Антична література - В.І. Пащенко, Н.І. Пащенко 2001 Головна

Класична література Греції

Післягомерівський період

Лірика. Ямбічна лірика

Ямбічна лірика з’явилася майже водночас з елегійною і також є одним із найпростіших ліричних жанрів. Джерела ямбічної лірики слід шукати в народних піснях, присвячених богині Деметрі. У «Гімні до Деметри» згадується ім'я служниці царя Келея Ямби, яка розвеселила, не знаючи, що це богиня, невтішну й сумуючу жінку:

Так без усмішки сиділа, їства і питва не торкнувшись.

Смутком мучима тяжким за дочкою із поясом низьким.

Жвавим тоді жартуванням ft дотепами гострими стала

Ямба багаторозумна богиню пречисту смішити:

Тож посміхнулась вона, засміялася й стала весела.

Так відтоді і лишилась їй любою в таїнствах Ямба.

(Переклад Н. Пащенко)

Жартівливо-весел і. часом не дуже скромного характеру ямбічні пісні стали обов’язковою складовою Елевсінських свят на честь богині Деметри. Вони виконувалися після закінчення закритої частини свят («Елевсінських містерій»), коли починалися загальнонародні торжества. Ім’ям міфічної дівчини назвали ліричні пісні, за змістом схожі з піснями Ямби, і розмір, який найкраще відповідав темпові розмовної мови, якою були складені вірші.

Ямбічна стопа складалася з короткого й довгого складів (за метричною системою — ненаголошеного і наголошеного . Якщо ж, навпаки, перший склад був наголошений, другий ненаголошений, то така стопа називалася хореїчною (або трохеїчною) і мала такий вигляд: .

Найпоширенішим був шестистопний ямбічний (або хореїчний) вірш:

Оскільки двоскладова ямбічна (або хореїчна) стопа була надто малою, вона об’єднувалася з наступною стопою, виникала пара ямбічних (або хореїчних) стоп — диподій, а сам вірш тоді називався ямбічним (або хореїчним) триметром. Особливість цих віршів полягала в можливості зміни в непарних складах ямба (або в парних — хорея) на спондей:

Архілох (VII ст. до н. е.)

Архілох був першим і найвидатнішим представником ямбічної лірики, хоч писав також елегійні вірші. Він народився на кам’янистому острові Парос, був позашлюбною дитиною аристократа Телесікла і рабині Еніко. Відомо, що все життя поета супроводжувала бідність і він змушений був стати воїном-найманцем. Воював у Фракії, на острові Евбея, захищав грецьку колонію на острові Фасос, засновану ще його дідом, загинув у бою на острові Наксос. Про свою небезпечну професію він сам свідчив: «Хліб мій на списі замішаний, теж і вино я на списі/ Маю ісмарське, і п’ю, спершись на списа також» (переклад Г. Кочура).

В іншому двовірші поет з гордістю повідомляє, що він не тільки «служитель царя Енеалія» (тобто бога війни Ареса), але йому добре відомий і «солодкий дар муз». Військова служба виробила в поета-воїна певний кодекс поведінки. Головним для нього стають воїнські доблесті, він, наприклад, зізнається, що шанує лише такого вождя, який вирізняється не зовнішністю — привабливою чи огидною, а виявляє «відвагу в душі». Безперервні бої виховують у ньому і філософське ставлення до життя, що уявляється йому продовженням битви. Поет радить завжди бути стійким і зносити удари долі, ніколи не виявляти свого смутку в разі невдачі чи радощів при досягненні мети. Крім того, поет вважає, що майбутнє людини залежить від долі й випадку. Його філософія відповідала новій суспільній моралі, що відкидала всі традиції й правила аристократії.

Сам Архілох це підтверджує і життям, і поведінкою. Так, він не звертав уваги на закиди недоброзичливців, відкрито поривав з деякими традиціями. Наприклад, найганебнішим для воїна вважалося втратити зброю. А поет сміється з цього й зізнається, що після невдалого бою з одним із фракійських племен він змушений був тікати, залишивши свого щита:

Хтось із саійців шитом моїм добрим пишається нині:

В битві його хоч-не-хоч десь у кушах я лишив.

Душу зате врятував! А щитом, далебі, не журюся:

Хай собі! Втратив один — інший, не гірший, куплю.

(Переклад А. Содомори)

Не менш іронічно ставиться поет-воїн і до деяких своїх перемог:

Наздогнали ми й побили за рахунком аж сімох,

Ціла тисяча була нас...

(Тут і далі переклад Н. Пащенко)

Поет завжди одвертий у своїх почуттях. Коли він стикається зі зрадництвом, по щиро висловлює свою ненависть і кличе всі біди й нещастя обрушитися на голову зрадника. Знайоме йому і почуття страху — на морі він побачив наближення страшної бурі, й тоді жах його «душу раптом огорнув».

До нас дійшло близько двадцяти фрагментів інтимної лірики Архілоха, у яких ніжність і раптове озлоблення зійшлися поруч. Особливо болісно він переживав своє нещасливе кохання до дівчини Необули, дочки знатного паросця Лікамба. З надзвичайною щирістю і цнотливістю описує він вроду нареченої, мріє про те, щоб доторкнутися до Необули, розповідає про любовні муки, що охоплюють його. Проте після повернення з чергового походу він з якихось причин дістав відмову Лікзмба. Відразу ж тон віршів Архілоха докорінно змінюється. З’являються уїдливо-разючі ямби, у яких він розвінчує колишню кохану: і шкіра в неї вся вкривається зморшками, і вже «злая старість борозни проводить», а порівнює він дівчину з похітливою вороною, яка «від пристрасті тріпоче». Розгніваний поет навіть загрожує:

...У ній справі я мастак:

Злом відплачувать жахливим тим, хто їло мені завдасть.

З гнівними ямбами поет обрушується і на Лікамба, обвинувачує його в тому, що той порушив велику присягу, «забув і сіль, і трапезу». Знущаючись зі старого, він уїдливо питає, хто позбавив його розуму, адже тепер у місті він став посміховищем. Пізніша легенда розповідає, що знеславлена дошкульними ямбами Необула та її батько ніби від сорому покінчили з собою. Проте то лише легенда, її правдивість не підтверджена.

Мабуть, ще до цього поет одним з перших у грецькій літературі висуває ідею золотої середини, яка надзвичайно чітко пізніше буде сформульована римським поетом Горацієм. У чудовому хореїчному тетраметрі він так формулює свої думки:

Серце, серце! Біди люті звідусіль тебе смутять —

Ти ж відважно захитайся, з ворогами поборись.

Хай на тебе скрізь чатує ворожнеча — завжди будь

Непохитне. Переможеш — не хвались відкрито цим,

Переможене — удома в самотині стримуй плач.

Радість є — радій не надто, є нещастя — не сумуй

Понад міру. Вмій пізнати зміни в людському житті.

(Переклад Г. Кочура)

Отже, хоч поет і проповідує помірність і стриманість у горі й нещасті, але особисті неприємності викликають у нього нестримне шалене озлоблення.

Архілох узагалі надзвичайно емоційний. Є уривки, у яких поет звеличує дружбу. Один із них присвячений пам’яті зятя, який загинув у морі. Архілох дуже його любив, високо цінував і тому зі щирістю і ніжністю оплакує його і навіть зізнається, що після його смерті «ні ямби, ні втіхи на розум не йдуть». Проте поет знаходить засіб від горя, посланий самими богами — «стійкість незламну». У всіх своїх нещастях, навіть коли доводиться і «руку простягати», поет незмінно покладає надії на всевидющих богів. Всемогутні, вони можуть і підвести людину з чорної землі та поставити на ноги, і кинути напризволяще. Він радить ніколи не дивуватися діям Зевса і богів, бо для смертних вони незбагненні. Боги — вершителі долі людей:

О Зевсе, батьку мій! Царюєш в небесах.

Ти свідок справ усіх людських —

І злих, і правих. Тож тобі не все одно.

По правді звір живе чи ні.

(Переклад Н Пащенко)

Під час перебування в Греції Архілох відвідав Олімпію, де написав гімн на честь Геракла, легендарного засновника Олімпійських ігор. Цей гімн із популярним приспівом «тенелла» пізніше протягом багатьох століть виконувався на цих іграх.

Творчість Архілоха надзвичайно багата за змістом і формою. Він створив чудову за багатством і чистотою поетичних засобів лірику, сповнену найтонших відтінків. Ним були написані не тільки ямби та елегії, але й епіграми, гімни, пов’язані з сучасністю байки («Мавпи», «Лисиця і Орел»).

Виразність Архілохової стриманої, невимушеної й витонченої мови, ліричних образів зробила його чи не найвидатнішим поетом античності. Його ім’я було оточене загальною любов’ю, про то свідчить пам’ятник, поставленні! на початку І ст. до н. е. на батьківщині поета. На ньому були вирізьблені найголовніші дати життя Архілоха (вони майже не збереглися). На честь поета встановлено культ — свідчення, що його шанували як міфологічного героя. Лірика його дуже вплинула на багатьох еллінських, а пізніше і римських поетів.

Семонід (VII ст. до н. е.)

Семонід був молодшим сучасником Архілоха. Ролом з острова Самос, він дотримувався демократичних поглядів. Коли владу на острові захопили аристократи, Семонід зібрав групу самосців і відплив на острів Аморгос (Кіклади), де заснував колонію і прожив усе життя. Він писав елегії і ямби, до нас дійшли лише уривки ямбічних творів. Більшість віршів Семоніда були переспівом уже відомих тем: залежність людини від богів, людина і не відома їй доля, надія на богів, сподівання щастя і швидкоплинність людського життя з його хворобами, нещастями та старістю. Семонід зовсім не торкається соціально-політичних проблем, закликаючи користуватися благами та насолодами, поки людина ще жива:

Найвища в світі влада й присуд, хлопче мій, —

У Зевса-громовержця. Як захоче він.

Так і керує. Смертні — ті без розуму.

То й живемо, як трави, й не вгадаємо.

Яку для кого долю приготовано,

Надія всіх нас живить і довірливість

У марних пориваннях.

(Переклад А. Содомори)

Дійшла до нас повністю ямбічна поема Семоніда «Про жінок», де поет розповідає про десяті» жіночих типів-характерів, які походять од різних тварин чи стихій. Класифікація його відповідно до походження жінок така: від свині — вони брудні й неохайні, більше сидять, «нагулюючи жир»; від лисиці — хитрі й розумні, здатні «до добра і зла», мають мінливий і суперечливий характер; від собаки — жінки-пронози втручаються не в свої справи, зводять плітки, лихословлять і кричать; зроблені з грудок землі (натяк на Пандору) — зовсім дурні, не можуть відрізнити добро від зла; з морської хвилі — капризні, свавільні, з різкими змінами настрою; від осла — над усе люблять їсти і легко зраджують чоловікові; від ласки — не мають вроди й чарівності, злодійкуваті й похітливі; від коня — страшенно ледачі, люблять лише прикраси; від мавпи — найгірші для чоловіка, з потворним обличчям, хитрі пройди, які не чинять ні добра, ні зла; від бджоли — єдині жінки, що стають даром божим для чоловіків. Свої думки з приводу жінок Семонід закінчує усе ж «антижіночою» сентенцією:

Так. зло із зол усіх, що жінкою зовуть.

Дав Зевс, од неї майже корнеті нема.

Господар від жони без міри терпить зло.

(Переклад Н. Пащенко)

Гіппонакт (друга половина VI ст. до н. е.)

Про життя цього поета відомо також дуже мало. Він був вигнаний тираном з рідного міста Ефес (Мала Азія), можливо, причиною були дуже гострі, нестримані й грубуваті ямби, з якими він міг виступати проти правителів. Проте мотивів страждання у зв’язку з розлученням із батьківщиною у нього немає. Усе своє життя він провів у місті Клазомени, потерпаючи від бідності й постійних пошуків грошей для існування. У цьому він одверто зізнається майже в усіх нечисленних збережених уривках віршів, де звертається безпосередньо до богів із проханням допомогти йому. У ямбі до Гермеса поет благає допомогти, як останній жебрак:

Гермесе. Майї син. Кіленейський бог, любий.

Почуй поета! Плащ-бо мій в дірках, мерину.

Тож Гіппонакту одежину дай, дай взуття.

Монет насип п кишеню шістдесят — важких.

(Переклад Н. Пащенко)

У зверненні до бога багатства Плутоса поет дорікає йому, що той жодного разу не завітав до нього в гості й не приніс «тридцять мін срібла», та навіть починає його лаяти. В іншому ямбічному фрагменті Гіппонакт розповідає про якогось знатного ненажеру, який проїв свої багатства і тепер змушений працювати в каменоломні й споживати «рабське їство».

Відомо, що поет писав пародії на героїчний епос, його смілива сатира завжди була прямою і часто брутальною. Витонченій мові знаті він протиставляє мову вулиці і жебраків, одверто висловлює презирство до всіляких літературних правил. В одному з віршів він навіть обіцяє суперникові вибити око. У наведеному вище вірші до Гермеса Гіппонакт пародіює високий стиль епосу і традиційне прохання до божества допомогти у великому звершенні чи оспівати подвиг героя (пригадаймо початок «Іліади»: «Гнів оспівай, о богине, нащадка Пелея, Ахілла...»). Іронічний ефект у Гіппснакта виникає завдяки невідповідності звернення поета до самих богів і більш ніж прозаїчного прохання замінити драний плащ і лати черевики. Існує версія про те, що Пппонактові належить пародія на «Одіссею».

Терпсіхора — муза танців. Мармурова статуя. IV ст. до н. е.

Цілком можливо, що вільне поводження поета зі словом, любов до простонародних виразів, уїдлива сатира його ямбів вплинули на процес становлення на початку V ст. до н. е. давньої аттичної комедії, у якій досить чітко проглядається ненормативність Гіппонактових ямбів.

У повному обсязі ямбічні вірші поета до нас не дійшли, хоч відомо, що у XII ст. н. е. ще існувало кілька збірок його творів. Гіппонакт увів у ямбічний рядок новий прийом, тому цей рядок почали називати холіямбом («кульгавим» ямбом). Суть цього прийому полягала в тому, що шоста стопа була трохеїчною (хореїчною), наприклад: «Хламіди з шерсті ти не дав мені теплої». Тут п’ять ямбічних стоп стикаються з шостою хореїчною, що порушує ритміку ямбічного вірша. Холіямб використовували пізніші поети — Герод, Бабрій, Леонід Тарентський.

Назад Зміст Далі

Посилання на схожі матеріали:

Дата останньої редакції: 10 березня 2026

Меню

Класична література Греції

Післягомерівський період

Лірика. Ямбічна лірика

Пошук на сайті