніса в жанрі белетристики (1992); професор Бостонського університету; редагує літературний журнал «Агні». «Що розказано?»(в українському перекладі, де заледве передано поетичність та іронічне звучання оригіналу, видало харківське видавництво «Фоліо» у 1996 р.) — то його перший роман (нещодавно з’явився другий — «Непоправні втрати»).

Роман «Що розказано?» («What is Told») уперше видало поважне видавництво «Фабер енд Фабер», де довгий час працював Т. С Еліот, і його вихід викликав захоплені відгуки американської преси. «Неважко полюбити голос Мельничука. Зрозуміло, що він дослухався власних привидів, коли працював над цим винахідливим довершеним романом», — писала «Нью-Йорк Тайме Бук Рев’ю». «Масштабний... блискучий Мельничук ширяє крізь декади і континенти, від ліричних пасажів до широкого плану, від домашніх сцен до філософствування. Його поєднання міфу та реалізму, пронизане насиллям і комічністю, нагадує про Гарсія Маркеса», — зазначала «Бостон глоуб». «Скімливий та ідіосинкратичний наратив непокори, резин’яцїї, стійкості. Аскольд Мельничук у своєму чудовому першому романі препарує українську душу з фаталістичним, майже екзистенційним гумором, лише зрідка звертаючись до проповіді», — акцентувала «Лос-Анджелес-Таймс».

Такі відгуки на англомовний твір з українською тематикою зустрічаємо вперше. Українська рецепція — і з боку діаспори, і від «материка» — була значно скромнішою. І це зрозуміло, бо авторський голос і ставлення до непорушних догм позбавлено патетики та сповнено іронією, що не є звичним для української критичної думки. Та попри це з романом Мельничука в американський мультикультуральний контекст увійшли не тільки українські реалії, але й гуманність українського менталітету. І трагічна доля української нації. Бо ж згадаймо: ще в шістдесяті роки герой роману «Синдром Танатоса», написаного письменником з американського Півдня Персі Вокером, ставив риторичне запитання: «Хто знає сьогодні українців?», будучи певним, що нація ця була знищена її численними ворогами і зникла з лиця землі. Мельничук же не тільки впровадив українські реалії в контекст американської сучасності, а й органічно використовує цей матеріал для постановки філософської проблеми самоідентифікації людини із іншою свідомістю в динамічному сучасному світі як такою, що нею переймається американська свідомість.

Про органічну приналежність Мельничука до американської літератури («Він є не українським письменником в екзилі, а американським письменником українського походження, якого, однак, дуже цікавить власне походження і коріння і який майстерно вміє зацікавити своїми «етнічними» історіями інших», — писала, представляючи автора українському читачеві С. Павличко) свідчать не лише його слова про те, що дорогу в поезію йому допоміг прокласти Д. Волкотт, або, що він більш обізнаний із літературою американською, аніж із українською, а насамперед дискурс його роману, що повністю вписаний і в тематичне коло, і в епістему літератури США кінця XX ст. Адже основна проблема цього твору — самоідентифікація, що є центральною для американської ментальності цього часу. Цей уже звичний в літературі США кістяк обростає в Мельничука українським «тілом», опираючись на українську архетиповість і американську реальність. Це основний стрижень роману «Що розказано?», який слугує внутрішнім організатором тексту. Роман просякнутий всеосяжною іронією, він на рівних використовує й історію, і міф історії, у ньому обігруються пафосні ситуації й узагальнені образи, тут трагедію не можна виокремити з фарсу... У маленькому за обсягом тексті Мельничук зумів висвітлити долю України — від давнини до сучасності, причому на тлі європейської історії та основних її координат, і все це «змонтувавши» із американською ситуацією.

Два епіграфи до роману спрямовують читача в необхідному напрямі. «Чи є щось правдивіше за правду? — питається в одному з них. — Так, — відповідає грек Казанзакіс. — Легенди. Вони надають вічного значення ефемерній правді». А другий (з «Івана Грозного» Б. Бобрика) — пояснює, як творяться легенди.

Семантично навантаженим є вже склад дійових осіб (як у п’єсі), що його одразу подає автор. Усі вони походять із Роздоріжжя — українського містечка, що існує з прадавніх часів на перехресті різних народів і культур. «1492 — Колумб висадився на Кубі, да Вінчі зробив креслення першої літаючої машини. Рюрік Забобон забив уперше корову свого сусіда і так започаткував феод, що проіснував три сторіччя». Будучи хронікою життя однієї родини Забобонів у XX ст., роман переростає в історію цілого народу і ширше — цілого осередку держав, до яких українській нації довелося входити.

Два брати Забобони — Зенон і Стефан — символізують і нативістську, народницьку, і прозахідну, певною мірою діаспорну лінію в історії українського національного духу. Зенон одразу заявлений як замкнений в межах нації, її кордонів, парадигми, буття. Роман і починається з того, що, закохавшись у Наталку, Зенон відмовляється від запропонованої йому посади одного з кураторів Лондонського музею і повертається до рідного Роздоріжжя, щоб одружитися з коханою. Зенон «вірив, що його країна потребує звільнення від впливу сусідів — Росії, Польщі й Австрії. А для цього треба зберігати чистоту рідної мови. — Мова живе завдяки таким людям, як ти, — казав він Наталці. — Ти є національний скарб».

Далі його життя можна вважати конспектом долі українського інтелігента із Західної України: служба в австрійській армії під час Першої світової війни, табір полонених, трагічність повоєнного світовідчуття, характерна для «втраченого покоління». А далі — «роки проходили в ступорі стрілянини і революцій». Зенон частково поділяє марксистські позиції, проте він — національно свідома, зумисно консервативна людина традиційної культури, тож за радянських часів зазнає переслідувань за відданість національній ідеї, а під час Другої світової війни він водночас підтримує зв’язок і з партизанами, і з німцями-окупантами. Він ніби прирікає себе на неминучу смерть. І вона настає як кара за адюльтер з дружиною німецького офіцера (себто за загравання з чужою культурою...). В авторському наративі, позбавленому пафосу, цю «контурну» історію національної свідомості викладено водночас і поетично, й іронічно, як це й характерно для літератури, позначеної синдромом постмодернізму.

Родинне життя — дочка і дружина — суттєво доповнює домінанту цього образу. Недаремно першу частину роману названо «Жінка — це майбутнє». Його дружина Наталка — сільська дівчина, природна і прекрасна, вона співає народних пісень, готує і шиє. її інтелект нерозвинений (Зенон наполегливо дбає про її освіту), але потяг до краси і гармонії вроджений — і про це у гротесковій комічній манері автор повідомляє, акцентуючи увагу на її тонких пальцях, ніби створених для гри на піаніно, про яке ніколи навіть не чули в селі. Отож і доводиться вирушати на пошуки долі в місто. Її великий потік свідомості (своєрідна модифікація аналогічного «ходу думок» Моллі Блум з джойсівського «Улісса»), завдяки якому автор окреслює значний відрізок історії, — той час, коли Зенон зникає «у великому світі», а Наталка чекає дитину у чужому для неї місті, самотня і пригнічена, — засвідчує її чистоту і природність, вітальність і незнищенність, всю атрибутику людини з народу.

Дочка Зенона і Наталки, Слава Ластівка, гротескове продовження батька, котрий виховує її, прилучаючи до духу предків (Мельничук оречевлює метафору — улюблені багатогодинні прогулянки з дитиною Зенон проводить на цвинтарі, де дівчинка врешті-решт починає почуватися краще, ніж серед живих), і матері, що є укоріненою не свідомістю, а всім своїм єством. Парадокс же полягає в тому, що свою «духовність», музичність дівчина успадковує не від батька, а від матері як вроджену архетипову мелодійність нації.

Тема минулого, тема привидів у розділі про Роздоріжжя набуває великого значення. Згадаймо: Г.Стайн казала, що американцеві досить пам’ятати своїх дідів, аби почуватися укоріненим. Тож ті привиди, яких сьогодні безліч у літературі США, теж, як правило, приходять із недалекого минулого — до стейнбеківського Ітена Хоулі, героя роману «Зима незгоди нашої», привид діда-шкіпера з’являється в моменти, коли персонаж має зважитись на якісь важливі рішення, а привид небіжчиці тітоньки Дебори — коли має пробудитись його совість та християнське співчуття. Історія Роздоріжжя така давня та глибока, що цвинтареві затісно в місті, а мерці вимагають все нових «приміщень», займаючи чільне місце серед живих. За такого змалювання Роздоріжжя введення в оповідь міфу про Тура Забобона, предка героя і колишнього короля цих місць, виглядає органічно. Історію подано у кількох визначальних фрагментах: боротьба Тура з татарами та переміна богів — варварства на християнство.

Як і годиться слов’янському міфу, Тур могутній, із залізними руками і бронзовими ногами. Він постійно веде нещадну жорстоку боротьбу з татарами-агресорами. Боротьба надихається необхідністю помсти, особливо коли жертвою виявляється палко кохана дружина Ольга. Але не тільки такими реальними психологічними фактами живиться війна. Тур захищає рідну землю, своїх однородців, а серед них і «двоюрідних родичів» — дерева: адже вони не можуть утекти від ворога, бо вросли корінням у землю. Метафора укоріненості в такому язичницькому трактуванні набирає дещо іронічного сенсу, особливо коли в подальшому тексті вона в сприйнятті читача, спрямована авторською інтенцією, поширюється і на жінок Зенона — Наталку і Славу Ластівку і далі, ще глибше — на всю парадигму української національної ідеї. «Сформоване і затінене заходом і сходом, півднем і північчю. Роздоріжжя змінювалось, зростало, стискалося, спалювалося і було відновлено, спалено знов і, подібно до фенікса, відроджувалося». І далі: «І водночас з тим, як місто упорядковувалося, структурувалося і цивілізувалося, люди, такі ж примітивні, як дерева, навчалися вдягатися, митися, читати, купувати, торгувати, базікати, брехати. Дерева спостерігали, як люди зменшувалися».

Проте в нові часи дерева виривають з корінням. У часи страшної навали і великого переселення народів, викликаного Другою світовою війною, аби зберегти родину, а значить, і майбутнє роду Забобонів, Зенон відправляє берегинь роду — дружину і дочку з Роздоріжжя. І тут, у таборі переселенців, на теренах Європи відбувається символічне поєднання Західної і Східної України. Наталка Ластівка одружується з Аркадієм Ворогом, чиї батьки зазнали трагічної долі в Україні Східній.

Оповідь-хроніка веде з переселенського табору до Garden States (назва розділу про Сполучені Штати), до Чистого Життя і Земного Раю (назви підрозділів). Це — сприйняття країни переселенцями. Авторська довідка — беземоційна інформація: «У 50-х роках Сполучені Штати мали шість відсотків світової популяції і шістдесят процентів доходів». Оселившись у тому раю (Нью-Джерсі — колиска консумерізму, сповіщає автор), українці повисають у безповітряному просторі, адже всім іншим вони здаються людьми з нізвідки. Аркадій відчуває, що «американці втомилися від галасливих вимог маленьких республік, кожна з яких намагається кричати голосніше за інших, стверджуючи себе (І am). А що ж можна сказати про країну, чий розквіт відбувся 700 років тому?!»

Як бачимо, ні персонаж, ні його душевний стан не налаштовують на будь-який гумор. Роздуми Аркадія набирають трагічного звучання. «Чи може бути вільною людина — без землі, без країни — поклоняючись тільки Святому Духу, незважаючи на те, звідки він береться? Насправді цього не може бути. Душа дивиться крізь тілесні очі й почуває прив’язаність лише до певних дерев, людей, небес... адже навіть Христос жив у Галілеї. Він не вирушив у Рим, шукаючи більшої аудиторії. Бути українцем — це значить, іншими словами, бути самотнім».

Аркадій роздумує, намагається вписатися в американське життя, переживає різні фази свого усамітнення, глибоко розуміючи, що він існує як особистість, як самостійна одиниця, як людина, тобто, він ідентифікований лише в родині, тому з усіх сил стимулює цю, навіть удавану, вже позбавлену живильної енергії даність. Урешті-решт він відчуває себе вільною, щасливою людиною, коли припадає до океанського відкритого простору, неосяжної волі — до загальнолюдських вимірів, адже він завжди хотів бути вільним, як Сковорода. І це вирішує його долю: він залишається в Америці, коли дружина, сумуючи за привидами, вирушає з сином відвідати Європу.

Мабуть, саме його поведінкою задоволений у фінальній сцені привид Тура, який заглядає у вікно в Нью-Джерсі. Й оскільки тут живуть його нащадки, він занурюється корінням у землю.

Проте українці на новому місці всіляко намагаються зберегти свою осібність, несхожість, можна сказати, вибудувати кореневу систему в повітрі. Вони старанно культивують усе національне. І в чужих умовах воно обертається на симулякр, фарс, гіперболу — так відбуваються нескінченні збори, обряди, ритуали... Наталка живе тільки тим, що готує українські страви до кожного свята. І зрештою, позбавлена коріння, втрачає можливість рухатися і вмирає.

Кожна сцена, кожен образ Мельничука, попри свою підкреслену деформацію, одноплановість (а може, саме завдяки цьому), набирає значення символу. І тут годиться згадати про другого Забобона — Стефана. Брати «однокореневі» за своїм походженням і за функціями в романі: обидва символізують український дух. Адже, як сповіщає міф, вони є нащадки тієї гілки на дереві Турів, що пов’язана із Маркіяном, носієм нової віри і писемності (його посада — охоронець книжок). Мельничук створює власний варіант легенди про прийняття християнства в Київській Русі, — треба сказати, варіант досить переконливий. Оскільки значно активізувалися татари, стало зрозуміло, що місцеві боги втрачають силу. Тож і відправив Тур Забобон посланців на чолі з братом Маркіяном до Візантії, де згідно з чутками, правив новий Бог-людина. А ще й уміли зберігати минуле завдяки письменам. Тож і розбили Перуна, і прийняли нову віру, а нащадки Маркіяна (брати Забобони), маючи писемність, зберігають дух краю. Тільки Зенон при цьому — метафора духа укоріненого, а Стефан — мандрівного.

Стефан — європейськії освічена людина і бере участь в європейському житті, як і годиться підданому Австро-Угорщини: чи то марксист, чи то меншовицький функціонер, Париж і Відень, захоплення авангардним мистецтвом і шалений роман одразу і з дочкою, і з матір’ю — така собі осторонена від буденності європейська богема. У нього і розум, і стиль мислення іронічний, дуже наближений до музілівського... Це саме йому належать дотепні ущипливі лаконічні коментарі до поведінки Зенона. Осторонившись рідного Роздоріжжя, він веде щоденник, намагається написати історію рідної землі, а ще пише історію шлюбу як такого... Нічого не завершує. У тексті наводяться лише короткі, майже афористичні фрагменти з його творів. «Ця країна (йдеться про самостійну Україну періоду Центральної Ради), є дурною... Це гідра з одним тілом і сотнею голів, які розказують їй, що робити». «Справа в тому, що всі ми маргінальні постаті, відкинуті на периферію подій історії. Навіть наші мотиви смішні: той, хто пише нашу історію, має розповідати про полювання з позиції зайця».

На просценіум роману він з’являється у повоєнний час, у таборі українських переміщених осіб. Активною дійовою особою стає вже на Американському континенті. Отут автор повністю «навантажує» його аналітичний розум, ерудицію, європейський досвід і успадковану ментальність. Тут ключовим лейтмотивним словом стає waste — спустошений, змарнований. І то, безумовно, є алюзією на «Спустошену землю» Т. С Еліота. Змарноване життя, змарноване минуле, змарнована земля — метафора набирає універсального значення. Глибинна приналежність М. до американської літератури тут, в американській частині, дається взнаки найбільше: реалії подаються як добре відомий стандарт, тло, певний канон, на якому імітує життєдіяльність українства. В нього і вводяться українські реалії, причому, з одного боку, деталізовані (адже англомовний читач знайомиться з ними вперше), як-от: побут бойскаутського кампусу, де відтворюється карпатська модель, або ж святкування Різдва, на яке збирається українська громада. З іншого боку, універсалізовані аж до рівня міфу: коли Стефан повчає маленького Богдана, сина Слави Ластівки і Аркадія Ворога. Саме на цьому рівні і вживається найчастіше метафора спустошеності. Адже він, Стефан, прийшов із тих місць, де земля намагається промовляти так довго, що, він побоюється, коли їй це вдасться, вона закричить. «Для мене немає місця в Америці. Я приїхав сюди вмирати».

Він єдиний, хто намагається не тільки навчити хлопчика любові до батьківщини предків, а й допомогти йому адаптуватися в Новому Світі, адже для хлопчика Америка — це реальність (Христос такий добрий. Як «бітлзи»).

У фіналі роману Стефан вмирає на Різдво, й укорінення Тура Забобона на новому місці відбувається, мабуть, з двох причин: з’являється перша родинна могила, а головне — хлопчик. Бо то вже нова генерація, то вже американський досвід сприйняття реальності, для якого Україна — далеке міфічне казкове минуле предків.

Отже, українська тема, історія, ментальність, доля — все спрямовано на поглиблене висвітлення американської проблеми самоідентифікації особистості в тому мультикультурному конгломераті, яким є Сполучені Штати. А відтак роман Мельничука стає невід’ємною частиною сучасного літературного процесу.


Т. Денисова



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.