Джон Ячмінь
Роберт Бернс
Зійшлись колись три королі
Суміжних володінь
І поклялись, заприсяглись,
Що згине Джон Ячмінь.
Взяли, вергли його в ріллю,
Втовкли у глибінь
І поклялись, заприсяглись,
Що там йому амінь.
Прийшла весна весела
З теплом, з дощем рясним,
І Джон Ячмінь піднявся знов,
На диво їм усім.
Настало літечко жарке —
Стоїть Ячмінь, як гай,
Пустив вуси, немов списи,—
Ніхто не зачіпай!
Настигла осінь клопітка —
Ячмінь, мов зажуривсь
І головою сивою
Додолу похиливсь.
Змарнів» і зблід — звичайно, дід —
Немає вже снаги...
Отут на нього й завзялись
Злорадні вороги.
Ураз йому кривим ножем
Коліна підтяли,
На віз взяли, рублем стягли,
На кару повезли.
Додолу скинули, та й ну
Ціпами обкладати,
На вітер винесли, та й ну
Угору підкидати.
Шпурнули в воду бідака,
У темну холодінь:
Роби що хочеш, Джон Ячмінь,—
Хоч потопай, хоч плинь!
Знов вийняли на білий світ,
Та мало ще наруг,
Знов шарпали, вгадавши в нім
Життя найменший рух.
Пекли, сердегу, на вогні,
Аж мозок з кості сплив,
А там мірошник у млині
Ще й жорнами чавив.
А потім з серця кров взяли,
Кружляти почали...
Пили, пили — що більш пили,
То веселіш були.
Бо Джон Ячмінь — то ж богатир,
І добра в нього кров:
Ковтнеш її хоч крапельку,
То всіх би поборов!
Ковтнеш її — журба сплива,
А радість ожива,
Ковтне її сумна вдова,
І серце їй співа!
Чарками дзень, чарками дзінь —
Здоров був, Джон Ячмінь!
Хай родить рід твій задля всіх
Потомних поколінь.