Мільтон, Джон - Біографія, життя і творчість письменника

(1608 — 1674)

Лондон, 1608-й. У повітрі пахне інколи свободою, інколи гаром від політичних сварок. Саме тут, у родині нотаріуса й композитора, народжується Джон Мільтон — майбутній автор «Втраченого раю», невгамовний дух, що вів бій із темрявою за свободу душі.

Його дитинство минає під звуки лютні батька й шурхіт пергаменту. Малий Джон читає запоєм. Школа св. Павла — його перша фортеця знань. Там же народжується й поетична приязнь із Діодатті Чарлзом — товаришем, що стане героєм елегій Джона. Усе вказувало: цей хлопець не просто читає Платона — він буде його спадкоємцем у слові.

Кембриджський джентльмен, але з бунтівним серцем

У Кембриджі, де інші юнаки гналися за дипломами, Мільтон вже тоді ловив музу за перо. Латина, італійська, грецька — все йому по зубах. Його перші вірші злітають мов зорі: «На смерть чудового дитяти», «Ранок Різдва Христового» — ніжні й урочисті, наче пісня вітру в церковних вітражах.

Але щось його гризе. Священство? Поезія? Обирає друге. І, як показав час, не помилився.

Італійське турне та зустріч з Галілеєм

Наче ренесансний рок-зірка, Мільтон у 30-х роках мандрує Європою. У Римі — бачить закутий гнівом часів дух Галілея. У Флоренції — дихає свободою мислення. Усі ці враження осідають у ньому, як пил на палітрі художника — згодом він малюватиме ними свої найсильніші твори.

«Комус»: чарівна драма між небом і землею

У 1634 році народжується «Комус» — пасторальна драма про цнотливість, що опирається спокусі. Це не просто розвага — це маніфест. Дама, що не піддається чарам Комуса, — дзеркало ідеалів Мільтона. І ще один факт: у постановці брали участь його ж діти. Домашній театр із амбіціями до вічності.

«Лісідас»: поет сумує й роздумує про смерть

Коли його товариш Едвард Кінг гине в морі, Мільтон не стримує емоцій. Пише елегію «Lycidas», де розмірковує про смерть, марноту слави, крихкість людського буття. Це вже не просто молодий поет — це мислитель, що вдивляється в безодню й кидає туди свій голос.

Політичний бунтар і майстер пера

А далі — ба-бах! — історія готує бурю: Англійська революція. Мільтон кидає поетичну ліру й бере в руки перо памфлетиста. Удар за ударом — по тиранії, по цензурі, по монархії. Його «Ареопагітика» — маніфест свободи слова, написаний з такою пристрастю, що і в XXI столітті вона читається як бойовий гімн.

Одружується. Розлучається. Пише трактат на захист розлучення. Знову — шквал критики. Але Джон не здається. Бо знає: свобода починається там, де ти можеш говорити правду — навіть коли весь світ просить тебе замовкнути.

В уряді Кромвеля: сліпота — не перешкода

Після страти короля Карла І Мільтона призначають латинським секретарем при уряді. Його завдання — листування з іноземними дворами. Він пише, коли навколо вирує хаос. І саме тоді, у зеніті кар’єри, він починає втрачати зір.

Поступово, мов місячне сяйво перед світанком, у його очах згасає світло. Але він не припиняє працювати. Сліпота не зупиняє його. Навпаки — тепер він бачить те, що недоступне іншим. У цій темряві він творить світло поезії.

«Втрачений рай»: поема з вогню, болю і геніальності

Зайве казати, що «Втрачений рай» — це не просто текст. Це — Всесвіт. Епос про Адама і Єву, але й про самого Джона. Про бунт і відповідальність. Про свободу вибору. Про Сатану, який, попри свою темряву, говорить речі, від яких холоне душа: «Краще царювати в Пеклі, ніж служити в Раю».

Він диктує поему донькам і друзям. Кожне слово — як подих. Кожен рядок — наче сходинка вгору, до недосяжного, божественного сенсу. 12 книг епічної поезії — одкровення і сповідь, драматична, як сама Англія XVII століття.

Після революції: втеча, арешт, прощення

Коли монархія повертається, Мільтон — у біді. Переховується. Арешт. Але доля дає йому шанс — завдяки заступництву друзів, його відпускають. А він натомість пише далі. «Повернений рай», «Самсон-борець» — вже інший тон, інші фарби, але така сама сила духу. Він уже не тільки творець — він символ.

Старість і смерть — не фінал, а тиша після симфонії

Його останні роки — тихі. Він багато думає, спілкується з рідними. Пише трактати, мріє, диктує. Смерть приходить у 1674 році — подагра, фізична слабкість, але дух його вже давно стоїть поруч із найвеличнішими постатями історії.

Похований він поруч із батьком, у церкві Сент-Джайлз, але вічно живе в слові, що не вмирає.

Спадщина, що не згасає

Мільтона або люблять, або лякаються. Його Сатана — не просто диявол, а символ внутрішнього бунту. Його стиль — це мозаїка античності, Біблії, ренесансної культури і політичної пристрасті. Його слово — це лезо і крила водночас.

У XVIII столітті він надихав поетів «цвинтарної школи», у XIX — романтиків, у XX — навіть критики не змогли позбавити його слави. Його перекладали Іван Франко, Дмитро Павличко, Яр Славутич… бо Мільтон — не тільки англійський поет. Він поет для тих, хто бачить серцем.

Постскриптум для душі

Якщо Джон Мільтон чогось нас навчає, то це — ніколи не втрачати свого голосу. Навіть коли осліпнеш. Навіть коли країна валиться. Навіть коли всі кажуть: «Замовкни». Бо поки є слово — є шанс. Є свобода. Є світло, якого не затьмарити жодною темрявою.