ЕМІЛЬ ЗОЛЯ - Критика з зарубіжної літератури

(1840—1902)

Еміля Золя називали «революціонером в літературі» (Гі де Мопассан), «етапом у свідомості людства» (Анатоль Франс). Його мову характеризували як могутню, а творчість як безкомпромісну, чесну. Але чи не найточніше визначив сутність цього великого письменника Генріх Манн: на його думку, Золя «не лише писав твори, а й утверджував істину. Істина стала душею його творчості».

Світ мистецьких уподобань Золя складався під впливом філософії позитивізму, що розглядав людину лише як частину біологічного світу. А коли у 1865 році брати Гонкур видали свій роман «Жерміні Ласерте» (історія служниці, яку фізіологічні збочення призводять до загибелі), молодий Золя остаточно утвердився у правильності обраного шляху.

Свої погляди на літературу як мистецтво слова Еміль Золя виклав у численних літературно-критичних розвідках, серед яких одне із чільних місць посідає «Ек-спериментальний роман» (1880). Натуралізм, на думку Золя, мав передусім обстоювати життєву правду. Основою мистецтва можуть бути лише факти, і митець може для своїх художніх досліджень обирати будь-які прояви життя, навіть такі, що традиційно вважалися неестетичними. Золя уподібнював письменника науковцю, який фіксує дані досліду.

Натуралізм, отже, виступав проти авторського втручання у перебіг описуваних подій, проти авторської оцінки зображуваного у творі.

Саме тому роман Е. Золя «Тереза Ракен» (1867), який являє собою «фізіологічний експеримент засобами літератури» і в якому, як свідчить сам автор, він «дослідив два живих тіла, як хірург досліджує два трупи», викликав у тогочасної критики «несамовите, сповнене обурення виття».

Золя ж заявляв, що він «поставив собі за мету вивчити не характери, а темпераменти. У цьому весь сенс роману».

Однак навіть у «Терезі Ракен», де йдеться про фатальне, суто плотське тяжіння Терези і Лорана, яке врешті-решт штовхає їх на вбивство Терезиного чоловіка, Золя проривається у царину соціальних відносин, говорить про соціальні причини людських трагедій. Досліджуючи причини і наслідки (а саме цього не цурався Е. Золя), автор «Терези Ракен» підкреслював у Лорані його непереборне бажання розбагатіти за будь-яку ціну і показував, що драма Терези багато в чому зумовлена тим холодом і егоїзмом, які панують у суспільстві.

Так, за своїми основними принципами «Тереза Ракен» — роман натуралістичний. Але в ньому містився зародок подальшого розвитку художніх принципів пи-сьменника. Вже менше ніж через рік після «Терези Ракен» Е. Золя наголошував, що для створення справжнього роману потрібно дослідити суспільство в різних його проявах й описувати його в різних аспектах.

У 1868 році Золя вирішив написати про сучасну йому добу, створити її художню панораму. Так з'явився 20-томний цикл романів під спільною назвою «Ругон-Маккари. Природна і соціальна історія однієї сім'ї часів Другої Імперії». У ньому досліджується історія сім'ї Ругон Маккарів — роду, який заснувала безумна Аде-лаїда Фук (у першому шлюбі — дружина селянина Ругона, у другому — п'янички Маккара). Нащадки цього роду потрапляють у різні соціальні прошарки суспільства (в тому числі у найвищі — фінансові, політичні), але їхні долі визначаються не лише обставинами, вчинками, діями, а й спадковістю. Цикл охоплює великий проміжок часу: від зародження бонапартизму (1804) до падіння імперії та подій Паризької комуни (1871). Історія однієї сім'ї переплелася з історією Другої Імперії, а долі окремих людей — з долею суспільства. «Ругон-Маккари» створювалися протягом 22 років (1871—1893), і ці романи поєднують реалізм дев'ятнадцятого століття з реалізмом двадцятого.

Традиції Золя в XX столітті продовжили: в англійській літературі — Джон Голсуорсі («Сага про Форсайтів»), у німецькій — Томас Манн («Еудденброки») і Віллі Бредель («Рідні та знайомі»), у французькій — Роже Мартен дю Гар («Сім'я Тібо»). І справа не лише в тому, що роман — хроніка однієї сім'ї завоював літера-турний простір у XX столітті, а й у тому, що Е. Золя сприяв становленню нового реалізму, відмінного від бальзаківського.

Реалізм на рубежі віків поглиблює свою соціально-критичну спрямованість, а митці — реалісти розширюють сферу художнього освоєння дійсності, показують дедалі зростаючий антагонізм між трудівниками і «володарями життя» («Жерміналь» Еміля Золя, «Борислав сміється» Івана Франка).

Виникає реалістичний історичний роман. Проза буття стає надбанням філософської лірики. Тяжіючи до достовірності, письменники кінця XIX — початку XX століття активно зверталися до умовних засобів художнього зображення — гротеску, символу, алегорії. Ці засоби допомагали створенню саме реалістичних картин буття («Сучасна історія» Анатоля Франса, «Жан-Крістоф» Ромена Роллана). Водночас умовні прийоми використовувалися реалістами XX століття не лише для зображення конкретно-історичних подій, а й для творення універсальних, позачасових моделей суспільного розвитку людства, моделей, в основі яких лежать ті самі конкретні події конкретної історії.

Своєрідною реакцією на натуралізм став символізм. Основи його було закладено в творчості Стефана Малларме, Поля Верлена, Артюра Рембо та інших. І хоча за своїми соціально-духовними орієнтирами та уподобаннями символісти різнилися між собою (наприклад, богоборець Артюр Рембо і прихильник католицизму Поль Клодель), в основному їхні погляди були близькими: символісти прагнули інтуїтивного пізнання світу через символ. Вони вважали музику поетичного слова першоосновою ліричного твору, вірили у наближеність внутрішнього життя поета до ідеалу й намагалися за сірими буднями побачити сутність світу в його позача-совій величі та красі. Саме тому символісти не визнавали навколишню дійсність і вірили, що одвічні культурні цінності можуть об'єднати людей.

Принципи символізму певною мірою сприяли становленню і розвитку таких неординарних мистецьких особистостей, як Моріс Метерлінк, Поль Валері, Райнер Марія Рільке та інші.