ВЕРҐІЛІЙ, Марон Публій - Біографія, життя і творчість письменника

ВЕРҐІЛІЙ, Марон Публій - Біографія, життя і творчість письменника

(70 - 19 до н.е.)

ВЕРҐІЛІЙ, Марон Публій - творчість письменника

ВЕРҐІЛІЙ, Марон Публій (Vergilius, Maro Publius — 15.10.70, с. Анди, побл. Мантуї — 21.09.19 до н.е., побл. Неаполя) — давньоримський поет.

На відміну від більшості античних авторів, даних про життя і творчість цього найвидатнішого римського поетів дійшло до нас достатньо. Його біограф Донат залишив навіть портретну характеристику Верґілія: «Високий на зріст, смаглявий, з мужицьким обличчям, слабкого здоров’я».

Верґілій народився на півночі Італії поблизу Мантуї в сім’ї досить заможного гончаря. Принаймні навчання в риторичних школах Кремони, Медіоланума (Мілана) і Рима свідчило про певний достаток родини. Після смерті батька Верґілій успадкував садибу, деякий час господарював і займався літературною працею. Як усі тогочасні юнаки, він готувався до кар’єри адвоката, але особисті риси — повільне мовлення, сором’язливість — стали на перешкоді. Під час навчання в Римі Верґілій захопився епікурейським ученням, що його викладав, як писав сам поет, «великий Сірон», котрий навчив поета розуміти й любити природу. Верґілій був чудово обізнаним мистецтвом Греції, епічною та ліричною поезією, високо цінував трагедії Еврипіда з усіма їхніми тонкощами та прийомами. Вплив грецької літератури позначився на його ранній творчості. Вплинула на Верґілія і поезія неотериків з її пристрасним інтересом до інтимних почуттів людини, різноманітністю художніх засобів, зокрема, він особливо шанував Катулла, котрого намагався наслідувати. Деякі поетичні вправи юного Верґілія за настроями і стилем близькі творам цього поета (збірка «Дрібні вірші», або «Каталептон»). Катулл і Лукрецій стають для нього найавторитетнішими поетичними вчителями.

У розпал громадянської війни Верґілій створив свою першу поему «Буколіки» (або «Еклоги», тобто окремо надруковані невеличкі твори, від слова «відбір»; 42-39 pp.). Назву і пастушу тематику він запозичив в еллінського поета Феокріта. З цієї збірки можна зрозуміти, що вже на той час його симпатії були на боці Октавіана, хоча сам поет у політичну боротьбу ніколи не втручався. У «Буколіках» поет розповідає про життя та сумирні бесіди пастухів на лоні чудової природи. Верґілій ніби шукає собі притулку, втомлений бурхливими і не завжди йому зрозумілими подіями громадянської війни. Поема стала першим кроком Верґілія до загального визнання як національного поета. Вона ж сприяла наближенню його до майбутнього володаря Риму, оскільки поет разом із другом Варієм Руфом був запрошений до Мецената і, можливо, представлений Августу.

Друга поема, що закріпила за Вергілієм звання першого поета Італії, «Георгіки» (36-29 pp.), присвячена Меценату, та й її сюжет був підказаний ним. Сільськогосподарська тема цього разу спонукала поета звернутися до Гесіодових «Робіт і днів». У дидактичній поемі, поділеній Верґіліем на чотири частини (відповідно до чотирьох галузей сільського господарства), не тільки докладно розповідається про працю селянина і характер виконуваних ним робіт у всіх цих галузях, а й у високопоетичних рядках оспівується краса та неповторні пейзажі рідної природи. У цій поемі Верґілій обіцяє Октавіанові написати твір, що прославить його у віках.

Свою обіцянку він виконав у поемі «Енеїда» (28—19 pp.). Звеличення нового устрою, особи принцепса є однією з найважливіших ідей цього твору. Приступаючи до нього, Верґілій мав на меті відтворити на римському ґрунті епічні поеми Гомера, частково наслідуючи і його художню манеру. Чорновий варіант поеми автор закінчив у 19 р. На остаточну редакцію потрібно було ще три роки. Поет мріяв пройти шлях свого героя Енея і побувати на тих островах, де той колись мандрував і де з ним траплялися різні пригоди. Побачивши їх власними очима, вважав Верґілій, він зможе зобразити чудові краєвиди з більшою художньою правдою (адже «краще один раз побачити...»). Поет подався до Греції, звідки мав кораблем дістатися до Трої і звідти почати шлях Енея, але сталося непередбачене. В Афінах він тяжко захворів, і за наказом Августа, який повертався у Рим, поета перенесли на корабель принцепса, сподіваючись, що повітря вітчизни допоможе хворому. Після прибуття до порту Брундісі (сучасне місто Брундізі) Верґілія не стало. За його заповітом «Енеїду», як твір незакінчений і тому недосконалий, мали спалити. Верґілій боявся, що незавершена поема зашкодить його славі першого поета. Октавіан Август, якому Верґілій неодноразово декламував уривки та цілі пісні поеми, скасував його заповіт і наказав Варію з друзями дописати пропущені слова, завершити незакінчені рядки та строфи і в такому вигляді видати «Енеїду». Цим пояснюється наявність у ній окремих недоречностей, незакінчених епізодів чи описів та навіть поодиноких суперечностей.

Верґілія поховали у Неаполі, де він провів свої останні роки. На його могильній плиті викарбували епітафій:

В Мантуї я народився, помер у калабрів,

а прах мій

В Партенопеї; співав пасовиська,

ниви, вождів.

«Буколіки». Наслідуючи Феокріта, Верґілій часом просто перекладає поетичні рядки еллінського поета (в еклогах II, III, VI) і широко застосовує прийом контамінації. Автор «Буколік» прагне цілком поринути в чарівний для нього світ пастухів з їхніми неквапливими розмовами, простодушно-наївними співочими змаганнями. Двовіршами перемовляються Меналк і Дамет (III еклога), чотиривіршами — Тірсіс і Корі-дон (VII), змагаються в музиці та співі Меналк і Мопс (V), мрійливо згадують минулі пісні Меріє і Лікід (IX). Одного разу з’являється і третейський суддя — в особі Палемона дослідники пізнають самого автора (III). У своїх піснях пастухи прославляють весну і літо, плодоносні дерева, під якими «плоди соковиті лежать», «прикраси садів» — тополі й сосни; тварин, яких вони опікають. І вся ця прекрасна природа оповита спокоєм і тишею, навіть рухи тварин — кіз і корів — неквапливі, вони спокійно насолоджуються запашною зеленою травою. Лоно природи наче запрошує до кохання німф і богів. Про дві такі любовні історії розповідають Дамон і Алфесібей (VIII).

Окремі еклоги Верґілія не несуть у собі навіть натяку на сучасні події — ту гостру боротьбу, що з новою силою спалахнула в Італії. Вони й справді — суто буколічні. У всіх еклогах часто згадуються міфологічні сюжети, вони рясніють іменами героїв і олімпійських богів — Афіни, Паріса, Одіссея (або Улісса), Галатеї, Юпітера, Діани, Феба (Аполлона), Фетіди, Ахілла, Орфея та ін. Разом зі своїми героями поет насолоджується розкішними краєвидами переважно сицилійської природи і ніби забуває про не зовсім приємні події навколишнього світу. Проте це враження виявляється оманливим. У деяких еклогах буколічна тема сповнюється алегоріями і недвозначними натяками на далеко не мирну й тиху сучасність. Уже в еклозі І у драматичний діалог пастухів Тітіра та Мелібея владно вриваються відгуки громадянської війни, що руйнує господарства, виганяє злидарів з їхніх осель і примушує шукати долі в чужих країнах.

Мелібеєвим ремствуванням протистоїть щирий оптимізм його молодого друга Тітіра. У розказаному ним епізоді про повернення будинку та майна звучать автобіографічні мотиви. В 41 р. за наказом Октавіана маєтки і земельні ділянки патриціїв у провінціях відбиралися на користь ветеранів армії. Випадково було конфісковане і господарство батька поета. Верґілій тоді звернувся до якогось впливового вельможі з оточення Октавіана і з його допомогою повернув батьківський спадок.

Сучасність нагадує про себе і в еклозі III, у якій поет доброзичливо відгукується про твори свого друга та наставника Асінія Полліона і картає поетів-нездар Бавія і Мевія. Еклогу X Верґілій присвячує своєму другові Корнелію Галлу. з яким сталося нещастя — «в табір жахливий в снігах з іншим втекла Лікорида» (23) — і який страждає серед чудової, але байдужої до його любовних мук природи.

Про знамениту еклогу IV написані величезні стоси аналітичної літератури. Присвячена вона Асінію Полліону. З самого початку поет попереджає, що береться за «найважливіші пісні», у яких розповість про неминуче повернення «низки щасливих віків на землі». Ця блаженна епоха почнеться після народження в патриціанській родині незвичайної дитини, котра віщуватиме прихід нового «золотого віку», стане володарем світу і принесе на землю мир та злагоду для всіх людей, процвітання всього суспільства:

Ти лише, чиста Діано, злелій нам

дитину ту дивну:

З нею залізна доба переходить,

спадає в непам’ять,

Вік настає золотий! Непорочна,

твій Феб уже з нами!

В консулування твоє, Полліоне,

це станеться чудо,

Місяці дивні, щасливі літа розпочнуться

від тебе:

Щезнуть останні сліди диких чварів

і братньої крові,

Від ненастанних тривог земля відпочине

стражденна.

Хлопчику любий! Надійдуть часи,

і побачиш ти небо,

Світлих героїв побачиш і сам засіяєш

в їх колі,

Правлячи світом усім, втихомиреним

зброєю батька.

(Пер. М. Зерова, 8-17)

Після смерті Верґілія ця еклога спричинила численні тлумачення. Одні вчені вбачали в ній пророцтво про фізичне народження якоїсь дитини (у когось з оточення Октавіана чи в нього самого?), що дало привід сину Полліона Асінію Галлу «присвоїти» віщування собі. Інші вважають що пророчі слова поета стосуються міфологічного народження дитини-божества, яка повністю оновить світ, тож її реальних батьків існувати не могло. Дехто тлумачив слова поета як натяк на пізніший прихід Октавіана до імператорської влади. Християнські ж учені взагалі проголосили, що Верґілій з геніальною проникливістю зістав народження Ісуса Христа. Самого Верґілія вони назвали «християнином до Христа», епоху Середньовіччя він був найшанованішим серед усіх античних письменників. Невипадково Данте Аліг’єрі ще на початку XIV ст. у «Божественній комедії» зробив Верґіліеву алегорією людського розуму, своїм учителем і провідником через усі кола пекла та сходини чистилища. Поема «Буколіки» визначила подальший шлях поета і виявила ті риси його художнього дару, що повністю розкрилися у двох наступних поемах. Закоханий у красу рідної природи, ніжний, задушевний і реалістичний у її численних описах, він водночас наївно ідеалізує сільське господарство. Природа сповнена для Верґілія непізнаних людиною таємниць і рідко перетворюється на просто красиве тло. У його поетичних рядках багато символів, алегорій. Усі свої надії поет покладає на землю — єдине, що може забезпечити добробут і процвітання людей. «Буколіки» започаткували новий стиль римської літератури: вона стала мелодійнішою, а поетичний рядок — стрункішим. Як Ціцерон у прозі, Верґілій став новатором у поезії.

«Георгіки». Назва поеми походить від грецького слова «georgikos», тобто «землеробський», отже, «Ґеорґіки» — «Поема про землеробство» 1188 рядків). Приводом для її написання було крайнє зубожіння римського села, зруйнованого багаторічними громадянськими війнами. Верґілій болісно переживав ці драматичні події, розуміючи їхні тяжкі наслідки для всього італійського населення. Поставала нагальна потреба відновити сільське господарство — основу економіки країни.

Безпосереднім натхненником поеми був Меценат, до якого Верґілій неодноразово звертається у поемі зі словами вдячності та прославляє його разом з Октавіаном. Поема містить чотири книги, присвячені, відповідно, рільництву, садівництву, скотарству та бджільництву. У першій книзі після звернення до Меценаті поет радить селянинові передусім добре оглянути свої угіддя й обрати, відповідно до ґрунту і місця розташування, ділянки для ланів, виноградників, садів та пасовиськ. Він дає поради стосовно вибору ґрунту для сівби злаків, його угноення та навіть порядку сівозмін:

Так засіваючи поле, даєш ти йому

відпочинок.

Не підведе і тоді, коли рік залишиш

без оранки,

Корисно ще для землі підпалити

вже скошену ниву.

(Тут і далі переклад Н. Пащенко, І, 82-84)

Значну увагу поет приділяє підготовці «суворих знарядь» праці, без яких неможливо ні засіяти, ні виростити гарний урожай, дає практичні поради. Так, він уважає за необхідне заздалегідь виготовити «сошник могутнього гнутого плуга», вирівняти й руками перебрати, а потім змішати з глиною землю на току, протруїти і підготувати до сівби зерно в клунях, визначити черговість робіт тощо. Багато порад Верґілій подає стосовно жнив, визначає терміни, прикмети погоди тощо. Першу книгу поет закінчує розповіддю про загибель Цезаря, що її віщували і сонце, і птахи.

Друга книга починається зверненням-подякою до Вакха й обіцянкою

...оспівати дерева,

Дикі ліси і оливи плоди, що неспішно зростає.

(II, 2-3)

Автор малює картину незайманої природи, передусім звертаючи увагу на кущі й дерева, що з’являються без втручання людини, милується ними. Але особливо Верґілія цікавлять культурні сорти плодових дерев, на яких він докладно й зупиняється, розповідаючи про їх щеплення, підвищення плодоносності та вирощування. Зі знанням справи Верґілій знайомить читача з різними сортами винограду, але врешті робить висновок, що то даремна справа — адже для цього «не вистачить цифр». Багато місця Верґілій приділяє питанню вибору ґрунту для тієї чи іншої культури й подальшого його угноєння.

Зупиняється автор і на проблемі часу, що його потрібно витрачати для догляду за різними культурами. Якщо за виноградниками необхідний ретельний догляд, то оливам «обробка зовсім не потрібна», лише час від часу слід під ними просапувати землю. Цю книгу Верґілій закінчує ідилічною картиною приходу давно бажаного спочинку землеробів.

Висновок автора очевидний: праця землеробів — запорука добробуту й могутності Риму.

З самого початку третьої книги — «Про скотарство» — поет обіцяє розповісти про коней і волів. Він особливо полюбляє породистих коней і створює чудовий образ однієї з таких тварин, кожна частина тіла якої — сама досконалість природи. Після низки цікавих спостережень і порад Верґілій звертає увагу на різні хвороби, що підстерігають коней, їхнє лікування, прийоми відбору для повсякденної праці, а також «для війни і життя бойового». З подібними ж подробицями автор розповідає і про корів та нагляд за ними, про кіз та овець тощо. Вражає своєю красою і тонкістю спостережень розповідь про здичавілого бика, вигнаного суперником з череди, який ховається в темних хащах і стає небезпечним для людей та інших тварин. Щасливому існуванню тварин в Італії поет протиставляє їхнє драматичне становище в «гіперборейських», тобто північних, краях, де під час морозів замерзають численні отари та гурти худоби. Драматично звучить розповідь Верґілія про пошесті, що часом знищують величезну кількість свійських тварин і диких звірів. Слід зауважити, що свідчення поета про гіперборейців спираються на далекі від істини й непевні дані, тому ці люди зображені як примітивні дикуни, «злобні, прикриті лиш шкірами з шерстю звірячою».

Остання, четверта книга «Про бджільництво» присвячена «дару богів» — «меду небесному». Верґілій розповідає про життя бджіл, виявляючи надзвичайну спостережливість, дає слушні рекомендації щодо утримання й захисту цих корисних комах.

Четверта книга й поема в цілому завершується спогадами поета про те, як він «співав про догляд за землею, отарами і деревами», надихуваний доброзичливою атмосферою Партенопеї. А Цезар у цей час відповідно до доброї волі народів установлював, «як переможець, закони для них, на шляху до Олімпу». Верґілій присягається, що ніколи не гнався за славою, а пастуші пісні для нього — то солодка розвага, подібна до тієї, що їй віддавався Тітір «під буком гіллястим».

Поема «Ґеорґіки» дає досить чітке уявлення як про світогляд Верґілія, так і про його улюблені художні прийоми. Створюючи її, поет навряд чи ставив перед собою мету написати посібник із сільського господарства, адже в Римі вже існували відповідні наукові твори. Всі вони були ретельно вивчені Верґіліем і використані під час праці над поемою. Завдання її полягало в іншому. По-перше, поет прагнув перевершити Гесіода, створивши значно сучаснішу та досконалішу поему. По-друге, найважливішим у своєму творі поет уважав не можливості його практичного використання, а ті моральні висновки, що містяться в ньому. Провідним з-поміж них був висновок, що сільська фізична праця виховує в людині високі внутрішні позитивні якості. Верґілій переконаний, що праця на лоні незайманої природи з її неповторними краєвидами та прихованими таємницями, часто незрозумілими звичайній непосвяченій людині, викликають у ній глибоку пошану, здатність цілком розчинитися в природі, забути життєві негаразди, а надто міську метушню з її самолюбними амбіціями та політичними сутичками.

У «Ґеорґіках» Верґілій виявив себе великим майстром зображення найрізноманітніших картин природи. Він щиро милується нею, особливо приходом буйної весни з її дарами і пробудженням життя. Описи природи сповнені задушевністю, радістю, а інколи драматичними роздумами. Значну роль у поемі відіграють міфологічні образи й окремі міфологічні сюжети (як-от розповідь у четвертій книзі про Арістея, Орфея та Еврідіку).

«Енеїда». З самого початку автор поділив поему на 12 книг (9896 рядків), кожна з яких мала бути закінченим цілим. Писав Верґілій цей твір досить своєрідно. Спершу докладний зміст кожної книги з усіма подробицями був написаний прозою, після чого поет почав її «перекладати» поетичною мовою. Залежно від настрою, автор брався то за одну, то за іншу книгу. Робота просувалася повільно й лише в 19 р. до н. е. в основному була закінчена.

Поема починається з прославлення Енея, засновника майбутньої могутньої держави:

Ратні боріння й героя вславляю,

що перший із Трої,

Долею гнаний, прибув до Італії,

в землі лавінські.

Довго всевишня по суші і морю

ним кидала сила,

Бо невблаганна у гніві Юнона

була безпощадна.

Досить натерпівся він у війні,

поки місто поставив,

Переселивши у Лацій богів,

звідки рід був латинський,

Родоначальники Альби й мури

походили Рима.

(Тут і далі пер. М. Білика. 1-7)

Флот Енея відпливає від Сицилії, прямуючи до берегів Італії, де, за велінням богів, він має поновити Трою. Його переслідує підступна богиня Юнона, вона викликає страшну бурю, що відкидає кораблі до самої Лівії. Лише втручання Юпітера припиняє шторм, він сам передбачив, що герою належить звершити великі справи:

Він то вестиме в Італії війни великі,

народи

Буйні розгромить, закони мужам дасть

і мури поставить...

(І, 263-264)

Енея зустрічає цариця Карфагена Дідона і запрошує його з товаришами на бенкет (І). Еней розповідає про свої семирічні мандри, починаючи від хитрощів із троянським конем і попередження Лаокоона про загибель Трої, про знищення міста ахеями й аж до прибуття на острів Сицилія. Тінь Гектора порадила йому залишити місто і шукати землю для заснування нової Трої.

Зі старим батьком Анхісом на плечах, у супроводі дружини Креуси й сина Асканія, прихопивши богів домівки — пенатів, Еней утікає з міста (II). Він будує флот із 20 кораблів і забирає усіх уцілілих троянців.

Починається довга подорож, сповнена небезпек і пригод. Судна троянців пропливають повз різні острови, зокрема Крит, Парос, Кіклади, Строфади, де оселилися огидні гарпії, і дістаються епірського міста Бутрот, царем якого став син троянського володаря Гелен з Андромахою. Він докладно розповідає Енею про дальший шлях до земель його пращура Дардана — далекої Італії. Герой продовжує плавання й, обминувши територію кіклопів, прибуває до Сицилії, де раптом помирає старий Анхіс (III). У цей час Юнона підступно радить Венері з’єднати коханням Дідону та Енея, і та довірливо погоджується. Забувши про свій високий обов’язок перед богами, Еней цілий рік насолоджується коханням. Та розгніваний Юпітер нагадує герою, що з богами не жартують. Меркурій загрожує Енеєві близькою карою. Наляканий герой починає готуватися до відплиття. Ображеній Дідоні він доводить — «не по своїй-бо я волі в Італію їду». Вважаючи себе обманутою і зрадженою, цариця наказує розпалити величезне вогнище. Дізнавшися вранці про таємне відплиття Енея, вона проклинає невірного коханця і пророкує йому вічну ворожнечу між Карфагеном і містом, яке заснують його нащадки. Згодом вона йде на вогнище й заколює себе мечем, подарованим Енеєм. Долю Дідони гірко оплакує її сестра Анна (IV). Кораблі прибувають до Сицилії на річницю смерті Анхіса. Після вшанування його пам’яті влаштовуються традиційні ігри. У цей же час Юнона посилає Іріду підбурити троянських жінок, яких Еней узяв із собою. Виступаючи проти дальшої подорожі, вони спалюють кілька кораблів. За порадою тіні Анхіса герой залишає жінок у новозбудованому місті, а сам продовжує свій шлях (V). Кораблі його прибувають до міста Куми (за легендою, поруч із ним був розташований вхід у підземне царство Плутона). Разом і віщункою Сивілою Еней спускається в його темні, похмурі глибини. Вони переправляються через пекельні ріки, проходять повз «поля смутку», де герой бачить Федру, Дідону, Пасіфаю, «ниви героїв», чорний Тартар з ув’язненими в ньому велетнями, страшні муки грішників:

Тут були ті, які, живши,

братів ненавиділи, били

Рідних батьків а чи нищили

свого клієнта обманом.

Ті, що знайшовши скарби,

їх для себе тримали, а рідним

Не відступали нічого (таких тут

громада найбільша);

І в перелюбстві убиті, й хто

в військо пішов нечестиве,

Й хто не боявсь владарів своїх зрадить...

Той батьківщину запродав свою,

їй поставив тирана,

Куплений грішми, він ті встановляв,

а ті зносив закони;

Інший — ложе дочки осквернив

забороненим шлюбом.

Всі на жахливі зважались гріхи

й успівали у звазі.

(VI, 608-613, 621-624)

Урешті мандрівники досягають блаженних Елисейських полів, «краю радощів». Їх зустрічає Анхіс, який показує синові всіх його потемків. Серед них вирізняються Ромул, котрий заснує «славетний Рим», і особливо Цезар і Август, «син божества», який принесе на землю нову еру. Свою оповідь Анхіс закінчує настановами Енею (VI).

Троянський герой прибуває до царя Латина з пропозицією миру й дружби, яку той радо вітає і пропонує Енеєві руку дочки Лавінії. Але нещасний випадок призводить до сутички між латинами і троянцями. Ватажок племені рутулів Турн, жених Лавінії, готується до війни і збирає до себе дружні племена («перелік військ», VII). Еней пропонує аркадському цареві Евандру, який заснував державу в Італії, створити дружній союз, і той охоче погоджується. Його син Паллант стає другом Енея (VIII). А Турн тим часом починає бойові дії і нападає на троянські кораблі, бажаючи їх спалити. Це суперечить волі богів, і судна перетворюються на німф, які рятуються у водних глибинах. Молоді троянські герої Ніс та Евріал пропонують Асканію попередити батька про напад рутулів і беруть це важке завдання на себе. Пробиваючись через ворожий стан, вони вчиняють страшну різанину серед сплячих рутульських вояків, але й самі гинуть. Ворогам щастить частково засипати оборонний вал і підпалити табір троянців, у якому багато лиха наробив і могутній Турн. Але врешті він змушений рятуватися в річці (IX).

Рада богів на Олімпі закінчується вироком Юпітера — «жне кожен хай те, що посіяв, лихо чи щастя» (777—112). Еней приходить на допомогу занепалим духом троянцям. Відзначається своїми подвигами юний Паллант, але він гине від руки Турна. Розлючений Еней, шукаючи вбивцю друга, всюди сіє смерть: гинуть і велетень Мезенцій, і його син. Самого Турна рятує його сестра-німфа (X). Після бою троянці ховають загиблих товаришів, а тіло Палланта відправляють батькові. Еней з військом прямує до Латина, в стані якого панує розбрат. Турн вимагає продовження війни і наказує місту готуватися до неї, його підтримує Камілла, ватажок доблесних вольсків. Підходять війська Енея, в бою Камілла гине від руки соратника Енея Аррунта (XI). Щоб уникнути кровопролитної війни, Еней і Турн готуються до двобою, але Юноні перебіг подій видається небажаним, вона перешкоджає перемир’ю. Починається бій, у якому Енея поранено. Але герой швидко одужує завдяки втручанню матері, довго шукає Турна і врешті перемагає рутула. Той благає Енея зглянутися на нього, і Еней уже вирішує залишити життя ворогу, але раптом бачить на ньому «ремінь злощасний» друга Палланта. Лють знову спалахує в його грудях, і Еней завдає Турнові смертельного удару (XII).

Римські мотиви. Сюжет «Енеїди» задуманий як суто римський, такий, що міг зацікавити римлян. Працюючи над поемою, Верґілій поставив перед собою кілька важливих, на його думку, завдань. Видатний учений-класицист В.І. Модестов, який довгий час викладав у Київському університеті Св. Володимира, писав, що Верґілій створив «Енеїду» цікавою для своїх сучасників завдяки уведенню в неї епізодів з різними пророцтвами. Вони допомагали поетові зробити зі своєї поеми «повну історію римського народу», в якій не випущено жодної важливої особи, жодної епохи. Верґілій справді використав для своєї мети численні легенди та міфи, оракули й пророцтва, поєднавши їх із сучасністю. Історія і міфологія у нього часто настільки зливаються, що їх важко розрізнити. У кожній книзі «Енеїди» можна знайти безліч фактів, подій та навіть натяків, зіставлень, пов’язаних з різними епізодами римської історії. Все це надавало поемі виразно політичного звучання.

Одне з головних своїх завдань поет убачав у звеличенні як особи самого Августа, так і створеної ним Римської імперії. Вже з самого початку блискуче майбутнє Енеєвих нащадків пророкує сам Юпітер:

...З гожого племені Трої

Цезар народиться; дасть океан він

межею державі,

Славі дасть межами зорі; він сам,

по Іулі великім,

Юлій ім’я успадкує. Колись його

в щасті на небі

Будеш приймати з трофеями Сходу.

Обіти складати

Будуть йому. І жорстокі віки

злагідніють, скінчаться Війни...

(І, 286-292)

Наприкінці поеми Верґілій розповідає про раду богів, на якій Юнона врешті змирюється з долею Енея, побоюючися гніву Юпітера.

Пізніші події римської історії були зумовлені, за Верґіліем, міфологічними причинами. Він дотримується легенди, що виникла в Елладі, а з III ст. до н. є. вже стала офіційною у творах Еннія та Невія, історика Тіта Лівія, Катона Старшого та ін. Величезний міфологічний матеріат був необхідний Верґілію для обґрунтування майбутньої могутності Риму. Найяскравіше це виявилося у пророцтвах Анхіса в Елісії. Перед Енеєм проходять його майбутні нащадки, перелік яких закінчується блискучою плеядою Юліїв — Цезаря й Августа, котрі створять сильну й щасливу державу. Велич Риму, славу Августу пророкують богиня Венера, оракул Феба, пенати. В усіх випадках образ Августа перетворюється у символ ідеального римського громадянина й навіть цілого народу. Встановлення ж імперії в очах Верґілія стає логічним завершенням римської історії.

Грандіозна історія Риму постає у Верґілієвому описі щита Ахілла. Вирізьблені на ньому малюнки увібрали майже всі легенди й історичні події, пов’язані з розвитком Римської держави. Міфологізовані епізоди з матір’ю-вовчицею і вигодованими нею Ремом і Ромулом, викрадення сабінянок, покарання зрадника Метта Фуфетія змінюються вже напівісторичними фактами про напад галлів на Рим із згадкою про гусей, які його врятували, а також безсумнівно історичними — про вигнаного Катіліну, творця мудрих законів Катона, про переможні війни Цезаря й Августа тощо.

Верґілій був палким прихильником ідеї божественного походження Августа та всього роду Юліїв, що вже стала традиційною серед нобілітету. Поет виходив з того, що Еней був сином Венери. Від сина Енея Асканія, або Іула, пішло багато поколінь нащадків, засновників Риму, перших римських царів. Найблискучішими серед них поет уважав Цезаря й Августа. Не випадково на початку поеми Юпітер, розгортаючи перед Венерою величне майбутнє цих поколінь, підкреслює ту величезну роль, яку вони відіграють у створенні всесвітньої держави. Ім’я Іула легко було перетворити на Юла і штучно поширити його на весь рід Юліїв.

Перед поетом постало ще одне складне завдання — потрібно було якось виправдати поразку і втечу троянців, майбутніх римлян-завойовників. Тому Верґілій тенденційно тлумачить легенду про падіння Трої, виставляючи троянців у якомога вигіднішому світлі. З його розповіді читач переконується, що троянці ні в чому не поступалися данайцям і 10 років відважно боронили своє місто. Але вони були надто чесні, довірливі та наївні. Ці їхні шляхетні якості натрапили на підступність і прямий обман еллінів, які лише так, нечесно, і змогли перемогти.

Верґілій палко любив свою батьківщину, і його щире патріотичне почуття яскраво відобразилося в «Енеїді». Ще до прибуття Енея до Італії пенати у віщуванні згадують про країну, «родючістю славну», оракул Феба пророкує Енею прибуття до землі, що «до лона пригорне». Сам Еней говорить Дідоні про свій обов’язок досягти «великої Італії», «рідної вітчизни».

Свої патріотичні почуття Верґілій висловлює в любовно зробленому переліку італійських племен, що прийшли на допомогу Енею та Турну, в чудових картинах екзотичної природи, якою він без перестану милується, тонко розуміє і знаходить для неї прекрасні ліричні слова.

Розповідаючи про різні племена — тібуртів, еквів, сабінів, латинів, осків, рутулів, сакранів, вольсків, етрусків та ін., автор ставиться до них без вузькоплемінної обмеженості, для нього всі зони — складники майбутньої римської спільноти, єдиної римської нації. Усі вожді чи представники цих племен наділені лише позитивними рисами. Говорячи про вождів, Верґілій незмінно підкреслює їхнє знатне походження, кількість приведених військ. Отже, Верґілія слушно вважають засновником національного епосу, що згодом став зразком для багатьох європейських поетів нових часів.

Патріотичне почуття було одним із джерел і натхнення поета й виразилося у непохитній вірі в історичне призначення римлян, яким судилося володіти іншими державами. Верґілій глибоко шанував еллінську культуру, але протиставляв і культуру римську, підкреслюючи її вищий і доскoнaлiший характер. Від інших античних письменників Верґілія відрізняла глибока людяність, а його мудрі й гуманістичні думки часто випереджали епоху й ріднили з поетами прийдешніх часів.

Протягом останніх 10 років життя світогляд поета, зокрема, його політичні переконання, дещо змінилися. З роками прийшло мудре розуміння, що навіть обожнюваному ним Августу інколи бракувало гуманного ставлення до простої людини. Поет стає критичнішим до можновладців, радить римським правителям і в людяніше поводитися зі своїми співвітчизниками, яких у минулому періодично переслідували гоніння і проскрипції.

Вже стало традицією називати «Іліаду» «енциклопедією давнини». Проте навряд чи є підстави давати подібне визначення творінню Верґілія, надто пов’язаному з ідеологією епохи принципату:

Запам’ятай, римлянине! Ти владно

вестимеш народи.

Будуть мистецтва твої встановляти

умови для миру,

Милувать, хто підкоривсь, і мечем

підкорять гордовитих.

(VI, 351-353)

Підсумовуючи сказане, «Енеїду» можна означити як епічну героїко-політичну поему.

Як і його римські попередники, автори епічних поем, Верґілій зберігає двоплановість, що необхідна була йому для обґрунтування втручання богів у справи людей. Але герої могли діяти і самостійно, відповідно до своїх потреб і бажань. Верґілій відкидає всі негативні риси, що характеризували богів у Гомера, і робить їх майже ідеальними, якщо не зважати на надмірну жорстокість Юнони (але й за міфом вона мала бути саме такою). Отже, шануючи богів, автор ніколи не ставив їх у комічне становище. Вони можуть конкурувати між собою, як це роблять Юнона й Венера, але ніколи не опускаються до бійки чи навіть непристойних суперечок. Для Верґілія боги залишаються богами, вищими силами, перед якими смертні повинні лише схилятися і виконувати їхню волю. З огляду на час створення поеми, політичну позицію самого автора, який в усьому намагався підтримати офіційну політику Августа, іншими ці боги й бути не могли. Слід зважити й на те, що сам Верґілій, людина надзвичайної скромності та порядності, провінціал у звичаях і манерах, з обуренням дивився на розбещеність і аморалізм римлян. У загальному падінні моралі він убачав пряме приниження величі Римської держави, за яку надзвичайно вболівав. Підтримуючи заходи принцепса, спрямовані на відновлення забутих свят і культів богів, піднесення релігійних почуттів народу, Верґілій уважав за необхідне і богів показати величними та справедливими.

Глибока психологізація персонажів поеми Верґілія зробила найголовніших із них життєвими і реалістичними. Підкорені невблаганній долі, від якої неможливо втекти, вони все ж виявляють бурхливі та нестримні пристрасті, які штовхають їх на несподівані й не завжди передбачувані вчинки. Так, Еней, покохавши Дідону і забувши про свій обов’язок, волів би назавжди лишитися з нею, але цьому перешкоджає воля Юпітера. Завдяки сильним почуттям і діям герої, наділені яскравими й неповторними рисами, справляють незабутнє враження і запам’ятовуються.

Тонким психологом виявив себе Верґілій у зображенні різних почуттів героїв — страждання, невтішного горя, ревнощів, співчуття, відчаю, бойового запалу тощо. Тут простежується безсумнівний вплив ліриків-александрійців і поетів-неотериків, які першими намагалися розібратися в людських переживаннях і розкривали їх у ліричних творах.

Головний герой поеми — Еней — сконцентрував у собі всі доблесті епохи, як їх розумів Верґілій, — побожність, високу мораль, милосердя, сміливість, розсудливість, розвинене почуття обов’язку й честі. Вже майже на самому початку поеми подається його привабливий портрет:

Став тут Еней, засіяв серед ясності сонця,

на бога Вродою й постаттю схожий;

бо синові мати подбала

Кучері буйні та юності блиск

дарувати пурпурний,

Радість в очах і вогонь запалила.

Так кості слоновій

Руки митця ще краси додають

або золотом жовтим

Срібло чи мармур пароський

оздоблюють.

(І, 588-593)

У всіх складних ситуаціях Еней незмінно звертається за допомогою до богів, приносить їм щедрі жертви, уважно вислуховує віщунів та оракулів. Автор показує його глибоко благочестивою людиною, до нього подібні й усі троянці. Вони стають своєрідним еталоном для своїх сучасників.

Уся поема написана в піднесено-урочистому тоні, сповнена пафосом і патетикою, що великою мірою зумовлені надзвичайною драматичністю зображуваних подій і водночас свідчать про певну екзальтованість автора.

Зацікавленість усім, що відбувається в поемі, примушує його інколи самому ставати учасником-коментатором, жваво реагувати на вчинки героїв або історії, які розгортаються навколо них. Верґілій заглиблюється в їхні бурхливі почуття із пристрасним інтересом тонкого психолога. Поет не просто розповідає про героїчні дії або негідну поведінку персонажів — він їх радісно схвалює чи гнівно засуджує, звертається до них з докорами, подає репліки, щиро співчуває, благає богів допомогти.

Подібні «втручання-репліки» автора в зображенні події, по-перше, надають поемі своєрідності, по-друге, створюють відчуття постійної присутності поета і визначають його ставлення до зображуваного.

Верґілій переконаний, що головний обов’язок поета — служити справедливості й правді, бути корисним людині, підтримати й звеличити її. Подібна активна позиція художника була зовсім новою рисою для римського епосу, за традицією суворого, стриманого й досить байдужого до людських почуттів, вона визначила й усі інші особливості поеми, підкоривши їх єдиному завданню — звеличенню Риму.

Орієнтація на грецьку літературу усталилася серед римських письменників. Верґілій, який задумав створити найзначніший у римській літературі епос і, таким чином, стати «римським Гомером», чудово знав його твори. Щоправда, важливі джерела для поеми становили ще грецькі кіклічні поеми, твори Аполлонія Родоського, а також епос співвітчизників Верґілія — Еннія та Невія. Але найбільше запозичень усе ж було зроблено з творів Гомера. Вже сама композиція виявила бажання Верґілія синтезувати в єдине ціле обидві Гомерові поеми, тому перша половина «Енеїди» багато в чому повторює події «Одіссеї», друга — «Іліади».

Верґілій намагався уникати тих із художніх засобів Гомера, які б здалися сучасникам надто архаїчними. Тому в «Енеїді» відсутні прості порівняння, повтори й типові місця, пов’язані з усною декламацією, хронологічна несумісність. Пристрасна оповідь поета відкидала саму ідею неквапливої, з численними відступами й деталями розповіді — так званого епічного роздолля. Відпала необхідність і в штампах-попередженнях, що відділяли авторську мову від прямої мови героїв.

Ті ж художні засоби Гомера, що їх поет використовує, — двоплановість, індивідуалізація героїв, поширені порівняння, протиставлення, описи природи тощо — значно поглиблюються і вдосконалюються. Але головне, що в цьому плані відрізняє поему Верґілія від Гомерових творінь, — це перші й досить плідні спроби проникнути у внутрішній світ епічних героїв, прагнення розкрити найтонші поривання їхньої душі.

Як відомо, гекзаметр здавна був у римській літературі розміром епічних творів. Використовує його і Верґілій, але вносить у класичний розмір багато нового й доводить до досконалості. Його гекзаметр надзвичайно гнучкий і співучий, сповнений різноманітних поетичних прийомів, алітерацій, які відображають зміст зображуваного. Досконалість гекзаметра Верґілія дала поетові змогу розкривати найтонші людські почуття. Майстерно підібрані слова з відповідними приголосними відтворюють характерні звуки — гомін, дзюрчання джерельця, свист вітру, гуркотіння від завантажування кораблів тощо. Повільність ритму досягалася введенням спондеїв, прискорення — дактилів. Скажімо, дактилями підкреслювався швидкий темп праці кіклопів у кузні Вулкана, а їхні повільні удари важкими молотами — спондеями. На жаль, при перекладі значна частина цих звукових особливостей, властивих гекзаметру, втрачається.

Величезними достоїнствами поеми є досконалість форми і майстерне, тонке використання класичної латинської мови, доступність оповіді, висока гармонійність вірша. Російський поет В. Брюсов майже все життя присвятив перекладові «Енеїди», хоч і не досяг у цій справі особливих успіхів (М. Рильський у доповіді про перекладацьке мистецтво сказав, що переклад Брюсова для сучасного читача «лишився книгою за сімома печатками»). Але Брюсов глибше, ніж будь-хто інший, збагнув таємницю майстерності античного поета: «Верґілій мав виняткове уміння писати звуками; він невичерпний у своїх звуконаслідуваннях, його вірш то ніжно мелодійний, то суворий і вимогливий, рухаються то стрімко, то повільно, і дзюрчить, наче вода. Велику увагу він звертає на алітерації, що збільшують виразність і образність мови. Справжнім поетом Верґілій постає у виражальних засобах: у нього немає прозаїзмів, він усе перетворює в образи, кожна думка оживлена якимось внутрішнім порівнянням...».

Переоцінити вплив Верґілія на подальший розвиток культури важко. Вже за життя він став класиком, його твори входили до шкільних хрестоматій і підручників, по них навіть ворожили, його цитували, численні його афоризми вважалися зразками мудрості, його визнавали як видатного вченого — історика Греції та Риму, знавця сільського господарства, філософії та астрономії, риторики та словесності. Відразу після смерті твори поета почали коментувати, вивчати його творчу спадщину.

Слава Верґілія вийшла за межі рідної країни й поширилася в епоху Середньовіччя, у народі його ім’я було оповите легендами, сам він уважався чаклуном і чорнокнижником. Верґілія шанували в християнському світі. Відомо, що доля Дідони зворушила багатьох діячів церкви, над нею плакав навіть Св. Августин. Данте проголосив Верґілія великим мислителем і своїм вчителем та вихователем.

Верґілій вплинув на багатьох представників доби Відродження, зокрема на Фр. Петрарку, Л. Аріосто, Т. Тассо. Ним захоплювалися поети Плеяди, зокрема П. Ронсар, а також Н. Буало, Ж. Расін. Вольтер використав форму «Енеїди» для свого національного епосу «Генріада».

З XVII ст. «Енеїда» стала об’єктом численних пародіювань. Італієць Д.-Б. Лаллі, француз П. Скаррон, іспанець Г. де ла Рігера, німець Й.Г. Шмідт, австрієць А. Блюмауер пародіювали героїв Верґілія у своїх комічно-бурлескних поемах і травестіях, наблизивши класичний твір до своїх сучасників. Травестійні поеми росіян М. Осилова, О. Котельницького продовжили цю традицію. Неперевершеною вершиною таких пародій стала «Енеїда» І. Котляревського. Останніми з’явилися невелика пародійна поема білоруського письменника В. Ровінського, пізніше — польського письменника Ф. Хотомського, а завершила ці спроби поема І. Бойчевського.

В Україні «Енеїду» почали перекладати з другої половини XIX ст. Спочатку з’явилися переклади окремих уривків пісень поеми, що їх здійснили Г. Бондаренко, С. Руданський, кілька книг переклав І. Стешенко. Повний, але так і не виданий (і десь загублений) переклад поеми зробив видатний український перекладач і літературознавець М. Зеров. Багато років над повним перекладом працював М. Білик і завершив його вже в повоєнний період, поему було видано лише 1972 р.


В. Пащенко, Н. Пащенко



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.