Набоков, Володимир Володимирович - Біографія, життя і творчість письменника

(1899 - 1977)

Усе почалося в Петербурзі — місті дзеркал, каналів і холодного світла північного сонця. Там, серед книжкових шаф, тенісних ракеток і фоліантів з ентомології, народився хлопчик на ім’я Володимир, що згодом стане не просто письменником, а цілою літературною планетою. Його батько — аристократ, юрист, політик і ліберал, нащадок татарського мурзи, знав сім мов і вірив у конституційну демократію. Мати — витончена й розумна, дала йому не лише любов до краси, а й чутливість до деталей, яка згодом стане письменницьким інструментом.

Дивний був той дім. У ньому першою мовою хлопчика стала англійська, не російська. Невипадково — батько був англоманом. Тож Набоков уперше читав Діккенса і Шекспіра, а не Пушкіна і Лєрмонтова. Уже тоді світ його дитинства нагадував сцену, де грав оркестр із мов, ароматів, вражень. Усе життя він буде цим диригентом — між літературами, культурами, ідентичностями.

А ще — метелики. Трепетні, мов слова. Кольорові, мов сновидіння. Набоков ловив їх у сачок, вивчав і колекціонував. Згодом стане фахівцем з лепідоптерології, відкриє нові види й отримає місце в Гарвардському музеї зоології. Але вже тоді, в дитинстві, у тих крильцях він бачив не лише біологію, а метафізику — як і в словах.

Імперія падає — хлопчик тікає

1917 рік. Імперія Романових розвалюється на очах. Батько Набокова, як міністр юстиції Кримського уряду, евакуює родину з Петрограда до південного берега Чорного моря. Володимирові — 18. Він щойно закінчив Тенишевське училище — той самий престижний заклад, де писав перші вірші: «банальні», як скаже пізніше. Вірші про любов і тугу, яка вже тоді обгортає його зсередини, мов ковдра з ностальгії.

Невдовзі більшовицька лавина докочується й до Криму. Родина тікає далі: через Стамбул, Афіни, Париж — до Лондона, де Володимир вступає до Кембриджу. Вивчає французьку і російську літератури, пише вірші під псевдонімом Володимир Сірін, читає Пруста, перекладає Рембо, Байрона, Ґете. Але справжній удар чекає попереду: 1922 року, в Берліні, батько гине, заступивши тілом історика Павла Мілюкова від кулі терориста. Гине мов герой — у залі філармонії, під звуки Моцарта.

Цей біль залишиться в Набокові назавжди. Як і метелики, як і ностальгія. А ще — неприйняття ідеології, насильства, політики, яка вривається в особисте життя. Він ніколи не пробачить революцію. Ніколи не повернеться до радянської Росії.

Емігрант у Берліні

У Берліні Володимир Набоков не шукає популярності. Він репетитор: навчає англійської, тенісу, часом — шахів. Пише. Працює ночами, втрачає зір — і знаходить свій голос. Одружується з Вірою Слонім — єврейкою з Москви, яка стане його музою, секретарем, менеджером, охоронницею і тінню. Саме вона врятує його життя в США, витягнувши з кишені револьвер на лекції, коли побачить, що до Володимира наближається підозрілий незнайомець.

У Берліні Набоков видає поетичні збірки, п’єси, переклади, а головне — перші романи. «Машенька» — історія про те, що залишилося на батьківщині: кохана дівчина, запах яблук, дощ над дачею. Ностальгія і біль. «Король, дама, валет» — любовний трикутник у стилі гротеску, де життя — гра, а доля — карта масті. «Захист Лужина» — про геніального шахіста, що божеволіє, бо світ не витримує його генія.

Шахи й література в Набокова перетинаються. І шахи, й слова — це геометрія варіантів, хитра архітектура ідеї. Із романів 30-х років формується особлива набоковська естетика: філософія відчуження, іронія, метафізика пам’яті, любов до гри з формою. І — абсолютне презирство до масової літератури, ідеології, соціального «месиджу».

Париж, а далі — Америка

Коли фашизм починає нависати над Європою, Набокови переїжджають до Парижа. Але й тут ненадовго: у 1940-му вони вже в Нью-Йорку. Починається американський період — і зовсім інше життя. Спочатку — скромне: він викладає в Вельслейському коледжі, потім у Гарварді, Корнеллі. Читає лекції з російської літератури, які пізніше стануть бестселерами («Лекції про «Улісса», «Дон Кіхота», Пушкіна…»).

Водночас працює в зоологічному музеї Гарварду: вивчає геніталії метеликів. Набоков вірить, що краса ховається в деталях, — і це стосується не лише крил комах. Він мислить світ як симфонію випадковостей, як естетичний феномен.

Його перший англомовний роман — «Справжнє життя Себастьяна Найта» — уже містить те, чим Набоков стане відомий: лабіринти свідомості, загадкові оповідачі, іронічне переплетіння реального й уявного. Але справжній вибух ще попереду.

«Лоліта»: гріх, слово і літературна бомба

1955 рік. Франція. Паризьке видавництво Olympia Press — сумнівна репутація, спеціалізація на еротиці. Саме тут виходить роман, який усі американські видавці відкинули: занадто небезпечно. Надто скандально. І все ж «Лоліта» побачила світ.

Історія вдівака Гумберта Гумберта, закоханого у 12-річну дівчинку, перетворюється на сповідь, на симфонію вульгарності й естетизму. У романі зіткані і пристрасть, і зневіра, і смерть, і мовна гра, якою Набоков володів досконало. Його англійська була кращою, ніж у більшості носіїв.

У США «Лоліта» вийшла лише після того, як роман підтримав Ґрем Ґрін. Книжка стала світовим бестселером. Скандал — безцінна реклама. Літературна критика здригнулася. Одні кричали: «порнографія!», інші: «геніальне дослідження хворої душі!». Але всі визнали: це — шедевр. Тонкий. Багатошаровий. Іронічний. Нестерпний.

Набоков стає знаменитим. Отримує гонорари, які дозволяють залишити викладання. Переїздить до Швейцарії, до готелю Montreux Palace на березі Женевського озера — і залишається там до смерті.

Метелик над Женевським озером

У Монтре Набоков пише «Блідий вогонь» — роман-містифікацію, поему з коментарем, написаним божевільним. Пише «Аду, або Пристрасть» — книжку про інцест і час, літературну фантасмагорію. «Пнін», «Прозорі речі», «Поглянь на арлекінів!» — усі ці твори про одне й те саме: чужинця, вигнанця, самотнього художника, який намагається зберегти гідність у світі, де торжествує вульгарність.

Він перекладає Пушкіна, пише про Гоголя, редагує спогади, читає Канта, грає в шахи. Його світ — точний, витончений, нещадно інтелектуальний. Але за цією витонченістю — глибокий екзистенційний сум. Його герої — нещасні. Його слова — різкі. Його думка — завжди поза таборами.

На питання BBC, чи повернеться він колись у Росію, відповів:

«Ні. Бо моя Росія — це мова, книги і дитинство. І все це — вже зі мною».

Фінал без завіси

1977 рік. Лозанна. Бронхіальна інфекція забирає Володимира Набокова. Йому — 78. Поховали його неподалік Монтре, серед альпійських пагорбів, де метелики літають особливо повільно — ніби вагаються, торкаючись тіней.

Він залишив по собі не лише «Лоліту» — а цілий літературний всесвіт. Дво- і тримовний. Роздвоєний між Європою і Америкою, між метафізикою і грайливістю, між жахом і красою. У ньому було щось від Брука і Блока, Пруста і Гоголя, Шахматова і Шекспіра. І ще — щось своє: невловиме, як метелик, що зависає над квіткою, перш ніж зникнути.