Томас, Ділан - Біографія, життя і творчість письменника

(1914 - 1953)

Якщо уявити, що поети не народжуються, а спадають на землю, мов осінній дощ — несподівано, меланхолійно, з музикою в кожній краплині — то саме так, 27 жовтня 1914 року, з’явився на світ Ділан Марлайс Томас. Його принесло вітром до приморського Суонсі, містечка у валлійському Ґламорґенширі, де вологе повітря пахло морем, сіллю й обітницями на майбутнє. Він був слабким тілом — дитям з хронічною астмою, що важко дихало, але надміру жваво уявляло.

Його дитинство було химерним плетивом хвороб, книжок і уявних краєвидів. Він був не з тих хлопців, що бігають по берегу з вудочками — він блукав у снах, розмовляв із словами, наче з живими істотами. Його батько, вчитель англійської, наче пророк у власному домі, дав йому той первісний код — мову, і в цьому було більше ніж батьківська турбота: це було передання вогню.

Вже у 11 років Ділан почав писати вірші — перші метелики зі слів, кволі, але з потенцією польоту. У шкільній газеті він був не просто редактором, а маестро шкільного хаосу. Але шкільна муштра йому не пасувала. У 16 він кинув навчання й пішов працювати до місцевої газети «South Wales Daily Post». Там, серед хронік і некрологів, він вчився спостерігати, відчувати ритм світу — не в римах, а в людях, не в строфах, а в міських вікнах і кривих вивісках.

Але життя газетяра було для нього тільки перепочинком. Його тягло до більшого — не до слави, а до сенсу. У 1934 році він вирушає до Лондона — місто, яке пахне димом, туманом і шансом. Того ж року виходить його перша поетична збірка — «18 віршів». І це була не проба пера, а зухвалий маніфест. Критики здригнулися: хлопець із провінції говорить про народження, смерть, любов і космос так, наче має ключі від усіх цих дверей. Вірші були насичені метафорами, заплутані, але магнетичні — наче сам Всесвіт намагався прорватися в мову.

Поезія між життям і смертю

У центрі всієї поетичної творчості Ділана Томаса стоїть велике й просте питання: хто кого перемагає — життя чи смерть? Його поезія — це нескінченний герць цих двох стихій. Але Томас був не трагіком, а співцем вічного оновлення. У світі, де все гине — від квітки до зорі, — усе одно перемагає життя. Бо воно повторюється. Бо воно вперте.

У його віршах світ виглядає хаотичним. Там усе з’єднано за принципом музики, не логіки. Він міг написати:

«Do not go gentle into that good night,
Old age should burn and rave at close of day...»

І це був не просто заклик до батька. Це був виклик смерті — з любов’ю, з люттю, з поетичною зухвалістю.

Його не можна було вписати в жодну школу — хоча критики намагалися. Він був то символістом, то модерністом, то сюрреалістом. А насправді — містиком власного штибу, тим, хто не боявся жодного слова і дозволяв собі все: неправильні рими, збиті ритми, дивні словотвори. Він писав, як дихав — уривчасто, з надривом, але завжди чесно.

Людина, як книга: подружжя, драми, листи

Особисте життя Ділана було не менш химерне, ніж його вірші. Він був людиною любові — пристрасної, безладної, іноді руйнівної. Його листування з П.К. Джонсон — ніжне, але тривожне. Вона писала, що його поезія неземна, але й те, що він «надто багато п’є, і навіть не ховає цього». Алкоголь став його тінню, його другом, його прокляттям.

У 1937-му він одружується з Кейтлін — жінкою, що відповідала йому ритмом і темпераментом. Їхні стосунки — це не ідилія, а драматургія: любов, бійки, діти, зради, примирення. Вони тікали з Лондона в Ларн — велське рибальське село — у пошуках тиші, але знаходили тільки власне відлуння.

Водночас зростала його слава. Збірки «Двадцять п’ять віршів» (1936), «Карта любові» (1939) — це вже не обіцянки, а досягнення. У другій — вперше поєднано поезію та прозу. Його проза — це теж поезія, тільки вдягнена в інший ритм. Там — Велс, казковий і страшний, діти й божевільні, поети й пейзажі, що живуть.

«Людина — це пам’ять про землю», — ніби говорить він між рядками.

Радіо, війна, голос

Коли почалася Друга світова, Томас хотів піти на фронт — не пустими словами, а з гвинтівкою. Але його не взяли. Астма — його вічний тягар — не відпускала. Тоді він став солдатом ефіру: працював на BBC, читав вірші, готував передачі, ставав голосом тих, хто не мав голосу.

У 1940-му виходить його прозова збірка «Портрет художника у віці щеняти» — книжка спогадів, щемна, наївна, але дуже світла. Це його подорож назад — до дитинства, до часу, коли все ще можна було виправити. Вона вражає саме цим — не сентиментальністю, а довірою до життя.

П’єса для голосів і вершина творчості

У 40-х роках Томас жив, як вогонь: неспокійно, згустками енергії. Писав сценарії, п’єси, тексти для фільмів. Але його головна робота цього періоду — «У затінку Молочного Лісу» («Under Milk Wood»). Він писав її десять років. Це — не просто п’єса. Це — симфонія голосів. Це — місто Лларегюб, вигадане, але реальне. Там живуть сновидці, рибалки, дітлахи, старі діви, мрійники. Це Велс — його душа, його абсурд, його лірика.

«Вони прокидаються, сплять, бачать сни, і все це — мов музика».

П’єса була задумана як радіодрама, як твір для слуху. Вона прозвучала вперше в США, де Томаса вже обожнювали. Його вважали живою легендою — читання Томаса збирали натовпи, студенти слухали його з роззявленими ротами, професори цитували його вірші замість лекцій.

Америка — тріумф і трагедія

У США Томас уперше потрапив у 1950-му. За три роки — ще тричі. Це були гастролі, які водночас були і тріумфом, і самоспаленням. Він читав — у Бостоні, Нью-Йорку, Чикаго — і щоразу це було шоу, катарсис. Але після виступів — алкоголь, безсоння, напади. В одному з листів він напише: «Мене носять мої вірші, а я — несу хрест».

Його останній публічний виступ був у жовтні 1953 року. Через кілька днів він знепритомнів. 9 листопада 1953 року — помер у Нью-Йорку, у лікарні. У висновку — пневмонія, спричинена алкоголізмом і наркотиками. Але насправді — він згорів. Його вірші випалювали зсередини.

Посмертна хвиля

Його «Вибране» (Collected Poems, 1953) стало епітафією. Це — зібрання вибухів, ніжностей, страждань, істин. У кожному вірші — не одна думка, а їхній згусток, багатозначність, зміст, який відлунює ще довго після прочитання.

Ділан Томас став міфом. Для одних — поетичним пророком, для інших — трагічною фігурою, що не витримала себе. Але одне незаперечно: він був живим доказом, що слово має силу. Він довів, що поезія — це не естетика, а досвід.

«Не йди тихо в ту ніч без світла…»

Цей його заклик досі звучить у вухах кожного, хто шукає світло серед темряви.