Основні тенденції розвитку прози XX століття - Ніколенко О. М. 2010

Загальна характеристика розвитку літератури XX століття

XX століття - епоха глобальних зрушень у світовій літературі й культурі, пов’язаних передусім з принципово новим розумінням мистецтва і його співвідношення з людським буттям. Мистецтво втрачає функцію наслідування життя, звільняється від соціальної залежності, головною ознакою його стають свобода самовиявлення митця і пошук нових форм у творчості.

Революція в мистецтві була зумовлена також новим баченням людини та її проблем. Фактично XX ст. розпочалося з усвідомлення того, що «померли всі боги, залишилася одна людина» (Ф. Ніцше). Вона стає центром художнього твору як самостійна категорія, як особливий і неперевершений світ, що має свої закони. Пізнання законів людської свідомості - головне покликання митців XX ст. Особистість постає надзвичайно величною з точки зору духовного саморозвитку і водночас суперечливою і незавершеною перед лицем всесвіту. Але головне, чим визначається розвиток культури XX ст. - це прагнення розкрити проблеми кожної окремої людини в контексті вічних законів духовного буття. Герої творів перестають бути «соціальними типами». Митців більше цікавить те, що вирізняє людину серед інших. «Цілісну особистість» заступає «людина як непересічна особа», «людина як симптом» (О. Звєрєв), позбавлена багатьох типових рис і відносно незалежна від дійсності, проте більше пов’язана з іншою реальністю - «життям душі».

Революцію у мистецтві засвідчили малярські полотна П. Сезанна і П. Пікассо, поезії Г. Аполлінера, Т.-С. Еліота і Р.М. Рільке, романи Дж. Джойса і М. Пруста, вистави П. Дягілева, В. Мейєрхольда, Л. Курбаса, музика М. Равеля та І. Стравінського, кіно Дж. Гріффіта, С. Ейзенштейна, О. Довженка та ін. Однією з характерних ознак цієї епохи є взаємодія різних видів мистецтва. Наприклад, метафоричний живопис П. Пікассо вплинув на творчу манеру Г. Аполлінера, П. Елюара, Е. Сандрара, імпресіоністична манера К. Моне - на художню практику Р.-М. Рільке, Т. -С. Еліота, К. Гамсуна, естетика кубістів - на мову і композицію творів Г. Стайн, В. Маяковського, Г. Аполлінера, прийом кінематографічного монтажу - на романи «потоку свідомості» Дж. Джойса, М. Пруста та ін.

У XX ст. художній твір усвідомлюється як самостійний довершений світ, що має власну цінність. Мистецтво шукає нових форм побудови, відмінних від традиційних. Це відзначив у 1881 році П. Гоген, назвавши живопис П. Сезанна пошуками «формули рецепту, як сконцентрувати виразність своїх почуттів і відчуттів в одному-єдиному прийомі». Протягом усього XX століття мистецтво перебуває у пошуку різноманітних художніх «формул».

На розвиток культури великий уплив мали філософські концепції. Мистецтво стало приділяти більше уваги питанням світоглядного характеру, намагаючись визначити місце особистості у всесвіті, загальні закони духовної еволюції людства, моральні чинники розвитку цивілізації. У цьому плані помітний уплив справили ідеї Ф. Ніцше, А. Бергсона, З. Фрейда та ін. Нерідко письменники самі стають філософами, поєднуючи у своїй творчості художню уяву і концептуальне (філософське) мислення (В. Розанов, Ж.-П. Сартр, А. Камю, Р. Барт).

У період «художньої революції» виявилася ще одна риса, яка визначила розвиток культури XX ст. Це рух від аналізу до синтезу на рівні структури, композиції, змісту і мови твору. У літературі постають принцип багатотематизму, прийоми сміливого поєднання різних часових планів і просторів, монтажу тощо. Така синтетичність сприяла осмисленню суб’єктивного і об’єктивного світів як певної єдності, багатогранної й неоднозначної.

У літературі XX ст. помітну роль відіграє міфологізм. За допомогою міфу письменники прагнуть усвідомити логіку розвитку світу, розгадати таємницю духовної еволюції людства, створити універсальні моделі буття.

Починаючи з кінця XX ст. докорінно змінюються форми мистецтва, домінуючу роль перебирає на себе модернізм.

Модернізм (франц. modern - сучасний, найновіший) - загальна назва нових літературно-мистецьких течій XX ст. нереалістичного спрямування, що виникли як заперечення традиційних форм та естетики минулого.

Модернізм виник наприкінці XIX ст. у Франції (Ш. Бодлер, П. Верлен, А. Рембо та ін.), невдовзі поширився в Бельгії (група «Молода Бельгія»), Польщі («Молода Польща»), Росії (О. Блок, І. Анненський, О. Мандельштам, Б. Пастернак, М. Асєєв та ін.), Австрії (Р.-М. Рільке) та інших країнах. Врешті став однією з визначальних прикмет літератури XX ст. В Україні модернізм утверджується на початку XX ст. у творчості М. Вороного, О. Олеся, М. Коцюбинського, М. Хвильового, М. Зерова та ін. Уперше за свою історію українське письменство віддало перевагу в мистецтві естетичному критерію, не забуваючи при цьому своєї ролі й у загальнонаціональному процесі. Національний чинник мав велике значення у формуванні українського модернізму, що визначило його своєрідність на тлі світового мистецтва XX ст.

Головна увага в модерністських творах зосереджена на вираженні глибинної сутності людини й одвічних проблем буття, пошуках шляхів виходу за межі конкретного й історичного, притаманних реалізму та натуралізму, можливостях досягнення «високої моральності», тобто на відкритті універсальних тенденцій духовного розвитку людства.

Загальні риси модернізму:

- особлива увага до внутрішнього світу особистості;

- орієнтація на вічні закони буття і мистецтва;

- надання переваги творчій інтуїції;

- розуміння літератури як найвищого знання, здатного проникнути в найінтимніші глибини існування особистості й одухотворити світ;

- схильність до містицизму, підсвідомого;

- пошук нових формальних засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо);

- прагнення відкриті вічні ідеї, що можуть перетворити світ за законами краси й мистецтва;

- створення нової художньої реальності, рівнозначної довколишній дійсності, та експерименти (літературна гра) з цією реальністю.

Загалом модернізм ґрунтується на «філософії життя».

«Філософія життя» - суб’єктивно-ідеалістичний напрям у філософії, що виник у Німеччині (Ф. Ніцше, В. Дільтей) і Франції (А. Бергсон) на межі XIX- XX століть, у центрі його - розуміння життя як абсолютного, безмежного начала світу, різноманітного у своїх проявах. Життя вічно рухається, його не можна збагнути за допомогою розуму або почуття, а лише завдяки інтуїції, особистому переживанню. Вищим знанням модернізм проголосив не науку, а поезію, зважаючи на її здатність одухотворювати світ, проникати в найінтимніші глибини.

Український модернізм постав не лише під упливом філософських і мистецьких віянь Заходу, а й на основі відновленої вітчизняної традиції, зокрема «філософії серця», що має чимало спільних ознак з «філософією життя».

«Філософія серця» - основний традиційний напрям української філософії, який відображає специфіку ментальної свідомості, що проявляється в яскравих емоційних формах «кордоцентризму». Уперше найповніше формулювання «філософії серця» спостерігається у вченні Г. Сковороди, який зазначав: «Істиною людини є серце в людині, глибоке ж серце - одному лише Богу досяжне, як думок наших безодня, просто сказати душа, тобто суттєва істота, сила, поза якою ми є мертва тінь». Особливої актуальності «філософія серця» набула на початку ХХ ст. під упливом європейської «філософії життя». На їх перетині сформувався український модернізм. «Кордоцентричний» пафос спостерігається в ліриці неорамантиків, символістів, особливо Олександра Олеся, який умів бити «по розірваних струнах на серці своїм».

Для світового модернізму характерні активне новаторство в царині змісту й форми, а також підкреслена умовність стилю, що відбиває не лише індивідуально-конкретне, а й загальне у певних тенденціях розвитку. У центрі

твору - людина, яка має шукати сенс буття, прислухаючись до власних переживань і стаючи немовби оголеним нервом епохи.

У модерністському творі поєднується свідоме й підсвідоме, темне й космічне, що здійснюється передусім у психологічній площині - душі особистості, яка прагне усвідомити сутність свого існування з позицій вічності.

Модернізм виявляється у різних стильових течіях: імпресіонізм, екзистенціалізм, символізм тощо. Одним із помітних відгалужень модернізму є авангардизм.

Авангардизм (франц. avant-garde - передовий загін) - термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві.

Виникає у кризові періоди історії мистецтва, коли певний напрям або стиль переживає вичерпність своїх виражальних можливостей. Роль авангардизму полягає розкритті кризових, хворобливих явищ у житті й культурі, які нерідко подаються у гіпертрофованій формі, у заперечені традицій й шукання супернової естетики.

Якщо модернізм знаменує глибинний переворот естетико-художнього мислення і творчості, то авангардизм є проявом цього перевороту в найбільш радикальних і навіть екстремальних формах. Авангардизмові притаманне бунтарство, яке, починаючи з бунту проти «застарілих» форм мистецтва, поширювалося й на форми суспільного життя, що засвідчують російський футуризм, німецький експресіонізм, французький сюрреалізм тощо. Заперечення традиційних мистецьких форм поєднується в авангардизмі зі сміливим пошуком нових жанрів, стилю, мови. Експерименти авангардистів не завжди були конструктивними, але не можна заперечувати їхнього внеску в оновлення й збагачення зображально-виражальних засобів мистецтва.

Питання про взаємодію модернізму з іншими напрямами складне. Безперечним є розрив раннього модернізму з естетикою мімесису, тобто розумінням мистецтва як наслідування життя, на чому ґрунтувалися художні системи від ренесансу до класицизму, а в XIX столітті - реалізм і натуралізм.

Проте вже в 10-20-х роках XX ст. в модерністських творах (Р.-М. Рільке, Г. Аполлінера, Б. Пастернака, М. Хвильового, Г. Косинки та ін.) простежується тенденція до «поетики синтезу», відображення буття сучасного світу в його складності й розмаїтті. Загалом культурні традиції живили модерністські пошуки.

Наприклад, найвизначніші з течій кінця XIX-початку XX ст. символізм і неоромантизм тісно пов’язані з романтизмом, є його пізніми модифікаціями. Слід відзначити також неокласицизм Т.-С. Еліота, А. Жіда, творчість М. Пруста, який навчався у французьких і російських майстрів психологічного роману, а також культ античності в творах українських неокласиків, англійському та американському імажизмі. Російські кубофутуристи О. Кручених, В. Хлєбніков , В. Маяковським, які оголосили завдання «скинути класику з корабля сучасності», теж деякою мірою розвивали культурні традиції, зокрема тонічного віршування, і цим збагатили систему версифікації, знайшли нові структури й жанри.

Загалом модернізм - це динамічна відкрита система, яка використовує різні художні традиції та стилі. Тому невипадково в модернізмі поширюються течії та школи з префіксом нео-: неоромантизм, неокласицизм, необароко, неоготика тощо.

На зміну модернізмові в останній третині XX ст. приходить постмодернізм, який має інші естетичні засади і створює іншу загальну парадигму літератури.

Постмодернізм (лат.роst - префікс, що означає наступність, франц. modern - сучасний, найновіший) - загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникли після модернізму та авангардизму.

Постмодернізму притаманне відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх - і найдавніших, і новітніх - форм буття. Відтак принципи відтворюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з властивими йому рисами еклектики (механічного поєднання поглядів), тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії (натяку). Усвідомлюючи розрив духовних, суспільних і культурних зв’язків, постмодерністи намагаються відбити це у своїх творах, використовуючи різноманітні метафори, асоціації, цитати, враження, замальовки, маніпулювання якими дає можливість відкрити загальні закони буття і свідомості. Постмодернізм утвердився у творчості Дж. Апдайка, У. Еко, В. П’єцуха, А. Бітова, а також В. Медведя, Ю. Андруховича, Є. Пєшковського та ін.

У XX ст. розвивається й реалізм, хоча на відміну від XIX ст. не він визначає основний напрям і характер літературної епохи, поступившись модернізмові. Тією чи іншою мірою реалізм існував у Франції, Англії, Німеччині, США, Україні та інших країнах, але докорінна зміна форм суспільного життя і глибокий переворот у художньому мисленні й свідомості зумовили нові його риси.

Реалізм (від лат. realis - речовий, дійсний) - ідейно-художній напрям у літературі й мистецтві, що полягає у всебічному відображенні взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу особистості.

Головне місце в реалістичній літературі посідає пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Реалізм є засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу. Принцип наслідування дійсності усвідомлюється як критерій художності.

Визначальні риси реалізму:

- прагнення до об’єктивності та безпосередньої достовірності відображення;

- послідовне дотримання міметичних принципів (художнє відтворення життя «у формах самого життя»);

- конкретно-історичний підхід до явищ дійсності (історизм);

- правдивість у зображенні деталей;

- віра в гуманістичні ідеали;

- конфліктність як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

- переважання прозових жанрів у літературі (роман, повість) та ін.

Різниця між реалізмом XIX і XX ст. зумовлена передусім стрімкими змінами в навколишній дійсності, яка є головним об’єктом зображення реалістів. Починаючи з кінця XIX ст. посилюється тенденція до порушення глобальних проблем світобудови та індивідуального буття. Реалізм XX ст. тяжіє до широких узагальнень, що відбивають суцільну картину всесвіту й становище людини в ньому. Загострюється відчуття катастрофічності світу, кризи, що охопила різні сфери суспільства й свідомості людини. Деякі з реалістів XX ст., на відміну від своїх попередників, втратили оптимістичний погляд на життя, не погоджуючись з формами існуючого ладу (Б. Шоу, Дж. Лондон, А. Платонов та ін.). Оповідь відзначається напруженим драматизмом, за яким приховується глибокий біль авторів за долю всесвіту й людства.

Ідеї перетворення дійсності, соціальні експерименти, що поширилися в суспільстві з початку XX ст., вплинули певним чином на реалізм, який стає своєрідним літописом епохи, а також є засобом художнього передбачення. Змальовуючи загальні зрушення й катаклізми, реалісти прагнуть застерегти людей від нових помилок, хибного вибору, розриву духовних зв’язків.

У реалістичних творах XX ст. спостерігаються поєднання різних просторових і часових планів, порушення послідовності, прийомів «стиснення» дії, що відбиває складність самої дійсності. Велика роль належить підтексту, елементам символіки, метафоричності оповіді, міфологічному началу, які надають реалістичним творам широкого філософського значення. Синтез конкретно-історичного і узагальненого піднімають реалізм XX ст. на новий рівень осмислення дійсності, який відповідає потребам епохи, прагненню усвідомити закони людського життя з позицій вічності.

Реалізм XX ст. визначається розмаїттям стилів і течій (документальна, соціально-побутова, історична, фольклорно-міфологічна тенденції та ін.), серед яких помітно виділяються дві головні - філософсько-інтелектуальна й психологічна.

Філософсько-інтелектуальна течія, сформувавшись у художній творчості А. Франса, М. Унамуно та ін., розвивається у творах Т. Манна, К. Чапека, А. Сент-Екзюпері, В. Підмогильного та інших письменників. Для неї характерне посилення уваги до таких актуальних проблем, як людина і цивілізація, мистецтво і дійсність, особистість і суспільство, життя й смерть тощо. Філософсько-інтелектуальні твори будуються навколо певних ідей, які вирішуються неоднозначно, змушуючи читачів самим робити висновки щодо сенсу загального та індивідуального існування. Автори нерідко вдаються до широких узагальнень, прагнучи розгадати таємниці людської душі та всесвіту. У центрі філософсько-інтелектуальних творів - завжди мислячий герой, духовно багата особистість, яка переймається складними питаннями епохи. Філософсько-інтелектуальна тенденція виявляється у різних жанрах - есе, романах-роздумах, повістях-притчах, драмах-алегоріях тощо. Використовуючи філософські монологи й діалоги, багатозначну символіку, «потік свідомості» та ін., вона активно взаємодіє з іншими різновидами реалізму XX ст. (документальною, історичною, соціально-побутовою, психологічною літературою), а також із модернізмом.

Психологічна тенденція у реалістичній літературі активізується на зламі XIX-XX ст. Спираючись на досвід Ф. Достоєвського, Ф. Стендаля, Л. Толстого, А. Чехова, Г. де Мопассана, Г. Флобера, письменники все більше звертаються до внутрішнього світу людини, її духовного життя. Ця тенденція ґрунтується на індивідуальному досвіді особистості, почуття й переживання якої є критерієм оцінки світу. Розвиток сюжету визначає еволюція свідомості. Фабула підпорядковується рефлексії, самозосередженню. Для психологічної літератури важливі не зовнішні події, а факти внутрішнього життя, які зумовлюють плин часу. Підкреслена суб’єктивність визначає твори Г. Джеймса, А. Шніцлера, ранню творчість К. Гамсуна, ліричну прозу І. Буніна, М. Коцюбинського, Г. Косинки. Нерідко письменники використовують засоби модернізму: імпресіоністичну манеру, символічну багатозначність тощо. Психологічна тенденція реалізму XX ст. наближає його до модернізму. Інколи цей зв’язок настільки тісний, що важко визначити межу між ними, але саме в цьому зближенні полягає одна із характерних ознак літературного процесу XX ст. - увага до духовних проблем особистості, від вирішення яких залежить і суспільне існування.

Реалізм XX ст. виявляється в різних жанрах: соціально-психологічному романі (Р. Ролан, Ф. Моріак, Е.-М. Ремарк, Е. Хемінгуей, Г. Белль), соціально- психологічній драмі (Б. Шоу, Ю. О’ Ніл), історичному романі та історичній драмі (Р. Ролан, Л. Фейхтвангер, Б. Шоу), романі-антиутопії (Є. Замятін, О. Хакслі, Дж. Оруелл), біографічному романі (А. Моруа), епопеї (Дж. Голсуорсі), психологічному оповіданні (Т. Манн, С. Цвейг) тощо. Простежується тяжіння до об’єднання різних жанрових структур і стилів. Письменники-реалісти XX ст. - люди різних поглядів і переконань, але основа їхньої творчості - гуманізм демократія.

Певний уплив на розвиток світової літератури XX ст. мав робітничий і соціалістичний рух. Віяння соціалізму знайшли відображення у творчості Б. Шоу та Г. Уеллса в Англії, Р. Ролана і А. Барбюса у Франції, Дж. Лондона, Е. Сінклера, К. Сендберга у США, Е. Верхарна в Бельгії, М. Андерсена-Нексе в Данії та багатьох інших майстрів слова.

Пафос перетворення дійсності, піднесення ролі особистості в боротьбі за свободу і демократію визначають появу нових рис реалізму в різних країнах, у першу чергу - в Росії, жовтневі події якої захопили мільйони людей і вплинули на творчість письменників усього світу. Окремі твори М. Горького, А. Барбюса, Б. Брехта, В. Незвала та ін. визначаються зображенням конфлікту між старим і новим світом, активною суспільною позицією автора, створенням образу людини, що змінює навколишню дійсність, великою вірою у перемогу народу і встановлення справедливих законів на всій землі. Однак формування радянської тоталітарної держави і втручання комуністичної ідеології у сферу культури зумовили появу штучного методу соціалістичного реалізму, який не мав нічого спільного з творенням дійсних художніх цінностей.

Соціалістичний реалізм - псевдохудожній унітарний метод (напрям) у радянській літературі, визначальними рисами якого були позаестетичні принципи: партійність як абсолютизований критерій класової доктрини марксизму-ленінізму,    звульгаризована народність, пролетарський інтерн аціоналізм тощо.

Естетичні категорії позбавлялися свого природного значення. Проголошений для зображення дійсності «в її революційному розвитку», соціалістичний реалізм обмежувався переважно ідеологічними засобами. Мистецтво (в якому бажане трактувалося як дійсне) розглядалося лише в утилітарному значенні, у вигляді «гвинтика і коліщатка загальнопролетарської справи». Це була література, побудована за певною схемою, в якій ідеологічні конфлікти домінували над естетичною виразністю. Досить було авторові поставити в центр твору комуніста і показати перемагаючу роль робітничого класу й селянства, як така література відразу зараховувалася до «найвищих надбань мистецтва». Адміністративно-казармена система, що існувала до середини 80-х років, негативно вплинула на розвиток літератури, призвела до загибелі багатьох талановитих митців у Росії, Болгарії, Польщі, Чехії та інших країнах. В українській літературі ці процеси набули трагічних форм. Починаючи з середини 20-х років - початку 30-х років радянський уряд переслідував видатних українських митців, які відстоювали незалежність України і право на творення національної культури, розвиток мови, духовну свободу. Були знищені цілі напрями, течії, школи. Загинули в концтаборах М. Зеров, В. Підмогильний, М. Драй-Хмара, М. Вороний, Г. Косинка та ін. Опинилися в еміграції О. Олесь, М. Орест, Є. Маланюк, О. Теліга, В. Винниченко та ін. Покінчили життя самогубством М. Хвильовий та ін. Духовна боротьба з насильством визначає активний характер української літератури XX століття.

Упродовж XX ст. розгортався конфлікт не лише між тоталітаризмом і мистецтвом, а й між масовою та класичною культурою.

Масова література - численні твори розважального і дидактичного (повчального) характеру, розраховані на широку читацьку аудиторію.

На відміну від справді високого мистецтва, масові видання ставлять за мету перш за все зацікавити читача, що досягається різними способами (ілюстраціями, мелодраматизмом, еротичністю, захоплюючим сюжетом тощо). До масової літератури належать фантастичні твори, детективи, «банальна белетристика» та ін. Підпорядкована літературній моді, вона швидко втрачає свою актуальність, змінюючи зміст і оформлення. Масова культура нерідко використовується як спосіб маніпулювання суспільною свідомістю. Здебільшого вона позбавлена естетичної цінності, проте інколи серед масових видань трапляються цікаві явища, які не втрачають свого художнього значення з плином часу і зумовлюють певні зміни в класичній літературі.

Класична література - термін на позначення всесвітньо визнаних творів, що відповідають критерію художності, засвідчують появу нових естетичних форм і є надбанням не лише національної, а й світової культури.

Класиками XX ст. уважають М. Булгакова, А. Камю, Г. Маркеса, Е. Хемінгуея, Р.-М. Рільке, Т.-С. Еліота, М. Хвильового, М. Зерова та ін.

Отже, у XX столітті відбулася не просто зміна літературних напрямів, а й розпочався глибинний переворот, що охопив усі сфери мистецтва, в тому числі й літературу. Спостерігалася кардинальна зміна естетичного світогляду, художнього мислення і форм творчості. Виникнення модернізму і його домінуюча роль у різних видах мистецтва визначили характер і обличчя епохи, хоча це не заперечує значення інших напрямів. Розмаїття естетичних форм і методів, багатство творчих індивідуальностей, яких інколи неможливо віднести до якогось певного напряму, засвідчують прогрес у літературі XX століття.

Література

1. Борецький М. І. Світова література: естетичні шукання, художні відкриття / М. І. Борецький // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. - 1997. - № 5-6. - С. 25-26, 39-41.

2. Затонский Д. В. В наше время: Книга о зарубежных литературах XX века / Д. В. Затонский. - М., 1979. - 304 с.

3. Затонский Д. В. Модернизм и постмодернизм: Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств / Д. В. Затонский. - Харьков, 2000. - 256 с.

4. Затонський Д. В. Про модернізм і модерністів / Д. В. Затонський. - К., 1972 . - 356 с.

5. Зверев А. XX век как литературная эпоха / А. Зверев // Вопросы литературы. - 1982. - № 2. - С. 3-56.

6. Куликова И. С. Философия и искусство модернизма / И. С.Куликова. - М., 1980. - 272 с.

7. Літературознавчий словник-довідник / за ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва та ін. - К., 1997. - 752 с.

8. Литературный энциклопедический словарь / под общ. ред. В. М. Кожевникова, П. А. Николаева. - М., 1987. - 752 с.

9. Наливайко Д. С. Искусство, направления, течения, стили / Д. С.Наливайко.- К., 1981. - 288 с.

10. Наливайко Д. С. Про співвідношення «декадансу», «модернізму», «авангардизму» / Д. С. Наливайко // Слово і час. - 1997. - № 11-12. - С. 44-48.

11. Ніколенко О. М. Модернізм в українській та зарубіжній поезії кінця XIX - початку XX століть / О. М. Ніколенко // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 1998. - № 3. - С. 32-36.