ВО, Івлін Артур - Біографія, життя і творчість письменника

ВО, Івлін Артур - Біографія, життя і творчість письменника

(1903 - 1966)

ВО, Івлін Артур - творчість письменника

ВО, Івлін Артур (Waugh, Evelyn Arthur - 28.10.1903, Лондон —10.04.1966, Таунтон) — англійський письменник.

Во народився у Хамстеді в сім’ї Артура Во, директора видавництва «Чемпен і Холл». Скептично ставився до професії та оточення батька. Навчався у Ленсінг і Хертфорд коледжах в Оксфорді, де його більше цікавила суспільна, ніж академічна праця. Його зацікавленість літературою та мистецтвом проявилася після зустрічі з X. Ектоном — майбутнім автором романів і поетичних збірок, книг з китайського театру та поезії, праць з історії. Не проявивши великої старанності, Во отримав третьорозрядний диплом і працював у різних місцях учителем. Цей досвід прислужився йому при створенні першого роману «Занепад і руйнація» («Decline and Fall», 1928), який одразу ж зажив популярності. Герой роману — студент-богослов Поль Пенніфезер випадково виявляється втягнутим у цілий каскад пригод, на вигадування яких Во неабиякий майстер. Уже в цьому першому романі проявився скептичний погляд Во на життя сучасного йому суспільства. І в наступних своїх творах він буде викривати його «занепад і руйнування».

Роман був опублікований у рік одруження Во з Евеліною Гарднер після виходу збірки нарисів про прерафаелітів (1926). У 1930 р. Во розлучився і прийняв римське католицтво. У цьому ж році вийшов друком другий роман Во — «Мерзенна плоть» («V’іїе ВОdies», 1930). За своєю тематикою, проблематикою, побудовою і тональністю роман співвідносився з тим, що робив О. Хакслі у «Блазенському хороводі» (1923) і Ф.С. Фіцджеральд у «Великому Гетсбі» (1925). Роман складається з безкінечних розмов, які ведуть люди різних соціальних верств у найрізноманітніших ситуаціях, що змінюються з кінематографічною швидкістю. У цьому романі, як і в багатьох інших творах того часу, вчувається відгомін Першої світової війни, що змусила молоде покоління поглянути на своє місце в житті по-новому. І молодь протиставляє себе зовнішньо респектабельному, але насправді пустопорожньому і беззмістовному існуванню дурноверхих і лицемірних старих аристократів. Щоправда, цей протест проти «святая святих» старого світу — влади грошей — виливається в нестримне їх розтринькування в гульбищах, що врешті-решт призводить молодих аристократів до нового спустошення і розчарування.

Пояснюючи загостреність деяких ситуацій, що створювало специфічний сатиричний тон розповіді, Во писав, що дія його роману відбувається в недалекому майбутньому, коли тенденції, характерні для суспільного життя, стануть помітнішими. У суто англійській, хоггартівській, манері Во тонко відчуває грань між живим характером і карикатурою, ніколи не переступаючи її.

Наступні романи Во вибудовує за схемою, сформованою у двох перших романах: молода людина з чистими помислами входить у зіпсований, забреханий світ і стає каталізатором для процесів, які цю грань виявляють. Така колізія — герой, котрий протистоїть суспільству, — склалася ще в середньовічному крутійському романі. Але в порівнянні з цим видом роману в героя XX ст. змінився знак: тепер він не крутій, котрий обдурює всіх, а герой, котрий захищає від усіх світ високих людських цінностей. І герої Во не усвідомлюють себе при цьому героями чи трагічними особистостями, вони просто живуть у незатишному світі. Наявність героїв-протагоністів відрізняє їх від героїв романів О. Хакслі, де «всі однаково праві і однаково неправі».

Водночас Во усвідомлює і намагається передати парадоксальність ситуації, у яку потрапили його юні герої — «втрачене покоління», за визначенням Е. Хемінґвея, — як глибоко не осмислюй і не обурюйся ним, і не бунтуй проти нього, твої зусилля і твій біль виявляються даремними. Невипадково одним з епіграфів до роману Во взяв епізод із «Задзеркалля» Л. Керролла (1871): «Якби я була не справжня, — сказала Аліса, ладна розрюмсатися, крізь сльози, настільки все це було безглуздим, — я б не могла плакати». — «Ти, сподіваюся, не думаєш, що це справжні сльози? — перервав її Твідлдуі вельми зневажливим тоном». Справжні людські страждання, радощі та печалі виявляються несправжніми. Ця атмосфера романів Во готує і ж певної міри вже представляє постмодерністську втраченість та абсурдність буття.

Ця сама відчуженість сповнює і роман;; «Жменя праху» («A Handful of Dust», 1934 «Чорна біда» («Black Mischief, 1932), дія якого відбуватиметься в Африці, «Сенсація»(«Scoop» 1938). У ці роки Во виступав також як журналіст, подорожуючи Африкою і Південною Америкою, Абіссинією, вже захопленою Б. Муссоліні. Во відчував неблагополуччя, що панує в світ. недарма один із героїв «Мерзенної плоті» — отець Ротшильд — ще у 1930 р. «передбачив Другу світову війну.

У 1937 р. Во одружився вдруге з кузиною першої дружини Лаурою Херберт і мешкав з нею спочатку в П’єр Корте, в Глостерширі, а потім у Комб Флорі в Сомерсеті, де вони виховували шістьох дітей.

У роки війни Во пішов добровольцем служити в Королівський флот, був у складі армії на Криті, потім — у Югославії. Свої воєнні враження відобразив у романах «Більше прапорів» («Put Out More Flags», 1942), «Перервана робота» («Work Suspended», 1942), «Повернення у Брайдсхед» (1945), створеній після війни трилогії «Шпага честі» («Swoid of Honour», 1965), яка виходила друком частинами і складається з романів «Чоловіки при зброї» («Men at Arms, 1952») «Офіцери та джентльмени» («Officers and Gentlemen», 1955) і «Беззастережна капітуляція» («Unconditional Surrender». 1961). У цих романах Во продовжував змальовувати героїв-одиночок, які знемагають у світі. якого не можуть прийняти, а всі намагання протистояти цьому світові призводять їх лише до самотності. Щоправда, у цій самотності, хай нещасливій, вони прагнуть вести цілком гідне існування. І опорою їм стає рукотворна краса: стародавня архітектура чи декоративні гроти, які слугують для них знаками-підтвердженнями того, що вони аж ніяк не самотні у своєму прагненні до краси, гармонії та досконалості.

У «Поверненні у Брайдсхед», над яким Во працював у 1944 р. після поранення, він показав драму молодого чоловіка Чарлза Райдера, який намагався відшукати вірну дружбу, прагнув любові, але люди, що зустрічалися на його шляху, недалекі і зовсім не самовіддані, їм нічим відповісти на щирі і сильні почуття героя. Во показує, наскільки втрачають і обкрадають себе аристократи, приносячи в жертву живі людські почуття заради умовностей і гаданої респектабельності. Він доводить, що подібна бундючність не лише нерозумна, а й несе у світ холод і зло. Мисляча і чутлива людина в цьому світі. переконує Во, приречена на те, щоб стати циніком. Про власні розчарування можна говорити лише іронічно. Тон розповіді визначає підзаголовок роману: «Святі і богохульні спогади піхотного капітана Чарлза Райдера», і розпочинається вона із зізнання героя: «Тут померла любов поміж мною та армією».

У 1948 р. з’явилася повість Во «Незабутня» («The Loved One») з підзаголовком «Англо-американська трагедія». У цій повісті В. вийшов на одну з найскандальніших і, на перший погляд, огидних ліній у розвитку постмодернізму — некроестетику. Але слід визнати, що змалювання мертвого тіла в постмодерністській традиції — це доведена до логічного завершення теза про велич людського духу і безмежність пізнання: якщо ти безстрашна і непогамовна на шляху пізнання людина, зумій, подолавши страх і неприязнь, вдивитися у найнеприродніше — бездушне людське тіло, у те, що з ним відбувається. Ця лінія розвитку постмодерністської думки за своїм спрямуванням протилежна іншій, що намагається прослідкувати життя душі, яка покидає тіло. Погляд Во на цю сферу існування виявляється прискіпливішим і проникливішим, глибшим і відважнішим, аніж погляд О. Хакслі. Обидва вони змалювали пишні, доглянуті кладовища, прикрашені чудовими пам’ятниками і статуями. Але О. Хакслі зробив це, щоб підкреслити страх перед смертю свого героя, а Во, щоб показати, як поєднані смерть, індустрія і бізнес, як почуваються люди, котрі обслуговують ці зв’язки.

Підзаголовок повісті «Англо-американська трагедія» передбачає іронічність тону всієї розповіді і звучить як пародійний. І в цій заданій автором тональності аж ніяк не сприймається трагічно загибель героїні, мало що здатної зрозуміти, яка приймає за твори свого залицяльника вірші, котрі той переписує з хрестоматії. її самогубство — фарс, пародія на трагедію, яку може переживати людина. Але воно й звинувачення інтелектуалам, які претендують на розуміння того, що навколо них відбувається, але не здатних ані бачити, ні оцінити страждань людини, котра є поряд, ані передбачити, ні попередити трагічний крок, який справді трагічний, якщо поглянути на ситуацію зсередини.

У романі «Випробування Ґілберта Пінфолда» («The Ordeal of Gilbert Pinfold», 1957) Во з не меншою іронією і навіть сарказмом зміг подивитися збоку на самого себе. Він створив образ 50-річного знаменитого католика-романіста, опасистого випиваки, котрий страждає від безсоння, нудьги та відрази до навколишнього життя, котрий подається в круїз на Цейлон, щоби звільнитися від прогресуючих галюцинацій, але зазнає нового наслання, уявляючи себе то гомосексуалістом, то євреєм, то фашистом, то кар’єристом. У цьому романі перетинаються різноманітні простори, світи та реальності.

Таким самим холодним спостерігачем щодо себе самого Во постає на сторінках щоденників, опублікованих в 1976 p., через десять років після смерті письменника М. Дев’ї.

Є. Чорноземова



Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.