ПРЕШЕРН, Франце - Біографія, життя і творчість письменника

ПРЕШЕРН, Франце - Біографія, життя і творчість письменника

(1800 - 1849)

ПРЕШЕРН, Франце - творчість письменника

ПРЕШЕРН, Франце (Рrеseren, France — 03.12.1800, Врба - 08.02.1849, Крань) - словенський поет.

Прешерн був великим поетом і фатально безталанною людиною. Він народився у селі Врба, поблизу чарівного Бледського озера. Восьмирічним хлоп’ям, «зваблений жагою знань», він рушив у світ і відтоді бачив рідне село лише зрідка, під час вакацій та короткочасних наїздів.

Свою освіту Прешерн розпочав у батькового дядька Йожефа Прешерна, капелана невеличкої церковці поблизу містечка Гросунлє, що на південь від Люблян. Протягом року старий Йожеф навчив хлопця читати німецькою та словенською мовами, а наступної осені одвіз у містечко Рибницю, що славилося своєю, заснованою ще в XIV ст., семирічною латинською школою. Два класи Рибницької початкової школи хлопець скінчив блискуче, з почесними відзнаками, а до третього пішов уже в Люблянах.

У 1813 р. Прешерн став учнем першого класу Люблянської гімназії, директором якої був тоді перший словенський поет В. Водник. Шість років Прешерн був серед кращих учнів гімназії; хлопець багато читав, а в старших класах, склавши належний іспит, навіть працював домашнім учителем у заможних люблянських родинах.

Наприкінці 1821 p., завершуючи вже другий клас ліцею, юнак приголомшив батьків і старого Йожефа Прешерна, котрі мріяли про духовний сан для свого улюбленця, несподіваним рішенням податися до Відня здобувати юридичну освіту. У Любляни Прешерн повернувся у 1828 р. доктором права. З цим новим станом у нього, мабуть, пов’язані були певні сподівання: матеріальної забезпеченості, авторитету в суспільстві і водночас деякої незалежності від влади. Проте фах, здобутий нелегко і проти волі батьків, не приніс йому справдження жодного з тих сподівань. З двадцяти років, що їх судилося Прешерну прожити після закінчення університету, вісімнадцять він прослужив конципієнтом, тобто помічником адвоката у приватних юридичних конторах. За цей час він п’ять разів подавав до урядових установ клопотання про дозвіл на самостійну адвокатську практику — і п’ять разів отримував відмову, відверто чи приховано мотивовану його вільнодумством, підозрюваною нелояльністю до влади та нехтуванням узвичаєних у міщанському середовищі норм поведінки.

Невдало скінчилася й спроба Прешерна піти на державну службу. На догоду матері, котра не хотіла бачити сина адвокатом, про яких у народі йшла недобра слава ошуканців і здирників, він надумав стати суддею і навіть працював деякий час практикантом без грошової винагороди у фінансовій прокуратурі. Не діставши за два роки ані платні, ані посади, він втратив будь-які надії на державну службу і вийшов у відставку. У 1846 р. уряд ухвалив відкрити кілька нових адвокатур у провінції, зокрема, у містах Крані та Постойні, і Прешерн негайно подав шосте клопотання, яке нарешті було задоволене. Так, за два роки до смерті, Прешерн, якого непомітно вже підточувала невиліковна хвороба, переселився з Люблян до Краня і відкрив там власну адвокатську контору.

Рік самостійної адвокатської роботи в Крані дещо змінив у становищі Прешерна: непогано заробляючи, він зумів за цей час повернути близько сотні гульденів боргу, позичені на переселення та влаштування нового житла та контори. Проте наступного року його матеріальний стан знову погіршився, до чого спричинилося, звичайно, не те, що він, як і раніше, полюбляв посидіти з приятелями у шинку, а швидше те, що брав зі своїх незаможних клієнтів сміховинно низькі гонорари. А хвороба не полишала надій на несподівані зміни, на якесь непередбачене диво. У гнітючій самотині, якої не могла розвіяти єдина близька йому в чужому Крані людина, його старша сестра і господиня, буркотлива невдаха Катра, у тілесних муках, спричинених тяжкою хворобою, у нестатках, що роз’їдали душу, згасало життя великого словенця. У спогадах про батька донька П. Ернестина наводила моторошні подробиці гнітючої безутішності, в якій помирав поет: похмурі, наче необжиті покої, незугарні важкі меблі, старі чоботи, єдиний талер, що лишився в хаті, нарікання старої Катри на те, що немає шматка хліба, щоб дати дітям...

І все-таки в цій безрадісній атмосфері, після тривалої й глибокої депресії, Прешерну знову пойняла непогамовна жага життя. Самого себе, сестру Катру і свою дружину в цивільному шлюбі Ану Єловшек, котра приїздила з дітьми провідати хворого, він запевняв в тім, що неодмінно одужає, працюватиме, писатиме... Але 8 лютого 1849 року Прешерна не стало.

Заслуги Прешерна у справі оборони словенської літературної мови та розвитку рідної літератури неоціненні. Прешерн великий передусім як поет, на перший погляд, поет інтимно-ліричний, поет кохання. Справді, кохання (здебільшого позбавлене взаємності, непочуте, неосягнуте) — центральна тема його поезії.

Утім, попри всю несподіваність, свіжість, привабливість цієї нової у словенській поезії теми, попри все її переважання у творчості Прешерна, вона не була для поета єдиною. Любов до батьківщини, конфлікт з дійсністю, проблема покликання і ролі митця в суспільстві, визначальними чинниками якого були всевладний абсолютизм та бездуховність міщанського середовища, — ось принаймні ще три стрижневі теми, які (разом з першою) роблять творчість Прешерна неповторним явищем тогочасного літературного життя.

Найкраще підтверджує цю думку найвизначніший твір Прешерна, його «Вінок сонетів («Sonetni venec»). Народжений з великого кохання до люблянської панночки Юлії Пріміцової, цей поетичний шедевр увіковічнив не тільки ім’я його автора, а й почуття поетової відданості батьківщині. В окремих сонетах «Вінок» перейнятий таким високим патріотичним чуттям, такою високою громадянською напругою, що може правити за зразок суспільно-політичної поезії.

Справді, хіба може бути виразніша — принаймні на той час — громадянська тональність, аніж у першому терцеті восьмого сонета:

Минули дні звитяги бойової,

І, глумом приспані ще на зорі,

Гучні навік замовкли піснярі.

(Тут і далі пер. Д. Паламарчука)

І чи може бути виразніша інтимність, аніж у першому терцеті десятого сонета:

Мені ж твоє світило сонце вроди,

Я милувався поглядом твоїм,

І цвіт чуття розкрився за погоди.

А в дев’ятому сонеті свого «Вінка» Прешерн демонструє просто-таки дивовижний сплав обох шляхетних чуттів: кохання — і любові до батьківщини:

...Любовні ж сльози лив я водночас

І за вітчизною, і за тобою:

Болить мені, що в дні незгод, розбою

Словенці матері зреклися враз,

Що суджена ти не моя, що вгас

Мій промінець надії нетривкої.

1 прагну я, щоб з іменем твоїм

Й моє разом прославилося в пісні,

Яка б служила зброєю вітчизні,

Словенців розбудила б і в наш дім

Вернула мир...

Через три роки після «Вінка сонетів» Прешерн створив ліро-епічну поему «Хрещення на Савиці» («Krstpri Savici», 1836), у якій йдеться про криваві події VIII ст., пов’язані з хрещенням словенців та намаганнями остаточно понімечити їх. У «Вступі» до поеми автор змальовує останню ніч оборонців старої віри, останніх прихильників слов’янської богині Живи, оточених у Бохінському замку «на сивій скелі». Півроку тривала виснажлива облога. Розпач і надія переплелися в серцях кожного з оборонців фортеці. Ватажок поган, юний Чртомир, зважується на ризикований маневр: буряної ночі він сподівається пробитися крізь табір ворогів і вивести своїх людей у довколишні ліси.

Я кличу за собою вас, відважні,

Що перед ворогом не схилять шиї...—

так звертається він до своїх товаришів по зброї, і жоден з оборонців фортеці не відмовляється від тієї відчайдушної спроби.

Але центральний мотив поезії Прешерна — це все-таки мотив кохання і жінки в коханні, а його характерною рисою є, однак, певна вторинність, опосередкованість почувань. Поет ніби не наважується поділитися з читачем своїм реальним почуттям, а намагається розповісти про нього ніби натяками, інакомовно, вдягаючи власні чуття в чужі шати, прирікаючи їх на безособовість. Балада «Водяника», поезії «Дівчатам», «Звіздарям», «Доньчина порада», «Євреєчка» тощо, попри всю свою свіжу оригінальність (адже досі нічого подібного у словенській літературі не існувало), попри всю свою грайливу щирість, пустотливу дотепність і формальну вишуканість, ще далекі від безпосереднього самовираження поета.

Тільки в поезії «Прощання з юністю», такій не схожій на попередні, вперше виразно проступають елементи щирої, зворушливої, пристрасної поетової сповіді. «Прощання з юністю» — наслідок серйозного конфлікту з дійсністю, наслідок прикрої розбіжності між чистими юнацькими сподіваннями і жорстокою правдою буття. Похмурий настрій, зумовлений тими життєвими обставинами, тривав, очевидно, недовго. Бо услід за «Прощанням...» знову з’явилися схожі на попередні жартівливі твори поезії «Правник», «Ротаревим дівчатам», «Школяр», «Рекрутська», балада «Тур’яцька Розамунда», перші сонети і перші сатиричні поезії («Нове писарювання», епіграми, «Жартівливі сонети»), якими поет обстоює своє уявлення про шляхи та потреби розвитку словенської мови й літератури. Створені тоді ж (1830—1832) «Сонети кохання», дарма що написані від першої особи, не набагато сильніші за інтенсивністю висловленого у них почуття від усієї групи поезій, створених після «Прощання з юністю».

Тим несподіванішою є висока емоційна напруга створених у 1832 р. «Сонетів недолі». Цей цикл — справжній зойк душі, справжній вибух емоцій, знов-таки спричинений якимись прикрими, драматичними обставинами життя поета, про які можна тільки здогадуватися. Услід за «Прощанням з юністю» «Сонети недолі» — друга і ще вища за інтенсивністю почуття вершина поезії Прешерна першого (до «Вінка сонетів») періоду його творчості. Знаменно, що й цього разу емоційний вибух породжений не суто любовними почуваннями, а конфліктом з дійсністю. Це може бути свідченням того, що досі поет не пережив такого великого кохання, котре пересилило б його земні турботи і страждання. І все-таки «Сонети недолі» народилися на порозі великого поетового кохання до Юлії Пріміцової. Порівняння мовностилістичних ознак віршів того періоду дає підстави твердити, що за силою почуття найближче до «Сонетів недолі» стоїть шедевр Прешерна — «Вінок сонетів» (1833, опубл. 1834), але «коефіцієнт емоційної інтенсивності» доволі високий і в «Газелях», ба навіть і в «Першому коханні», — це може бути непрямим свідченням того, що й вони адресовані Юлії. Принаймні саме «Перше кохання» та «Газелі» сприймаються як органічні попередники «Вінка...».

Поетичний шедевр не навернув Юлії до Прешерна, — навпаки, його публікація прискорила розв’язку. Вона викликала таке невдоволення й обурення в домі Пріміцових, що в наступні роки поет написав кілька сонетів, намагаючись ними якось згладити прикре враження від свого публічного освідчення зарученій з іншим дівчині. Ту саму мету переслідував Прешерн і в кількох поезіях, написаних німецького мовою. Йдеться передусім про цикл сонетів «Уподіблення кохання», а також про сонети «Чому її, — вас може здивувати...» і «Не схожий він нітрохи на поета...».

Німецькомовні поезії Прешерна — цікавий компонент його творчої спадщини загалом. На одностайну думку прешернознавців поет радо писав німецькою мовою, а готуючи до видання свій славетний збірник, мав намір вмістити у ньому т. зв. «Додаток з німецьких і понімчених поезій». Про серйозність цього наміру свідчить той факт, що цензурний рукопис збірки Прешерна, який зберігається в бібліотеці Національного музею Любляни, містить вісімнадцять поезій, що й складали згаданий додаток.

Чималу вагу в творчому доробкові Прешерна мають поезії, що так чи інакше торкаються проблеми покликання поета, його ролі в суспільстві. По-різному трактує цю тему Прешерн у таких поезіях, як «Пам’яті Валентина Водника», «Органіст», «Нетлінне серце», «Поетові», у «Глосі», «Газелях» (7), «Сонетах любові»(1, 5), «Вінку сонетів» та в німецькомовних поезіях «Нарікання співця», «Юній поетесі» тощо.

В Україні Прешерна почали перекладати наприкінці XIX ст. Майже водночас у 1897 р. у львівській «Зорі» (пер. П. Грабовського) та виданому в Петербурзі альманасі «Складка» (пер. Ф. Корша) з’явилися перші дві його поезії українською мовою. Наступний важливий етап ознайомлення українських читачів з творчістю Прешерна пов’язаний з ім’ям відомого свого часу українського письменника С. Яричевського (1871-1918), котрий у 1902 р. видав розвідку «Франц Прешерн, найбільший словенський поет. Його життя і твори».

Згодом поезію Прешерна перекладали А. Малишко, Д. Паламарчук, Р. Лубківський, Д. Павличко, Віль Гримич.

Віль Гримич



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.