Дон Кіхот Ламанчський
Сервантес
(Уривки)
Пролог
Іспанія! Іспанія!
Мов у казочним сні,
Той земний рай, чудовий край
Ввижається мені.
Яркеє сонце сипле жар
Тепла, і красоти,
Зима на горах там сидить,
Не сміє вниз зійти.
Вічнозелені ліси
Розкішно шепчуть, знай,
І ріки срібнії шумлять
І поять спраглий край.
Один лиш серед блисків тих
І гір, лісів і рік,
Посеред раю земного
Бідує чоловік.
Хоч не зверху, то в серці ще
Він носить, в голові
Тиранства і пониження
Кайдани вікові.
Тепер він звільна двигаєшсь
На новий світлий шлях,
Та давні рани ще болять,
Не вигас давній жах.
Іспанія! Іспанія!
При слові тім у нас
Не нинішній явиться край
І не вчорашній час.
А та велична доба,
Коли півмісяць впав,
Скінчилась вікова боротьба,
Іспанець паном став;
Коли в одно сполучений
Народ народом вчувсь,
І з запалом побідника
До діл, наук метнувсь;
Коли то Хрістоваль Колон
Іспанські кораблі
В щасливу годину вів
До нової землі;
Коли з Італії прийшло
Відродження наук,
І з ним до лету й творчості
Відродивсь людський дух;
Коли лицарство не було
Суспільним тягарем,
Владало з рівним хистом ще
І шпагою й пером;
Коли й мужик іспанський ще,
Немов удільний князь,
На батьківській землі сидів
І чув з народом зв'язь;
Коли ще ум його живий
У морок не зблудив,
І Санчо Панса бік о бік
Із Педром Креспом жив,
Латинська книга сумирно
З арабською жила,
І пісня милозвучна
По краю всім пливла.
В той час турнірів і пригод,
І романтичних трель
Родивсь і жив в Іспанії
Сервантес Мігель.
Убогий хоч шляхетський рід
Привів його на світ;
Немного радощів в житті
Зазнав він — много бід.
Наука, школа і пісень
Солодких вчасний дар —
І тут же служби панської
Невитерпний тягар...
Тягар той на вояцький стан
Він швидко проміняв,
Австрійський славний дон Жуан
Йому сей шлях вказав.
Як при Лепанті став з хрестом
Півмісяць на дуель,
То славно бився в бою тім
Сервантес Мігель.
Хоч хворий — станув у рядах
І не подався взад;
Хоч ліву руку стратив сам,
Та ціло вийшов брат.
Каліка — вояк, він вертав
У рідний край назад,
Та на судно його напав
Із Туніса пірат.
П'ять літ в тяжкій неволі був,
В кайданах протомивсь,
Та хоч грозила смерть не раз,
З поганцем не миривсь.
«Один каліка той,— казав
Поганий пан його,—
Грізніший він для Туніса,
Аніж іспанців сто».
А як свободи день настав,
Він в рідний край верта,
Воює шпагою й пером
В тяжкій боротьбі життя.
Вояк, письменник... Тут любов
Всміхається йому,—
І тут же за чужу вину
Він попада в тюрму.
В сільці Ламанчі Туніс він
Мав серед вічний.
Там славу й честь Іспанії
Топтали барани.
Отам в тюрмі в його умі
Дитя те почалось,
Що на весь світ, у всі віки
Соколом понеслось.
Отам невиплатний довжник,
Каліка і старець,
Неоціненним жемчугом
Світ збагатив увесь.
Хоч вийшов він на волю знов
І честь свою обмив,
Та все ж у бідності тяжкій
Літа свої скінчив.
Самотній, без приятеля
Посеред ворогів
До смерті він з неправдою
Боротьбу завзяту вів.
І в Дон Кіхоті свій портрет
Духовний нам списав,
Безумця благородного
Нам образ завіщав.
Без боязні, без огляду
На біль, інтерес свій,
За славу, за невинність він
Іде в нерівний бій.
Він — аж до старості дитя —
Прямує на провал,
Побитий, та невигаслий
Несе свій ідеал...
В одному селі ламанчському, назви якого у мене немає бажання пригадувати, не так давно жив собі один з тих ідальго, майно якого становлять фамільний спис, древній щит, худа шкапа і хорт. Олья, частіше з яловичиною, ніж з бараниною, вінегрет, який майже завжди заміняв йому вечерю, яєчня з салом по суботах, сочевиця по п'ятницях, голуб як додаткова страва по неділях,— усе це забирало три чверті його прибутків. Решта витрачалась на тонкого сукна півкаптан, оксамитові штани і такі ж туфлі, що складало його святкове вбрання, а в будні він франтив у камзолі з дешевого, але досить добротного сукна. При ньому жили ключниця, якій перейшло за сорок, племінниця, якій не сповнилося і двадцяти, і служник для хатніх справ та роботи в полі, який умів і коня сідлати, і з садовими ножицями поводитися. Вік нашого ідальго наближався до п'ятдесяти років; був він міцної статури, тілом сухорлявий, обличчям худорлявий, охочий прокидатися з самого ранку і завзятий мисливець. Дехто твердить, що він мав прізвище Кіхада, інші — Кесада. В цьому випадку автори, що писали про нього, розходяться; проте у нас є всі підстави гадати, що прізвище його було Кехана. А втім, для нашої розповіді це не має істотного значення; важливо, щоб, розповідаючи про нього, ми ні на крок не відступили від істини.
Треба знати, що вищезгаданий ідальго у години дозвілля — а дозвілля тяглося в нього ледве чи не весь рік — віддався читанню лицарських романів з таким запалом і захопленням, що майже зовсім закинув не тільки полювання, але навіть своє господарство; і так далеко зайшла його жадоба до знання, і так він схибнувся на цих книжках, що для того аби придбати їх, він продав кілька десятин орної землі і таким чином зібрав у себе всі романи, які тільки йому пощастило дістати; а найбільше любив він твори знаменитого Фелісьяно де Сільва, бо блискучий його стиль і хитромудрість його виразів здавалися йому самою довершеністю, особливо в любовних посланнях і у викликах на поєдинок, де часто можна було прочитати: «Розсудливість вашої нерозсудливості щодо моїх розумних доказів так затемняє мій розум, що я вважаю за цілком розумне скласти скаргу на вашу пишноту»...
Одно слово, ідальго наш з головою поринув у читання, і сидів він над книжками з ранку до ночі і з ночі до ранку; і ось тому, що він мало спав і багато читав, мозок у нього почав висихати, так що кінець кінцем він і зовсім втратив розум. Уяву його заполонило все те, про що він читав у книжках: чаклування, чвари, битви, виклики на поєдинок, поранення, освідчення в коханні, любовні пригоди, сердечні муки і різні неймовірні дурниці; і так уже глибоко засіла в його голові думка, ніби все це накопичення безглуздих небилиць — суща правда, що для нього в цілому світі не було вже нічого вірогіднішого...
І от коли він уже остаточно схибнувся з розуму, в голову йому прийшла така дивна думка, яка ще не приходила жодному божевільному на світі, а саме: він визнав за благо-розумне і навіть за необхідне як для власної слави, так і для користі вітчизни стати мандрівним лицарем, сісти на коня і зі зброєю в руках вирушити на пошуки пригод, почати займатися тим же, чим, як це йому відомо з книжок, усі мандрівні лицарі, тиняючись по світу, звичайно займались, тобто викорінювати всякого роду неправду і в боротьбі з усілякими випадковостями та небезпеками здобути собі безсмертне ім'я і пошану... Найперше взявся він за чистку обладунку, що належав його предкам і був звалений купою як попало в кутку і вкрився іржею та пліснявою. Коли ж він найстаранніше вичистив його і полагодив, то помітив, що не вистачає однієї дуже важливої речі, а саме: замість шолома з забралом він виявив звичайний шишак; але тут його виручила власна винахідливість: змайструвавши з картону півшолом, він прикріпив його до шишака, і вийшло щось на зразок закритого шолома. Не будемо, одначе, приховувати, що коли він, збираючись випробувати його міцність і стійкість, вихопив меч і зробив два удари, то першим же ударом за одну мить знищив працю цілого тижня; а легкість, з якою забрало розлетілося на друзки, особливого задоволення йому не принесла, і щоб попередити таку небезпеку, він зробив його наново, підклавши всередину залізні пластинки, так що кінець кінцем залишився задоволений його міцністю і, визнавши подальші випробування зайвими, знайшов його остаточно придатним для вжитку і вирішив, що це справжній шолом із забралом на диво тонкої роботи.
Потім він оглянув свою шкапу... Кілька днів міркував він, як її назвати, бо, казав він собі, коневі такого доблесного лицаря, та ще такому доброму коневі, не можна не дати якогось достойного імені. Наш ідальго твердо дотримувався тієї думки, що коли сталася зміна в становищі господаря, то й кінь повинен змінити ім'я й одержати нове, славне і гучне, яке б відповідало новому санові і новому поприщу господаря; от він старався знайти таке, яке само показувало б, що являє собою цей кінь до того, як став конем мандрівного лицаря, і що він являє собою тепер; отже, він довго придумував різні імена, риючись у пам'яті і напружуючи уяву,— відкидав, відмітав, переробляв, пускав у непам'ять, знову брався складати,— і кінець кінцем зупинився на Росинанті, імені, на його думку, благородному і звучному, яке пояснює, що раніше кінь цей був звичайною шкапою, а нині, випередивши всіх інших, став першою шкапою в світі.
Так вдало, як йому здавалося, назвавши свого коня, вирішив він підшукати ім'я і для себе самого і, витративши на це ще тиждень, назвався нарешті Дон Кіхотом,— звідси, повторюємо, і зробили висновок автори правдивої цієї історії, що справжнє його прізвище, без будь-якого сумніву, було Кіхада, а зовсім не Кесада, як запевняє дехто. Проте згадавши, що доблесний Амадіс не захотів називатися просто Амадісом, а приєднав до цього імені назву свого королівства і вітчизни, щоб тим прославити її, і назвався Амадісом Галльським, вирішив, що і йому, як справжньому лицареві, належить приєднати до свого імені назву своєї батьківщини і стати Дон Кіхотом Ламанчським, чим, на його думку, він зразу дасть зрозуміти, з якого він роду і з якого краю, і при цьому виявить честь своїй вітчизні.
Вичистивши зброю, зробивши з шишака справжній шолом, вибравши ім'я для своєї конячини і охрестивши самого себе, він прийшов до висновку, що йому залишається тільки знайти даму, в яку він міг би закохатися, бо мандрівний лицар без кохання — це все одно, що дерево без плодів та листя або ж тіло без душі.
— Коли, щоб покарати за мої гріхи або ж на моє щастя,— говорив він собі,— зустрінеться мені де-небудь один з тих велетнів, з якими мандрівні лицарі зустрічаються нерідко, і я повалю його у першій же сутичці або розрубаю навпіл, або, нарешті поборовши, примушу просити пощади, то хіба погано мати на цей випадок даму, якій я міг би послати його в дар...
Слід зауважити, що, наскільки нам відомо, в ближчому селищі жила досить гарненька сільська дівчина, в яку він один час був закоханий, хоч вона, зрозуміло, про це не підозрювала і не звертала на нього жодної уваги. Звали її Альдонсою Лоренсо, і от саме вона видалася гідною титула володарки його помислів; і, вибираючи для неї ім'я, яке не дуже різко відрізнялося б од її власного і водночас нагадувало і наближалося б до імені якої-небудь принцеси або знатної сеньйори, вирішив він назвати її Дульсінеєю Тобоською,— бо родом вона була з Тобосо,— іменем, на його думку, приємним для слуху, вишуканим і глибокодумним, як і всі раніш придумані ним імена.
... Водночас Дон Кіхот вступив у переговори з одним своїм односельцем: це була людина доброзвичайна (якщо тільки подібне визначення можна застосувати до людей, які не можуть похвастати великою кількістю всілякого добра), проте мозок у нього був дуже набакир. Дон Кіхот такого йому наговорив, такого наобіцяв і так зумів його переконати, що кінець кінцем бідний хлібороб дав слово вирушити разом з ним зброєносцем. Між іншим, Дон Кіхот радив йому особливо не зволікати, бо цілком, мовляв, можливо, що він, Дон Кіхот, миттю завоює який-небудь острів і зробить його там губернатором. Такі обіцянки спокусили Санчо Пансу,— так звали нашого хлібороба,— і він погодився залишити дружину та дітей і стати зброєносцем свого односельчанина. Санчо оголосив, що в нього є дуже добрий осел і що він поїде на ньому. Ця обставина дещо збентежила Дон Кіхота; він перебирав у пам'яті, чи був у кого-небудь з мандрівних лицарів такий зброєносець, який вдавався до ослиного способу пересування, але так і не згадав; проте, сподіваючись, що йому невдовзі трапиться випадок відбити коня в першого ж нечемного лицаря, який зустрінеться йому на шляху, і передати це куди делікатніше чотириноге створіння у володіння своєму зброєносцеві, він дозволив Санчо Пансi взяти осла... Дон Кіхот, не попрощавшись ні з племінницею, ні з ключницею, в супроводі Санчо Панси, який теж не попрощався ні з дружиною, ні з дітьми, якось уночі потай виїхали з села; і за ніч їм пощастило від'їхати на досить значну відстань, так що, коли розвиднілося, вони відчули себе в повній безпеці: коли б і вирядили за ними погоню, то все одно вже не наздогнали б їх.
... Тут перед їхніми очима постало чи то тридцять, чи то сорок вітряків, що стояли серед поля, і як тільки побачив їх Дон Кіхот, то звернувся до свого зброєносця з такими словами:
— Доля керує нами якнайкраще. Подивись, друже Санчо Пансо: он там видно тридцять, коли не більше, дивовижних велетів,— я маю намір вступити з ними в бій і перебити їх усіх до одного, а трофеї, які нам дістануться, будуть основою нашого достатку. Це війна справедлива: стерти погане насіння з лиця землі — означає вірою і правдою послужити Богові,
— Де ви бачите велетнів? — запитав Санчо Панса.
— Та он вони, з величезними руками,— відповів його Пан. — У декого з них довжина рук сягає майже двох миль.
— Годі-бо, сеньйоре,— заперечив Санчо,— те, що там видніється, зовсім не велетні, а вітряки; а те, що ви вважаєте їхніми руками,— де крила: вони крутяться од вітру і рухають млинові жорна.
— Одразу видно недосвідченого шукача пригод,— зауважив Дон Кіхот,— це велетні. І коли ти боїшся, то від'їжджай убік і помолись, а я тим часом вступлю з ними в жорстокий і нерівний бій.
З останнім словом, не слухаючи Санчо, який попереджав його, що не з велетнями їде він битися, а, поза всяким сумнівом, з вітряками, Дон Кіхот дав Росинанту шпори. Він був цілком певен, що це велети, а тому, не звертаючи уваги на крики зброєносця і не бачачи, що перед ним, хоч був зовсім близько від вітряків, голосно вигукнув:
— Стійте, полохливі й підлі тварюки! Адже на вас нападає лише один лицар!
У цей час повіяв легенький вітрець, і, помітивши, що величезні крила вітряків починають крутитися, Дон Кіхот вигукнув:
— Махайте, махайте руками! Коли б у вас їх було більше, ніж у велетня Бріарея1, і тоді довелося б вам поплатитися!
Сказавши це, він цілковито піддався під захист пані своєї Дульсінеї, звернувся до неї з благанням допомогти йому витримати таке тяжке випробування і, затулившись щитом і пустивши Росинанта галопом, устромив спис у крило ближчого вітряка, але в цей час вітер з такою скаженою силою повернув крило, що від списа залишилися самі тріски, а крило, під-хопивши і коня і вершника, який опинився в дуже жалюгідному становищі, скинуло Дон Кіхота на землю. На допомогу йому, скільки вистачало ослиної сили, поскакав Санчо Панса і, наблизившись, переконався, що пан його не може поворухнутися,— так важко упав він з Росинанта.
— Ах ти, Боже! — вигукнув Санчо. — Чи не казав я вашій милості, аби ви були обережнішими і що це всього — навсього вітряки? їх навряд чи хто міг сплутати з людьми, хіба що той, у кого в голові вітряки крутяться.
— Помовчи, друже Санчо,— сказав Дон Кіхот. — Треба зауважити, що немає нічого більш мінливого, як воєнні обставини...
— А це вже як Бог дасть,— зауважив Санчо Панса.
Він допоміг Дон Кіхотові підвестись і посадив його на Росинанта, який теж був ледь живий. Продовжуючи обмірковувати недавню пригоду, вони поїхали дорогою до Ущелини Лaпice, бо Дон Кіхот не міг проминути безліч різноманітних пригод, які, за його словами, чигали на нього на цьому залюдненому місці; одне лише засмучувало його — те, що він втратив списа.
... Герцог і герцогиня, бачачи, що жарти їхні без найменших вагань приймаються за правду, вирішили жартувати й далі; заради того герцог віддав розпорядження слугам своїм та васалам, як слід поводитися з Санчо, коли він почне управляти обіцяним островом, а наступного дня... оголосив Санчо, аби він прибрався як слід і був готовий посісти пост губернатора, бо остров'яни чекають на нього, мовляв, як на травневий дощик.
... Отже, Санчо з усім своїм почтом прибув у містечко, що нараховувало десь до тисячі мешканців і було одним з кращих володінь герцога. Санчо Пансі повідомили, що острів називається Баратарія: можливо, назва ця була утворена від назви містечка, а може, натякала на те, що губернаторство дісталося Санчо Пансі надто дешево. Як тільки губернатор з почтом наблизився до воріт обнесеного муром міста, назустріч вийшла місцева влада, задзвонили в дзвони, мешканці, що одностайно виражали своє захоплення, з великою урочистістю повели Санчо до собору, і там був відправлений вдячний молебень, а потім із сміховинними церемоніями вручили йому ключі від міста і оголосили його довічним губернатором острова Баратарії. Одяг, борода, черевце і низькорослість нового губернатора дивували не тільки тих, хто й уяви не мав, у чому саме полягає заковика, а навіть і людей, обізнаних з усім, а таких було чималенько. Нарешті з собору Санчо Пансу провели до судової палати, посадовили в крісло, і тут герцогський домоправитель сказав:
— На нашому острові, сеньйоре губернаторе, здавна існує звичай: хто вступає у володіння славним цим островом, тому ставлять ряд запитань, часом досить заплутаних й складних, а він зобов'язаний на них дати відповідь, і на підставі його відповідей городяни складають враження про кмітливість свого губернатора, радіючи з його появи або ж, навпаки, засмучуючись.
Доки домоправитель це промовляв, Санчо розглядав довгий напис, виведений великими літерами на стіні прямісінько проти крісла; а оскільки читати він не вмів, то спитав, що це воно там намальовано. Йому відповіли так:
— Сеньйоре, там записано й позначено день, коли ваша високість зволили вступити у володіння островом, а гласить цей напис так: «Сьогодні, такого-то числа, місяця і року, вступив у володіння цим островом сеньйор дон Санчо Панса, много йому літа».
— А кого це звуть дон Санчо Панса? — поцікавився Санчо.
— Вас, ваша, високосте,— відповів домоправитель,— бо на наш острів не прибув жоден інший Панса, окрім того, який оце зараз сидить у цьому кріслі.
— Отож запам'ятай, братчику,— мовив Санчо, що я не дон і ніхто в моєму роді не був доном: мене звуть просто Санчо Пансою, а батька мого звали Санчо, і Санчо був мій дід, всі були Панса, без усіляких цих донів та розпродонів. І мені здається, що на вашому острові донів куди більше, ніж каміння, ну то гаразд, Господь мене зрозуміє, і якщо тільки мені вдасться погубернаторствувати хоч кілька днів, я всіх цих донів повиводжу: коли їх тут така сила — силенна, то вони, вже певно, набридли всім гірше, ніж комарі. А тепер, сеньйоре домоправителю, став швидше свої запитання, я відповім на них, як зможу, а городяни захочуть — засмутяться, не захочуть — не засмутяться, це їхня справа.
В цей час до судової палати увійшло двоє чоловіків: один з них був одягнутий селянином, другий — кравцем і тримав у руках ножиці; він ото й почав говорити:
— Сеньйоре губернаторе, ми з цим селянином прибули до вашої милості ось у якій справі. Вчора цей молодець прийшов до мене в майстерню (я, пробачте за вираз, кравець і, слава Тобі, Господи, майстер своєї справи), суне мені до рук шматок сукна і питає: «Сеньйоре, чи вийде мені ковпак з цього шматка?» Я прикинув та й кажу: «Вийде». Тут, думається мені, він, мабуть, подумав і подумав неспроста, що я, звичайно, хочу дещицю сукна в нього вкрасти,— чи це він судив по собі, чи вже така погана слава йде про кравців, і от він мені й говорить: подивись, мовляв, чи не вийде двох ковпаків. Я збагнув, що він про мене думав. «Вийде», кажу. А він, утвердившись у початковій своїй образливій для мене думці, почав усе збільшувати й збільшувати кількість ковпаків, а я все «Вийде» та «Вийде», і, нарешті, дійшли ми до п'яти. Нині він за ними з'явився, я йому їх видав, а він відмовляється платити за роботу та ще вимагає, аби я йому заплатив або ж повернув сукно.
— Чи так усе це було, сеньйоре? — поцікавився Санчо.
— Так, сеньйоре,— підтвердив селянин,— але тільки звеліть йому, ваша милосте, показати всі п'ять ковпаків, які він мені пошив.
— З великим задоволенням,— мовив кравець.
Він миттю звільнив з-під плаща руку, на кожному пальці якої було надіто по ковпачку, і промовив:
— Ось усі п'ять ковпачків, які мені замовила ця людина, і більше в мене, клянуся Богом і честю, ні клаптя сукна не залишилось, я готовий подати мою роботу на розгляд цехових старшин.
Кількість ковпачків і незвичайність самого позову насмішили всіх присутніх, а Санчо,трохи поміркувавши, сказав:
— Я гадаю, що нам з цією справою довго затримуватися не варто: вирішимо її негайно, як нам підказує здоровий глузд. І от яким буде мій вирок: кравцеві за роботу не платити нічого, селянинові сукна не повертати, ковпачки пожертвувати в'язням, і справі кінець...
Одного ранку Дон Кіхот, одягнений у весь свій обладунок, бо полюбляв повторювати, що його вбрання — це його зброя, а в лютій борні його спокій, і тому не розлучався з ним ні на мить, виїхав прогулятися по набережній і раптом побачив, що назустріч йому їде лицар, озброєний, як і він, з голови до ніг, при цьому на щиті в нього був намальований сяючий місяць; наблизившись на таку відстань, звідки його можна було почути, лицар підвищив голос і звернувся до Дон Кіхота з такими словами:
— Найславетніший і ще недостатньо поцінований лицарю Дон Кіхоте Ламанчський! Я той самий Лицар Білого Місяця, якого безприкладні діяння, вже напевне, тобі пам'ятні. Я маю намір поборотися з тобою і випробувати міць твоїх рук, аби ти визнав і підтвердив, що моя пані, хто б вона не була, безмірно прекрасніша за твою Дульсінею Тобоську, і коли ти відверто це визнаєш, то себе самого врятуєш від смерті, а мене від труда вбивати тебе. Якщо ж ти захочеш зі мною битися і я тебе здолаю, то у вигляді компенсації я зажадаю лишень, аби ти склав зброю і, відмовившись од подальших пошуків пригод, пішов собі й залишився на самоті в рідному селі строком на один рік і, не доторкуючись до меча, став проводити свої дні в мирній тиші й благодійному спокої, бо того вимагають збільшення твоєї маєтності і спасіння твоєї душі. Коли ж ти мене переможеш, то в цьому випадку ти можеш відрубати мені голову, обладунок і кінь мій дістануться тобі, а слава про мої подвиги додасться до твоєї слави...
Дон Кіхот був вражений і спантеличений як зухвалим тоном Лицаря Білого Місяця, так і причиною виклику, і він суворо, хоч і зберігаючи зовнішній спокій, відповів йому:
— Лицарю Білого Місяця, про подвиги ваші я досі не чув і готовий заприсягнутися, що ви ніколи не бачили найвельможнішої Дульсінеї Тобоської; я певен, що коли б ви її побачили, то утрималися б від подібного виклику, оскільки ще не було й не може бути в світі красуні, яка зрівнялася б з Дульсінеєю. Тому я не говоритиму, що ви брешете, а скажу тільки, що ви помиляєтесь, а виклик, який ви мені зробили, я на зазначених умовах приймаю і пропоную битися зараз же, не відкладаючи до наступного дня. Єдине, з чим я не можу погодитися, це щоб слава про ваші подвиги перейшла до мене, бо мені невідомо, які вони й що вони собою являють — з мене досить моїх, які б вони не були...
У місті вже помітили Лицаря Білого Місяця і повідомили віце-короля як про самого лицаря, так і про те, що він розмовляє з Дон Кіхотом Ламанчським. Віце-король, гадаючи, що це якась нова пригода, підстроєна доном Антоніо Морено або ж іще кимось з барселонських шляхтичів, разом з доном Антоніо та багатьма іншими кавальєро поспішив на набережну і прибув туди саме в ту мить, коли Дон Кіхот повертав Росинанта, аби взяти розгін. Побачивши, що вершники ось-ось мають наскочити один на одного, віце-король став поміж ними і запитав, що за причина такої раптової битви. Лицар Білого Місяця відповів, що суперечка в них зайшла з приводу того, хто перша красуня в світі, і, коротко переповівши все те, про що він уже повідомив Дон Кіхога, перерахував умови поєдинку, прийняті обома сторонами. Віце-король наблизився до дона Антоніо і тихо спитав, чи знає він, хто такий Лицар Білого Місяця, і чи не має він наміру пожартувати з Дон Кіхота. Дон Антоніо йому відповів, що лицаря він не знає і не знає також, жартома чи по-справжньому викликає він Дон
Кіхота на поєдинок. Відповідь дона Антоніо збентежила віце-короля, і він завагався: дозволити чи заборонити єдиноборство; і все ж він не міг припуститися думки, що це не жартівливий поєдинок, а тому, від'їхавши вбік, сказав:
— Сеньйори кавальєро, оскільки у кожного з вас немає іншого виходу, крім як визначити правоту свого супротивника або ж умерти, тим часом сеньйор Дон Кіхот продовжує настоювати на своєму, а ваша милість, Лицарю Білого Місяця, на своєму, то починайте з Богом.
... Дон Кіхот знову взяв невеликий розгін, оскільки помітив, що його противник також бере розгін, після чого без поклику труби і без будь-якого іншого сигналу до бою лицарі одночасно повернули коней і кинулись назустріч один одному, але кінь Лицаря Білого Місяця виявився спритнішим і встиг пробігти дві третини відстані, що їх розділяла, і тут Лицар Білого Місяця, не пускаючи в хід списа (якого він, очевидно, навмисно підняв угору), з такою шаленою силою наскочив на Дон Кіхота, що той разом з Росинантом ризиковано впав. Лицар Білого Місяця миттю опинився біля нього і, приставивши до його забрала списа, мовив:
— Ви переможені, лицарю, і ви вмрете, якщо не забажаєте дотримати умов нашого двобою.
Дон Кіхот, спантеличений і приголомшений падінням, не піднімаючи забрала, голосом слабким і глухим, немовби він долинав десь із підземелля, проказав:
— Дульсінея Тобоська — найчарівніша жінка у світі, а я найнещасніший лицар у світі, проте моє безсилля не повинно похитнути цієї істини. Штрикай же спис свій, лицарю, і забери в мене життя, бо честі ти мене вже позбавив.
— Ні в якому разі,— оголосив Лицар Білого Місяця,— нехай вповні йде світом слава про вроду сеньйори Дульсінеї Тобоської. Я вдовольнюся тим, що шановний Дон Кіхот повернеться до свого маєтку на рік, одне слово, аж до мого особливого розпорядження, про що в нас була з ним домовленість перед початком бою.
... Дон Кіхота підхопили на руки, і коли підняли йому забрало, то всі побачили його бліде й вкрите потом обличчя. А Росинант перебував у такому жалюгідному стані, що все ще не міг зрушити з місця. Санчо, засмучений і пригнічений, не знав, що сказати і як повестися: у нього було таке почуття, нібито все це відбувається уві сні і немов усе це якась суцільна чортівня. В присутності Санчо його пан визнав себе переможеним і зобов'язався протягом цілого року не братися за зброю, і здалося Санчо, що слава про великі подвиги Дон Кіхота вгасає і що його власні сподівання, які оживилися завдяки недавнім обіцянкам Дон Кіхота, зникають, мов дим на вітрі. Він боявся, чи не пошкоджені бува кістки в Росинанта, і ще він побоювався, що в його пана минуло пошкодження розуму (а тим часом, яке це було б щастя!)...
Дон Антоніо Морено поїхав слідом за Лицарем Білого Місяця, та ще йшли за лицарем юрбою і, можна сказати, переслідували його хлопчаки доти, доки він не заховався в одному з міських готелів. Спонукуваний бажанням познайомитись з ним, дон Антоніо туди зайшов; лицаря зустрів слуга, щоб зняти з нього обладунок; лицар пройшов до зали, а за ним Антоніо, якому кортіло довідатися, що ж це за один. Помітивши, що кавальєро од нього не відстає, Лицар Білого Місяця звернувся до нього з такими словами:
— Я бачу, сеньйоре, що ви прийшли довідатися, хто я такий, а оскільки мені ховатися ні для чого, то поки слуга зніматиме з мене обладунок, я вам розповім усе не криючись. Хай буде вам відомо, сеньйоре, що я бакалавр Самсон Карраско, односелець Дон Кіхота Ламанчського, божевілля й недоумкуватість якого викликають співчуття його знайомих, і до числа тих, хто особливо за ним журиться, належу я. Гадаючи ж, що запорука його одужання — це спокій та що йому необхідно пожити на батьківщині і в себе вдома, я придумав спосіб, як примусити його повернутись. І от місяців зо три тому, переодягнувшись мандрівним лицарем та назвавшись Лицарем Дзеркал, я наздогнав його дорогою; у мене був намір вступити з ним у бій і, не заподіявши йому ані найменшої шкоди, перемогти, при цьому я збирався битися на таких умовах, що переможений здасться на милість переможця, а зажадати я від нього хотів (адже я вже заздалегідь вважав його переможеним), аби він повернувся в рідне село й нікуди не виїжджав протягом року, а за той час він, мовляв, одужає, проте доля розпорядилась інакше, тобто переміг не я, а він,— він вибив мене з сідла, і, таким чином, задум мій не був здійснений; він поїхав далі, а я переможений, зганьблений, приголомшений падінням, яке, слід зауважити, могло погано для мене закінчитися, повернувся додому, і все ж у мене не пропало бажання знову його розшукати і перемогти, чого мені й пощастило досягти сьогодні у вас на очах. А оскільки він суворо дотримується законів мандрівного лицарства, то, зрозуміло, для виконання даного ним слова неодмінно підкориться моїй вимозі. От, сеньйоре, і все, більше мені вам сказати нічого, але тільки вас прошу, не виказуйте мене, не кажіть Дон Кіхотові, хто я такий, інакше не здійсниться добрий мій намір повернути розум людині, яка вміє так розумно міркувати, коли справа не стосується всієї цієї лицарської нісенітниці...
Дон Кіхот, ослаблений, сумний, задумлений і похмурий, пролежав у ліжку шість днів, і весь цей час його невідступно переслідувала думка про злополучну битву, яка закінчилася його поразкою. Санчо, скільки міг, втішав його і, між іншим, сказав йому таке:
— Вище голову, добродію мій, постарайтеся розвіятись і подякуйте Богові за те, що, звалившись а коня, ви жодного ребра собі не зламали. Відомо, що де дають, там же і б'ють, у господі глянеш — усього вдосталь, з зайдеш — нічогісінько нема, так-от виходить, наплюйте на всіх отих лікарів, бо жодного лікаря для вашої хвороби не потрібно, і поїдьмо додому, а пошуки пригод у невідомих краях та незнайомих місцях давайте-но облишимо. А коли вдуматися, то найбільше на цьому ділі постраждав я, хоч, проте, дісталося більше вашій милості. Коли я полишив своє губернаторство, то в мене пропало всяке бажання ще будь-коли губернаторствувати, але зате мене не покинуло бажання стати графом, однак це навряд чи вже колись здійсниться, бо ваша милість залишає лицарське поприще, а отже, вам уже не бути королем: ось і виходить, що надіям моїм, як видно, не збутися.
— Облиш, Санчо, адже тобі відомо, що ув'язнення моє та затворництво триватимуть не більше року, а потім я знову повернуся до шанобливого мого заняття і неодмінно здобуду собі королівство, а тобі графство.
— В добрий час сказати, в поганий промовчати,— зауважив Санчо. — Мені частенько доводиться чути, що краще сподіватися на що-небудь, аніж мати в руках щось погане.
З іспанської переклали Василь Козаченко, Євген Кротевич