ТВОРЧІСТЬ ГЮСТАВА ФЛОБЕРА

ТВОРЧІСТЬ ГЮСТАВА ФЛОБЕРА

Історія зарубіжної літератури XIX - початку XX ст. - Галина Давиденко - 2007 рік

ЛЕКЦІЯ 14

1. Життєвий шлях французького письменника.

2 Характеристика творчості: «Лексикон прописних істин», «Саламбо», «Виховання почуттів», «Проста душа».

3. Творчий метод Флобера.


1. Життєвий шлях французького письменника


Друга половина XIX століття у французькій літературі позначена розвитком реалізму. У ній намітився інтерес до людини, сформованої суспільними умовами того часу. Письменників цікавило, яким чином оточення, суспільство впливають на людину, її світогляд, формування її поглядів та переконань. Не стояв осторонь і Гюстав Флобер.

ГЮСТАВ ФЛОБЕР (1821—1880) — видатний французький письменник, майстер витонченого психологічного аналізу. Його творчість — це своєрідний місток, який поєднав бальзаківсько-стендалівський етап розвитку реалізму першої половини XIX століття та період натуралізму, представлений у другій половині XIX століття школою Е. Золя.

Флобер вражав оточуючих своїм раннім духовним розвитком і зрілістю міркувань про світ. У дванадцять років він обурювався Руанськими буржуа, які готувалися зустріти короля у своєму місті: «Які ж дурні люди, яка обмежена юрба! Метушитися навколо короля, витрачати триста тисяч франків на урочини, запрошувати з Парижа 25 тисяч музикантів, клопотатися! Заради кого? Заради якогось короля?.. Ах!!! Які ж люди дурні!». Усе життя і творчість письменника були протестом проти світу буржуа, які, за його влучним визначенням, жили, «затиснувши серце між власною крамничкою і власним травленням».

Народився Гюстав Флобер 12 грудня 1821 року в Руані, у родині хірурга, головного лікаря міської лікарні. У цьому місті пройшло дитинство і юність майбутнього письменника, які збіглися із розквітом романтизму.

Починаючи з 11 років, він робив спроби писати (вірш «Мати» і чимало п'єс), редагував ліцейний журнал. У 14 років захопився Шекспіром і написав «Портрет лорда Байрона». У подальшому звертався до всіх жанрів, типових для романтизму.

У 15 — 17 років він — автор нарисів «Чума у Флоренсії», «Танок Мерців».

У 18 років склав велику байронічну драматичну містерію «Смар», у якій ввів образи Диявола і Смерті.

Флобер навчався у Руанському ліцеї, який закінчив у 1840 році, успішно склавши іспити на бакалавра. Поїхав до Парижа і вступив на юридичний факультет університету (1842). Але незабаром сильно захворів (провалився на іспиті) і залишив навчання. Після смерті батька повернувся до невеличкого маєтку поблизу Руана — до Круассе. Тут він залишився жити до кінця своїх днів, виїжджав лише до Парижа, де постійно зустрічався зі своїми приятелями (Т. Готьє, Гі де Мопассан, Е. Золя, І. Тургенев та ін.).

Багато подорожував — до Корсики, Іспанії, Греції, Єгипту, Малої Азії. Під час роботи над романом «Саламбо» відвідав місця давнього Карфагена, Алжир та Туніс.

У 1844 році у Флобера з'явилися напади схожі на епілепсію. Усюди його супроводжував слуга, хоча сам він був чоловіком високим на зріст і міцної статури. Після смерті батька (1846) через 2 місяці під час пологів померла сестра. Гюстав був змушений піклуватися про матір.

У 1846 році письменник вирвався до Парижа і познайомився із Луїзою Колле, поетесою, яка закохалася у Флобера. Вона була старшою за нього на 13 років, але стала для митця справжнім і єдиним коханням. Листи Флобера до Луїзи Колле (близько 300) — дорогоцінна частина епістолярного спадку письменника. «Я хотел бы давать тебе только радость, окружить тебя спокойствием и долгим счастьем, чтобы хоть сколько-нибудь возместить всё, что ты, в великодушии любви, давала мне полными пригоршнями...» (1846).

Серед прихильників Луїзи — Альфред де Мюссе, де Віньї, Олександр Дюма-батька. Проте саме Флобера вибрала вона серед усіх знаменитостей: він допомагав письменниці порадами, редагував її вірші та п'єси, кохав. «Ты любишь меня! Сомневаться в этом было бы преступным. Если же я не люблю тебя, то как назвать чувства, испытываемые мной к тебе?... Да, будем любить друг друга, будем любить, раз никто не любил нас...»

У будинку письменника у Круассе Луїза не повинна була з'являтися, доки там жила його мати. Так він вирішив, і ніщо не могло вплинути на його рішення. Рідкісні зустрічі породили цікаве листування. Найчастіше Гюстав Флобер і Луїза зустрічалися у Манті. їх так і називали «Коханці із Манта».

Письменник тим часом почав усе частіше аналізувати свій стан, спостерігаючи за своєю Луїзою. В його уяві вона поставала близькою до його героїні — Емми Боварі.

Колле із нетерпінням чекала, щоб письменник швидше закінчив цей роман про жінку, яка стала тінню між ними.

Кохання Луїзи і Гюстава зупинилося і топталося на місці. Усе частіше вони помічали, що їхні думки розходилися. Листи коханої жінки ставали все більше роздратованими; частіше в них звучали звинувачення у відсутності почуттів і небажання поступитися заради неї своїм мистецтвом. Вона просто не розуміла, осліплена власним егоїзмом, що саме в роботі Флобер знаходив і щастя, і горе. Луїза припустилась величезної помилки — дозволила собі ревнощі до творчості. «Со спорным талантом, с сомнительными умственными способностями, жадная ко всему, что служило разговорам о ней; она охотно сожгла бы десять томов и один храм, чтобы о ней заговорили».

З роками природна краса Луїзи Колле змарніла. Вона померла у 1876 році у Парижі. Проте образ цієї жінки, можливо, присутній на сторінках роману «Пані Боварі» як відгомін складних стосунків Флобера і Луїзи. До кінця свого життя він був самотнім. Саме їй Гюстав був зобов'язаний появою двох романів «Він» та «Історія солдата».

Перші літературні твори митця були виконані у романтичній традиції. Молодий письменник цікавився історичною тематикою, образами виняткових героїв.

У 1848 році Флобер вирушив у велику подорож на Схід. Він сподівався познайомитися з екзотикою Індії, побачити романтичних баядерок (так європейці називали індійських танцівниць і співачок — служниць релігійних культів при храмах) і написати повість про «жінку, яка мріяла про кохання Бога». Проте, повернувшись улітку 1851 року з подорожі, письменник почав писати реалістичний роман про Емму Боварі. Отже, поїздка на схід стала переломним етапом у його мистецькій долі, який відокремив ранній романтичний період творчості від зрілого, реалістичного. Такий перехід до реалізму не був непередбаченим, як здавалося на перший погляд. Ще 1850 року він писав: «Чому смерть Бальзака так засмутила мене? Завжди шкода, коли вмирає людина, яка викликала захоплення. Була надія колись із ним познайомитися і заслужити його любов. Так, це була людина сильна, людина, яка диявольськи збагнула свою епоху...»

Заклик «збагнути епоху» Флобер сприйняв як заповіт, залишений Бальзаком новому поколінню письменників — реалістів. Але як досягти правди у художньому творі? І Прозаїк знайшов відповідь: письменник — реаліст мусив створювати художній світ, спираючись на дійсність, яка оточує його «безпосередньо». Проте, зіткнувшись із цією дійсністю, Флобер остаточно розчарувався у ній, назвавши її для себе світом «кольору плісняви».

До історії та сучасної йому французької дійсності митець ставився надзвичайно песимістично. Він був упевнений, що «найвагоміше в історії— це маленька людська частина (можливо, три — чотири сотні людей на століття)... Вони і створили все». «Нижню частину соціального дна», тобто народ, письменник сприймав з недовірою і не визнавав його здатним до творчої діяльності. На його думку, історія рухалася замкненим колом, змінюючи тільки свої зовнішні форми і залишаючи такою самою внутрішню суть. Тому й політику Гюстав відверто ігнорував.

31 січня 1857 року у палаті № 6 судили Флобера за його роман «Пані Боварі», який звинувачував релігію і мораль. Цього сорому письменник не міг забути навіть через 23 роки. За кілька місяців до смерті він писав своєму учневі Гі де Мопассану: «...I тебе посадять на одній лаві із крадіями...» З цією ненавистю він прожив усе життя, втративши надію на краще.

Головними рисами світосприйняття прозаїка були скептицизм і песимізм. Від брутального світу він намагався сховатися у світі мистецтва, яке, вважав, може змінити людину.

Соціальний скептицизм письменника багато в чому пояснювався особливостями його часу. Сам Флобер сприймав свій час як перехідний етап: «Мы с тобой явились на свет слишком рано и в то же время слишком поздно, — писав він своєму другу поету Л. Буйєу 1850 році. — Нашим делом будет самое трудное и наименее главное: переход».

Ще в юності сформувались особливості світосприйняття Флобера: «Две вещи поддерживают меня — любовь к Литературе и ненависть к буржуа», — якось сказав письменник, стверджуючи прагнення і почуття всього свого життя. Свою головну мету він вбачав у тому, щоб захистити «інтереси духу», відмежувати літературу від впливу буржуазії.

Якщо не брати до уваги подорожей Флобера та його поїздок до Руана і Парижа, він 30 років жив, працюючи у маєтку Круассе.

8 травня 1880 року письменник сидів у своєму кабінеті й писав свій черговий роман. Але роботу перервав апоплектичний напад, який і привів до смерті. Мешканців Руана здивувала похоронна процесія і присутні на ній люди з Парижа. Це ховали Гюстава Флобера.

«Він пав, як солдат на полі бою», — написав оглядач щотижневика «Ілюстрований світ» про великого художника мистецтва слова.

• втілив у романах принцип безособовості літератури, тобто відсутності автора у творі (прямого авторського мовлення, безпосереднього розкриття авторської позиції)

• вважав, що автор не мав права давати оцінку подіям, поділяти героїв на позитивних і негативних.


Естетичні погляди Флобера

• винайшов нові прийоми зображення дійсності та моральної суті тогочасного суспільства;

• залишався прихильником справжнього реалізму;

• поєднав трагічний і комічний плани, з глибоким психологізмом створив переконливу картину бездуховності суспільства, у якому вульгарності та повсякденності нічого не протистояло;

• прийшов до висновку, що в житті не було і не могло бути нічого прекрасного, вирватися із сірості неможливо ні за допомогою мрій, ні за допомогою кохання;

• цінував форму (безособистісний принцип);

• викривав вульгарне і повсякденне у буржуазному суспільстві;

• вважав, що у його світі щасливий той, хто не мав ні моральних принципів, ні високих поривів;

• часто автор не виводив на сторінках романів жодного позитивного героя («Пані Боварі»), і таким чином, не нав'язував читачеві можливого вирішення конфлікту.

• створив т. зв. «об'єктивну манеру» оповіді у реалістичній літературі.

• не поділяв об'єкти художнього зображення на «вищі» і «нижчі», вважаючи, що найвульгарніший матеріал під пером талановитого митця випромінював красу, адже естетичний ідеал у мистецтві не мав нічого спільного з ідеалом етичним.


2. Характеристика творчості: «Лексикон прописних істин», «Саламбо», «Виховання почуттів», «Проста душа»


Тема втрачених ілюзій — класична для французької літератури XIX століття. Флоберівські «Пані Боварі» і «Виховання почуттів» неодмінно викликали у пам'яті читача «Втрачені ілюзії» Оноре де Бальзака. Однак у тлумаченні цієї теми двома видатними французькими реалістами були суттєві відмінності. Якщо герої Бальзака виявляли шалену енергію, нестримні пристрасті у своєму прагненні розбагатіти, прославитися, піднятися на верхній щабель соціальних сходинок, то персонажі Флобера охоплені «тугою», «зневірою або романтичними наслідуванням, неприродністю і навіть вульгарністю «бульварної романтики» (саме вона визначала трагедію Емми Боварі)».

Отже, втрата ілюзій для героїв Флобера — не результат їхньої боротьби за щастя, а початок сірого існування з вантажем втрачених ілюзій. У романах письменника ці ілюзії — найважливіші вихідні характеристики його героїв, і полягали вони навіть не в їхній історії, а в передісторії. Більше того, вони були сутністю передісторії самого Гюстава Флобера, перші літературні спроби якого були відзначені романтичним песимізмом, культом мистецтва та обраної особистості.

З презирством ставлячись до буржуазної дійсності свого часу, митець дійшов парадоксального висновку: якщо ти мусив писати про те, що глибоко зневажав, залишалося одне — «намагатися гарно писати».

Романи «Пані Боварі» (1857) і «Виховання почуттів» (1869), повість «Проста душа» (1877), а також останній, незакінчений роман «Бувар і Пекюше» — реалістичні твори з «буржуазним сюжетом», до якого Флобер звернувся як до символу і гарантії художньої правди.

У цих творах найповніше проявилися риси, що ознаменували новий етап розвитку реалізму. їх добре видно під час порівняння героїв Бальзака й Флобера. Бальзаківський Растіньяк розумний, енергійний, зухвалий, сповнений надій, він готовий до двобою з усім світом і відчайдушно виборив своє місце під сонцем. А герої Флобера — Шарль Боварі, Фредерік Моро та інші — позбавлені будь-яких талантів. У їхніх образах — де поетизованих і де героїзованих — відбилася яскрава й точна характеристика сучасної письменнику буржуазної дійсності.

У 1850 р. прозаїк почав працювати над новим романом «Мадам Боварі. Провінційні звичаї», а також над так і незавершеним твором «Лексикон прописних істин», у якому митець зібрав вульгарні судження, що свідчили про цілковите невігластво сучасного йому буржуа — обивателя. Згодом Флобер використає ці «перли» у багатьох своїх творах. Ось деякі із цих взірців «міщанської» мудрості: «Газети — без них не можна обійтись, але потрібно їх лаяти», «Дворянство — зневажати його і заздрити йому», «Актриси — погуба наших синів», «Жандарми — опора суспільства» тощо.

Потворному світові буржуа, де «багатство заміняє все, навіть повагу», реаліст, здавалося, протиставляв вежу зі слонової кості — поетичний символ романтика А. Де Віньї.

Ненависть до самовдоволеного буржуа, який зневажав ерудицію «як ознаку вузького кругозору» («Лексикон прописних істин»), захоплення Сходом і думками Спінози про єдність духовного і фізичного, людини і природи спонукали письменника взятися до створення історичного роману з епохи Пунічних війн.

Уже в 1857 р. Флобер збирав матеріал до роману «Саламбо», який було закінчено у 1862 р. З огидою працюючи над «сучасними буржуазними сюжетами», Флобер мріяв про «розкішний історичний сюжет», у якому вбачав порятунок від світу «кольору плісняви». Так виникли яскраві, насичені барвами твори: «Саламбо» — роман про Карфаген доби Першої пунічної війни; філософська драма «Спокуса святого Антонія», повість «Іродіада».

У романі «Саламбо» зображено давній дохристиянський і домусульманський Схід, сприйнятий Флобером як «несвідома» пантеїстична «поезія». Під час роботи над романом митець прагнув збагнути, що відчували люди, які жили дві тисячі років до нас. Для цього він перечитав сотні томів спеціальної літератури. Автор навіть називав «Саламбо» археологічним твором. Добу Карфагена (III ст. до н.е.) Флобер змалював як письменник — реаліст, застосувавши до античності прийоми сучасного роману, використовуючи при цьому досягненнями В. Скотта; і водночас відтворив переломний етап у розвитку свідомості володарів Карфагена, виступивши як реаліст-аналітик. Усе це письменник підпорядкував «єдності колориту» і вірності психології, чого не було у його попередників. Головним ідейним завданням автора знову, як і у романтиків, стало відтворення споконвічної боротьби у світі добрих і злих стихій. Він передав це у романі, протиставивши культу богині Таніт — опікунки життя та кохання — культ Молоха — бога війни та руйнування.

У «Саламбо» Флобер відтворив не тільки історичні декорації, а й суть доби, а головне — психологію «природних героїв». Роман побудовано на контрастах. Особливо відчутний контраст у любовній колізії твору і розкритий в образах Саламбо (донька полководця Карфагена ніби зіткана з благочестя) і Мато (цей лівійський найманець — ідеальне знаряддя війни, складене з крові і плоті). Історія кохання цих молодят розгорнулася на тлі історичних подій. Завдяки детально виписаним реаліям доби Першої пунічної війни у читача виникає ілюзія реальності подій, що відбувалися.

У центрі роману — постать жінки. Але якщо всі почуття Емми були спотворені прагненням наслідувати облудні ідеали, а її розум сприяв лише формуванню перекручених уявлень про світ (роман «Пані Боварі»), то Саламбо була істотою настільки чистою і природною, що навіть саме почуття кохання до Мато вона не називає цим словом, але померла, не в змозі пережити загибель коханого.

Не зміг і не захотів Флобер уникнути зображення ницості політичних діячів: у романі про далеку минувшину письменник змалював членів Ради республіки безчесними, підступними, корисливими і жорстокими, їх прототипами стали сучасники автора — так «цвяхи чобіт» не давали йому відірватися від реальності.

Сучасність стала головним змістом роману — «Виховання почуттів» (1869), у якому письменник показав духовну спустошеність сучасної йому молоді. Флобер писав про це покоління так: «Мені здається, що аморальні герої Бальзака багатьом запаморочили голови. Немічне покоління, що зараз метушиться в Парижі навколо влади, і слави, нахапалося в цих романах придуркуватого захоплення якимсь обивательським аморалізмом, якого воно намагається досягнути... Тепер уже не хочуть бути не Вертером або Сен-Пре, а Растіньяком або Люсьєном де Рюбампре».

Цей твір, по суті, «історія одного молодого чоловіка». Головний герой роману — Фредерік Моро. Він — молодший брат героїв Бальзака, Ежена Растіньяка й Люсьєна де Рюбампре. Але між ним і «старшими братами» майже така сама різниця, як між діяльністю і повною бездіяльністю. Якщо герой «Людської комедії» Бальзака сприймав Париж як поле бою, де можна реалізувати честолюбні задуми, то флоберівський Фредерік вбачав у столиці Франції місце, де можна «нічого не робити».

Головна подія у його житті — отримання спадщини, яка гарантувала йому стабільне існування. Фредерік — типовий рантьє: він не творив, а витрачає, не досягав, а проживав, не діяв, а пересувався.

Але принаймні герой вмів кохати. Його перша зустріч з мадам Арно, коли він побачив її на пароплаві: залиту сонцем, у дивовижно вишуканій сукні, у солом'яному капелюшку з широкими полями і рожевими стрічками, наче створила лейтмотив, що став невіддільним від її сутності, від світлого почуття Фредеріка, яке він зберіг на все життя. Бальзаківського Растіньяка пристрасті спалювали. Моро Флобера був здатний лише захоплюватися. Його життя наповнилося інтересом тільки тоді, коли у нього з'явилася багата коханка пані Дамбрез. Від безкорисливого поклоніння Красі до поклоніння красуні, яка володіла мільйонами, — такий шлях «виховання почуттів» подолав Фредерік Моро, характерний герой світу «кольору плісняви».

У фіналі роману Моро та його товариш замислились над прожитими роками. Як найяскравішу подію життя вони згадали невдалі відвідини будинку розпусти, куди так і не наважилися увійти. Спогад і його сприйняття набули символічних рис: тим, хто знав зміст роману, будинком розпусти видалася вся продажна Франція. Усе брутально, принизливо й фальшиво в сучасній Флоберу країні.

У 1876 р. прозаїк створив незвичайний для себе твір — повість «Проста душа». Сам він писав про цю книгу так: «Історія простої душі» — це не що інше, як розповідь про непримітне життя бідної селянської дівчини, побожної і містично налаштованої, відданої без будь-якої екзальтації і ніжної, як свіжий хліб. Вона послідовно любить чоловіка, дітей своєї господині, племінника, старого, про якого піклується, а згодом папугу. Коли папуга гине, вона замовляє його опудало і, помираючи, плутає його зі святим духом. У цьому немає ніякої іронії, як ви можете подумати, навпаки — усе це дуже сумно і дуже серйозно».

Цей твір повернув читачів до французької сучасності. Повість була навіяна спогадами молодості автора, чим і пояснював її невеселий тон і прихований ліризм. У процесі роботи, у квітні 1876 р., письменник навіть здійснив двотижневу поїздку в Нормандію, щоб оживити враження від тих місць, куди він помістив своїх героїв. Колись у Трувілі, родині знайомих Флобер бачив опудало папуги, любимця їхньої служниці, і почув історію цієї жінки, яка стала прототипом служниці Фелісіте.

Робота над твором ішла важко. Він майже дійшов до половини книги, як його вибила з колії звістка про смерть Жорж Санд, якій думками Флобер присвячував твір. «Я розпочав писати просту душу виключно заради неї, тільки заради того, щоб бути їй приємним».

Життя простої служниці у творі — це свого роду легенда, перенесена на сучасність. Г. Флобер розказав дуже сумну історію, історію винятково доброї людини з нерозвинутим розумом, яка ледве вміла писати. У повісті стверджена не нова для Флобера думка про те, що для істинного почуття не обов'язково мати розвинутий інтелект, бути освіченим. Прикладами могли слугувати: негативним — мадам Боварі, позитивним — Саламбо. Проте сприймати Фелісіте як образ, що відповідав ідеалові Флобера, мабуть не варто: у його ідеалі людини неодмінно поєднувалися освіченість, висока культура, вміння цінувати і розуміти мистецтво — самої лише простодушності для цього замало. Фелісіте протистояла бездуховності світу міщан і буржуа. Саме у цій якості вона вписалася в палітру образів Флобера, у систему створених письменником ідеальних чи просто позитивних героїв.


3. Творчий метод Флобера


Новаторство Г. Флобера

> Змалював повністю реалістичні картини, беручи факти із власного життя чи життя людей, які його оточували.

> Ввів у роман образи простих людей, які поєднували в собі як негативні, так і позитивні риси, суто «позитивних» героїв його твори не мали.

> Виступив проти поєднання реалізму і романтизму.

• Відсунув розповідь на задній план, головне місце надав показу життя простих обивателів провінційного французького містечка. ^ створив «об'єктивний метод».

• Не давав повністю деталізованих портретів своїх героїв. Як художник точними мазками пензля, подавав портретну характеристику героїв, зміни у їх настрой, що яскраво відображали їхні обличчя, погляди, жести.

> Використовував у творах імпресіоністичну манеру письма.

> Писав твори з характерними рисами психологізму, що проявилося у:

• формі психологічного аналізу;

• зовнішньому і внутрішньому, фізичному і психологічному, що злилися в єдиний потік;

• найадекватнішій формі його стилістичного втілення — застосування невласної прямої мови, яку автор широко ввів першим у літературу;

• використанні художніх деталей, які сприяли психологічному аналізу особистості героя;

• передачі порухів серця.

> Відмовився від поділу героїв на позитивних і негативних носіїв добра і носіїв зла. Як реальні люди його персонажі поєднали позитивні і негативні риси в складному переплетінні і різних співвідношеннях.

> Використовував невласну пряму мову, яку він перший широко ввів у літературу. Це така форма мовлення, де голос автора і голос героя твору перепліталися, причому автор постійно допомагав йому висловити те, що герою важко або непосильно передати словами.


Питання для самоконтролю

1. В який період життя Г. Флобер звернувся до написання творів? Дайте загальну характеристику його раннім творінням.

2. Ким стала для Г. Флобера Луїза Колле і як склалися їхні стосунки?

3. Чому Г. Флобера називають майстром психологічного аналізу?

4. Яку головну мету поставив перед собою Г. Флобер, звернувшись до письменницької діяльності?

5. У чому розкривається новаторство письменника?







Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.