Основні тенденції розвитку прози XX століття - Ніколенко О. М. 2010
Джакомо (1914)
Джеймс Джойс (1882 - 1941)
Психологічне есе «Джакомо» - твір невеликий за обсягом, проте настільки цілісний і естетично довершений, що дає уявлення про особливості художнього стилю Дж. Джойса, його світосприйняття, особистість митця.
Жанр есе сформувався в XVI ст. («Досліди» М. Монтеня), пізніше розвинувся в англійській (XVII ст.), французькій (XVI -XVII ст.), американській (XIX ст.) літературах. До нього вдавалися Ф. Бекон, Дж. Адіссон, Вольтер, Д.Дідро, Г.-Е. Лессінг, Дж. Локк, О. Голдсміт, Г.-Д. Topo, Р. Роллан, А. Франс, Г.Уеллс та ін. Цей жанр розвивався на межі літератури й філософії, а також інших наук (природознавства, астрономії тощо), розкриваючи індивідуальне ставлення письменників до важливих проблем людської цивілізації, суспільних стосунків, пізнання світу, природи тощо.
Дж. Джойс створює своєрідний жанр психологічного есе, в якому увага автора зосереджується на внутрішньому житті особистості, її думках і порухах серця. Він сам стає літературним героєм твору - Джакомо (так звучить італійською ім’я Джеймс), проте не зливається з ним повністю, що дає можливість показати духовний стан особистості під двома кутами зору - ззовні й зсередини, вести діалог із самим собою, відтворюючи напруженість внутрішніх процесів людської душі.
У «Джакомо» відчуваються факти біографії письменника: його перебування в Італії, Франції, Ірландії, робота вчителем англійської мови, читання лекцій про У. Шекспіра, написання «Улісса» та інших творів, одруження з Норою Барнакль, захоплення Амалією Поппер тощо. Однак автобіографічне настільки переосмислюється, узагальнюється, що твір набуває широкого філософського значення. Дж. Джойс стає виразником духовних проблем особистості взагалі, його власна біографія - лише привід для роздумів про життя людини, її поривання і падіння, надії й розчарування, про мистецтво, пошуки себе у світі й усвідомлення сенсу існування.
В основі «Джакомо» - історія кохання, яке поступово перетворюється на історію душі, що прагне самопізнання і через себе - пізнання життя і духу епохи. Джакомо - морально багата, творча особистість, його внутрішній світ, безмежний у своїх вільних проявах, становить головну цінність для читача. В есе втілюється модерністська концепція Дж. Джойса, який утверджує багатогранність і неперевершеність людської натури, її здатність творити чудовий індивідуальний світ, який має свої закони і не гірший, а навіть кращий за духовно обмежену реальність.
Твір має фрагментарну композицію. Він побудований як потік свідомості головного героя, де поєднуються спостереження, думки, спогади, а також уривки почутих розмов, культурні ремінісценції, цитати з різних творів тощо. Оповідь неоднорідна стилістично й інтонаційно, проте вона не розпадається на окремі фрагменти, а об’єднана силою духовного буття особистості. Читач має сприйняти твір цілісно, до того ж не як мозаїку, де кожний елемент зберігає свою самостійність, а як особливе живописне полотно, де кожний штрих, колір, деталь зливаються в єдину картину внутрішнього стану душі.
Час дії у творі досить умовний, як і ситуації розвитку історії кохання. Головними є той час, в якому відчуває себе Джакомо, і ті епізоди, що знайшли глибокий відгук у його серці. Сюжет у невеличкому есе розпадається на кілька взаємопов’язаних між собою психологічних ліній: 1) він і вона - розвиток їхніх стосунків; 2) процес внутрішнього становлення героя; 3) осмислення духовної атмосфери епохи і місця в ній митця й особистості взагалі, в широкому історико- культурному й філософському контекстах. Всі ці лінії невід’ємні одна від одної. У художньому світі Дж. Джойса неможливо відірвати людину від історії, життя від культури, душу від епохи. Тут все зливається в єдине ціле, і точка перетину всього - людина, її свідомість.
Письменник є неперевершеним майстром у зображенні людських почуттів. Образ коханої подається через окремі деталі: «Хто? Бліде обличчя в ореолі пахкого хутра. Рухи її сором’язливі й нервові. Вона посилає погляд у лорнет. Так: Зітхання. Сміх. Змах вій». Називні речення підкреслюють сильні враження й відчуття героя. Любов не можна пояснити, вона накочується, як хвиля, що поглинає обох. Опущені криси капелюха, рум’янець, посмішка, торкання, поцілунок - усе це має велике значення для того, хто кохає. Виразність у передачі поглядів, жестів створює неповторну картину людських взаємин. Характерно, що герої - він і вона - тут майже не говорять між собою. Мова кохання не потребує слів, це - розмова очей, рук, сердець: «Вона піднімає руки, силкуючись застебнути іззаду чорне серпанкове плаття. Вона не може: ні, не може. Вона мовчки задкує до мене. Я піднімаю руки, щоб допомогти: її руки падають. Я тримаю ніжні, мов павутиння, береги плаття і, застібаючи його, бачу крізь прорізь чорного серпанку гнучке тіло в жовтогарячій сорочці... Пальці холодні, легкі, ніжні... Торкання, доторк». Але кохання, як і все на світі, минає. Гіркий присмак розставання назавжди залишився в серці Джакомо. Світ, сповнений чарівних барв і звуків, став сумним і мертвим: «Ковзання - простір - століття - листопадовий водограй зірок і марні згаєні небеса - безгоміння - безнадійна мовчанка - тиша щезання - в її голос». І все ж те, що було, не пройшло безслідно, воно викарбувало окрему сторінку біографії в душі Джакомо, дало поштовх для духовних роздумів, для усвідомлення себе і світу, для творчості.
Упродовж твору ставлення ліричного героя до себе і дійсності змінюється. Його душа, яка була охоплена «спокоєм зрілого віку» (тут - гра слів: middle age - і вік творчої зрілості, і середні віки), прокидається, прагнучи духовного відродження. Через внутрішню боротьбу, моральні суперечності це відродження нарешті відбувається. Джакомо відчуває силу свого духу, силу життя, світ відкривається для нього по-новому. Письменник неодноразово використовує ремінісценції з епохою Відродження: згадуються митці того часу (Джон Дауленд, Ян Пітере Свелінк та ін.), прощальні пісні, які називалися «гіркота розлуки», тощо. Однак найвиразнішою асоціацією з добою Ренесансу є творчість У. Шекспіра. У підтексті твору звучать відгомони його сонетів («Тіло її не пахне: квітка без запаху»; у сонеті - «А тіло пахне так, як пахне тіло»), п’єс («Ці бліді пальці торкалися сторінок, гидких і прекрасних»; репліка з «Макбета» - «Прекрасне - потворне, і потворне - прекрасне»). Забуті речі втраченої коханої нагадують герб Шекспіра («Дамський капелюшок, червона квітка на крисах і парасолька, згорнута. Її герб: шолом, червлінь і тупий спис на щиті, вороному»). Особливо важливими стають асоціації з «Гамлетом» У. Шекспіра. Повторюються окремі репліки з п’єси («Вечір, - покій, таємниця... - Агов! Конюху! Агов-гов!» - це вигуки Марцелло і Гамлета, коли у сцені з Привидом вони шукають один одного), мати героїні нагадує королеву Гертруду, сама героїня - Офелію, прекрасну і чисту, але залежну від батька і брата, а також від законів лицемірного й бездуховного світу. У героєві есе неначе оживає гамлетівський дух, його сумніви, вагання, піднесення почуттів і розчарування. Він, самотній у своїх пошуках, вирішує вічне питання: «Бути чи не бути?». Але якщо у Шекспіра ця проблема розв’язується у відкритих поєдинках Гамлета, в його зіткненні зі злом, то у творі Дж. Джойса вся боротьба переноситься виключно у психологічну сферу. Бути чи не бути людській особистості - таке питання порушує він і стверджує: бути! - незважаючи на страждання, втрати, падіння. Людина, що усвідомила цінність культури, своєї душі, свободи й повноти почуттів, буде жити своїм особливим, неповторним життям: «Молодість минає. У тьмяному тумані старих звуків з’являється цяточка світла: ось-ось заговорить душа. Молодість минає. Кінець надійшов. Цього ніколи не буде. І ти це знаєш. І що? Пиши про це, чортяка тебе забирай, пиши!»
У підтексті есе постійно відчувається кінець епохи Відродження. Згадується король Джеймс (або Яків) Стюарт, за якого згасав дух Ренесансу. Письменник називає його «слиньком», натякаючи на його нерішучу і суперечливу політику. Мабуть, не є випадковим збіг імен - слабкого монарха, автора і ліричного героя твору. Дж. Джойс замислюється над питанням, чи зможуть особистість і світ взагалі зберегти вогонь духовного відродження. Зображуючи свого героя то романтично, то підкреслено буденно, то іронічно, він показує сучасну людину з її високими бажаннями і приземленим існуванням, усвідомленням культурних надбань і земними інстинктами. Однак письменник шукає ту вічну, духовну точку опори для особистості, що була і залишається актуальною для всіх часів і народів.
Психологічне самозосередження, переживання сильних почуттів дають поштовх авторові й для роздумів щодо навколишньої дійсності, людей і місця творчої індивідуальності у світі. Усі ці роздуми подані через суб’єктивне сприйняття ліричного героя. Джакомо не аналізує, не конкретизує реальність, він її відчуває всією душею, всім серцем, свідомо й підсвідомо. І саме це відчуття людиною навколишнього світу є дуже важливим для письменника.
Гамлет XX століття, Джакомо не сприймає брутального й знедуховленого суспільства, його душа прагне чистих і світлих почуттів, життя, сповненого високого змісту: «Гальорка в опері. Стіни у патоках сочаться випарами. Безформна купа тіл зливається у симфонії запахів: кисло смердять пахви, висмоктані апельсини, затхлі натирання, сірковий подих часникової вечері, гази, пряні духи, нахабний піт дозрілих для заміжжя і заміжніх жінок, сморід мужчин... Увесь вечір я дивився на неї... Зелена стрічка у волоссі і гаптоване зеленою ниткою плаття: колір сподівання плідності гінкої трави...» Проте Джакомо не може втекти від потворної реальності у світ мрії, бо його кохана і він сам належать до цього життя, якого неможливо позбутися навіть уві сні. Характерно, що образ героїні поступово знижується. Спочатку він поданий у сентиментальному ореолі (звучать трохи змінені рядки з вірша англійського сентименталіста В. Каупера: «Коли вона знову майне прогуляти, чи зможу тоді я її споглядати!»), в піднесених асоціаціях з добою Відродження (її образ порівнюється з Беатріче Данте) і романтизму (згадується інша Беатріче, героїня п’єси П.-Б. Шеллі «Ченчі»). Проте згодом ця нова Гедда Габлер (героїня однойменної драми Г. Ібсена була для Дж. Джойса символом молодості й поривання) постає в іншому обличчі - одаліски, змії, зір якої є «отруйним» поглядом василиска. («Самий вигляд отруює глядача» - фраза з твору італійського письменника Б. Латіні «Книга скарбів», яку вважають енциклопедією середньовічних знань.) Високе кохання перетворюєтьсяна перелюбство, а чиста Гедда Габлер - на Нору (ім’я дружини Джойса і героїні драми Г. Ібсена), що живе за законами «лялькового дому».
Історія кохання, існування у світі й внутрішнє життя сприймаються Джакомо в біблійних асоціаціях. Неодноразово звучать цитати зі Святого Письма: «Так говорить Господь: «У скорботі своїй вони з раннього рана шукатимуть мене і вмовлятимуть: ходімо й повернімося до Господа!»; «Позаяк було холодно» (частина цитати - «Тим часом раби і джури, розкутурзавши вогонь, позаяк було холодно, стояли і грілися»); «Розстилають мені під ноги килими для Сина Людського» (іронічна парафраза опису в’їзду Ісуса в Єрусалим: «Багато хто стелив одяг свій по дорозі, а інші різали гілки з дерев і стелили по дорозі») та ін. Згадуються бесіди Авраама з Богом із Книги Буття: «Голос мій тоне у відлунні слів, так губився в лунких горбах повний мудрості і туги голос Передвічного, що кликав Авраама». Під упливом сильних почуттів серце Джакомо відкривається і веде діалог не тільки з самим собою, але й з більш величною силою - Богом. Хресний шлях Ісуса Христа проектується на сучасну історію життя ліричного героя. Після певних вагань і сумнівів він зважується на «хресний шлях любові», який завершується для Нього трагічно. Невипадково у фіналі твору звучить фраза з Євангелія: «Не його, а Варавву!» - слова євреїв, котрі вимагали від Пілата звільнити не Ісуса, а розбійника Варавву. Джакомо проходить своєрідний шлях до свого «розп’яття» - це розп’яття високого духу, розп’яття серця, яке було сповнене любові й залишилось незрозумілим у бездуховному світі. Неодноразово у творі звучить мотив смерті й кладовища (Мейсел приводить Джакомо на могилу своєї дружини, що померла; зелена трава метафорично називається «намогильним волоссям»; кохана Джакомо ледве не померла від операції). «Не вмирай!» - цей заклик ліричного героя, звернений до коханої, набуває особливого значення, це прагнення одухотворити світ, зберегти живу душу, усвідомити вічне життя духу. Однак жахливий подих духовної смерті все ж торкається життя героя. Кохана жінка залишає його, вона немовби опиняється серед тих, хто кричав: «Не його, а Варавву!», «вбиваючи» Джакомо холодним поглядом василиска. Символом бездуховного життя стає її чоловік, що «походжає коридором у м’яких пантофлях або грає в шахи з самим собою». Згадується Ірландія, обмеженості якої завжди прагнув уникнути Дж. Джойс. «Нащо нас тут залишили?» - запитує сам себе герой. Але піти з цього «лялькового дому» з дешевою зім’ятою горошковою завіскою він не може. Міцний ланцюг почуттів і стосунків тримає його. І в результаті: «Запустіння. Голі стіни. Остигле денне світло. Довгий чорний рояль: мертва музика». І все ж таки образ Джакомо, незважаючи на трагедію пережитих почуттів і втрачених ідеалів, залишає надію на духовне відродження. Ступаючи на «хресний путь любові», він ладен піти на розп’яття своєї душі - теж заради любові. Усвідомлюючи невідворотність моральних втрат, він не відмовляється від найцінніших скарбів - кохання і внутрішньої свободи. «Свою країну любиш, коли знаєш, яка це країна!» і «Любиш мене, люби мою парасолю» - ці дві фрази сповнені відчуття гіркого болю героя за стан людини й світу, але Джакомо любить їх попри все, і ця любов сильніша за його втрати. Джакомо усвідомлює найвищу мудрість особистості: кохати, не чекаючи відповіді; жити, навіть коли життя втрачає сенс; творити попри всі обставини; залишатися вільним навіть в обмеженому просторі. Письменник з іронією і сарказмом зображує «натовп порожніх балакунів», що чекають національного звільнення, протиставляючи їм силу духу свого героя. На думку Дж. Джойса, справжнє звільнення можливе тільки у внутрішній сфері - через почуття, відкриття Бога, мистецтво. Згадка про герб Шекспіра в фіналі твору свідчить про перемогу «діяльності духу».
Потік свідомості у психологічному есе «Джакомо» сповнений безлічі метафоричних висловів, сплетіння складних асоціацій, натяків, недомовностей, багатозначних символів, деталей, психологічних паралелізмів, які залишають широкий простір для різних інтерпретацій. Однак у кожній фразі твору пульсує життя духовно обдарованої особистості, а особлива ритміка розірваних рядків відтворює биття людського серця й думки, що ніколи не зупиняються в своїх пошуках.