МОРРІСОН, Тоні - Біографія, життя і творчість письменника

МОРРІСОН, Тоні - Біографія, життя і творчість письменника

(нар. 1931)

МОРРІСОН, Тоні - творчість письменника

МОРРІСОН, Тоні (Morrison, Тоnі; автонім: Вофорд, Хлое Ентоні — нар. 18.02. 1931, м. Лорейн) — американський прозаїк, лауреат Нобелівської премії 1993 р.

Моррісон народилась у містечку Лорейн, що у штаті Огайо. У 1953 р. стала бакалавром мистецтв в університеті Хаварда (Вашингтон, округ Колумбія), а через два роки — магістром мистецтва в Корнельському університеті. Викладала в університеті шт. Техас, а в 1957 р. повернулася в університет Хаварда. Там вона познайомилася з ямайським архітектором Г. Моріссоном і одружилася. У них народилося двоє синів, проте у 1964 р. вони розірвали шлюб.

Восени 1964 p. Моррісон отримала посаду помічника редактора у філіалі книговидавничої фірми «Рендомхаус» ум. Серакюс (шт. Нью-Йорк), яка спеціалізувалася на випуску навчальної літератури. У 1967 p. Моррісон стала старшим редактором і перебралась у Нью-Йорк. У 1971-1972 pp. вона, продовжуючи працювати у «Рендом хаус», паралельно викладала на посаді доцента англійську мову в університеті шт. Нью-Йорк. У1976— 1977 pp. Моррісон запросили лектором (за контрактом) у Йєльський університет. У 1983 р. вона залишила роботу у видавництві, а наступного року стала професором кафедри Альберта Швейцера в університеті шт. Нью-Йорк в Олбані. У 1989 р. Моррісон запросили на кафедру Роберта Ф. Гойена у Прінстонський університет. Вона — член Американської академії й Інституту мистецтв і літератури, член Американської академії гуманітарних і точних наук.

Першим твором Моррісон став роман «Найблакитніші очі» («The Bluest Eye», 1970), у якому змальований трагічний вплив міжрасових упереджень на юну негритянку, котра мріє про блакитні очі — ідеал краси білих американців. У наступному романі — «Сула» («Sula», 1972) йдеться про стосунки двох жінок, одна із котрих із часом приймає суворі моральні норми своєї замкнутої негритянської общини, а друга їх заперечує.

У 1977 р. вийшов друком новий роман Моррісон — «Пісня Соломона» («Song of Solomon»). «Пісня Соломона» — своєрідний роман виховання, становлення хлопчика Мекона Деда-молодшого (на прізвисько Мілкмен) із забезпеченої негритянської родини, його входження в життя, його спроби зрозуміти закони, які діють у навколишньому світі, щоби вижити в ньому. Батько Мілкмена — Мекон Дед-старший — власник кількох будинків, у них він здає кімнати і кутки негритянській голоті, приватну власність він вважає сенсом людського життя і прагне до її накопичення будь-якою ціною. Сам хлопчик — Мілкмен — привабливий, доброзичливий, виростає у благополучній родині, у довірі до батьків. Але Мілкмен не може прожити добродійного життя, на яке його благословили батьки. Герой Моррісон, котрий виріс на Півночі, залишає землю.

Роман Моррісон — за конструкцією компактний і розгорнутий. Фактично час роману охоплює 32 роки, життя Мілкмена від народження до смерті на Соломоновій скелі. Але ці 32 роки не описано в хронологічній послідовності, а представлено етапами, «кроками» життя. Власне, в його житті нічого не відбувається, він ковзає по поверхні, домагаючись тільки одного — нічого і нікого не брати близько до серця. Для формування особистості героя М. наполегливо виводить його за межі власного «я», виштовхує у світ зусиллями близьких, розкриває цей світ «горизонтально» і «вертикально», теперішній і минулий.

Авторка створює свій варіант ліро-епічної оповіді, об’єднуючи в єдине ціле родинну хроніку, елементи казки та міфу, драматичний діалог і позицію автора-деміурга, внаслідок чого на очах у читача егоїст перетворюється в особистість, усвідомлює себе як частину цілого — власного народу. Особистість негра і доля всього негритянського народу — такою є провідна тема «Пісні Соломона».

До того ж, поставивши в центр твору злободенні проблеми сучасності — реальне місце негрів у історії США, спроби і способи досягнення реальної рівності, сутність самоідентифікації негра в параметрах західної цивілізації, Моррісон застосовує власну літературну техніку, засновану на органічному поєднанні здобутків сучасної літератури з негритянським міфологічним синкретичним світовідчуттям, що дозволило їй художньо передати спосіб мислення, особливості свідомості афроамериканця.

Наступний роман письменниці прийнято трактувати як Bildungsroman, у центрі якого — постать головної героїні Сули. Це жіночий роман про жіночу долю. У ньому порівняно з попереднім змінюється кут зору, розширюється діапазон. Роман охоплює великий відрізок життя Сули, фактично — як це й годиться в жанрі Bildungsroman — весь час її визрівання, становлення, різні спроби самовизначення і самоствердження — від народження, відмови жити за законами негритянської громади до повернення у рідне містечко Медальйон. Головний образ зіставляється і протиставляється іншим жінкам — «по горизонталі» (подруга Нел) і «по вертикалі» (бабуся Іва, мати). Через гаму жіночих образів, через насичене жорстокістю, випробуваннями, пошуками життя героїнь деміфологізується усталений (особливо в південній літературі) образ негритянки — відданої служниці. Як пояснює письменниця, білим читачам і критикам може здатися, що Сула зазнає поразки, повернувшись у Медальйон, що її повернення свідчить про те, що особистість не відбулася. Але для негритянської жінки суттєві інші — не індивідуалістичні — орієнтири, для неї нормальне життя, можливість розкриття власного «я» існує лише в рідній громаді. І це Моррісон підтверджує долею своєї неординарної героїні, котра веде «експериментальне життя».

Четвертий роман Моррісон «Смоляне опудалко» був надрукований 1981 р. Дія у ньому відбувається то на Карибських островах, то у Нью-Йорку, то у Флориді. Блискуча чорна «моделька» із сорбоннівською освітою і чорний юнак, котрі відмовляються від норм життя американського середнього класу, перебувають у центрі цього твору, де йдеться про взаємини чоловіка і жінки, білих і чорних в умовах сучасної цивілізації.

І, нарешті, книга, яка виявилась етапною не тільки у творчості Моррісон, айв усій американській літературі — «Улюблена» («Beloved»). її публікація стала сенсацією, поважні газети захлиналися у суперлативах. «Блискуче... Дивно... Приголомшливо», — писала «News Week». «Геніальна книга... прекрасно написана» («Washington Post»). «Написано з такою силою, яка рідко зустрічається в сучасній літературі. Всі відчувають глибоке захоплення» («USA Today»). «Тоні Моррісон — не тільки видатний сучасний романіст, а й провідна постать нашої національної літератури» («New York Review of Books»). «Яскраво, захоплююче» («New York Magazine»). «Тріумф!» — визначила М. Етвуд («The New York Times Books Review»). «Чудово... Не можна уявити американську літературу без цієї книги» — («Los Angeles Times»). Це був той рідкісний випадок, коли преса не перебільшувала.

Уперше Моррісон звернулася безпосередньо до історії. Дія відбувається невдовзі після Громадянської війни (1873 р.) на околиці маленького містечка Цинциннаті в шт. Огайо, де мешкає героїня твору Сет зі своєю дочкою Денвер. Усім відомо, що в їхньому домі оселився привид. Щоправда, він не завдає багато клопоту, бо це ж привид дитини, тієї самої, що її, дворічну, Сет вбила колись власними руками, ще за часів рабства. Тоді вона, вагітна, з трьома дітьми втекла від жорстокого хазяїна, чиї молоді родичі видоїли її, матір-годувальницю, мов корову, та ще й побили так, що на все життя на її спині залишився слід, немовби там виросло вишневе деревце... У дорозі за допомогою дивної білої дівчинки, котра йшла з Денвера до Бостона, аби придбати вимріяного чудового оксамиту, Сет народила ще одне дитя. І дивом дісталася до того маленького містечка Цинциннаті через річку Огайо, яка відділяла вільні та невільні штати, де жила її свекруха, викуплена з неволі сином-рабом.

Саме тут Сет була знайдена і схоплена господарями. Отоді, майже втративши розум від нелюдського страху повернутися у рабство, боячись, що її дворічну улюблену донечку також продадуть у жорстокі руки, Сет убила дитину — не від злоби чи ненависті, а від любові... її схопили, посадили у в’язницю, мали повісити. Та знайшлися добрі білі люди, котрі пом’якшили кару. Коли ж Сет повернулась, відбувши покарання, рабство було скасовано. Сини підросли і тихо пішли з дому, невідомо де загубився чоловік, померла стара свекруха. І ось вона з дочкою, названою Денвер на честь тієї білої дівчинки, котра допомогла їй з’явитися на світ. живе тихо та самотньо, навіть ізольовано, адже негритянській громаді добре відома її історія, а також те, що минуле завжди з нами. Тому й турбує час від часу Сет і Денвер привид Улюбленої. Про все це читач дізнається вже з перших розділів. У подальшому твір зосереджено на характері взаємин минулого та сьогодення, а точніше — на ступені залежності людини, громади, народу від свого минулого. Ця тема входила як неодмінна до попередніх книжок письменниці, вона стала домінуючою в «Улюбленій».

Привид тим часом матеріалізується. З нізвідки («з води») з’являється і оселяється в домі дивна дівчина. їй невідоме власне походження. вона не знає своїх батьків, але пригадує такі подробиці з життя Сет, яких не знає ніхто сторонній. Ані Сет, ані Денвер не мають сумніву. що це Улюблена. Вони приймають її як найдорожчу, як найближчу людину. Улюблена з часом розростається, заповнює простір їхнього життя, витісняє з нього всіх і все: Сет навіть полишає роботу. І що більшою стає Улюблена. то меншою стає Сет, ніби молода витягує всі соки із старшої, ніби влада минулого знесилює людину, робить її неспроможною на дію, нездатною до життя. Лише спільними зусиллями жінок негритянської громади вдається вигнати привида, і тільки самовіддана чоловіча любов, напевне, зможе повернути до життя Сет — чорну жінку незвичайної долі з трагічною стигмою рабства.

Вигнана ж не мала свого імені за життя, на її могилі написано тільки «Улюблена». Тому ніхто не може більше викликати її з небуття, вона залишається самотньою, вона зливається з природою — з води вийшла і до води повернулася (оскільки негри не мали землі...). Лейтмотивом епілогу слугує фраза «Ця історія не минає». І ще один лейтмотив: «Вони забули її, мов поганий сон». А у фіналі: «Усі сліди щезають, і забуваються не тільки сліди, а й вода, що спливає. Останнє — погода. Не подих забутої і гнаної, а вітер, що гуляє дахами, або ж весняна крига, що кришиться надто швидко. Тільки погода. Адже ніхто не вимагає поцілунку. Улюблена».

Як у готичному романі, тут діють привиди, сили містичні та утаємничені, як у романтичному — «Улюблена» насичена почуттями. Подібно до реалістичного роману, М. з точністю передає, просто-таки детально виписує побут рабів. Але не з боку стороннього спостерігача, а з позиції кожного учасника трагедії. Його й побудовано на кшталт сітки, сплетеної з внутрішніх монологів і потоків свідомості, джазової мелодії, насиченої сольними варіаціями виконавців.

Отже, життя подано зсередини, через афро-американське сприйняття, мислення, менталітет. Причому автор уникає модернізації психології своїх героїв. Це менталітет, в якому реальне та міфічне сплетено нероздільно, зберігається спорідненість із природою, а варварське, африканське світобачення чи не переважає досі те, що виховувалося християнством. Поетичне органічно входить у цю оповідь, оскільки міфологічне мислення не розщеплене на сцієнтистське та художнє, — воно синкретичне, воно містить у собі зерно поезії. Саме в такий спосіб М. вдається передати найвищу правду про трагедію рабства. Це констатує і один з найавторитетніших на сьогодні афро-американських культурологів Г. Л. Гейтс, наголошуючи, що Моррісон вдалося передати найбільший жах минулого чорного рабства через міф і надприродне: «Геній Тоні Моррісон, завдяки якому вона уникає кітчу, полягає в тому, що вона знаходить мову, якою передає саму неможливість виразити рабство — процес, який включає щось поза межами реалізму».

Отже, в основу роману покладено неординарну вражаючу ситуацію, через яку найефективніше проступає протиприродність рабства: мати, котра перерізує горло власній дитині, яку любить понад усе. Цей епізод, віднесений у минуле, повторюється неодноразово, через сприйняття різних людей, і найдетальніше — через спогади білої людини, котра взагалі з’являється в оповіді нібито спеціально для того, щоб виявитися свідком цієї акції, описати її відчужено, відсторонено, від чого ще більше опуклюється її страшна сутність.

Моррісон віднаходить найчутливіший нерв у сприйманні рабства, про яке вже стільки написано, в якому не можна жити і яке не можна забути, яке на віки залишилося з тими, хто його пережив, і з їхніми нащадками. «Тоні Моррісон — сольний політ через літературу в історію», — назвала свою розвідку Т. Гарріс. Назва ця напрочуд вдало передає сенс творчості афро-американської письменниці. У її романах знаходимо екзистенціальну історію і водночас відображену в історичному ракурсі свідомість американського негра.

Акценти зроблено на тому, що визначає негритянський менталітет — минуле, рабство, расизм, а ще — і це те нове, що вносить письменниця в літературу, — успадкована від предків міфологічність, синкретичність мислення. Аби відтворити даний процес переконливо, Моррісон не тільки плідно використовує жанр romance, що ніколи не вмирав у негритянському американському фольклорі, а й звертається безпосередньо до африканської міфології. Частково вона знає її від народження, від власних предків: адже вона виростала в атмосфері негритянського фольклору, що, безумовно, сприяло формуванню її власного поетичного світобачення. З другого боку, високоосвічений філолог Моррісон працює свідомо, опановує історію, фольклористику, культуру Африки, що становить генетичне підґрунтя афро-американської свідомості.

Працюючи над «Улюбленою», Моррісон освоює «Мвіндо» і «Квамбіб» — епос, що саме в цей час було перекладено англійською. В обох епосах, як свідчать дослідники, протистояння між індивідуалізмом і цінностями колективного світовідчуття проведено через стосунки статей (gender), що відповідало напряму пошуків письменниці. Причому африканський епос зображує героїзм як суто чоловічу категорію, натомість зводячи жінку лише до ролі помічниці. Зрозуміло, що не може бути мови про перенесення розуміння стосунків людини та суспільства з додержавного родового устрою до постіндустріального сучасного. Але в даному випадку важливо зафіксувати специфіку менталітету, певну модель, особливості функціонування чоловічого та жіночого агента за законами негритянської спільноти.

Щодо творчості Моррісон, то категорії африканського епосу пояснюють багато чого. Вона шукає в своїх роботах взаємодії між внутрішнім і зовнішнім світами, і в цих пошуках звертається до епосу. Фольклорний час не є механістичним, звичайним маршем років, а часом, який маркерує подію в людському суспільстві та природі, що включає народ так само, як і пори року з їхньою плинністю. Міфічність її світів, здається, служить основою багатьох концепцій людської історії, фактично ж міф та історія завжди так чи інакше співвідносяться, бо міф є центром, ядром будь-якої людської історії, історія сама продукує міфи; час і позачасовість перебувають у постійному діалозі. Як констатує один із критиків, «для афроамериканців, котрі були позбавлені батьківщини і для кого міграція була константою, предки насамперед по жіночій і чоловічій лініях, а не батьківщина, були основою мудрості, позачасової присутності».

Немає сумніву в тому, що професор Моррісон є спадкоємицею західної культури і живе в її атмосфері абсолютно органічно. Як визнавав Дж. Болдуїн у автобіографії, негритянський письменник в Америці має визнати за власну західну цивілізацію, бо саме в ній він виростає. До речі, африканський фольклор Моррісон теж вивчає не в оригіналі, а в англійських перекладах. У її романах легко віднайти літературних білих «предків»: її герої обумовлені минулим, як і фолкнерівські; вона відтворює «колективного героя» через персональні потоки свідомості, як В. Вулф; зацікавлені критики знаходять в неї сліди твенівських відкриттів (як колись Гек Фіни рятував чорного раба-втікача Джіма, так біла Емі з Денвера допомагає народити дитину негритянці-утікачці). Є сліди й більш глибокої традиції. Це ж Н. Готорн відтворює через поетику своїх романів саму ментальність американських пуритан, спираючись на органічну для них семіотичність, знаковість мислення. За тією ж методою Моррісон передає «чорною семіотикою» афро-американський менталітет, свідомість і підсвідомість, світосприйняття і світовідчуття своїх героїв.

Але тут ідеться не так про продовження і розвиток традицій, як про глибший і вагоміший процес. Невипадково Моррісон обурюється, коли їй приписують наслідування Дж. Джойса чи В. Фолкнера. Маємо феномен органічного схрещування західної культури з тим, що називають афроцентризмом, і без чого зараз немислима мультикультура Америки. Більше того — інтенсивний пошук ідентифікації та самоідентифікації особистості, характеру її взаємин із громадою, соціумом, універсумом, що є ознакою сучасного стану американської свідомості, новим мультикультуральним каноном. Адже і сама письменниця постійно акцентує, декларує своє завдання, надмету: відтворити афро-американське життя з афро-американської позиції. А це означає суттєву зміну кута зору в багатьох аспектах. Це використання усної (folk-tales) оповідної традиції, коли неодноразово переповідається той самий епізод, фрагмент, ситуація. На відміну від «багатоокості» (В. Шкловський) або «перехрещення точок зору» (Г. Джеймс), йдеться про переоповідання одного персонажу. Це означає відчуття магічного, дивовижного як природного, і абсолютно органічні його співіснування з реальним, матеріальним, буденним. Це означає відсутність різкої межі між життям і смертю, бо йдеться про інший — відносно західної цивілізації — характер взаємин людини з універсумом.

Тут ми підходимо до найголовнішого. Якщо нормою американської цивілізації є індивідуалізм, то для афроамериканця найважливішою умовою власної самореалізації певною мірою виступає community. Це закладено в афро-американському епосі (до речі, як у будь-якому іншому епосі, просто американці як нація епосу не мали), і саме на цьому акцентує увагу Моррісон. З таким відчуттям особистості пов’язаний і розподіл ролей між чоловіком і жінкою в негритянському соціумі, й особлива роль чорної жінки, що її з роману в роман досліджує письменниця.

Відомо, що негритянські батьки, як правило, не залишалися вдома (або не мали його взагалі), не виховували дітей. Діти стають жертвами цього процесу, але, як твердить Моррісон (котра, до речі, сама виховала двох синів), «діти знають, хто вони, пам’ятають і частково — героїзують, частково — звинувачують. Це один із головних мотивів «Пісні Соломона». Усі чоловіки когось залишають, і саме діти їх пам’ятають. про них співають, їх міфологізують, роблять їх частиною фамільної історії». А ось розповідають історії дітям, зберігають їх — жінки. Вони в негритянському community, як каже Моррісон, сьогодні мають грати роль «і корабля, і гавані». Якщо чоловіче начало асоціюється з індивідуалізмом, то жіноче — соціальне, комунікативне, у ньому індивідуальність може укорінитися.

Отже, через проблеми тендера, зосереджуючись на достовірно відомому — психології, долі. минулому чорної жінки в США, Моррісон виходить на загальноамериканські проблеми сьогодення — проблеми самоідентифікації, самовизначення особистості в межах мультикультуралізму. Саме тому Моррісон як інтелектуалка-громадянка та її художня продукція викликали закономірні та духовно вагомі роздуми та дискусії про расу та тендер у Сполучених Штатах, «і якщо це було б єдиним її достоїнством, то і тоді вона була б вартою того, щоб називати її американським письменником нашого часу».

І не можна не погодитись з тезою професора Е. Елліота, виголошеною ним у своїй доповіді на всесвітньому форумі жінок (Китай, 1995): «Вона не тільки створила екстраординарний контекст складних романів вражаючої сили, вона перекроїла американську літературну історію XX ст. настільки, що потрібно кілька років, аби з’ясувати її вплив на саму американську літературу, естетичні засади, оцінки західної літератури загалом».


За Т. Денисовою



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.