ВЕЖИНОВ, Павел - Біографія, життя і творчість письменника

ВЕЖИНОВ, Павел - Біографія, життя і творчість письменника

(1914 - 1983)

ВЕЖИНОВ, Павел - творчість письменника

ВЕЖИНОВ, Павел (Вежинов, Павел; автонім: Гугов, Никола Делчев - 9.11.1914, Софія - 19.11.1983, там само) - болгарський письменник.

Закінчив філософський факультет Софійського університету. Літературну діяльність розпочав ще в довоєнні роки. Перша книга — збірка оповідань «Вулиця без бруківки» («Улица без паваж», 1938), герої якої — «маленькі люди» софійського передмістя. Уже тут відчувається його талант оповідача, вміння проникати за межі звичного і банального. Дві наступні книги: збірка «Дні то вечори» («Дни и вечери», 1942), роман «Синій захід»(«Синият залез», 1942-1943; опубл. в 1947 р.).

Наприкінці 1944 р. Вежинов пішов в армію, був фронтовим кореспондентом, редактором армійської газети. На воєнному матеріалі написана повість «Друга рота» (1949). Людям активної життєвої позиції присвячені багато його книг наступних років: повісті «В долині» (1950), «Наша сила» (1957), «Далеко від берегів»(1958), роман «Сухарівнина»(«Сукаларавнина», 1952).

Від початку 60-х років Вежинов, який приніс із собою в болгарську літературу міську тематику, приваблює життя молодого покоління, сучасна проблематика (збірки оповідань «Хлопчик зі скрипкою» — «Момче с цигулка», 1963; «Запах мигдалю» — «Миризмата на бадьми», 1966).

Великий успіх приніс Вежинову роман «Зірки над нами»(«Звездите над нас», 1966). Відтворюючи сторінку антифашистської боротьби в Болгарії в роки Другої світової війни, автор розповідає про драматичну історію втечі з царської тюрми групи в'язнів. Проте головним тут є не сюжет, а порушення морально-філософських проблем, що дозволяє висунути в центр зображення цікавий, багатогранний характер діда Штиляна з його болісними роздумами «про безодню світів всередині нас».

Роман «Вночі на білих конях» («Нощем с белите коне», 1975) ознаменував початок «пізнього» Вежинова, одноголосно поцінований критикою як видатний твір болгарської прози 70-х pp. Б. Ничев вважає цю книгу базовою в розвитку національного роману, маючи на увазі «не тільки її досвід синтезу в галузі поетики, а й перш за все те, що вона проводить нас якщо не через усі, то принаймні через багато з тих моральних і філософських проблем, через які проходить болгарський роман в найзначніших своїх взірцях протягом десятиліть». Пояснюючи свою думку, критик пише: «Це книга про людську взаємність і самотність в умовах нашого життя, про зв'язок між поколіннями — співробітництво і боротьбу поміж ними; про силу розуму і його обмеженість; про невтоленне і вічне прагнення людини до краси та досконалості і про несправедливу та прикру тлінність, якою обмежений кожен людський порух. Це книга про смерть, осмислювану як одну з найважливіших проблем життя».

У центрі роману — образ академіка Урумова, біолога, вченого зі світовим ім'ям, який працює над структурою антитіл і намагається визначити природу раку. Автор знайомить нас з ним в останній рік його життя, коли, підсумовуючи прожиті літа, він приходить до думки про красу і силу буття, переживаючи своєрідний ренесанс.

Заголовний образ у своєму русі романним простором повертається різними, інколи протилежними гранями, насичується роздумами письменника про життя і смерть, щастя, смисл буття. Мотиву, пов'язаному зі спогадами про коней, письменник надасть легендарного міфологічного забарвлення, з'явиться тема польоту, свободи. Водночас уведення образу замученого, самотнього коня (своєрідна цитата зі «Злочину і кари» Ф. Достоєвського) підкреслить драм] життя героя, його неповноту. Структурні;' принципом роману є повтор-посилення, колі спогади героя проходять декілька стадій, а повторюваний мотив емоційно різко посилюється, варіюється. Так, білі коні в густій синяві ночі — поетичний образ, який побачив Урумов на полотні молодого художника, збагачується новим розумінням смислу явищ, наповнюється драматизмом. Заголовний образ не підкоряється залізній логіці сюжету, він не лише багатозначний, а й багатозначимий; в романі йому наданий простір. Він залишає почуття прекрасної недомовленості, вимагаючи праці розуму і серця як і інших героїв, котрі є духовними спадкоємцями Урумова, так і читача.

Услід за цим романом вийшли друком одна за другою декілька повістей, близьких до нього за проблематикою, манерою письма. У них письменник розмірковує про своєрідне емоційне зубожіння людини в епоху науково-технічне: революції. Елементи умовності та фантастики уможливлюють постановку гострих моральних проблем. У «Білому ящурі» («Белият гущер». 1977) — історія вундеркінда, мутанта з гіпертрофованим апаратом розуму і абсолютною відсутністю емоційного, духовного досвіду. Вимовившись від совісті та моралі, він стає небезпечним для навколишніх. У повісті «Озерний хлопчик» («Езерно момче», 1978) — доля Валентина Радева, трагічно обдарованої дитини, наділеної уявою, яка схожа на долю хлопчика з «Білого пароплава» Ч. Айтматова. Вік самотній поміж практичних, грубо розважливих людей.

У центрі найзначніших творів Вежинова 70-х — поч. 80-хpp. (повісті «Бар'єр» — «Бариерата», 1976; «Виміри», 1979; роман Терези» — «Везни», 1982 — своєрідної трилогії, за зізнанням самого письменника) — інтелігент, людина творчої праці (великий учений, композитор, архітектор), якого драматичні повороти його долі, а часто і якісь трагічні обставини змушують озирнутися п власне життя, зайнятися «підбиванням підсумків», заново відкрити для себе смисл життя.

У «Бар'єрі» Вежинов ставить питання ціни людського життя, смаку щастя, морального смислу людського досвіду. У критиці склалася своєрідна традиція трактувати композитора Манева. який розповідає про виняткові події і почуття що увірвалися в його життя, і незвичайну дівчину Доротею, лише у протиставленні, на контрапункті. Доротеї в критиці заслужено «поталанило», щодо неї ми знаходимо яскраві, одухотворені оцінки. Що ж стосується Антонія Манева, то в численних статтях міститься одноголосний докір йому, більше того — суд над ним. Критики пишуть про його «математичний склад розуму та емоційну недорозвиненість», про те, що він «позбавлений чогось життєво необхідного — того емоційного начала, яке допомагає нам розуміти інших», що він позбавлений уяви, відданий сухій логіці фактів, перевірених і доведених істин.

Складність полягає в тому, що характер Манева заявлений як неоднозначний, найважливішим його началом є поетичне світосприйняття, здатність віддатися сильному почуттю. Поява Доротеї відкриває в душі Манева світ почуттів; її образ, як доторк смичка, змушує звучати струни його душі. Вже з перших рядків розповідь Манева про неї буде ритмічно-інтонаційно, стилістично разюче різнитися від його міркувань про себе і життя, буде насиченою образами зі світу простору, природи, польоту, гармонії. Найважливіша просторова антитеза повісті: замкнутий простір — і простір розімкнутий. Політ героїв у повісті стає не лише метафорою довір'я, духовної близькості. У польоті-ширянні герої відчувають себе частиною Всесвіту, світобудови. Поетичність натури Манева присутня у своєрідному внутрішньому прожекторі, який він спрямовує на Доротею і який є визначальним для відтворення образу героїні. Вона не подається об'єктивовано, від автора; в розповіді Доротеї про себе немає саморозкриття і поетичної стихії. Художня натура героїні не розкривається в слові, а швидше вгадується в самому відтворенні світу жорстокості, страхітливого бруду тих жахливих обставин, у яких вона багато років жила.

Виявлення в Маневі «внутрішньої людини» забувається поступово, він зображений у поєдинку із самим собою. Точкою відліку в його самооцінці тепер є усвідомлення непоправної вини перед Доротеєю, життям, світом, Всесвітом, зірками, птахами. Наприкінці повісті Манев постає особистістю, яка страждає, яка багато чого пережила і винесла із зони відчаю безцінну здатність — сумніватися, страждати за іншого, переступити бар'єр байдужості, усвідомити себе відповідальним за свою соціальну й інтимну поведінку.

Жанрова структура повісті «Виміри» визначається самим оповідачем, коли він говорить про те, що йому «прийшла в голову ця щаслива (чи не щаслива) думка — написати спогади. Зв'язати їх єдиним викладом і в живих образах пошукати вирішення всіх питань... Якщо я зможу осмислити свою розповідь, це буде те саме, що осягнути істину. Ту істину про себе, яку я шукав усе життя». У цій повісті, як і в інших своїх творах, Вежинов не приховує тривоги: «під натиском знань потаємне, емоційно-душевне в пні починає відступати, все більше дається взнаки моральна недостатність сучасної людини, втрата нею зв'язку з ритмом життя природи, випадання з нього».

У легкоплинну течію життя оповідача, коли ніщо не приносить радості, в тому числі і наука (він — член-кореспондент Академії наук, біохімік), у стосунках з близькими — відчуження, «жорстока холоднеча», відсутність тепла і радості, входить несподіване. Він, як колись його баба Петра, з жахом відчуває наближення землетрусу. Він — учений, котрий звик «до точності логічного мислення, до гранично зрозумілих категорій і понять!».

Фантастичний елемент, як правило, присутній у більшості пізніх творів письменника, він органічно живе у творчості реаліста, слугуючи засобом постановки і дослідження моральних проблем, емоційної природи людини. Мотив передчуття землетрусу, майбутньої катастрофи набуває символічного значення. Герой розуміє, що не менш важливою, аніж землетрус, стає для нього інша проблема: його власна поведінка, структура його особистості, яка не задовольняє, лякає, загрожує небезпекою йому і навколишнім. Стан душі, який він у собі виявляє, здається йому не меншою катастрофою. Виявляється, людина може успадкувати (автор не приховує тут своєї усмішки) навіть таку унікальну здатність, як передчуття землетрусу. Але не успадковується, не передається, а щоразу добувається самою людиною з надр душі здатність любити, співпереживати, цікавість до життя, людей. Герой потрапляє під автобус, перебуває в коматозному стані, насильно руйнується його психологічна структура, що формувалася роками. Ціною життя він пориває з егоцентризмом, «збирає» себе заново. Лише тепер оповідач може вважати, що він «виловив частинку бабусиної істини». Так для нього відновлюється зв'язок часів, моральний досвід попередніх поколінь стає і його надбанням, спадкоємець виявляється гідним «спадку».

Герой роману «Терези» — відомий архітектор. Він упав з новобудови, втратив пам'ять, і тепер змушений по частинах відновлювати історію свого життя, збирати себе заново. Процес повернення моральної пам'яті виявляється єдино необхідним, щоб подолати власну байдужість і душевну глухоту.

Українською мовою окремі твори Вежинова перекладали І. Мавроді, І. Буше, І. Білик, О. Кетков, Ю. Чикирисов, В. Захаржевська, Н. Зуб та ін.


Л. Шахова



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.