ВІЙОН, Франсуа - Біографія, життя і творчість письменника

ВІЙОН, Франсуа - Біографія, життя і творчість письменника

(1431 або 1432 - бл. 1463)

ВІЙОН, Франсуа - творчість письменника

ВІЙОН, Франсуа (Villon, Francois — 1431 або 1432, Париж — бл. 1463) — фран-цузький поет.

Достовірних фактів з життя Війона відомо мало. Дата народження поета відновлюється лише за авторським згадуванням у віршах, а замість року смерті багато хто з дослідників зазвичай ставить риску. Син бідної вдови, Війон, напевно, виховувався в домі дядька-священика, від якого успадкував прізвище і чию турботу згадував із незмінною вдячністю. У дванадцять років він уже був студентом підготовчого факультету Паризького університету. Такий ранній початок студентського життя не повинен дивувати. У середньовічної людини були інші виміри часу, аніж наші. Франсуа Війону було відміряні лише близько тридцяти років.

Час був бурхливим. Коли Війон народився, щойно закінчилася Столітня війна між Англією і Францією, а саме в той рік, коли він з’явився на світ, була спалена на вогнищі народна героїня Жанна Д’Арк, яку Війон згодом в одній з найкращих своїх балад назве «доброю лютеранкою». Наслідки війни країна відчувала довго. Увійшли вони і в поезію Війона — картинами руйнації, бродяжництва, насилля. Війон розумів, що Середньовіччя закінчується, що неминучі нові, ренесансні часи, і передчував їхнє наближення.

Поезія Війона вся пронизана відчуттям нестабільності і невлаштованості буття. На розломі часів і його власне життя є ланцюгом злетів і падінь. Про факти цього життя говорить перш за все судова хроніка. Бакалавр, а потім і магістр мистецтв, Війон, котрий після закінчення університету заробляв на прожиття ненадійним заробітком переписувача паперів — клерка, потрапив у 1455 р. в погану історію. Захищаючись від священика Сермуаза, який напав на нього, він у сутичці вбив його і змушений був утекти з Парижа. Ця бійка через жінку, мабуть, відіграла в житті Війона фатальну роль. Але можна припустити й інше — до біди поета призвів його характер, запальний, хисткий, вразливий. Таке трактування особистості Війона широко побутує на його батьківщині. Багато хто з дослідників саме з Війона відкривають ряд т. зв. «проклятих поетів». Особисто Війон часто й самокритично висловлювався про вроджену слабкість характеру. Але не забував при цьому й про владу обставин. Голод і бездомність після втечі з рідного міста штовхнули його в оточення волоцюг — злодіїв-кокійарів. Проте після того як Сермуаз, помираючи, визнав винуватцем бійки тільки себе, виправданий судом Війон виявився співучасником вже навмисного злочину. Разом з двома спільниками він вчинив крадіжку зі зломом — нічне пограбування Наваррського колежу — і знову покинув Париж.

У ніч грабунку він написав свій перший знаменитий твір — «Ле» («Lais», із фр. «laisser» — «покидати»), відомий як «Малий заповіт» («Petit testament»), серію прощальних віршів з огляду на тривалу розлуку з близькими та рідними. Через декілька місяців, у 1457 p., Війон з’явився на короткий час при дворі Карла Орлеанського, де взяв участь у поетичному змаганні, влаштованому герцогом, також поетом. Для альбому балад під назвою «У спразі гину біля водограю» він написав «Баладу поетичного змагання в Блуа». Звертався й до інших титулованих осіб — найбільше за допомогою, яка приходила нечасто. Для нього своїм залишався світ кокійарів, злодійський жаргон яких він засвоїв настільки, що ним писав і вірші. Деякі рядки з цих балад зостаються й донині нерозшифрованими. З 1460 р. Війон то очікував суду, то перебував у тюрмах особливо суворого режиму. Тоді створив свій найзначніший твір — «Великий заповіт» («Grand testament») — підсумок тридцятилітнього життя. Його амністували завдяки щасливому випадкові, знову необґрунтовано засудили в 1462 р. за підозрою в крадіжці, розплутали давню справу про пограбування Наваррського колежу, і за ним тривко зберігається репутація рецидивіста, людини пропащої. У судовому мотивуванні його вислання з Парижа, підписаному 5 січня 1463 p., так і сказано: «Беручи до уваги лихе життя...» Це останній зафіксований запис про Війона. Потім сліди його загубилися остаточно.

Факти біографії поета відобразилися і в його творчості. Війон — лірик. «Ле» розпочинається точною датою та іменем автора. Про начитаність Війона свідчить його звернення до римського письменника Флавія Вегеція Рената, який жив у IV ст. Нарешті, те, що Війон називає себе не «метром» (маючи вчену ступінь, це було б цілком правомірно), а школярем — натяк на своє низьке суспільне становище і водночас позиція людини, яка відмовляється розпрощатися зі студентською богемою і вольницею, з правом на зубоскальство і пустування, людини передренесансної епохи. Особливо яскраво це прослідковується у «Баладі прикмет»:

Я знаю — мухи гинуть в молоці,

Я знаю добру і лиху годину.

Я знаю — є співці, сліпці й скопці,

Я знаю по голках сосну й ялину,

Я знаю, як кохають до загину,

Я знаю чорне, біле і рябе,

Я знаю, як Господь створив людину,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

(Пер. Л. Первомайського)

Уже перша строфа першого твору Війона свідчить про те, що Війон — постать трагічна, жертва долі і часу, але трагізм цей — особливий. Війон у віршах живе і грає. А грає він трагікомедію. Для визначення характеру цієї гри слід згадати образи середньовічних блазнів і традицію мандрівних поетів-вагантів (із лат. «vagantes» — «мандрівні люди»), прозваних також голіардами (із лат. «gula» — «пелька»). Як і вони, поет часто грубий, підкреслено насмішкуватий, інколи непристойний. Він постійно пародіює — античних класиків, сучасних поетів, та й навіть самого себе. Питання про те, як потрібно чи не потрібно жити, — одне з найголовніших у ліриці Війона. Людина безсумнівно релігійна, як і всі люди його часу, Війон, проте, далекий від християнського аскетизму. Він любить життя з його земними язичницькими радощами. І хоча у багатьох його віршах ідеться про смерть, старість, згасання — всі вони на свій лад передають захоплення поета красою і барвистістю матеріального світу Його втішає перш за все те, що він живе. Для нього краще жити бідаком, аніж бути сеньйором і гнити під мармуровою плитою. У «Балад: повішених» («Ballade des pendus»), яка увійшла у «Збірку віршів» («Lespoesie diverses», 1463(7) лунає цей самий мотив: дивлячись на сумну вервечку мерців, над якими кружляє гайвороння. В. закликає живих не сміятися зі страчених, а поспівчувати їхній земній долі. «Баладу повішених» засуджений до страти поет написав у в’язниці як своєрідну епітафію собі та своїм товаришам. Приблизно у той самий час — час очікування смерті — Війон створив і глумливий катрен:

Я — Франсуа. Йде смерть з-за ґрат

На мене, лиходія,

І що мій важитиме зад,

Спізнає завтра шия!

(Пер. М. Терещенкаї

Тема долі бідака переходить у поета в тему філософську — фатуму, залежності волі самотньої людини від обставин, які виявляються сильнішими від неї. Такою є «Балада долі» («Ballade au nom de la Fortune»). Залежна людина і від власного тіла, яке надто часто перемагає у суперечці з душею і розумом. Один з найкращих віршів на цю тему — «Скарги Ольм ’єр» («Les regrets de la belle Heaulmiere» — у дослівному перекладі — «Скарги Вродливої Зброярки»). У ньому життя тіла відтворене з вражаючою язичницькою силою. Видатний французький скульптор О. Роден, замисливши грандіозну композицію «Брама пекла», зробив зброярку Ольм’єр однією з її центральних постатей. Образи Війона побудовані на контрастному зіставленні пам’яті зброярки про юне прегарне тіло і його зношено: на схилі літ оболонки. Зі смертю тіла втрачається і смак до життя.

У «Суперечці Серця і Тіла Війона» («Le debat du coeur et du corps de Villon») кожне має права, кожне пишеться з великої літери. Серце дарма намагається направити Тіло на істинний шлях, оскільки в Тіла своя логіка: воно не знає міри у пристрастях, тягнеться до зваб і розгульного життя. І не стільки Тіло слугує Війону, скільки слугує йому Війон. Тут прихована своя мудрість, яка виходить за межі середньовічної діалектики. У XX ст., з відкриттям літературою фізіологічної психології, вірші Війона знову зробилися сучасними.

І це лише одна, причому аж ніяк не найголовніша причина, через яку поезія Війона природно входить у контекст сучасності. «Темний» і не дуже популярний в уявленні читачів протягом трьох століть після своєї смерті, В. знайшов нове життя у 20—30-х pp. XIX ст., коли романтики, вглядаючись у культуру Середньовіччя, відкрили для себе цього поета. Тоді ж навколо імені Війона виник ореол таємниці. Злигодні Війона, його вигнанництво, його становище напівблазня при вельможних особах трактувалися як неодмінні ознаки будь-якої справжньої поетичної долі. У цьому ж аспекті розглядали Війона художники початку XX ст. У наш час у піснях шансоньє — і не лише французьких — виникають теми й образи Війона, а то й і його портрети, створені сучасними авторами — Ж. Брассансом, Б. Окуджавою та ін. Образ ліричного героя з його чутливістю до зовнішніх обставин, рухливістю, непідробною щирістю виявився співзвучним і нашій епосі.

Українською мовою вірші Війона перекладали С. Гординський, М. Терещенко, Л. Первомайський та ін.

З. Кірнозе



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.