РОТ, Йозеф - Біографія, життя і творчість письменника

РОТ, Йозеф - Біографія, життя і творчість письменника

(1894 — 1939)

РОТ, Йозеф - творчість письменника

РОТ, Йозеф (Roth, Joseph - 02.09.1894, м. Броди - 27.05. 1939, Париж) — австрійський письменник.

Серед видатних австрійських письменників XX ст. Pот, мабуть, єдиний белетрист у найкращому значенні цього слова. Ф. Кафка, Р. Музіль, X. фон Додерер, а до них ще й Ф. Ґрільпарцер із А. Штіфтером, ані власним місцем на сходинках успіху, ані, тим більше, прихильністю читачів, зазвичай не цікавилися. Вони творили у першу чергу для себе. Pот, навпаки, — митець, котрий писав, зважаючи на читача. Він — оповідач історій, сумних, зворушливих, комічних, цілком вигаданих і вихоплених з виру повсякдення, історій, що мали цього читача зацікавити і якось на нього вплинути. Тому Pот у вищепереліченому колі — чи не єдиний справжній професіонал, хоча, звичайно, саме по-австрійському, своєрідний.

Він пішов у літературу від журналістики, від повсякденної газетярської роботи, що спонукана не тільки багато і регулярно писати, а й відразу друкувати написане, не даючи думкам і образам часу відлежатись і дозріти. Щоправда, рабом газети Pот ніколи не був: вона більше залежала від нього — зірки публіцистики, — ніж він від неї. Його репортажі артистичні та концептуальні, вони наповнені настроєм автора, насичені його індивідуальністю. Це — етюди з натури, що невловимо перетворюються на довершену художню прозу. Таким є його хист. І не виключено, що він так і залишився би чудовим белетристом, якби не втрутилася «австрійська доля».

Pот народився у Галичині, тобто на східній околиці Австро-Угорської імперії, чи то в окружному містечку Броди, чи то у неподалік розташованому селі Шваби в єврейській родині середнього достатку. Атмосфера кордону, зіткнення слов’янського, німецького, єврейського етносів, змішування чужих одна одній мов, звичаїв, релігій, — уся ця справжня й уявна екзотика здобула цим землям славу такого собі «Дикого Заходу» Габсбурзької монархії.

Pот вигадав для себе романтичнішу і трагічнішу біографію, ніж та, якою вона була насправді: батько не втік, молоде подружжя так раптово розпалося у зв’язку з першими ознаками його душевної хвороби; і Марія Рот, з народження Ґрюбель, не лишилася без засобів існування — її утримували заможні родичі. Pот закінчив у Бродах класичну гімназію і згодом вивчав філософію та германістику у Львівському (тоді Лемберзькому) та Віденському університетах.

Досліджуючи його життя, часто-густо можна натрапити на «різночитання». Взагалі це життя оповите легким серпанком легенди. Її творець — передусім сам Pот. Він часто й охоче про себе розповідав, але майже завжди — по-різному; до того ж, творячи з власної біографії щось на кшталт пригодницького роману. 1 дивна річ, поговір продовжував цю роботу зі створення образу «легендарного Рота». Ще й нині дехто повторює поширену колись чутку, ніби славетний журналіст і письменник помер у лікарні для бідних. Насправді ж його останні дні минули у паризькій клініці славетного радіолога професора Жідона.

Але й «пригод» у житті Pоту не бракувало. Щоправда, скоріше не зовнішніх, а внутрішніх, пов’язаних з його світобаченням, із його, так би мовити, пошуками істини. Проте слід сказати, що німецький письменник Г. Кестен видав у спогадах про Pота чи не всі еманації світовідчуття свого приятеля за своєрідні акторські пози, машкари: «Стара форма втечі, — писав Кестен,— це маскарад. Старий вихід для трагіка — комедія... Рот носив машкару солдата і легітиміста, австрійця, католика, насмішника і страдника, пророка і романтика, новатора і традиціоналіста, мудреця та людини пристрастей; у мене виникало навіть відчуття, ніби він носить машкару п’яниці».

Щось у цій характеристиці, звісно, є. Так, Pот був п’яницею, але якимось напрочуд «організованим»: дні віддавав напруженій творчій роботі, а ночі — бару чи пивниці... Мабуть, головна риса його натури — це парадоксальність, тому Кестен і має рацію, припускаючи, що ротівські вчинки та переконання — не більше ніж «своєрідні акторські пози, машкари».

Про воєнні роки Pота відомо небагато. Здається, він і в армії щось редагував, навіть щось писав... У 1918 p., коли імперія вже впала, з’явився у Відні і швидко зробив журналістську кар’єру, а злет, прямо-таки запаморочливий, відбувся у 1920 p., після переїзду у Берлін. Там найвідоміші газети вважали за честь публікувати його статті і репортажі. Але невдовзі після приходу до влади Гітлера Pот назавжди залишив Німеччину, мандрував по готелях Праги та Варшави, Брюсселя й Остенде, Амстердама та Відня, Цюріха та Парижа.

У політиці цей славетний журналіст і великий письменник інколи здавався наївним дитям. І. Еренбургу він якось сказав: «Але ви все-таки мусите визнати, що Габсбурги кращі за Гітлера», і, розчарований у Радянському Союзі, на який у 20-х pp. покладав певні надії, зробив-таки ставку на тих «музейних» Габсбургів. Щоправда, його до них ставлення не таке вже й «ірраціональне»: «Найсильнішим моїм переживанням, — писав він до колеги О. Форста де Батталья,— була війна та загибель моєї вітчизни, єдиної, яку я будь-коли мав, — Австро-Угорської монархії».

Він віддав їй данину у декількох своїх романах — у «Фальшивій вазі» («Das falsche Gewicht», 1937), у «Гробівці капуцинів» («Die Kapuzineiruft», 1938) тощо — але ніде не сягнув таких художніх висот,яку «Марші Радецького» («Radetzkymarsch», 1932), цьому з усіх точок зору класичному творі німецькомовної літератури.

Там ідеться про минуле — навіть про досить віддалене минуле. Але це аж ніяк не історичний роман, хоча його дія і вміщена між двома історичними подіями: битвою біля Сольферино 1859 р. і світовою війною 1914—1918 pp.

Дати, однак, не названі, і це аж ніяк не недбальство, навпаки — розрахунок. За словами М. Бахтіна, «епічний світ відділений від сучасності, тобто від часу співця... абсолютною епічною дистанцією». Саме така дистанція ніби й пролягає у «Марші Радецького». Тому й не названі дати — жодна упродовж усього твору: адже час його дії минув і ніби має стати в очах читача «абсолютним минулим».

Та й всередині самої себе дія «Маршу Радецького» оформлена начебто епічно і тому з точки зору звичного календарного часу рухається незвично. Все — не таке вже й коротке — життя першого фон Тротт, «героя Сольферино», людини, котра врятувала життя імператору, викладено лише на кількох сторінках, а розповідь про три-чотири останні роки з життя його онука, лейтенанта Карла Йозефа фон Тротти, зайняла сотні сторінок.

Звичайно, доля діда — лише своєрідний пролог, а юний лейтенант — постать центральна. Але дивно, що характер оповіді, зокрема її темп, від цього не змінюється. Він завжди розважливий, роздумливий, неквапний, саме такий, яким переказують легенди. Ілюзія стилістичної однорідності виникає не в останню чергу завдяки тому, що зміст подій здається рівномірно розподіленим у часі. Читачеві невідомо, скільки разів Земля обернулася навколо Сонця, доки «герой Сольферино» одружився, став батьком, довідався, що його «подвиг» проституйовано шкільними підручниками, попрохав аудієнції у порятованого ним імператора, одержав її, подав у відставку і нарешті помер в успадкованім від тестя маєтку.

І так само невідомо, скільки років служив його онук, лейтенант Карл Йозеф фон Тротта на кордоні з Російською імперією, у галицькій глушині, коли почав пити і заліз у борги, коли закохався у підсунуту йому графом Хойницьким прив’ялу жінку, коли удостоївся на маневрах уваги свого немічного імператора, коли, як і дід, полишив армію, щоби, на відміну від останнього, повернутися у перші дні світової війни та невдовзі загинути.

Проміжки між усіма цими подіями виглядають начебто рівними, а часом їх і зовсім ніби нема. Епізод прилягає до епізоду, відтворюючи буття у його, здається, безперервній, майже «міфічній» повноті. Це — як ріка, що незмінно, невпинно несе свої води: життя героїв зображається строго хронологічно — жодних зміщень у часових пластах, жодних ретроспекцій, не кажучи вже про примхливу фрагментарність, породжувану стрибками думки, вторгненням чиїхось спогадів тощо.

Найпоширеніший тут антураж — це безвідрадні болота, очерет, жаб’яче кумкання, липуче болото і дощ — дрібний, безконечний... Він супроводить Карла Йозефа, коли той мусить відвідати вахмістра Сламу, чоловіка своєї померлої коханки. І під таким самим дощем стоїть у терплячому відчаї коло огорожі Шенбруннського палацу окружний начальник фон Тротта — син «героя Сольферино» та батько лейтенанта,— чекаючи на хвилину, коли його улюблений імператор відійде в інший світ.

Щоправда, у «Марші Радецького» нерідко присутнє й високе небо, здебільшого нічне, всіяне великими, яскравими, мерехтливими зорями. Та воно тут, здається, лише для того, щоби відтінити безсилля людини, — наприклад, старенького імператора, коли той у нічній сорочці стоїть біля відчиненого вікна і радіє, що обдурив своїх слуг, вирвавши для себе цю мить свободи.

І починаєш помічати, що суперечка з самим собою і зі своїми об’єктами, множинність ракурсів їхнього розгляду, іронічне «зняття» власних патетичних партій, — одне слово, весь цей неепічний, неміфічний «реквізит» — навмисне розмиває удавану монолітність ротівської оповіді, що жодної монолітності там ніколи й не було. Скажімо, називаючи твір «Маршем Радецького», письменник мав на увазі аж ніяк не легендарні перемоги знаменитого австрійського фельдмаршала, а лише мелодію, створену на його честь Й. Штраусом, — мелодію молодечу, бравурну, веселу і тому кричуще невідповідну духові роману: адже роман є елегійним, подеколи трагічним і водночас не чужим насмішці, навіть сарказмові.

І штраусівський марш — ця, за словами самого Pота, «Марсельєза консерватизму» — включається у гру суперечностей. Коли щонеділі військовий оркестр виконував його під вікнами резиденції окружного начальника фон Тротти, малому Карлу Йозефу здавалося, ніби це і є уособлення Австрії. Однак той самий марш п’яничка-піаніст ушкварює в борделі тітоньки Розі, який охоче відвідують пани офіцери. І тут уже йдеться не про уособлення Австрії, а про наругу над нею.

Так само неоднозначним є і образ володаря цієї монархії — він хитрий та наївний, навчений досвідом і водночас беззахисний дідуган із прозорою краплинкою під носом.

Франц Йосиф не лише створений Pотом, а й справжній, історичний, — віддзеркалювався у своїх підданих: усі вони, починаючи від окружного начальника фон Тротти і закінчуючи придворними лакеями, носили однакові бакенбарді!. Від імператора чекали лише одного — уособлення спадкоємності. І все замкнулося у хибне і водночас по-своєму «надійне» коло: немічний монарх — мрія немічної імперії, а немічна імперія — мрія немічного монарха. То був грандіозний, помпезний і наскрізь облудний спектакль. Імператор правив за протагоніста, решта — актори, навіть статисти, включаючи, якщо не «героя Сольферино», то принаймні його сина — окружного начальника. А ось в останнього з родини. Карла Йозефа, ролі вже немає. Він, власне, «останній» продукт виродження, але й спроба порятунку: недаремно його вабить незнайоме, чуже Сиполля, словенське село, з якого Тротти походять. Але повертатись туди пізно: не судилося.

Однак не лише у його героїв, а й у самого письменника не було іншої батьківщини, крім Австро-Угорської монархії. До того ж ця монархія аж ніяк не гірша за всі інші можливі батьківщини: слабкість додавала їй ліберальності, гіркий досвід — обачності, навіть своєрідної «мудрості». Вона не могла не загинути, і тому загинула. Але інкарнацією Зла вона не була, і тому сумувати за нею, навіть її оплакувати є цілком природно, сумувати й оплакувати, водночас сміючись над її наївністю та сліпотою.

Все це й обумовило своєрідність «Маршу Радецького»: маємо справу з твором епічним, але водночас і з пародією на епічний твір. Мабуть, таку жанрову структуру слід означити як «іронічний реквієм».

Із шістнадцяти романів, що їх протягом свого життя написав Pот, одинадцять так чи інакше пов’язані з Україною. Це ніби й цілком природно; він народився у Королівстві Галичина і Володомерія, живився спогадами свого дитинства. Але справа ускладнюється тим, що, закінчивши гімназію у Бродах та трохи провчившись у Львівському університеті, Pот покинув ті місця практично назавжди.

Проте, якщо, на думку X. фон Додерера, для збереження австрійського духу вистачило б і Відня, Pот дотримувався протилежної думки. У романі «Гробівець капуцинів» його alter ego граф Хойницький запевняє: «Дух Австрії не в центрі, а на периферії... Австрійська субстанція реалізується і весь час живиться провінціями нашої держави». Отже, для Рота насамперед важила духовна цілісність монархії, і він мріяв про відродження цієї цілісності.

Вважаючи, що та держава спиралася не на центр, а на провінції, письменник, природно, звернув свій погляд на ті, що були йому найближчими, — тобто на Галичину і Волинь. Остання належала до Росії, але, на його погляд, все одно є Україною: цього кордону між Російською і Австрійською імперіями він взагалі ніколи не визнавав. І не лише тому, що по обидва боки мешкали ті ж самі євреї: для Pота на центральноєвропейському «Дикому Заході» прикордоння існував єдиний за духом народ. Тут він і віднайшов свою омріяну вітчизну та щораз відтворював її —у «Марші Радецького», «Іові» (1930), «Фальшивій вазі».

Виразником і навіть «пропагандистом» України (часом відверто політичним) він виступав і як публіцист: «У тій Європі, де якомога більша самостійність націй є найвищим принципом укладання мирних договорів, поділу територій та заснування держав, європейські та американські знавці географії не повинні були допустити, щоби великий 30-мільйонний народ був розбитий на кілька національних меншин і змушений жити у складі різних держав».

Отже, Pот і справді мав на увазі всю Україну, а не лише галицьку її частину. «З цією вітчизною, — писав його біограф Д. Бронзен, — до якої вже не могло бути ніякого повернення, його пов’язували туга та заперечення, любов і ненависть, гордість і сором. Рано покинувши її, він шукав свою втрачену вітчизну на багатьох станціях своїх безперервних блукань манівцями найвіддаленіших країн Західної Європи. І віднайшов її у своєму художньому відтворенні східного світу».

Українською мовою твори Pота перекладали І. Андрущенко та Є. Горева.

Д. Затонський



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.