Література Відродження

Відродження в Італії

Італійська культура Відродження — найбільш рання з усіх європейських ренесансних культур. Цей факт пояснюється 1. порівняно раннім вступом Італії на шлях буржуазного розвитку, вже до кінця XIII ст. в Італії помітний інтенсивний розвиток міст і торгівлі (це Флоренція, Болонья, Падуя), інший чинник — це 2. зв’язок італійської культурної традиції з культурою Давнього Риму, а відтак звернення до античної культурної спадщини, яка стала однією з опор гуманістичного світогляду.

Рух, що згодом окреслиться терміном «Відродження», виникає саме у середовищі флорентійських поетів, художників і знавців старовини. Флоренція переживала наприкінці XIII — на початку XIV ст. свій розквіт. Її називали «Афінами Італії». Цей термін був введений художником, архітектором та письменником Джорджіо Вазарі в 1550 році. Вазарі з захватом говорить про відродження мистецтва після епохи, яку він окреслює як тисячолітнє животіння: «Завдяки розкопкам римських будов і скульптур перед нами відкрилося прекрасне мистецтво, ми почали пробуджуватися, воскресати, відкривати давно забуте», — писав Вазарі. Італійський Проторенесанс пов’язують із появою в середині XIII століття «солодкого нового стилю» (dolce stil nuovo) «стильновізм» — поетичної школи, яка виникла в італійському місті Болонья, а остаточно сформувалася у Флоренції, видатними творцями поетичної школи стали болонець Гвідо Гвініцеллі та флорентієць Гвідо Кавальканті. Імовірно, що свою назву вона отримала від Данте, який говорив про «солодкі вірші» в своєму трактаті «Ліра», а потім дав визначення «солодкого нового стилю» в «Чистилищі» (Божественній комедії).

Загалом італійське Відродження ділиться на такі періоди:

Проторенесанс (кінець XIII — початок XIV ст.) — Перехідний період від Середньовіччя до Відродження.

Раннє Відродження — Треченто (XIV ст.) — Бурхливий розвиток гуманістичних ідей.

Високе Відродження — Кватроченто (XV ст.) — Відчувається початок кризи гуманізму.

Пізнє Відродження — Чінквіченто (кінець XV — XVI ст.) — Занепад Італії, посилення феодально-католицької реакції.

По праву головним поетом Проторенесансу є Данте Аліг'єрі (1265—1321). Найголовнішим твором письменника, що вийшов зі школи «солодкого нового стилю», став твір «Нове життя» (1292/1293). Саме в цій книзі Данте розповідає про любов до Беатріче Партінорі, заміжньої жінки, яка вмирає молодою дівчиною (до 25). Центральним для творчості Данте є твір «Божественна комедія» (1307—1321). Історія створення: писав 14 років, почав у 1290 — переписав у 1313 році, закінчив 1321 року. Щодо назви твору, за усталеними середньовічними канонами називає її «комедія», тому що твір, який починається сумно (Пекло), закінчувався щасливо (Рай). Вважається, що епітет «божественна» додає Дж. Боккаччо («Divina Commedia»), божественна означає високу оцінку і те, що вона про Бога. Жанр, у якому сформовано твір, — «середньовічне видіння»: опинившись в лісі, герой намагається піднятися на пагорб, який уособлює соціальну гармонію і справедливість. Дія відбувається навесні, поет згадує Беатріче і намагається подолати духовну кризу і здійснює уявну мандрівку у потойбічний світ. Мова комедії — написана італійською мовою, народною — «volgare», бо вона призначалася широкому загалу читачів. Віршовий розмір поеми — терцина. Композиційно твір розділяється на три частини «Пекло», «Чистилище» і «Рай», у кожній з частин по 33 пісні, а разом зі вступною — всього 100.

У художньому світі поеми концептуально важливі всі деталі. Простір «Пекла», стискаючись конусом, йде в чорну глибінь землі. Поет відвідує 9 кіл, у яких страждають у вічних муках грішники, не здатні до каяття. Найстрашнішим гріхом є зрада. Ідеї Чистилища не було у тогочасному християнстві, автор запозичив її з «Енеїди» Вергілія. У «Чистилищі» вже по-іншому: кола ведуть угору, до рятівного сонця. Разом із Передчистилищем і Земним Раєм тут також дев’ять кіл. У Передчистилищі очищаються душі померлих, не примирених із церквою, такі, що померли не своєю смертю. Найстрашнішим гріхом тут є гріх гордині. «Рай» надихає простором і благодатним світлом. Основний провідник поета — його вчитель художнього слова Вергілій, і його рятівниця, кохана Беатріче. Наскрізним для поета символом стає любов — джерело всіх людських справ.

На поемі Данте позначився вплив не тільки античної літератури і міфології, середньовічного богослов’я і християнських уявлень, а й ідей давніх філософів, астрономів, математиків. Данте, наприклад, був обізнаний з Піфагоровим вченням про числа, про що свідчить символіка поеми. Особливе значення поет надає числам 3, 9 і 10, які закладені в основу стрункої композиції «Комедії». Три частини, у кожній 33 пісні, разом 99 пісень плюс вступ — всього 100 (квадрат числа «10»). Три провідники відвідують 3 потойбічні царства, по 9 кіл у Пеклі та Чистилищі, Дев’ять сфер у Раю, поет проходить 2 Передчистилища і підіймається на гору 7 сходинами (2+7=9). Символіка чисел: 3 — священне число: початок (1), середину (2), кінець (3); 9 — квадрат священного числа; 10 — досконалість; 7 (як і 3) символізує світобудову: 7 небес — 7 днів тижня — 7 смертних гріхів; 4 — число, рівне Богові, — символ світобудови: 4 природні стихії, 4 сторони світу, 4 пори року тощо.

Отже, варто зробити висновок: поєднавши в «Божественній комедії» філософську спадщину язичницької античності та християнської ідеології Середньовіччя, віддзеркаливши власний трагічний досвід і враження сучасних йому подій, Данте виплавив нове світобачення, яке стало провісником гуманізму доби Відродження.

Франческо Петрарка (1304—1374) — молодший сучасник Данте, яскравий представник італійської літератури раннього Відродження, великий знавець античності, засновник класичної філології, мислитель, політик, розповсюджувач ідей гуманізму далеко за межі Італії — аж до далекої Чехії, де він побував у 1356 р. Петрарка увійшов в історію світової літератури насамперед як великий поет. Хоча за життя йому найбільшу славу принесла латинська поема «Африка», за яку він у 1341 р. був увінчаний лаврами, наступні покоління справедливо оцінили його як автора збірки віршів італійською мовою «Канцоньєре» («Книга пісень») (1327—1374). Поет оспівує свою любов до Лаури та свою скорботу з приводу втрати коханої. Неминуща цінність цих віршів — в гуманістичній увазі поета до внутрішнього світу людини, в прославлянні почуття любові, повної краси та драматизму. Композиційно складається з двох частин: перша частина якої — «На життя мадонни Лаури», а друга — «На смерть мадонни Лаури». Книга включає 366 сонетів, канцон, секстин, балад, мадригалів. У першій частині «Канцоньєре» превалює захоплення красою і невинністю Лаури, що уподібнюється до міфологічної Дафни. У другій частині Лаура — провідник поета по небесних сферах, його ангел-охоронець.

Поет уперше побачив Лауру в церкві Св. Клари у Страсну п'ятницю 6 квітня 1327 року, і рівно через 21 рік 6 квітня 1348 року вона помирає. Число 6 з'являється двічі у сумі творів збірки (366), оскільки двічі це число відіграє важливу роль у творі, ділячи сюжет на дві частини: до (сонети 1-263) та після смерті (канцони 264-366) Лаури. Ім'я Лаури має символічний характер. Можна виділити три основні семантичні поля: першим є золото (лат. aurum), що стосується волосся коханої жінки; друге — повів вітру (італ. l'aura), що символізує зміну та неспокій; і третє — лавровий вінок (італ. lauro), що є алюзією на «Метаморфози» Овідія, де з'являється оповідка про Аполлона та німфу Дафну, яку Пеней перетворив на лаврове дерево.

Про тему і внутрішню організацію тексту поет говорить у вступному 1-му сонеті, відзначаючи: «Канцоньєре» — «поетична сповідь». У книзі ясно можна побачити поділ ліричного «я» на — автора і героя. В описі почуттів, любові — Петрарка сильно відходить від «стильновістів», у нього любов абсолютно реальна. У даній книзі Петрарка створив особливий стиль — ренесанс. Окрім любовної лірики,

«Канцоньєре» містить кілька віршів іншого змісту, переважно політичного (наприклад, № 136 «Інвективи проти Авіньйона» з критикою Ватикану), патріотичного — «Італія моя», «Високий дух…». Збірка закінчується молитвою (№ 366) «Блага Діва, у сонячній одежі»), у якій поет звертається до Богородиці з молитвою про заступництво перед Господом, з тим, щоб Він дарував його бунтівній душі вічний спокій.

Джованні Боккаччо (1313—1375). Боккаччо, на відміну від своїх попередників і вчителів Данте і Петрарки, він став, по суті, родоначальником реалістичної художньої прози в Італії та в Європі. Він був знавцем не тільки римської, але і грецької античної культури, виконував дипломатичні доручення Флорентійської республіки. Як художник Боккаччо — яскравий виразник характерного для Відродження «життєрадісного вільнодумства» в літературі. З багатої спадщини письменника назвемо поему «Філострато» (1338), романи «Філоколо» (поч. 1338) і «Фьямметта» (1343). Але головним твором, який зробив Боккаччо безсмертним, став «Декамерон» (написаний приблизно 1352—1354), 10-та розповідь або «Десятиденник» — збірник 100 новел, розказаних 7 жінками та 3 юнаками, що тікають з охопленої чумою Флоренції на заміську віллу і говорять на теми сучасності.

Отже, назва твору двоступенева: «Декамерон» з грецької перекладається як «Десятиденник» — позначає «високу» літературну традицію (лицарська і придворно-світська), «Князь Галіотто» — простонародна назва, позначає «гуманістичний» початок книги, її новаторство (середньовічний фольклор і міська література). Композиція твору — це 100 новел, котрі «укладаються» в 10 днів; число днів відповідає числу оповідачів — 7 дівчат і 3 юнаків. Про все це автор повідомляє у вступі до твору. Попри те, що основою сюжету є різнорідні новели, розказані різними героями, твір є цілісно і внутрішньо закінченим. Але ці новели мають і спільне, їх об’єднує: єдність задуму; єдність хронотопу; продумана архітектоніка. Обрамлення скріплює його зсередини, воно двоступеневе, або кільцеве обрамлення: І сходинка — починається зі вступу, а завершується висновком автора. Крім того, автор і сам вривається у текст як оповідач; 2 сходинка обрамлення — те, що між авторським «я» і оповідачем існує зв'язок. Сюжетним рушієм у «Декамероні» є чума, яка символізує не лише біологічну хворобу, а й розкладання суспільства, тобто вона протистоїть гуманістичному суспільству.

Джерелом сюжетів для письменника стає не тільки сучасність, а й антична та середньовічна література. Боккаччо використовує у своїх новелах:

•фабліо;

•середньовічні притчі;

•перекладання французьких лицарських романів;

•збірники оповідань флорентійських купців;

•казки;

•народні поеми;

•деяка частина новел запозичена з історій, що трапляються в античній літературі, приміром, у «Метаморфозах» Апулея.

У «Декамероні» на основі фольклорних творів, застільних розмов та побрехеньок Боккаччо відтворив портрет італійського життя епохи Відродження. Узявши за основу класичний римський стиль, Боккаччо сміливо увів у кожну зі ста новел роману італійську народну мову з її соковитим гумором. Чимало новел сповнені насмішок над ченцями, скнарами, злодіями та розпусниками, але найбільш міцно за книжкою закріпилася слава еротичного роману.