Пульчі, Луїджі - Біографія, життя і творчість письменника

(1432 - 1484)

Флоренція, середина XV століття. Сонце вмивається в Арно, кам’яні мости зітхають під ногами перехожих, а на площах — запах смаженого каштана, вина і дискусій. Тут народжується не просто Ренесанс — тут народжується світло, яке прорізає середньовічну темряву, мов промінь крізь вітраж собору Санта-Марія-дель-Фйоре.

У цьому місті, серед стрімких фасадів і загострених веж, народився 15 серпня 1432 року хлопчик з ім’ям Луїджі — з роду Пульчі, одного з тих давніх флорентійських родів, про які навіть час говорить пошепки. Його батько був купцем — не бідним, не надто заможним, але точно не простим — і тримався партії гвельфів. Це важливо, бо у Флоренції партії не просто були — вони дихали за людей, сварили і єднали родини, скидали владу і зводили нові фасади для нових панів. А Луїджі ріс, немовби поглинаючи весь цей шум: партії, купці, суперечки про Арістотеля і Платона, а десь на околицях — крик ринкових торговок і тупіт коней.

У ньому жило щось неспокійне. Щось, що не дає залишатися в межах торгівельної лавки, родинного обов’язку чи зручного шлюбу. І, можливо, саме це неспокійне, вогневе в душі й привело юного Пульчі до кола Лоренцо Медічі — того самого, якого згодом назвуть Іль Маґніфіко, «Пишним», «Великим», «майстром краси і пишноти». Але тоді це ще просто вродливий, розумний молодик, що, мов магніт, притягує до себе всіх поетів, музикантів, художників і філософів, наче вино вабить ченця, який дав обітницю мовчання.

Луїджі вписується в це товариство, як перо у чорнильницю. У ньому не було академічної вишуканості, як у філософів — він не зводив систем і не прагнув універсальності. Але в ньому була жива мова — сміх, що оголює істину, як шут при дворі, — і вміння бачити героїчне в смішному, а трагічне — у побутовому.

У Медічі він служив і дипломатом, і улюбленцем, і, певно, тим, хто вмів розвіяти смуток блискучою пародією. Його відряджали в різні італійські міста — з дорученнями, листами, іноді, можливо, і з підказками для віршів або плітками. Пульчі призвичаївся до мандрів: чоботи зношуються, але душа з кожною милею розширюється, як легені, що нарешті видихнули з тісної комори родового дому.

У сорок один рік він одружився. І тут міг би початися спокій — камін, дім, тиша, м’яке старіння. Але Пульчі — не з таких. Його образ — це щось на кшталт Франсуа Війона в італійських шатах: поет-блазень, філософ-п’яниця, мандрівник і мрійник, що спить на купі манускриптів, а вранці прокидається під звуки ринкового базару.

Усе, що він переживає, переливається у його вірші. Із першим віршем — «Giostra» (1469), тобто «Турнір» — він ще грає за правилами. Величає покровителя, підносячи його на героїчні висоти, мов Тиціан своїх героїв. Але вже тоді, між рядків, блимає лукава усмішка. Бо в Пульчі героїчне — завжди на грані буфонного. Ще крок — і рицар упаде в калюжу, ще мить — і троянда обернеться в капусту.

У його наступній поемі «Бека з Дікомано» («Beca da Dicomano») все стає зрозуміло: Луїджі зриває маски. Він показує, як любовні ідеали розбиваються об реальність. Нуто — сільський «рицар», що благає любові у Беки, яка, даруйте, кульгає, має вуса і більмо на оці. Але ж хіба не так воно в житті? Кохання — не завжди до Афродіти. І Пульчі сміється не над красою, а над ілюзіями, які ми самі собі створюємо.

Та його головний сміх, його головний твір — це «Великий Моргайте». Можливо, найпотужніше з італійського бурлеску. А можливо — це просто найчесніше, що він міг написати.

Цей Моргайте — велетень, дурник, добряк — немовби вийшов із снів простого люду, з народних байок, де змішано все: релігію, магію, анекдоти і побрехеньки. Він не ідеальний, не благородний, не аскет. Але він — живий. Він їсть, п’є, помиляється. І все це з такою теплотою, що читач і сам забуває про героїзм і шукає в словах поета — не істину, а затишок. Не ідею, а співпереживання.

Іронія у Пульчі — не зброя, а ковдра. Вона не принижує, а огортає. Він сміється з рицарських поем, з Карла Великого, з Роланда і з самих богів. Але в тому сміхові — скорбота, філософія і — найголовніше — свобода.

Письмо Пульчі — це протест проти фальші. Він говорить: «Подивіться — навіть велетень може померти від укусу креветки, а найбільший герой — соромитися, що ще живий». І в цьому не насмішка, а, можливо, найвищий рівень співчуття до людської природи, що завжди тремтить між високим і низьким, між божественним і блазнівським.

В «Великий Моргайте» автор-оповідач з’являється не лише як всезнаючий оповідач, а як глядач на ярмарковому майдані життя — то регоче, то дивується, то раптом проривається до глибини, де вже не до сміху. Його голос — це голос Флоренції, що виблискує філософською іронією, наче світло сонця на лезі кинджала. І той голос належить Луїджі Пульчі.

Уяви собі Флоренцію XV століття. Кожна вуличка — мов артерія великого серця, яке шалено б’ється у ритмі диспутів, поезій, банкірських оборудок, змов і релігійних видінь. Кам’яні будинки тут шепочуть латинню, ринкові бабусі сваряться на флорентійському діалекті, а в повітрі — запах смажених каштанів, чорнила й амбіцій. Усе це — Пульчі.

Народжений у купецькій родині, Луїджі не виростав серед сувоїв шовку чи перлів, як дехто з його сучасників, а серед слів, історій і перцю політичних дискусій. Його батько, гвельф, вірний папі, належав до тієї великої гри влади, де навіть тиша могла бути заявою. Мати? Її історія — затінена, як багато жіночих доль у ті століття. Але, здається, в її серці було щось від Марґутте — неформальне, живе, іронічне.

Зовсім юним хлопцем Пульчі потрапляє у коло Лоренцо Медічі — не просто тирана у шовковій мантії, а маестро ренесансного світосприйняття. Медічі оточив себе поетами, філософами, артистами, ніби шукав еліксир безсмертя у людському розумі. І саме в цьому атмосферному гумусі, де Платон сперечався з Арістотелем у тіні лаврових дерев, а Петрарка фліртував із Боккаччо крізь час, розцвітав Пульчі — не як школяр, а як спостерігач. Він ніколи не був дисциплінованим книжником. Його стихія — розповідь, голос, живий діалог.

Його перша відома поема, «Турнір» («Giostra»), — наче офіційне есе для шкільного журналу: ввічливе, компліментарне, на замовлення. Але навіть там проглядається характер Пульчі — іронічне підморгування між строфами, немов він шепоче читачеві: «Не вір усім цим пишним словам, брате. За цими герцогами — теж люди. Зі страхами й животами». І от, невдовзі, з'являється «Бека з Дікомано» — вибух, пародія, сатира. Нуто і Бека — це ніби Дон Кіхот і Санчо Панса, але ще приземленіші. Їхній світ — сільський, глиняний, смердючий, зате справжній. І Бека — ця кульгава, вусата, з більмом на оці — стає одночасно і глузом із куртуазної любові, і її визнанням. Адже в її постаті є щось живе — на відміну від порцелянових дам з романів.

Пульчі, здається, не боїться сміятися. Але цей сміх — не поверховий. Він — як сльоза у перевернутому дзеркалі. Бо знижуючи високий стиль до рівня селянського гумору, поет, навпаки, робить його людяним. Він, як Сократ на базарі, говорить до натовпу, але не з натовпу. Його сміх — не злий, а звільняючий. Це сміх того, хто не боїться Бога, але й не насміхається з нього.

Та справжньою одою Пульчі до життя, безперечно, стала поема «Великий Моргайте» — не просто текст, а свого роду всесвіт. У цьому світі Роланд скаче, тримаючи хрест, але поруч — чорт, перевдягнений у коня. Усе можливо. Усе допустиме. Усе смішне, страшне й прекрасне водночас.

Моргайте — велетень, який наче зійшов із маргінесу «Божественної комедії». Не Дантева фігура, але його далекий родич — небо й пекло в одному шлунку. Спершу варвар, дикий, кумедний. Потім — воїн, християнин, друг. Його цивілізація — це не шлях до святого, а до людини. Моргайте їсть, п'є, падає, перемагає, гине — і все це з посмішкою, яка може викликати сльози.

Але якщо Моргайте — серце поеми, то її душа — Марґутте. О, цей напіввелетень, п’яниця і філософ, грішник і поет! Його монолог про віру — мов свіжий вітер серед задушливого моралізаторства. Він не боїться сказати: «Вірю в добре вино». І в цій фразі — вся європейська свобода думки, народжена ще до Вольтера, ще до Бокача. Віра в матерію, у задоволення, в життя — не як гріх, а як благо. Марґутте — це антиклерикалізм не агресивний, а веселий. Його смерть — одна з найгеніальніших сцен світової літератури: тріснути від сміху, побачивши мавпу у власних чоботах. Це могло би бути фіналом кожної трагедії: клоун, який сміється над своїм тілом.

І весь цей карнавал життя веде сам Пульчі — мов ведучий на божевільному ярмарку, де змагаються чорти й херувими, поети і м’ясники. Він жартує з Гомера, і цитує Вергілія, і вставляє анекдоти з флорентійських ринків. Поет — не лише автор, а присутність. У кожному строфічному повороті — його усмішка, його роздратування, його іронія.

Його останні роки — то вже не свято. Після смерті Лоренцо Медічі захист для Пульчі зник. Із завмиранням блиску Медічевої аури зникає і блиск довіри до поета. Пульчі змушений блукати — Піза, Венеція, нарешті — Падуя. Але для людини, що сама собі була ярмарком, місто — не притулок, а тло.

Він помирає у листопаді 1484 року, ніби в той час, коли всі листи опадають з дерев, а світ ховається під хмарою мовчання. Падуя — місто спокійне, трохи надто академічне, як для того, хто оживляв Моргайте і сміявся до надриву. Його смерть пройшла майже непомічено. Але хіба міг він хотіти інакшого фіналу?

Пульчі — це той, хто дав Ренесансу голос із передмість, голос із вулиці. Його мова — не лише італійська, вона — людська. Він не був найвідомішим поетом своєї епохи, його не вивчали у школах одразу після смерті. Але, як казав би Марґутте: «Краще вмерти, сміючись над мавпою в чоботях, ніж жити, боячись думати».

Луїджі Пульчі залишив нам не просто поему. Він залишив право сміятися. А в цьому, погодься, щось є глибоко людське — і по-своєму святе.