НІМЕЦЬКИЙ РОМАНТИЗМ. Е. Т. А. ГОФМАН. Г.ГЕЙНЕ

НІМЕЦЬКИЙ РОМАНТИЗМ. Е. Т. А. ГОФМАН. Г.ГЕЙНЕ

Історія зарубіжної літератури XIX - початку XX ст. - Галина Давиденко - 2007 рік

ЛЕКЦІЯ 2

1. Загальна характеристика німецького романтизму.

2. Життєвий шлях Е. Т.А. Гофмана. Характеристика творчості. «Життєва філософія кота Мурра», «Золотий горнець», «Мадмуазель де Скюдері».

3. Життєвий і творчий шлях Г.Гейне.

4. «Книга пісень» — видатне явище німецького романтизму. Народнопісенна основа віршів.


1. Загальна характеристика німецького романтизму


Теоретична концепція романтичного мистецтва сформувалась у колі німецьких естетів і письменників, які були також авторами перших у Німеччині романтичних творів.

Романтизм у Німеччині пройшов 3 етапи розвитку:

1 етап — ранній (ієнський) — з 1795 до 1805 рр. У цей період була розроблена естетична теорія німецького романтизму і створені твори Ф. Шлегеля і Новаліса. Засновниками школи сієнського романтизму були брати Шлегелі — Фрідріх і Август Вільгельм. їх будинок на межі 18 — 19 ст. став осередком молодих невизнаних талантів. До кола ієзуїтських романтиків входили: поет і прозаїк Новаліс, драматург Людвіг Тік, філософ Фіхте.

Німецькі романтики наділяли свого героя творчим талантом: поет, музикант, художник силою своєї фантазії перетворював світ, який лише віддалено нагадував реальність. Міф, казка, легенда, переказ складали ґрунт мистецтва сієнських романтиків. Вони ідеалізували далеке минуле (Середньовіччя), яке намагалися співставити із сучасним суспільним розвитком.

Естетична система сієнських романтиків характеризувалася намаганням відійти від показу реальної конкретно-історичної дійсності і зверненням до внутрішнього світу людини.

Саме ієнські романтики першими зробили вагомий внесок у розробку теорії роману і зі своїх суб'єктивно-романтичних позицій передбачили його бурхливий розквіт у літературі XIX ст.

2 етап — гейдельбергський — з 1806 до 1815 рр. Центром романтичного руху в цей період став університет у м. Гейдельберг, де навчались, а потім викладали К. Брентано і Л. А. Арнім, які відіграли провідну роль у романтичному русі на другому його етапі. Гейдельбергські романтики присвятили себе вивченню і збиранню німецького фольклору. У їхній творчості посилювалося відчуття трагічності буття, що мало історичний вплив і втілювалось у фантастиці, ворожій особистості.

В гурток гейдельбергських романтиків входили відомі збирачі німецьких казок брати Грімм. На різних етапах творчості до них був близький Е. Т. А. Гофман.

3 етап — пізній романтизм — з 1815 до 1848 р. Центр романтичного руху перейшов до столиці Прусії — Берліна. З Берліном пов'язаний самий плідний період у творчості Е. Т. А. Гофмана, тут же вийшла перша поетична книжка Г. Гейне. Однак у подальшому через широке розповсюдження романтизму по всій Німеччині і за її межами Берлін втрачає свою провідну роль у романтичному русі, оскільки виникає

ряд локальних шкіл, а головне — проявляються такі яскраві індивідуальності, як Бюхнер і Гейне, які стають лідерами в літературному процесі всієї країни.


2. Життєвий шлях Е.Т.А. Гофмана. Характеристика творчості. «Життєва філософія кота Мурра», «Золотий горнець», «Мадмуазель де Скюдері».

ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН (1776 — 1822).


Прожив недовге, повне трагічності життя: складне дитинство без батьків (вони розійшлися, і він виховувався у бабусі), скрута, до самого натурального голоду, невлаштованість з роботою, хвороби.

Вже з юнацьких років Гофман відкриває в собі талант живописця, але головною його пристрастю стає музика. Грав на багатьох інструментах, був не лише талановитим виконавцем і диригентом, а й автором цілого ряду музичних творів.

За винятком невеличкої жменьки близьких друзів, його не розуміли і не любили. Всюди він викликав непорозуміння, плітки, кривотлумачення. Ззовні він виглядав справжнім диваком: різкі рухи, високо підняті плечі, високо і прямо посаджена голова, неслухняне волосся, яке не піддавалося майстерності цирульника, швидка, підстрибуюча хода. Він говорив, як строчив із кулемета, і так само швидко замовкав. Своєю поведінкою він дивував оточуючих, але натомість був людиною дуже вразливою. У місті навіть поширювались чутки, що вночі він не виходив на вулицю, боячись зустрітися з образами своєї фантазії, котрі, на його думку, могли матеріалізуватися.

Народився 24 січня 1776 р. в сім'ї прусського королівського адвоката в м. Кенігсберг. Одержав при хрещенні три імені — Ернест Теодор Вільгельм. Останнє з них, яке зберігалося впродовж всієї його офіційної кар'єри як прусського юриста, він замінив на ім'я Амадей на честь Вольфганга Амадея Моцарта, якому вклонявся ще до того, як прийняв рішення стати музикантом.

Батьком майбутнього письменника був адвокат Крістоф Людвіг Гофман (1736 — 1797), матір'ю — його кузина Ловіза Альбертівна Дерфер (1748 — 1796). Через два роки після народження Ернеста, який був другою дитиною в родині, батьки розлучилися. Дворічний хлопчик оселився у бабусі Ловізи Софії Дерфер, до якої повернулась його мати після розлучення. Вихованням дитини займався дядько Отто Вільгельм Дерфер, дуже вимогливий наставник. У своєму щоденнику (1803року) Гофман писав: «Боже милостивий, чому саме в Берліні дядечко мусив був померти, а не...» і поставив виразно три крапки, що свідчило про ненависть хлопця до вихователя.

У будинку Дерферів дуже часто лунала музика, на музичних інструментах грали практично всі члени сім'ї. Гофман дуже любив музику і був надзвичайно музично обдарованим. У 14 років він став учнем кенігзберського соборного органіста Христіана Вільгельма Подбєльського.

Наслідуючи сімейну традицію, Гофман вивчав право в Кенігсберзькому університеті, який закінчив 1798 року. По закінченні університету служив чиновником судового відомства в різних містах Пруссії. В 1806 році, після розгрому Пруссії, Гофман залишився без службового місця, а тому і без засобів до існування. Поїхав до міста Бамберг, де служив капельмейстером місцевого оперного театру. Щоб покращити своє матеріальне становище, став репетитором музики дітей багатих міщан і писав статті про музичне життя. Постійним супутником його життя були злидні. Все пережите спричинило нервову гарячку у Гофмана. Це було в 1807 році, а цього ж року взимку померла його дворічна донька.

Вже будучи одруженим (повінчався з донькою міського писаря Міхаліною Рорер-Тіщинською 26 липня 1802 року) закохався в свою ученицю Юлію Марк. Трагічне кохання музиканта і письменника знайшло своє відображення у багатьох його творах. А в житті все закінчилося просто: його кохану видали заміж за нелюбого їй чоловіка. Гофман змушений був покинути Бамберг і служити диригентом у Лейпцигу і Дрездені.

На початку 1813 року справи його пішли на краще: він одержав маленьку спадщину й пропозицію посісти місце капельмейстера в Дрездені. У цей час Гофман був бадьорий духом і навіть веселий як ніколи, зібрав свої музично-поетичні нариси, написав трохи нових дуже вдалих речей і підготував до друку ряд збірників своїх творчих здобутків. Серед них і повість «Золотий горщик», яка мала значний успіх.

Невдовзі Гофман знову залишився без роботи і цього разу влаштуватися в житті йому допоміг друг Гіппель. Він пробив йому місце в міністерстві юстиції в Берліні, що, за словами Гофмана, було подібно «поверненню до тюрми». Свої службові обов'язки виконував бездоганно. Весь вільний час марнував у винному погребі, де біля нього завжди збиралася весела компанія. Додому повертався серед ночі і сідав писати. Жахи, створювані його уявою, іноді наводили страх на нього самого. Тоді він будив дружину, яка сідала біля його письмового столу з панчохою, котру плела. Він писав швидко і багато. До нього прийшов читацький успіх, однак матеріального благополуччя здобути так і не вдалося, бо він і не прагнув до цього.

Між тим, дуже швидко розвилася тяжка хвороба — прогресуючий параліч, що позбавив його можливості самостійно пересуватися. Прикутий до ліжка, він продовжував диктувати свої оповідання. У 47 років сили Гофмана були остаточно вичерпані. У нього розвинулося щось подібне до туберкульозу спинного мозку. 26 червня 1822 року він помер. 28 червня його поховали на Третьому цвинтарі берлінського храму Іоганна Ієрусалимського. Похоронна процесія була малочисельною. Серед тих, хто проводив Гофмана в останній путь, був і Г.Гейне. Смерть позбавила письменника вигнання. У 1819 р. він був призначений членом Особливої слідчої комісії «зрадницьких зв'язків та інших небезпечних помислів» і став на захист заарештованих прогресивних діячів, навіть один з них був звільнений. Наприкінці 1821 року Гофмана було введено до складу Вищого апеляційного сенату судової палати. Він бачив, як через страх перед революційним рухом заарештували невинних людей і написав повість «Володар мух «, спрямовану проти прусської поліції та її шефа. Розпочалися переслідування хворого письменника, слідство, допити, які було припинено через наполягання лікарів.

Напис на його пам'ятнику дуже простий: «Е.Т.В. Гофман. Народився у Кенігсберзі у Пруссії 24 січня 1776 року. Помер у Берліні 25 червня 1822 року. Радник апеляційного суду відзначився як юрист, як поет, як композитор, як художник. Від його друзів».

Шанувальниками таланту Гофмана були В.Жуковський, М. Гоголь, Ф. Достоєвський. Його ідеї знайшли соє відображення у творчості О. Пушкіна, М.Лермонтова, М.Булгакова, Аксакова. Вплив письменника був відчутним і у творчості таких видатних прозаїків і поетів, як Е. По і Ш. Бодлер, О. Бальзак і Ч. Діккенс, Г. Манн і Ф. Кафка.

День 15 лютого 1809 увійшов у біографію Гофмана як дата його вступу в художню літературу, бо в цей день була надрукована його новела «Кавалер Глюк». Перша новела була присвячена Крістофу Віллібальду Глюку, уславленому композитору 18 ст., який написав понад сто опер і був кавалером ордена Золотої Шпори, який мали Моцарт і Ліст. У творі описаний час, коли вже пройшло 20 років після смерті композитора, і оповідач був присутнім на концерті, де виконувалася увертюра до опери «Іфігенія в Авліді «. Музика звучала сама по собі, без оркестру, звучала так, як її хотів чути маестро. Глюк постав безсмертним творцем геніальних творів.

За цим твором з'явилися інші, всі вони були об'єднані в збірку «Фантазії в манері Калло». Жан Калло — це французький митець, який жив на 200 років раніше за Гофмана. Він був відомий своїми гротескними малюнками і офортами. Головна тема збірки «Фантазії в манері Калло» — тема художника і мистецтва. В оповіданнях цієї книги з'явився образ музиканта і композитора Іоганна Крейслера. Крейслер — талановитий музикант з фантазією, який страждав від ницості оточуючих його філістерів (самовдоволених обмежених людей з міщанським світоглядом, хижацькою поведінкою). У будинку Родерлейна Крейслер змушений навчати двох бездарних дочок. Ввечері хазяї і гості грали в карти, пили, чим завдавали невимовних страждань Крейслеру. «Насилуючи» музику співали соло, дуетом, хором. Мета музики — надати людині приємних розваг і відволікти від серйозних справ, які приносили хліб і честь державі. Тому з точки зору цього товариства «художники, тобто особи, які зрозуміло по дурості» присвятили своє життя негідній справі, що служила для відпочинку і розваги, були «нікчемними істотами». Філістерський світ врешті-решт обрік Крейслера на божевілля. Із цього Гофман зробив висновок про безпритульність мистецтва на землі і бачив його мету в тому, щоб позбавити людину «земних страждань, приниження повсякденного життя «. Він критикував буржуазне і дворянське суспільство за ставлення до мистецтва, яке стало основним критерієм оцінки людей і суспільних взаємин. Справжні люди, окрім художників, — люди, які причетні до великого мистецтва, щиро люблять його. Але таких людей мало і на них чекала трагічна доля.

Основна тема його творчості — тема взаємовідносин мистецтва та життя. Уже в першій новелі суттєву роль відіграв фантастичний елемент. Крізь усю творчість Гофмана пройшли два потоки фантастики. З одного боку — радісна, барвиста, що дала насолоду дітям і дорослим (дитячі казки «Лускунчик», «Чуже дитя», «Королівська наречена»). Дитячі казки Гофмана змальовували світ затишним і чудовим, заповненим людьми ласкавими і добрими. З іншого боку — фантастика кошмарів і страхіть усіляких видів божевілля людей («Еліксир диявола», «Піщана людина» тощо).

Герої у Гофмана жили у 2-х світах реально-побутовому та уявно-фантастичному.

З поділом світу на 2 сфери буття тісно пов'язаний у письменника поділ усіх персонажів на 2 половини — філістерів та ентузіастів. Філістери — бездуховні люди, які жили у реальній дійсності і цілком були задоволені всім, вони не мали ніякого уявлення про «вищі світи» і не відчували жодної потреби в них. За філістерами абсолютна більшість, з них, власне, й складалося суспільство. Це бюргери, чиновники, комерсанти, люди «корисних професій», які мали вигоду, достаток і твердо встановлені поняття і цінності.

Ентузіасти жили в іншій системі. Над ними не мали сили ті поняття й цінності, за якими проходило життя філістерів. Наявна дійсність викликала у них відразу, до її благ вони байдужі, жили за духовними інтересами й мистецтвом. У письменника це поети, художники, актори, музиканти. І чи не найтрагічніше у цьому те, що філістери витіснили ентузіастів з реального життя.

В історії західноєвропейської літератури Гофман став одним із зачинателів жанру новели. Він повернув цій малій епічній формі авторитет, який вона мала в епоху Відродження. Усі ранні новели письменника увійшли до збірки «Фантазії в манері Калло». Центральним твором стала новела «Золотий горнець». За жанром, як визначав сам автор, — це казка із нових часів. Казкові події відбувалися в знайомих і звичних автору місцях Дрездена. Поряд зі звичайним світом мешканців цього міста існував таємний світ магів і чаклунів.

Герой казки — студент Ансельм, дивовижно невезучий, він завжди потрапляв у якусь халепу: бутерброд завжди падав маслом донизу, обов'язково рвав чи бруднив в перший же раз надіте нове плаття тощо. Він був безпорадний в повсякденному житті. Герой жив нібито у двох світах: у внутрішньому світі своїх турбот і мрій і у світі повсякденного життя. Ансельм вірив в існування незвичайного. Волею авторської фантазії зіткнувся зі світом казки. «Ансельм впав, — говорить про нього автор, — у мрійливу апатію, яка робила його нечутливим до всіляких проявів буденного життя. Він відчував, як у глибині його істоти теплилося щось невідоме і спричиняло йому тужливу скорботу, що обіцяє людині інше, вище буття».

Але щоб герой відбувся як романтична особистість, він повинен був пройти через багато випробувань. Гофман-казкар влаштував Ансельму різні пастки, перш ніж той став щасливим з блакитноокою Серпентіною і перенісся з нею у прекрасний маєток.

Ансельм закоханий у реальне і типову німецьку міщанку Вероніку, яка чітко знала, що кохання — «справа хороша і в молодості необхідна». Вона і поплакати могла, і звернутися за допомогою до ворожки, щоб чарами «присушити милого», тим паче знала — йому пророкують гарну посаду, а там — будинок і благополуччя. Отже, для Вероніки кохання вкладалося в єдину зрозумілу для неї форму.

16-річна обмежена Вероніка мріяла стати радницею, милуватися у вікні в елегантному уборі перед перехожими, які будуть звертати на неї увагу. Щоб добитися своєї мети, вона попросила допомоги у своєї колишньої няньки, злої чаклунки. Але Ансельм, одного разу відпочиваючи під бузиною, зустрівся із золотисто-зеленими змійками, дочками архіваріуса Ліндгорста, у підробляв тим, що переписував рукописи. Він закохався в одну із змійок, нею виявилася чарівна казкова дівчина Серпентіна. Ансельм одружився з нею, у спадок молоді одержали золотий горщик з лілією, який принесе їм щастя. Вони поселилися у казковій країні Атлантиді. Вероніка вийшла заміж за регістратора Геєрбранда — обмеженого прозаїчного чиновника, схожого своїми світоглядними позиціями з дівчиною. Її мрія здійснилася: вона жила у чудовому будинку на Новому базарі, у неї капелюх нового фасону, нова турецька шаль, вона снідала біля вікна, віддавала розпорядження прислузі. Ансельм став поетом, жив у казковій країні. В останньому абзаці автор ствердив філософська ідею новели: «Да разве блаженство Ансельма есть не что иное, как жизнь в поэзии, которой священная гармония всего сущего открывается как глубочайшая из тайн природы!». Тобто царство поетичної фантастики у світі мистецтва.

Ансельм сумно передчував гірку істину, але не усвідомлював її. До кінця йому не вдалося зрозуміти впорядкований світ Вероніки, як щось таємне манило його. Так з'явилися казкові істоти (могутній Саламандр (дух вогню)), пересічна вулична торговка Ліза перетворилася на могутню чарівницю, породжену силами зла, студента заворожила співом прекрасна Серпентіна. У фіналі казки герої повернули собі звичний вигляд.

Боротьба за душу Ансельма, що велася між Веронікою, Серпентіною й тими силами, що стояли за ними, завершилася перемогою Серпентини, що символізувало перемогу поетичного покликання героя.

Е. Т. А.Гофман володів чудовою майстерністю оповідача. Ним написана велика кількість новел, які увійшли у збірки: «Нічні оповідання» (1817), «Серпіонові брати» (1819—1821), «Останні оповідання» (1825), які вже вийшли після смерті письменника.

У 1819 році з'явилася новела Гофмана «Малюк Цахес на прізвисько Цінно-бер», яка деякими мотивами близька до казки «Золотий горнець». Але історія Ансельма — це швидше за все фантастична феєрія, тоді як «Малюк Цахес» — соціальна сатира письменника.

Також Гофман став творцем кримінального жанру. Новела «Мадемуазель Скюдері» визнана його родоначальницею. Письменник побудував розповідь на викритті таємниці злочину. Він зумів усьому, що відбувається, дати доказове психологічне обґрунтування.

Художня манера і основні мотиви творчості Гофмана представлені в романі «Життєва філософія Кота Мурра». Це один із самих найвизначніших творів письменника.

Основна тема роману — конфлікт художника з дійсністю. Світ фантастики зовсім зник зі сторінок роману, за винятком деяких другорядних деталей, пов'язаних з образом майстра Абрагама, і вся увага автора зосереджена на реальному світі, на конфліктах, які відбувалися в сучасній йому Німеччині.

Головний герой кіт Мурр — антипод Крейслера, його пародійний двійник, пародія на романтичного героя. Драматичній долі справжнього художника, музиканта Крейслера протиставлено буття «освіченого» філістера Мурра.

Увесь кошачо-собачий світ у романі — сатирична пародія на німецьке суспільство: аристократію, чиновників, студентські угрупування, на поліцію тощо.

Мурр думав, що він визначна особистість, вчений, поет, філософ, а тому літопис свого життя вів «з повчанням кошачої молоді». Але в дійсності Мурр був уособленням «гармонійного нахаби», який такий ненависний романтикам.

Гофман намагався уявити в романі ідеал гармонійного суспільного устрою, в основі якого лежало загальне поклоніння перед мистецтвом. Це Канцгеймське абатство, де шукав притулку Крейслер. Воно мало чим схоже на монастир і скоріше нагадувало Телемське абатство Рабле. Однак і сам Гофман усвідомлював нереальну утопічність цієї ідилії.

Хоча роман не завершений (через хворобу і смерть письменника), читачу стала зрозуміла безвихідь і трагізм долі капельмейстера, в образі якого письменник відтворив непримиримий конфлікт справжнього художника з існуючим суспільним ладом.


Творчий метод Е. Т. А. Гофмана

• Романтичний план.

• Тяжіння до реалістичної манери.

• Мрія завжди розсіюється перед тягарем реальності. Безсилля мрії викликає іронію, гумор.

• Гумор Гофмана змальований у сумних тонах.

• Двоплановість творчої манери.

• Невирішеність конфлікту між героєм і зовнішнім світом.

• Головний герой — людина творча (музикант, художник, письменник), якій досяжний світ мистецтва, казкової фантастики, де він може реалізувати себе і знайти притулок від реальної буденності.

• Конфлікт художника із суспільством.

• Протиріччя між героєм і його ідеалами, з одного боку, і дійсністю — з іншого.

• Іронія — суттєвий компонент поетики Гофмана — набуває трагічного звучання і заключає в собі поєднання трагічного і комічного.

• Переплетіння і взаємопроникнення казково-фантастичного плану з реальним.

• Протиставлення світу поетичного і світу буденної прози.

• В кінці 10-х pp. XX ст. — посилення суспільної сатири в його творах, звертання до явищ сучасного суспільно-політичного життя.


3. Життєвий і творчий шлях Г.Гейне


ГЕНРІХ ГЕЙНЕ (1797—1856) — одна з найпомітніших постатей в історії німецької літератури, найбільший лірик епохи. Його справедливо називають співцем природи і нещасливого кохання.

Народився Гаррі-Генріх Гейне 13 грудня 1797 року в м. Дюссельдорф у небагатій єврейській родині. Батько, людина лагідна, добра, привітна, торгував крамом, але в комерції йому не щастило, тому сім'я постійно зазнавала матеріальних нестатків. Генріх палко любив його: «З усіх людей я нікого так палко не любив на цій землі, як його... Не минало жодної ночі, щоб я не думав про мого покійного батька, і, прокидаючись уранці, я й досі часто чую звук його голосу, як відлуння мого сну». Мати майбутнього поета, донька відомого лікаря, була освіченою жінкою (досконало володіла англійською і французькою мовами), багато читала, і любов до читання намагалася передати дітям. Вона перша помітила в синові «божу іскру» любові до літератури і підтримала її. Гейне неодноразово звертався у своїй творчості до милого його душі образу матері.

Вчився Гаррі в початковій школі, а згодом у Дюссельдорфському католицькому ліцеї. Побудоване на суцільному зубрінні, навчання давало йому мало радощів. Іноді доводилося терпіти і побої вчителя. З ліцею Гейне назавжди виніс ненависть і до релігії. Та були в житті й приємні речі — книжки про пригоди Дон Кіхота і Робінзона Крузо, про мандри Гулівера, драми Й.Гете і Ф. Шіллера.

Вірною подругою на все життя стала для майбутнього поета сестра Шарлотта. З нею він ділився життєвими враженнями, довіряв свої таємниці, їй читав свої перші вірші.

Коли Гаррі виповнилося 17 років, постало питання про його майбутнє. Батьки, захоплені романтичною біографією Наполеона, спочатку мріяли про військову кар'єру для сина. Але згодом на сімейній раді було вирішено зробити з Гаррі комерсанта. В 1816 р. батьки відправляють його в Гамбург до багатого дядька, банкіра, Соломона Гейне, де він мав пройти школу ділової людини.

У будинку дядька поет провів три роки; почувався він тут незатишно, на становищі бідного родича, у середовищі, яке було йому чужим. Тут же він пережив першу інтимну драму, кохання до кузини Амалії, яка ним зневажила і вийшла заміж за прусського аристократа. Молодий Гейне присвятив їй свої ранні вірші, з яких згодом склався цикл «Страждання юності».

Упевнившись, що комерсанта з племінника не вийде, дядько погодився допомогти йому здобути вищу освіту, власне, утримувати його під час навчання. У 1819 р. Гейне вступив до Боннського університету на юридичний факультет, але з більшим задоволенням відвідував заняття з філології та філософії. Саме в університетські роки завершилося становлення Гейне — поета. Наприкінці 1921 р. в Берліні вийшла перша збірка поета під скромною назвою «Вірші Г.Гейне», яка не лишилася непоміченою і мала схвальні відгуки критики. Весною 1823 року, перед закінченням університетського курсу, побачила світ друга його збірка поезій з двома драматичними творами — «Трагедії з ліричними інтермецо».

Бажаючи на власні очі побачити життя рідної країни, молодий поет 1824 року пішки вирушив у подорож по Німеччині. Краса природи захопила його вразливу душу. Але настрій поета затьмарився, коли він побачив тяжке життя народу. Правдиві картини життя, які Гейне спостерігав під час цих мандрів, змальовані у прозовому творі «Подорож на Гарц» (1826 р.), яким відкривалася чотиритомна збірка прози «Подорожні картини».

1825 року Г. Гейне закінчив університет і одержав диплом юриста. П'ять років він жив у різних містах Німеччини, знайомився з багатьма людьми, зокрема, подружився з російським поетом Ф.Тютчевим, який служив у російському посольстві в Мюнхені.

Всі ці роки Гейне шукав собі якоїсь посади, пробував влаштуватись адвокатом та професором університету. В Німеччині вже знали його твори, в яких він виступав проти реакції, проти феодально-абсолютистських порядків. За ним почала стежити поліція, йому загрожувала в'язниця.

У травні 1831 року Гейне поїхав до Франції і став політичним емігрантом до кінця своїх днів. Він постійно жив у Парижі, тільки в 1843 — 1844 рр. ненадовго відвідував Німеччину. Його друзями були французькі письменники Беранже, Бальзак, Жорж Санд, Мюссе, Дюма... Проте розлука з батьківщиною гнітила його до самої смерті.

Гейне було майже 37, коли він познайомився з молодою вродливою француженкою Ксенією Ежені Міра, яку поет вперто називав Матильдою. Селянка за походженням, вона приїхала до Парижа в пошуках щастя і жила у своєї тітки, допомагаючи їй торгувати взуттям. Через рік Гейне одружився з нею. Матильда була примхливою, вередливою і дуже запальною жінкою (Гейне називав її «домашнім Везувієм»); вона не вміла читати, і Гейне марно намагався навчити її німецької мови. Вона так і померла, не прочитавши жодного вірша чоловіка, навіть точно і не знала, чим він займається. Але дівчина полонила поета своєю природністю, веселістю, безмежною відданістю, його не дуже бентежило те, що вона не знала його творів, вона кохала його не за гучну славу, не як поета, а як людину. Разом вони прожили 20 років спільного життя. Коли поет тяжко і невиліковно захворів, Матильда турботливо доглядала за ним.

Проте були й інші думки щодо стосунків Матильди і Генріха, особливо після поезії «Женщина» (1836).


Ее в грязи он подобрал;

Чтоб все достать ей— красть он стал;

Она в довольстве утопала

И над безумным хохотала.


З появою цієї поезії більшість доводила, що чудові пісні про кохання були лише плодом творчої уяви Гейне, а він ніколи не відчував щастя у шлюбі. Існували певні

свідчення про аморальну поведінку , після смерті чоловіка. Але в інших спогадах сучасників, дружина поета постала праведницею, яка вела скромний спосіб життя. їй неодноразово пропонували руку і серце, але вона не могла забути чоловіка і не хотіла носити іншого прізвища.

Цікава деталь: Матильда померла 17 лютого 1883 року, рівно через 27 років після смерті письменника.

З 1846 року сили Гейне підточувала страшна хвороба — сухоти спинного мозку. З роками хвороба прогресувала. Весною 1848 року поет востаннє самостійно виходив з дому. Останні вісім років життя Гейне, зазнаючи невимовних фізичних страждань, пролежав у ліжку (за його словами, у «матрацній могилі»). Але й у цей час він продовжував писати. Напівсліпий, нерухомий, він правою рукою піднімав повіку одного ока, щоб хоч трохи бачити, а лівою на широких аркушах паперу виводив величезні літери.

Помер Гейне 17 лютого 1856 р. Його останніми словами були: «Писати!.. Паперу, олівця!..». Виконуючи останню волю Гейне, його поховали без релігійних обрядів, без надгробних промов у Парижі. За труною йшли друзі, знайомі.

Як зазначають дослідники творчого доробку митця, Гейне, насамперед, «взяв від романтичної школи все життєздатне: зв'язок з народною творчістю... Він продовжив розпочате романтиками використання мотивів народної легенди й казки, розхитування канонів класичного віршування». До скарбниці світової літератури Гейне увійшов як автор поезій та художньо-публіцистичної прози. А світову славу принесла німецькому поету «Книга пісень», яка була видана 1827 року.

У 1869 р. в Німеччині вийшло повне видання творів Гейне, розраховане на 50 томів. Справжнє знайомство України з Гейне почалося ще з другої половини XIX ст. Спочатку це були вільні переклади його поетичних творів, які з'являлися на сторінках періодики. Першими перекладачами були Ю. Федькович та М. Старицький.

Перші збірки творів Гейне в Україні побачили світ у 1892 р. у м. Львові. У перекладах Лесі Українки і Максима Старицького було видано «Книгу пісень» (вибрані твори), а в перекладах Івана Франка — «Вибір поезій» Г.Гейне. Молода Леся Українка зробила першу вдалу спробу втілити засобами української мови не тільки зміст, а й поетичну форму ліричних творів Гейне. Переклади 92 поезій з «Книги пісень», які належать її перу, малюють образ юного Гейне, побачений очима нашої поетеси. На початку XX ст. над перекладами творів Гейне українською мовою працювали: Борис Грінченко, Агатангел Кримський, Панас Мирний, Л.Старицька-Черняхівська, М.Вороний та ін.


4. «Книга пісень» — видатне явище німецького романтизму. Народнопісенна основа віршів


У 1827 році з'явилася знаменита поетична збірка «Книга пісень», яка увібрала все краще з поетичного доробку поета 1816—1827 років. «Книга пісень» — своєрідний ліричний щоденник, це цілісний твір за композицією, змістом і формою. Це поетична розповідь про нещасливе, нерозділене кохання. «З мого великого болю творю я пісні маленькі», — говорив поет і гірко підсумовував: «Книжка ця — то тільки урна з попелом мого кохання». Не підлягає сумніву те, що вірші, видрукувані у збірнику, надихалися нерозділеним коханням молодого поета до своєї кузини Амалії. У тому, як він розповідає про кохання, свої почуття, вражає насамперед невичерпне багатство емоцій, мистецтво передавати найвитонченіші відтінки людських почуттів та думок.

Збірка склалася з 4-х частин — «Страждання юності» (цикли «Образи снів», «Пісні», «Романси», «Сонети»), «Ліричне інтермецо», «Знову на батьківщині», «Північне море». У межах кожної частини чи циклу вірші пронумеровані. Цикли «Романси» і «Сонети» та дві останні частини книги віршів, крім номерів, мають ще й назви.

Створювалися цикли в різний час, а це означало, що у своїй сукупності «Книга пісень» відбивала еволюцію поетичної творчості Гейне кінця 10-х і 20-х рр. Збірці притаманна певна поетична єдність. Провідною у перших 3-х циклах виступала тема нерозділеного, нещасливого кохання. В останніх циклах на перший план вийшла тема природи.

До збірки увійшли поезії різних жанрів: пісня, балада, романс, сонет, що свідчив про орієнтацію на народну поезію, на ритмомелодику, образність і стиль німецьких народних пісень.

Далекий від народнопісенного ліричний герой збірки за своєю природою став, скоріше, німецьким інтелігентом того часу, який свої почуття і переживання втілив в дещо відсторонених і поетично-абстрагованих народнопісенних формах і образах.

Серцевиною збірки був цикл «Ліричне інтермецо», який відзначив найбільшою сюжетно-тематичною єдністю. В ньому послідовно відтворилася вся історія кохання поета від його зародження і до драматичної розв'язки — виходу коханої заміж за іншого й страждань самотнього поета. Це ніби своєрідний любовний роман, що складався з ліричних мініатюр.

На відміну від першого циклу (де кохання було фатальною силою, що несла страждання і загибель), кохання постало як людське почуття, що принесло щастя.

У циклі «Знову на батьківщині» відбулося значне зміщення змісту у повсякденно-побутову площину. У цьому циклі більше дотепності, іронічної гри, а водночас і послаблення ліризму та переспівування самого себе.

І за змістом, і за формою окремо стоїть у «Книзі пісень» цикл «Північне море», наповнений величними і живописними картинами природи. Цикл писаний здебільшого у формі верлібру (вільного вірша).

До найславетніших поетичних здобутків Г.Гейне належав знаменитий вірш, присвячений рейнській красуні Лореляй. За давньою народною легендою Лореляй — це прекрасна чарівниця, котра з'являлася на високій скелі над річкою Рейн і своїм звабливим сміхом занапащала тих, хто пропливав річкою. Ця легенда дуже вразила поета. Саме Гейне зробив цей сюжет дуже популярним, і його вірш став народною піснею. Гейнівська Лореляй втілив згубну силу кохання, котрою вона наділена не зі своєї волі. У своєму вірші поет зберіг фольклорні елементи, простоту форм, мелодійність «пісні» і романтичну піднесеність тону. Поетичний текст гейнівського вірша знайомив із старовиною, відкривав перед нами поетично відтворену картину традицій, стосунків і характерів давно минулого часу.

Ще одним шедевром поетичної творчості Г. Гейне став вірш «Самотній кедр на стромині...».


Самотній кедр на стромині

В північній стоїть стороні,

І кригою, й снігом укритий,

Дрімає і мріє вві сні.

І бачить він сон про пальму,

Що десь у південній землі

Сумує в німій самотині На спаленій сонцем скалі.


Головний мотив — нерозділене кохання. Головною стає думка про самотність людини у світі. Безмежним простором (північ—південь) роз'єднані кедр і пальма.

 

Особливості стилю поета:

• принцип циклічності: місце кожного вірша визначене його зв'язками з попереднім і наступним;

• історія трагічного кохання набуває загальнолюдського звучання, характеризує стан душі сучасної письменникові молоді зі щирою, вразливою душею;

• лексичні і синтаксичні повтори;

• контраст і антитеза;

• мелодійність поезії;

• ліричний герой — романтик, для якого немає щастя без кохання; він відчував свою перевагу над «цивілізованим світом» філістерів;

• лірика з елементами романтичної іронії (все ставиться під сумнів).


«КНИГА ПІСЕНЬ»

«Страждання юності»

«Ліричне інтермецо»

«Знову на батьківщині»

«Північне море»

Знехтуване почуття кохання стало джерелом різкого конфлікту поета з дійсністю

Послідовно простежена вся історія кохання поета, який зосередився на власних переживаннях і душевних муках

Поет розповідав про пережиту нещодавно трагедію

Образ — море

Кохання — ірраціональна і фатальна сила

За канонами романтичного мистецтва присутні зав'язка, кульмінація, розв'язка

Минуле змусило осмислити душевні муки героя, а не переживати знову

Філософська лірика

Юнак вів бесіду з привидами на цвинтарі, його серце обливалося кров'ю через нещасливого кохання

«Вона» — невірна кохана, її образ узагальнений, позбавлений індивідуальних рис

Ліричний герой — людина з досвідом, тому почуття розкриті динамічно: то розквіт, то згасання надії на щастя

Природа співвіднесена з людиною і людське життя вимірене масштабами світобудови

«Книга пісень» ще за життя автора витримала тринадцять видань, а в 1855 р. вийшла у французьких перекладах. Багато віршів із збірки покладено на музику, значна частина поезій стала народними піснями і в Німеччині, і далеко за її межами.


Питання для самоконтролю

1. Які факти з життя Е. Т. А. Гофмана вам найбільше сподобалися і запам'яталися?

2. Назвіть основні теми творчості письменника і найвидатніші твори.

3. Визначте, у чому різниця між філістерами та ентузіастами.

4. Яке місце в житті Г. Гейне займали жінки?

5. Із скількох циклів складається збірка Гейне «Книга пісень»?

6. Опишіть образ ліричного героя збірки.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.