Література Середньовіччя

Лицарська література

У ХІІ—ХІІІ століттях, коли в основному завершилося формування феодалізму, в європейських країнах провідну роль у суспільстві стало грати світське лицарство. Почав формуватися лицарський кодекс честі: захищати слабкого, бути вірним слову, щиросердно служити своєму сеньйору, допомагати церкві і батьківщині, бути безстрашним, проявляти чемність, галантність і щедрість. Лицарство сприяло появі і розвитку специфічної куртуазної (від франц. cour — двір) літератури. Основними жанрами були лірика і роман.

Лірика. Свого найвищого розквіту лицарська лірика досягла на півдні і півночі Франції. Так, трубадурами називали ліричних поетів півдня, а труверами — епічних співців північної Франції. Трубадури ділилися на прихильників так званих «ясного» і «темного» стилів. Ясним вважався прозорий стиль, зрозумілий широкому читачеві, темний же культивував стиль ускладнений, вимагав освіченості. У їхній поезії найбільш важливою є тема кохання. Провансальські трубадури розробили систему ліричних жанрів:

1. Канцона — пісня любовного або релігійного спрямування.

2. Альба — це пісня зброєносця лицаря.

3. Пастораль — пісня вівчаря (пастух), її сюжет — любовний діалог.

4. Тенцона — пісня-суперечка, політичні, філософські, етичні проблеми.

5. Балада (танцювальна пісня), що виконувалася під час танцю на народних гуляннях.

6. Романсами спочатку називалися пісні романською мовою, надалі — вірші любовного змісту, призначені для співу.

7. Плач походить від усної народної творчості і висловлює скорботу.

8. Сирвента (від провансальського sirventès — «службовець») найчастіше була присвячена обговоренню політичних або соціальних питань.

На півночі ж Франції панували співаки — трувери. Їх попередниками були кельтські співаки, що називалися бардами. Трувери писали в основному в рамках, створених трубадурами, але внесли і свій внесок у жанрову систему лицарської лірики: це пісні про хрестові походи, ткацькі пісні, пісні про невдале заміжжя.

Проза. Паралельно з лицарською поезією в Європі виник лицарський або куртуазний роман. Термін roman спочатку означав будь-який твір, написаний романською мовою. Пізніше роман — це жанр епічного роду, великої форми, що володіє розвиненою сюжетною структурою та проблематикою, а також головним героєм, або декількома героями, які проживають на наших очах значну частину свого життя. Перші європейські романи з'явилися в XII — початку XIII століть. Із середини XIII століття романи стали створюватися в прозі.

Основні ознаки лицарського роману: піднесена героїка, тема кохання, казкова фантастика, екзотика, національний та історичний маскарад, авантюрний характер сюжету, винятковий герой, що діє заради свого власного, особистого щастя. Лицарські романи поділяють на 3 основних цикли: 1. античний, 2. бретонський і 3. візантійсько-східний.

1. Сюжетами романів античного циклу були в основному біографії великих діячів давнини, як от «Роман про Олександра Македонського», «Роман про Енея», «Роман про Трою».

2. Романи бретонського циклу — перш за все, романи Артурівського циклу, або інакше — про лицарів Круглого столу, центральна фігура — король Артур, та романи про Трістана та Ізольду. Цей цикл бере початок у надзвичайно багатому й химерному фольклорі кельтів — народів, які колись жили на велетенських територіях у Європі (кельтський монастир до монголо-татарської навали був навіть у Києві). Саме у кельтському фольклорі народилися або видозмінилися образи напівлегендарного короля бритів Артура, і королеви Ізольт, і лицаря Дростана (майбутніх Трістана і Ізольди), і їхніх літературних прототипів — молодих трагічно закоханих Діармайда і Драйдре.

До цього циклу входять два відомі лицарські романи, написані одним автором — французьким поетом Кретьєном де Труа: «Івейн, або Лицар з левом», створений близько 1180 року, та майже одночасно з ним написаний — «Ланселот, лицар воза», отже обидва і є частиною Артуріани. Головними образами циклу є сам Артур — король фантастичної країни Логрес зі столицею Камелот. Юнаком він став володарем згаданої чарівної країни як казковий герой: витягши із кам’яної наковальні меч Ескалібура (за іншою версією його дала Артурові чарівна Дама Озера), якого до того не зміг витягти ніхто з чисельних дорослих лицарів — претендентів на Логреський трон. Як було сказано вище, середньовічні лицарі давали ім’я своїй зброї. Артур з’їздив уздовж і впоперек свою країну, захищаючи слабких і знедолених і караючи злочинців, обороняючи її від внутрішніх і зовнішніх ворогів, чим заслужив повагу і любов свого народу і вірних лицарів.

Не менш важливими є образи лицарів Круглого столу. Передусім, цікава історія виникнення самого цього столу. Він у прямому значенні слова «упав з неба» — його послали Артурові небеса. Круглим він був для того, щоб ніхто з лицарів не відчував себе з краю, що сидить не так близько до короля, як інші. За столом було 150 стільців, на кожному з яких було написане ім’я того, хто там мав сидіти. Отже, ми можемо уявити кількість Артурових лицарів. Але одне місце було порожнім: туди мав сісти той лицар, у якого була бездоганно чиста душа і совість, саме він міг здійснити найголовніший з-поміж славних лицарських подвигів — знайти знамениту чашу Грааля, у якій, за переказами, була зібрана кров розіп’ятого Ісуса Христа.

Найпопулярнішими з лицарів Круглого столу були Ланселот Озерний і Гавейн. Лицар Ланселот Озерний — таємничий «юнак без імені». Вже посвячений Артуром у лицарі, він так і не дізнався про своє ім’я. І тільки здійснивши декілька героїчних вчинків, він опинився в одному із звільнених ним замків, на кладовищі. Йому пообіцяла красуня Сараїда, що звільнивши цей замок, він дізнається про своє ім’я. З цією метою він легко підняв надгробну плиту і прочитав: «Тут призначено спочити Ланселоту Озерному, синові короля Бана із Бенвіка». Так Ланселот Озерний, один із наймогутніших з-поміж лицарів Круглого столу, дізнався про своє ім’я. Багато славних подвигів він здійснив і завжди відзначався шляхетністю, чесністю, принциповістю, відданістю королю Артурові, королеві Гінев’єрі (Гіньєврі), братству лицарів Круглого столу.

Великою мірою цими чеснотами наділений і Ланселотів друг — сер Гавейн (в літературі можемо також зустріти як Івейн). Удвох вони здійснили багато славних подвигів. Цікавим є те, що Гавейн, один із найвідданіших королю Артурові лицарів, був сином Артурового ворога — барона Лота. Жорстокість, заздрість і підступність феї Моргани, Артурової зведеної сестри, яка заздрила красі й популярності королеви-красуні Гінев’єри, посварила лицарів Круглого столу і спричинила братовбивчу війну, яка закінчилася загибеллю усіх цих лицарів і занепадом королівства Логресу.

У бретонський цикл також входять, як вже вище було згадано, романи про Грааль і про Марію Французьку. Але головним романом даного циклу є французький «Роман про Трістана та Ізольду», створений в середині XII століття, але до нас не дійшов. Однак збереглися його переклади на інші мови і велика кількість французьких обробок кельтського сюжету. У XIX столітті французький філолог Жозеф Бедьє обробив цей сюжет, створивши найвідомішу версію роману. У цьому романі вперше описується конфлікт почуття і обов'язку, який стане основним у трагедіях французьких класицистів XVII століття.

Головний герой Трістан любить Ізольду (чужу дружину, а саме короля Марка), але бажає зберегти вірність своєму сеньйору — королю Марку. Щоб виправдати Трістана в очах читачів, автор вводить казковий мотив любовного напою, який мати Ізольди призначає для молодят. Помилково служниця дає напитися з цього глечика Трістану та Ізольді, які приречені до смерті кохати один одного. Але король Марк дізнається про зраду і виганяє Трістана з Корнуоллу. Трістан їде в Бретань і одружується з Ізольдою Білорукою. Смертельно поранений, він сподівається, що Ізольда вилікує його, чекає, але коли дружина бреше йому, він помирає. Ізольда сходить з корабля, входить у будинок, лягає поруч із коханим і вмирає.

Мотив фатального трагічного кохання, сильнішого за смерть, властивий словесній творчості багатьох народів світу. Джерела переказів про Трістана та Ізольду знаходять у старовинному фольклорі кельтів (пращурів сучасних ірландців і шотландців), у традиції кельтських сказань про «кохання, сильніше за смерть». У середньовічній Європі сюжет про Трістана та Ізольду (Дростана й Ізольт) набув надзвичайної популярності: його переказували прості люди; про нього складали вірші трубадури і їхні літературні спадкоємці — трувери й мінезингери; ці оповідки зачаровано слухали в замкових залах феодали та їхнє оточення: лицарі, дами, слуги.

Сюжетний першопоштовх — виникнення кохання героїв — зумовлений чарівними обставинами: мати Ізольди, бажаючи своїй доньці сімейного щастя, приготувала чарівний напій, який та мала випити зі своїм чоловіком — королем Марком — одночасно. Напій мав таку чарівну силу, що пара, яка його випивала, була приречена на довічне кохання одне до одного. Ізольда ж спочатку не лише не кохала майбутнього коханого, а й ненавиділа його, адже він убив її дядька, ірландського богатиря Моргольта, тож вона ненавиділа саме ім’я «Трістан», ще не знаючи самого Трістана! А випили вони чарівний напій разом на кораблі зовсім випадково. Не менш казковим, фантастичним є мотив плавання смертельно пораненого Трістана в човні без весел і вітрил. Як у казці, потрапляє герой саме до тієї дівчини, дядько якої нещодавно поранив його отруєним списом, і — ще один казковий мотив — лише їй та її матері відомі засоби порятунку від цієї отрути. Ось чому відданий васал Трістан, який любив свого дядька-сюзерена Марка, ще сильніше переживає незаконність свого кохання до його дружини Ізольди.

Центральні персонажі: Трістан, Ізольда і Марк — оточені багатьма образами, знаходяться з ними в найрізноманітніших стосунках. Саме на образному рівні найвідчутніший зв’язок «Роману про Трістана та Ізольду» з творами Артурівського циклу: в ньому неодноразово згадується сам Артур і його лицарі Ке (Кей), Говен (Говейн) та ін. Цей зв’язок відчутний і на сюжетному рівні: так, епізод відбивання Трістаном королеви Ізольди від прокажених дуже нагадує епізод відбивання Ланселотом Озерним королеви Гінев’єри у сторожі. Схожими є й епізоди боротьби головних героїв проти чудовиськ і ворогів, і сама ця боротьба як мотивація отримання «в нагороду за подвиги» дружин королями Артуром і Марком (останнім, щоправда, не за свої, а за Трістанові подвиги).

3. Структура і сюжети романів візантійсько-східного циклу запозичені з пізньогрецьких романів — таких як «Дафніс і Хлоя» та ін. Основною темою цих романів є подолання розлученими закоханими долі, але зі щасливим кінцем.