Визначте своєрідність гротеску в повістях Е.Т.А. Гофмана Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер і Золотий горнець

Одна з найго- етріших барв іронії Гофмана — гротеск. Гротескові персонажі Гофмана з одного боку створюють спотворене та жахливе враження, з іншого — комічне, комедій­не. Кожний з персонажів втілює в собі якесь окреме явище, згущене, сконцен­троване в образ.

Одним з головних гротескових персонажів є Крихітка Цахес — з одного боку реальний потворний хлопчисько, з іншого — фантастична істота, створіння ча­рів феї Розабельверде. Він огидно верещить і нявкає. Його верещання робиться іще потворнішим, коли про нього починають говорити, що він прекрасний і ро­зумний. Романтичний Гофман вдається до надмірних перебільшень у змалюванні Цахеса. "Пуголовок з ніжками павука", "чудовий Цінноберик", Цахес у Гофмана уособлює всемогутність Золота. Ставши першою особою в князівстві Керепес, він перетворюється на кумира публіки, яка одноголосно схвалює Цахеса як найкра­щого поета і музиканта — "божественний Ціннобер!", "геніальний композитор!". Не дарма ім'я Цахеса стало художнім узагальненням, символом.

От людина, яка стоїть на чолі князівства Керепес — князь Барсануф, наступ­ник Пафнуція Великого. Він вважає себе не більше і не менше, як "батьком віт­чизни", чомусь ненавидить фей і чаклунів і виганяє їх з країни — і разом із ними казку, чари, фантазії. Його великі пристрасті — золота горілка з Данцига та наго­роди. Це він — автор нового ордена Зелено-плямистого Тигра з двадцятьма діа­мантовими ґудзиками. Він — уособлення чиновницької недалекоглядності і при­земленості, робить з духовного карлика міністра — взірець для усього князівства, а потім не може навіть побачити того міністра у реальному карликові. Винними за все, що коїться навколо, Барсануф вважає оточуючих, а не самого себе, і ще­дро роздає покарання.

Іще один чиновник — пихатий барон Претекстатус, який, власне, і підштовхнув фею Розабельверде на жахливе чаклунство, що призвело появу культу Цахеса у кня­зівстві. Він був настільки пихатий, що, як каже Гофман, він сумнівався, "чи здатна очолити притулок панна, яка не може вказати предків хоч би до тридцять друго­го коліна..." — і наказав феї змінити ім'я хоч би на Рожа-Гожа... Барон має "осві­ту", єдиною радістю від якої є вміння розбірливо писати французькими літерами.

Так само пихатий і професор Мош Терпін, "генерал-директор природничих справ", який займається лише тим, що піддає цензурі та ревізує сонячні й місячні затемнення і передбачає погоду. Отримуючи найкращих птахів і звірів з князів­ських лісів, професор... смажить їх "дія дослідів". Терпін навіть займається "на­укою", пише трактат про те, чому вино має інший смак, ніж вода.

В історії західноєвропейської літератури Гофман став одним із зачинателів жанру новели. Він повернув цій малій епічній формі авторитет, який вона мала в епоху Відродження. Усі ранні новели письменника увійшли до збірки "Фантазії в манері Калло". Центральним твором стала новела "Золотий горнець". За жанром, як визначав сам автор, - це казка із нових часів. Казкові події відбувалися в знайомих і звичних автору місцях Дрездена. Поряд зі звичайним світом мешканців цього міста існував таємний світ магів і чаклунів.

Герой казки - студент Ансельм, дивовижно невезучий. Він був безпорадний в повсякденному житті. Герой жив нібито у двох світах: у внутрішньому світі своїх турбот і мрій і у світі повсякденного життя. Ансельм вірив в існування незвичайного. Волею авторської фантазії зіткнувся зі світом казки.

Ансельм закоханий у реальну і типову німецьку міщанку Вероніку, яка чітко знала, що кохання -"справа хороша і в молодості необхідна". Він закохався в одну із змійок, нею виявилася чарівна казкова дівчина Серпентіна. Ансельм одружився з нею, у спадок молоді одержали золотий горщик з лілією, який принесе їм щастя. Вони поселилися у казковій країні Атлантиді. Вероніка вийшла заміж за регістратора Геєрбранда - обмеженого прозаїчного чиновника, схожого своїми світоглядними позиціями з дівчиною. Ансельм став поетом, жив у казковій країні. Боротьба за душу Ансельма, що велася між Веронікою, Серпентіною й тими силами, що стояли за ними, завершилася перемогою Серпентини, що символізувало перемогу поетичного покликання героя.