Література Відродження

Відродження в Англії.

Відродження в Англії зароджується пізніше, ніж в інших країнах Західної Європи, але цей розвиток був інтенсивним, хронологічно припадає на кінець XV — початок XVII ст. Хоча в кінці XIV ст. Англія залишалася відсталою країною, країною пасовиськ і землеробства, яка не накопичила матеріальних благ і культурних традицій; країною без промисловості і ремесел, вплив гуманізму вже був відчутний. Столітня війна між Червоною та Білою Трояндами об’єднала націю і загартувала її. Це був період різкого зіткнення королівської влади і національного парламенту. В Англії виникла абсолютна монархія, яку підтримували буржуа, люди без роду і племені, які нажили своє багатство завдяки торгівлі та морським пограбуванням. Разом з тим існувала солідарність усіх прошарків суспільства у відстоюванні своїх прав проти деспотизму королівської влади.

Англійські гуманісти вчилися у гуманістів європейських, зокрема знаходилися під впливом італійського гуманізму. На розвиток англійського гуманізму вплинула і творчість Еразма Роттердамського, який довго жив і працював в Англії. Пізніше в Англію став проникати французький гуманізм. Особливо велику роль відіграла творчість М. Монтеня, філософія якого знайшла відображення у творчості Шекспіра. У добу Відродження розвивається також англійська наука: Вільям Гарвей відкрив кровообіг людини, Френсіс Бекон став основоположником матеріалістичної філософії. Щодо мистецтва та літератури виділяють такі періоди англійського Ренесансу:

Передвідродження, або Проторенесанс (кінець 14 ст.) — пов’язана з творчістю Джеффрі Чосера;

Раннє Відродження (перша полов. 16 ст.) — представлена діяльністю Томаса Мора;

Середнє Відродження (друга полов. 16 ст.) — творчість Крістофера Марло.

Пізнє Відродження (межа 16–17 століття) — представлена творчим шляхом Вільяма Шекспіра.

Друга половина XVI ст., а точніше, 1570-ті роки стали в Англії періодом швидкого розвитку театру і драматургії. Драма була представлена двома жанрами: комедією і трагедією. Англійський театр епохи Відродження сходить до мистецтва бродячих акторських труп, поряд з професійними акторами у спектаклях виступала університетська молодь. В англійських університетах розвивалися шкільні театри, аматорські студентські трупи ставили на сцені класичні твори латинської і грецької драматургії. Театр прокладав собі дорогу і у вищий світ. При англійському дворі стали практикуватися маскаради. У 70-ті роки XVI століття англійський театр став розвиватися швидко. У 1576 році колишній тесля, актор трупи Лейстера Джеймс Бербедж власноручно побудував публічний театр за міською стіною. Він назвав його «Глобус». У тому ж році з’явився ще один театр — приватний театр Блекфрайєрс, а потім «Роза», «Лебідь», «Куртина» і «Бик». Три типи театрів існували в Лондоні починаючи з 70-х років XVI століття: загальнодоступний, приватний і придворний.

Найпопулярнішим і найбільш відвідуваним видовищем був театр загальнодоступний. Будинки, де містився цей театр, часто були бідні та брудні. Найважливішу роль зіграли попередники Шекспіра «університетські уми», група драматургів, випускників Кембриджа й Оксфорда: Лілі, Неш, Грін, Марло. Вони внесли в англійську драматичну літературу поєднання освіченості й обдарованості. Щоправда, вони ж несли з собою елемент богемності.

За часів правління Єлизавети противники театрів відкрито не виступали проти них, хоча вважали, що театр відволікає від праці, підриває матеріальний добробут міщан, розбещує робочий люд, підвищує свідомість і змушує забувати про обов’язки стосовно господаря. Після смерті королеви боротьба проти театрів набула політичного спрямування. Хоча Яків, син Єлизавети, дуже любив театр, але не зміг захистити його від пуританських нападів: всі театри в Лондоні поступово припинили своє існування.

Англійська література була представлена жанрами ліричної поезії, психологічної прози і драматургії, особливо трагедії. Їй був властивий демократизм, оптимізм, реалістичні тенденції. Період Пізнього Середньовіччя та проторенесансу в Англії представлений творчістю Джеффрі Чосера (1340–1400), який вважається батьком англійської поезії, який першим заговорив англійською мовою аристократичних кіл. Він не лише збагатив, а й розробив багато нових поетичних форм і метрів. Першим став писати англійські вірші п’ятистопним ямбом. Виховувався на зразках французької й латинської середньовічної літератури та схоластичної філософії, отже, значною мірою належав Середньовіччю. Серед поетичних творів можна виділити поеми «Будинки слави», «Парламент птахів», «Троїл і Хрізеїда», «Легенда про уславлених жінок». Написав багато балад, послань, скарг, од — «Золоте століття», «Скарга Венери», «Проти жіночої непостійності». У нього були вірші, які мали автобіографічний інтерес — «Послання до Скогану», «Послання до Бактону». Це були робочі етюди передусім до «Кентерберійських оповідань».

Книга складалася з 24 оповідань із 120 задуманих автором. Поет зобразив суспільство нової Англії. Багато сюжетів запозичено з книг: оповідання лицаря, правника, «Мелібеї», розповіді ченців, лікаря, студента, другої черниці, настоятельки, економа. Інші оповідання відомі усними мандруючими сюжетами: розповіді мірошника, управителя, корабельника, капелана, продавця індульгенцій, жінки із Бата, екзекутора, купця, зброєносця. Розповідь священника — це сповідь. Отже, Чосеру залишалося написати одну оповідку «Топаз», і то — пародію. Поет хотів зробити кожне оповідання переконливим, тому звернувся до засобу обрамлення — стер межу між реальними й вигаданими персонажами.

Будова твору подібна до «Декамерона» Боккаччо, обрамлена новелістична збірка, яка відкривається прологом, де описано оповідачів, а далі подано їхні розповіді. У пролозі розповідається про те, як на околиці Лондона в таверні «Табард» якось під вечір зібралося 29 прочан, щоб відправитися всім разом у Кентербері поклонитися мощам святого Томаса Бекета. Під час подорожі прочани за пропозицією веселого і дотепного Бейлі розповідають різні історії. Персонажі прологу — представники майже всіх соціальних шарів англійського суспільства, їхня зовнішність та поведінка співвідносяться з їхнім соціальним типом. Теми їхніх оповідей глибше розкривали внутрішній світ оповідачів, іноді були засобом боротьби чи суперечки між ними. Вони доповнювали загальну картину англійського життя. Твір наповнений комічними ситуаціями. Разом з тим гумор Чосера був м’який, незлий, рідко переходив у сарказм. У його жартах було розуміння людських слабкостей, готовність зрозуміти їх і пробачити. Чосер був популярним серед сучасників. У нього вчилися Шекспір і його ровесники, які розробляли сюжети поета. Чосера любили Байрон і Кітс, ним захоплювався Морріс.

Наступний етап розвитку літератури епохи

англійського Відродження — творчість відомого та талановитого політичного діяча та письменника Томаса Мора (1478—1535). Мор вступив до Оксфордського університету, де особливо захоплювався літературою і філософією, вивчав латинську і грецьку мови, покинув заради юридичних наук, став адвокатом та викладачем у юридичних закладах. Мор був обраний в парламент, став членом палати громад. У 22 роки став членом палати громад, проте парламентська кар’єра тривала недовго, оскільки королю Генріху VII не сподобалися виступи Мора. Томас розірвав зв’язок зі світським життям і став послушником у монастирі. Однак розбещеність, невігластво та лицемірство духовників відштовхнуло його від них. І він знову повертається до світського життя. До активного громадського життя повернувся лише після того, як на престол став Генріх VIII, який був прихильний до нього і хотів наблизити до себе.

У 1529 році став першим міністром короля (на цю посаду призначали лише представників вищих кіл або вищого духовенства). Томас Мор — перша людина із буржуазного середовища, яка одержала це високе призначення. Він став значною фігурою у політичному світі. У своїй громадській діяльності відзначався чесністю. Коли Генріх VIII готував реформацію церкви, Мор, не погодившись з ним, пішов у відставку. У 1534 році король став вимагати від нього принесення присяги, яка підтримувала б його реформаційну політику. Томас Мор відмовився підтримати короля і був ув’язнений в Тауері. Суд визнав його винним у державній зраді і виніс вирок — четвертування. Генріх VIII проявив милість і замінив цю жахливу страту тільки четвертуванням голови. Письменник був страчений 6 липня 1535 року.

Літературна спадщина Томаса Мора з’явилася у 1557 році. Вона містила латинські епіграми, різні твори, які він написав у ранньому віці, переклади з латині: «Життя Пікоделла Мірандола», «Життя Едуарда V», памфлети з питань церковної реформи. Найбільший твір — «Золота книга», така ж корисна, як і приємна, про найкраще улаштування держави і про новий острів Утопії» (1516). Книга складається з двох частин, спочатку автор описував фантастичну країну Утопію, а потім приєднав до викладу опис про економічне і політичне становище сучасних європейських держав. У першій книзі йдеться про сучасний соціально-політичний лад Європи, особливо Англії. Друга книга становить розповідь Гітлодея про суспільний лад на острові Утопія, де він проживає п'ять років і хотів розказати людям про цей світ. Отже, перша книга відкривалася розповіддю про те, як автор на посаді посла відправився у Фландрію і в Антверпен, де й зустрів надзвичайно освічену людину — моряка Рафаїла Гітлодея. Той розповів про те, як, мандруючи, потрапив до країни, що називалася Утопією. Це фантастична країна з ідеальним устроєм. До її складу входило 54 міста, утопійці в ній жили родинами. Кожна сім’я складалася не менше ніж з 40 людей. На чолі її — старший із членів, а на чолі кожних 30 родин — обраний ними правитель. Щорічно 20 представників з кожної родини переходили з міста на ферми, і така ж кількість поверталася з села у місто. Таким чином важка сільська праця розподілялася між усіма утопійцями рівномірно і справедливо. Працювали всі: не було такого, що одні купалися в розкоші, а інші важко працювали і жили бідно. Робочий день тривав 6 годин, решту часу відводили для прогулянок, розваг, музики тощо. В Утопії не було власності, торгівлі. У магазинах загального користування кожен брав стільки, скільки бажав. Ніхто окремо не готував їжу, всі ходили у загальну їдальню. Від роботи були звільнені лише правителі та люди, які присвятили себе науці. Якщо ж останні не виправдовували надій, то поверталися у ряди тих, хто працював. Усі носили однаково простий одяг.

У країні вирішувалися релігійні проблеми. Існувала державна релігія, але мала місце свобода віросповідання і релігійна терпимість. Тим самим виключалася можливість міжусобиць з релігійних проблем. Разом з тим в Утопії існували раби — ними були злочинці. З ними утопійці поводилися дуже суворо. Автор висунув ідею виправно-трудових робіт як спосіб покарання для правопорушників. У цілому, утопічне суспільство було ідеальною, глибоко продуманою організацією. Заслуга Томаса Мора полягала у тому, що поет втілив прагнення народу свого часу, правильно визначив ідеальний устрій суспільства, але не передбачив, яким чином здійснити перехід від сучасного до майбутнього. Це й обумовило літературний жанр — утопічний роман, або фантастичний. Утопія (грец. ой + голод — «місце, якого немає») — художнє (алегоричне) зображення ідеального чи наближеного до нього суспільного устрою. Розрізняють комуністичні, ліберальні, християнські види утопій. Утопічні соціуми описувалися як закритими (острів, комуна) так і глобальними (країна, політичний блок).

Література зрілого Відродження в Англії представлена творчістю відомого драматурга, однолітка, попередника Шекспіра — Крістофера Марло (1564—1593), який став творцем англійської трагегії епохи Ренесансу. Син бідняка, який навчався в Кембриджі. Поетичний світ Марло виявився багатий трагічними образами: «Тамерлан Великий» (1558), «Історія доктора Фауста» (1588), «Мальтійський єврей» (1589), «Король Едуард IV» (1589). Найповніше його талант виявлений в трагедії «Доктор Фаустус», яка бере свій початок від німецької народної книги, перекладеної в Англії в 1550 р. Історії про доктора Фауста — це конфлікт нової людини зі старим світом, старими уявленнями. Фауст відмовляється від знань — вони застаріли, віджили своє при королівських дворах жалюгідні схоласти, до числа яких належить і Вагнер. Союз з дияволом робить Фауста, здавалося б, всесильним: отримані ним нові знання і владу він використовує на те, щоб звеличити себе. Але без справді великої мети, могутність Фауста спустошує його душу. Він потрапляє в пекло як звичайний грішник. Отже, в центрі уваги Марло — становлення характеру могутньої людини епохи Відродження.

Творчість Вільяма Шекспіра (1564—1616)

Великий англійський драматург народився 23 квітня 1564 року в провінційному містечку Стретфорд-на-Ейвоні.

Шекспір — драматург Єлизаветинської епохи, актор і поет, «батько» англійського сонета, найвідоміших драматургів світу,

автор принаймні 17 комедій, 10 хронік, 11 трагедій, 5 поем і циклу зі 154 сонетів. Визнаний найвидатнішим англійським драматургом всіх часів. Його вважають національним героєм та

Одним з символів Англії, її національним поетом. Його твори перекладені багатьма мовами світу і з'являються на театральній сцені частіше, ніж п'єси будь-якого іншого драматурга, який коли-небудь жив і творив. У 1587 році виїхав у Лондон і став грати на сцені, хоча великого успіху як актор не мав. З 1593 року працював у театрі Бербеджа як актор, режисер і драматург. При Якові I трупа Шекспіра отримала статус королівської. У 1599 році брав участь у побудові лондонського театру «Глобус», став його пайовиком — і наступні 10 років значився у списках його трупи. Протягом багатьох років Шекспір займався лихварством, а в 1605 році став відкупником церковної десятини. Свої головні твори Шекспір написав для загальнодоступного народного театру. У ті часи театр вважався розвагою низькою та недостойною. Театри будували за межами міста. Драма аж ніяк не вважалася високим мистецтвом. Відчувався авторитет давньоримських драматургів — Сенеки, Теренція та Плавта. У пресі прізвище Шекспіра вперше з'явилося в 1593 р. Він підписався під вступною частиною поеми «Венера і Адоніс» і «Збезчещена Лукреція» своєму покровителю графу Саутгемптону. На той час, на сцені було поставлено вже не менше шести п'єс: «Річард III», «Комедія помилок» і «Приборкання норовливої».

«Шекспірівське питання». Інтерес до Шекспіра неухильно зростає. Усе більше людей долучається до його творів, і у зв'язку з цим розширюється коло тих, хто хоче дізнатися про його життя. Починаючи з XIX століття шекспірознавство розділилося на два ворожі табори: стратфордіанці — визнають автором Шекспіра зі Стратфорда, а естратфордіанці — намагаються знайти реального автора. Перші видання п'єс Шекспіра були анонімними. Лише в 1597 р. прізвище Шекспіра вперше з'явилася на титульному аркуші комедії «Марні зусилля кохання». Лише через чверть століття після смерті Шекспіра стало зрозумілим, що треба зібрати відомості про автора. Одним зі збирачів став священник Томас Фуллер, який закінчив Кембридський університет. Зібрав різні відомості про Шекспіра і учень Оксфордського університету Джон Обрі. Отже, як при житті Шекспіра, так і після його смерті біографічні дані про нього залишалися майже невідомими, що і стало поштовхом для виникнення гіпотези — «шекспірівського питання» про те, що автор п'єс не Шекспір, а хтось інший. У 1772 р. англійський письменник Герберт Лоуренс вперше висловив сумнів у тому, що Шекспір не міг написати такі величні твори, він сказав, що таким автором міг би бути Френсіс Бекон, великий англійський філософ — сучасник Шекспіра. У 1848 р. американський журналіст Делія Бекон стверджував, що у творів Шекспіра був колективний автор, а ще можливі імена — граф Ретленд, граф Пембрук, граф Саутгемптон, граф Дербі, граф Оксфорд, Роберт Сесіл, навіть Крістофер Марло та англійська королева Єлизавета Тюдор і король Яків I.

Твори В. Шекспіра прийнято ділити на три основних періоди:

•I період — оптимістичний (1590–1600): це сонети, історичні хроніки («Річард III», «Річард II», «Генріх IV», «Генріх V»), комедії («Сон в літню ніч», «Венеціанський купець», «Як вам це сподобається», «Дванадцята ніч») і 2 трагедії «Ромео і Джульєтта» і «Юлій Цезар». Віра в можливість гармонії людини і світу. Віра в можливість розвитку ренесансної особистості.

•II період (1601–1608). Трагедії. (1605–1609) «Гамлет» (1601), «Отелло» (1604), «Макбет» (1605), «Король Лір» (1605) та ін. Усвідомлення трагічних суперечностей людського буття і їх нерозв'язність. Це результат філософських поглядів автора. Зло носить всеосяжний характер. Найрозумніші, обдаровані люди гинуть під тиском темних сил.

•III період. Романтичний (1609–1612). Трагікомедії — п'єси з драматичним змістом, але щасливим кінцем. Казкові мотиви. Персонажі-маски. Щасливі розв'язки — результат випадку. Це «Буря» і «Зимова казка».

«Сон в літню ніч» — комедія в 5 актах. Не виключено, що Шекспір створив п'єсу спеціально до весілля якогось аристократа або до святкування королевою Єлизаветою I дня св. Іоанна Хрестителя (Іван Купала). У п'єсі три пересічні сюжетні лінії, пов'язані між собою прийдешнім весіллям герцога Афінського Тезея і цариці амазонок Іпполіти. Незначний сам по собі сюжет. Головну роль у комедії грає квітка, якою володіє Пак і яка має назву «любов від неробства». Навіть ельфи сваряться, люблять і ревнують, як люди. Перед нами з'являються Оберон, Титанія, Пак. Фантастика Шекспіра реалістична. Ельфи — ті ж люди. Шекспірівські ельфи — чарівні істоти, хоча в них немає нічого «потойбічного». Навіть у цій «аристократичній» комедії фантастика Шекспіра набула форм англійської народної казки: тому і з'являється відомий народним повір'ям веселий і лукавий Пак. Атмосфера комедії не так вже безхмарна. Любов Лізандра і Гермії не може відбутися, їй заважає жорстокий закон, влада батьків над життям і смертю своїх дітей (проблема батьків і дітей, Егей). Для молодих людей залишається один вихід: бігти на лоно природи, в лісову гущавину. Дія відбувається в день першого травня. Система персонажів різнопланова. Так, ремісники з'являються для комічного контрасту до ліричної теми. Ремісники смішні тому, що в них багато віджилого, середньовічного, вони і є народ. Але окрім сміху звучать і гіркі мотиви. Повість про Тісбу в своїй зав'язці перегукується з долею Лізандра і Гермії. «У навколишньому мене світі все далеко не завжди так добре кінчається, як у моїй комедії», — така прихована ремарка Шекспіра.

У другий період творчості у світогляді В. Шекспіра відбуваються значні зміни. Вони визначалися ставленням драматурга до нових явищ соціально-політичного життя англійського суспільства. Розбіжності між парламентом і королівською владою погіршуються. Народні маси опиняються в тяжкому становищі. У цих умовах Шекспір відходить від віри в ідеального монарха. Посилюється критичний пафос його творчості. Шекспір виступає і проти феодальної реакції, і проти буржуазного егоїзму. Новий період творчості Шекспіра характеризується постановкою великих соціальних, політичних, філософських проблем, глибоким аналізом трагічних конфліктів епохи і трагедії особистості перехідного часу. Це був період створення великих трагедій. Другий період творчості Шекспіра відкривається трагедією «Гамлет» (1600–1601). Джерелами трагедії послужили «Історія данців» Саксона Граматика, «Трагічні повісті» Бельфоре, «Іспанська трагедія» Томаса Кіда і п'єса Томаса Кіда про Гамлета, що до нашого часу не дійшла. У різні епохи шекспірівський «Гамлет» сприймався по-різному. Гете розглядав трагедію як чисто психологічну. У характері Гамлета він підкреслював слабкість волі, яка не відповідала покладеному на нього великому діянню. Відповідно до думки В. Г. Бєлінського: «Головна ідея трагедії — боротьба між мріями про життя і самим життям, між ідеалом і дійсністю. Слабкість волі розцінюється як один з моментів духовного розвитку Гамлета, людини сильної від природи».

Студент Віттенберзького університету, Гамлет при дворі данського короля в Ельсінорі відчуває себе самотнім. Вже на початку трагедії позначений конфлікт між мислителем-гуманістом Гамлетом і аморальним світом Клавдія, між волелюбною особистістю і абсолютистською владою. Гамлет сприймає світ трагічно. Шекспір опоетизував інтелект героя. Розум Гамлета протиставлений нерозумності і обскурантизму деспотичного Клавдія. Гамлет бачить море зла і розмірковує у своєму знаменитому монолозі «Бути чи не бути» про те, як повинна вчинити людина, зіткнувшись з несправедливістю у суспільстві. У монолозі «Бути чи не бути» розкривається історія трагедії Гамлета — і у зовнішньому світі, і в його внутрішньому світі. Гамлет — натура вольова та енергійна. Всіма силами своєї душі він спрямований на пошуки істини, на боротьбу за справедливість. Велику роль у сюжеті грає трагічна випадковість. «Гамлет» — реалістична трагедія, що відбила й зобразила складність часу.

Конфлікт між особистістю і суспільством у новому аспекті показаний у трагедії «Король Лір» (1605–1606). Це трагедія людської гідності у несправедливому суспільстві. «Король Лір» — трагедія соціальна. У ній показано розмежування різних соціальних груп у суспільстві. Представниками старої лицарської честі виступають Лір, Глостер, Кент, Олбені; світ буржуазного хижацтва представляють Гонерилья, Регана, Едмонд, Корнуол. Між цими світами йде гостра боротьба. Суспільство переживає стан глибокої кризи. На цьому широкому соціальному тлі розгортається трагічна історія короля Ліра. На початку п'єси Лір — король, що володіє владою та долями людей, могутність Ліра не у його королівському сані, а у тому, що він володіє багатствами і землями, розділив своє королівство між дочками та втрачає свою могутність. Гонерилья і Регана клялися у своїй любові до батька, коли він був при владі, і відвернулися від нього, коли він позбувся своїх володінь. Гуманістичний ідеал втілюється в образі Корделії. Пройшовши через трагічні випробування, Лір стає людиною. Він дізнався важку долю бідняків, долучився до життя народу і зрозумів те, що відбувалося навколо нього. Король Лір знаходить мудрість. У появі нового погляду на світ велику роль зіграла зустріч у степу, під час бурі, з бездомним Бідним Томом. Божевілля Ліра стає прозрінням. Друга сюжетна лінія, пов'язана з долею графа Глостера, батька двох синів, відтіняє долю Ліра, надає їй загального значення. Глостер також переживає трагедію невдячності. Проти нього виступає його позашлюбний син Едмонд. У кінці трагедії добро перемагає зло. Королем стане благородний Едгар.