СІМОН, Клод - Біографія, життя і творчість письменника

СІМОН, Клод - Біографія, життя і творчість письменника

(1913 - 2005)

СІМОН, Клод - творчість письменника

СІМОН, Клод (Simon, Claude - 10.10.1913, Антананаріву, Мадагаскар — 06.07.2005, Париж) - французький письменник, лауреат Нобелівської премії 1985 р.

«Ті, хто читають книжку, щоби дізнатися, чи баронеса одружиться з графом, будуть ошуканими» — цією цитатою із Г. Флобера на початку роману «Зоосад» Сімон застерігає читачів, що перед ними текст зовсім іншого ґатунку. Як застереження можна сприймати й сам вигляд сімонових текстів; довжелезні, без кінця і краю речення «Дороги Фландрії» чи посічені, перемішані у колажному стилі фрагменти різких наративних потоків «Зоосаду».

Так, Сімона цікавить зовсім не хронологічний перебіг подій-пригод, у якому, як то було у класичному романі XIX ст., різноманітні описи пригальмовували головну дію, виступали в ролі своєрідних прокладок, тут усе навпаки, основна увага акцентується на описах. У «Стокгольмській промові» Сімон згадав слова Ю. Тинянова про можливість іншої поетики, у якій дія відіграє лише другорядну роль, поєднуючи між собою описи. Про свою мету С говорить словами М. Пруста: «...знайти красу там, де ніколи не міг би її собі уявити: у найбуденніших речах, у глибиннім житті натюрмортів». І основною текстовою моделлю тут виступає опис, за допомогою якого реалізується прагнення описати те, що вислизає, те, що свідомість, зазвичай, відкидає як дрібницю, як малозначущу деталь, описати невловиму конфігурацію, що тривала всього якусь мить, ситуацію, у якій годі розрізнити сон, реальність чи спогад, майже неможливо відтворити причинно-наслідкові зв’язки.

Рушійною силою у вибудові текстів, за власним зізнанням Сімона, у нього виступає не стільки уява, як пам’ять. Картини спогадів власного життя пронизують, здається, всі його твори, а в пізніх романах набувають домінуючого значення. Таким чином, про життя Сімона чи не найбільше можна довідатися з його власних творів. Тож наведемо лише кілька дат у хронологічній послідовності, всупереч тому, що Сімон у власних творах їх свідомо заперечує.

Отже, його днем народження було 10 жовтня 1913 p., а місцем — екзотичне Антананаріву, столиця Мадагаскару, де перебував на службі його батько-офіцер. Проте вже у 1914 р. родина Сімона повернулася у Францію. Дитинство Клода минуло у містечку Сальс під Перпіньяном, яскраво описане в його останньому романі «Трамвай». З 1923 р. до 1929 р. він навчався у Колеж Станіслас у Парижі, 1930 р. — у Ліцеї Сен-Луї, з якого був виключений за порушення внутрішнього розпорядку. Свою творчу кар’єру Сімон починав як маляр (напевне, звідси його захоплення описами), працював у ательє художника А. Лота. У творах письменника можна натрапити на згадки про його студії в Оксфорді та Кембриджі, про перебування в Іспанії під час громадянської війни, про відвідування Італії, Німеччини, Радянського Союзу. Та чи не найбільше вплинули на формування С. та його письменницький стиль війни: смерть батька у Першій світовій, іспанська війна на боці республіканців, участь у Другій світовій — очікування, здавалося, неминучої смерті, німецький полон, втеча, життя в окупованому Парижі.

Під час війни він написав свій перший роман «Шахрай» («Le tricheur», 1941), опублікований у 1945 р. Після війни Сімон займався переважно літературою та багато подорожував. Основними подіями його життя стали власні твори. З публікацією роману «Вітер» («Le Vent», 1957) до Сімона прийшло визнання. Можливо, й сам того не бажаючи, він опинився у ролі одного із найяскравіших представників французького «нового роману», який, звичайно, пов’язують з такими іменами, як Н. Саррот, А. Робб-Ґріє, М. Бютор. З літературних премій, одержаних Сімоном, варто згадати премію «Експрес» (1961) за роман «Дорога Фландрії», премію Медічі (1967) за роман «Історія» («Histoire», 1967) і, звичайно, Нобелівську премію з літератури за 1985 р. «за поєднання у ... творчості поетичного і живописного первнів», а також за «глибоке розуміння ролі часу у змалюванні людини».

Романи «Битва біля Фарсалії» («La Bataille de Pharsale», 1969) і «Тіла-провідники» («Les corps conducteurs», 1971) позначили межовий пункт у творчості Сімона, котрий зосередився на самому матеріалі письменства, на творчій здатності слова, образу, літературного знаку, на текстуальному виробництві та відтворюванні сенсу. Сама мова стає для оповіді джерелом пізнання і відкриттів. У текст уводяться фрагменти з більш ранніх книг Сімона і запозичення з інших авторів. Сімон використовує і зображальні можливості кінематографу, живопису, листівок, світлин. В романі «Георгіки» («Lesgeorgiques», 1989) Сімон знову звернувся до теми 60-х pp. — повторюваність історії, циклічний характер смерті, розклад і нове народження, відмова від ієрархії й абсолютів.

В останні роки Сімон усамітнено мешкав у містечку свого дитинства Сальс і часом у паризькій квартирі, розташованій неподалік зоосаду Jardin de Plantes.

«Дорога Фландрії» («La route des Flandres») — найвідоміший роман Сімона. Українська є тридцятою мовою, якою він перекладений. «Дорога Фландрії» — яскравий зразок сімонового письма: невизначеність сюжетних рамок, відмова від причинно-хронологічної послідовності, заломлені часові та просторові перспективи, суперсуб’єктивація буденних речей, що надає їм символічного, поетичного, навіть міфологічного значення, холодна сімонівська іронія та дотеп. Спершу сюжет розгортається як двопланове минуле: Жорж на війні і його перебування в полоні, під час якого він разом зі своїм другом Блюмом намагається зрозуміти причину самогубства капітана де Решака. У теперішньому плані Жорж перебуває в готельній кімнаті та кохається з удовою де Решака Коріною. Давнє минуле виникає фрагментарно, у вигляді окремих картин. Часові координати окреслені зумисне нечітко, теперішнє і минуле весь час вислизають, перетікаючи одне в одне. Варіанти розгадки таємниці де Решака породжують нові наративні плани: сімейні історії, їхні гіпотетичні варіанти Жоржа та Блюма. Врешті все минуле починає видаватися гіпотетичним, розгалужується на різні менш чи більш імовірні варіанти. Символом роману є дорога, якою рухається військовий підрозділ Жоржа — Дорога Фландрії, дорога війни, дорога нещадного до людини, всепоглинаючого часу.

Роман «Зоосад» («Le jardin des plantes») представляє пізній період творчості письменника. З’явившись після тривалої перерви, він знову розбудив інтерес до творчості Сімона, якого багато критиків по-справжньому змогли оцінити лише тепер, називаючи його одним із найвизначніших письменників XX ст. У романі «Зоосад» Сімон помітно радикалізує зображальні засоби, ставлячи перед собою завдання відтворити картину пам’яті цілого життя. Сюжетно роман тісно пов’язаний з особистою біографією Сімона, а також з його романом «Дорога Фландрії». Його можна навіть розглядати як ще одну перспективу «Дороги Фландрії», що існує як окремий текст.

Структурно «Зоосад» набуває ще більшої фрагментарності, таким чином намагаючись перетворитися на багатовимірну текстову тканину. «Зоосад» — це колекція, гербарій, зібрання рідкісних експонатів та істот, це численні сюжетні лінії: дитинство, інтернат у Парижі, війна в Іспанії, контрабандисти і будинки розпусти, паризьке щоденне життя, розлоге інтерв’ю з журналістом, відвідання СРСР; це реальні особи: Черчилль, англійська королева, Горбачов, а також невідомі, такі як рибалки у Стамбулі чи арабські перекупки, французькі селяни чи радянські водії; це також ціла низка літературних ремінісценцій із Г. Флобера, М. Пруста, Стендаля, В. Фолкнера, а також картини подорожей: Індія, Туреччина, США, Казахстан, Японія. «Зоосад» — це метафора пам’яті, метафора людського прагнення до впорядкування, яке завжди виявляється ілюзорним. Врешті, біографія людини постає як фікція, вона розпадається на окремі періоди, окремі ситуації, епізоди, які годі поєднати в цільну картину, і тому можливий лише перелік, лише нумерація, лише таблички ботанічного саду, лише окремі клітки з екзотичними тваринами, все те, що людина встигає вихопити з руйнівного плину часу. Загалом саме час, його руйнівна сила та пов’язана з цим неможливість єдиної об’єктивної історії, є головною темою сімонових текстів.

С, безперечно, продовжував прустову традицію французької літератури, лише у Сімона головна прустова тема всесильного спогаду ще більше радикалізується. У своїх пошуках Сімон зосереджується на мовних асоціаціях, на зблисках усвідомлення, на розгалужених описах, які мають вловити невловиме. І саме такі імпозантні конструкції текстової тканини щонайперше нагадують Пруста. Проте детальніший аналіз сімонового письма дає можливість виділити зовсім інші його риси.

І першою такою рисою можна було б назвати фрагментаційність письма. Лінеарність традиційної романної дії видається Сімон недостатньо переконливою, надто вузькою. На противагу цьому він творить письмо об’ємності, поліфонічності, досягаючи цього низкою стилістично-текстуальних прийомів, одним з яких і є фрагментаційність. Розгортання сімонової дії тісно прив’язане до власне структури мови, до окремих ключових слів, асоціативні зв’язки між якими породжують нові конфігурації, але, водночас, і відхилення, перестрибування, повернення, вивертання навспак. Оригінальний ритм твориться фразами, що карколомно розгалужуються вставними конструкціями, а також через транскрипцію мовлення, перенесеного із різних стильових рівнів, несподіване поєднання яких виходить за рамки традиційної стилістики.

Фрагментаційність як структурна особливість тексту опосередково пов’язана зі семантичною невизначеністю письма Сімона. Ця невизначеність породжується завдяки множинності голосів, поглядів, ракурсів, які взаємозмінюються без будь-якого переходу. Оповідач (особу якого встановити не завжди просто) постійно сумнівається, вагається, шукає точніше слово, щоби передати усе саме так, «як то було», виправляє самого себе (чи, радше...; ні, напевне; насправді — ці та інші обмовки трапляються на кожному кроці), вдається до відступів, відходить від основної теми.

Аналіз короткого уривку сімонового роману свідчить, що ми маємо справу з текстом, у якому відсутні зв’язки, пунктуація — з лакунами, у якому безособові форми стирають часові та просторові координати. Характер зв’язків роману можна аналізувати лише на рівні цілого тексту. Фрагментаційність та невизначеність письма імітують механізми розгортання людської пам’яті, яка водночас є постійною сімоновою темою.

Цей процес сприйняття тексту Сімона дещо нагадує будівельні майданчики, відгороджені дощаним парканом. Проходячи коридором для пішоходів, ми можемо сфокусувати погляд лише на паркан і бачитимемо радше мерехтіння дощок; якщо ж ми видовжимо фокус зору, намагаючись розгледіти будівельний майданчик крізь щілини, то побачимо його лише завдяки швидкій ході й тим обривкам, що проглядатимуть крізь шпарини між дошками паркану. У такий спосіб паркан стане «прозорим». Саме таке дивовижне перетворення окремих фрагментів у об’ємну картину світу можна спостерігати в романі «Зоосад».

За Сімоном, історія, вибудована на логіко-казуальних засадах, можлива лише як індивідуальна історія, сконструйована окремою особою. Та загалом будь-який текст можна розглядати як джерело історії, як свідчення, і романи Сімона тут не виняток. Вони, безперечно, є свідченнями не лише історії літератури, а й загалом переломної епохи середини і кінця XX ст.

Сімон намагається підійти до меж виражальних можливостей мови, з’ясувати, що ж залишається по той бік мови і яким чином можна досягти іншого берега. Та водночас його тексти можуть захоплювати своєю поетичністю, масштабністю метафор та образів. Згадаймо бодай фінальну сцену «Дороги Фландрії», коли перед нами, ніби велетенський дракон, оживає час, і ми чуємо, як він ворушиться, суне, змітаючи на своєму шляху всі перепони. У таких пасажах слова несподівано знаходять своє точне місце, мова знову стає прозорою, виводячи на передній план яскраву, зриму метафору.

Саме у цьому переливі мови від німих графем чи псевдоцитат до прозорості метафори полягає парадоксальність сімонових творів. Поетичність Сімона є поетичністю невловимих деталей, особливою уважністю до навколишнього світу, постійним станом спостерігача, що з якоюсь особливою насолодою (навіть у екстремальних умовах війни) сприймає екзистенцію світу.

Твердячи, що із Сімоном роман помер, деякі критики не помічали, що насправді помер традиційний, так званий реалістичний, роман, що роль всесильного автора справді відійшла у минуле, що текст не обов’язково повинен підлещуватися до читача своєю доступністю і читабельністю, а також може чинити опір, вимагати значного інтелектуального напруження, закликати читача до активної ролі, до гри з автором на рівних.


Р. Осадчук



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.