Улісс (1922)
Джеймс Джойс (1882 - 1941)
Нові риси світогляду й естетики Дж. Джойса дали підставу визначити роман «Улісс» як модерністський. Бажання письменника пов’язати реальне, повсякденне життя з античною міфологією виявилося вже в романі «Портрет художника в молоді роки». Там ім’я героя (Дедалус) викликає аналогію з античним образом архітектора Дедала, що побудував лабіринт, з якого йому самому було важко вийти. Стівен Дедалус з’являється в романі «Улісс» зрілою людиною. Він повернувся в Ірландію у зв’язку зі смертю своєї матері. Стівен викладає історію в одному з дублінських коледжів, але настрій його свідчить про те, що невдовзі він знову залишить улюблену і водночас ненависну йому країну.
Головним героєм роману, його Уліссом-Одіссеєм, стає скромний обиватель, дрібний службовець відділу газетної реклами Леопольд Блум. Блум - це Улісс, його життєрадісна і не дуже доброчинна дружина Меріон - Пенелопа, а Стівен Дедалус (хоча він не є сином Блума) - Телемак. Паралелі ці можуть бути прийняті лише в іронічному плані: у сучасній дійсності, вважає письменник, відбуваються спрощення і негативізація героїв, їхніх стосунків і почуттів. Мандри Одіссея по морях, його зустрічі з фантастичними істотами замінені мандрами Блума по дублінських вулицях, кафе, установах і притонах.
Роман поділений на вісімнадцять епізодів, і кожен пов’язаний з якоюсь пригодою Одіссея. Увечері Блум повертається у своє помешкання, що відповідає поверненню Одіссея в Ітаку. Але тлумачення постатей «Улісса», їхніх почуттів і вчинків через давньогрецький епос не єдино можливе. Це було б надто просто для такого художника, як Дж. Джойс. Є й інші співвідношення. Науковці вважають, що Блум - це й Сіндбад-мореходець, летючий Голландець, вічний Жид-Агасфер тощо, тобто одвічний блукач, що жадає дістатися до рідної домівки. А Стівен Дедалус - це й художник слова, втілення розуму, інтелекту, духовності. Меріон Блум - не лише джойсівське втілення Пенелопи, а й жінка взагалі, уособлення вічно жіночого начала: Матері Землі Геї, природи, початку всього - витоків самого життя.
Структура «Улісса» визначається взаємним притягненням у просторі й часі Леопольда Блума і Стівена Дедалуса. Зовні позбавлене сенсу блукання героїв вулицями Дубліна 16 червня 1904 р. призвело до їхньої зустрічі, а потім до розлучення «перед лицем вічності», - як пише Дж. Джойс. Блукачі не можуть знайти свою духовну Ітаку, наблизитися до свого справжнього берега. Приземлено плотський Блум, інтереси, радощі та мрії якого обмежені колом почуттєвих задоволень і низьких потреб, і духовно піднесений Дедалус - це два начала людини взагалі, два полюси людського «я». Звідси й їх тяжіння один до одного, що відбувається на глибинному філософському рівні через увесь роман. Однак, незважаючи на свою несхожість, Блум і Стівен однаково сприймають світ: свою самотність, відчуженість, ворожість інших.
Розкрити буття духу, буття людської свідомості допомагає письменникові «потік свідомості», «поезія в прозі» (І. Гарін). Він відтворює внутрішній світ людини в усій його спонтанності, складності, сплетінні свідомого і підсвідомого, логічного й алогічного, що важко осягнути розумом, але можна відчути, доторкнутися до цього серцем через сприйняття різноманітних асоціацій, чуттєвих упливів, зорових і звукових образів тощо.
«Потік свідомості», пов’язаний із зображенням внутрішнього світу Блума, значно простіший, ніж у Дедалуса. У Стівена він охоплює найважливіші проблеми історії, цивілізації, мистецтва. Внутрішній світ Дедалуса - поєднання сьогодення зі спогадами і досвідом минулого, з уривками отриманих відомостей - зумовлює цей безперервно рухливий потік. Надзвичайно складним сплетінням постають роздуми Стівена в епізоді «Протей», де він подумки бачить зіткнення норвежців з датчанами в IX ст. за володіння Ірландією, повстання ірландців проти англійського поневолення. Детально (із зовнішнього і психологічного боку) змальовано сцену купівлі Блумом м’яса на сніданок, відвідування ним редакції. Ідучи вулицею, він помічає у вікні магазину шовкову драпіровку; згадує, що шовкову тканину привезли до Англії ремісники-гугеноти, які приїхали з Франції; починає наспівувати арію з опери Мейєрбера «Гугеноти» й тут же пригадує: «Прати у дощовій воді. Годиться для подушечок для голок. Вона завжди втикає голки прямо в стіну». Тут знову з’являється думка про шовк і одночасно - про дружину.
Отже, автор намагається подати відбиток свідомості героя, своєрідну «психограму», зареєструвати абсолютно всі відчуття і уявлення, дати волю тому, що З. Фрейд називав «вільними асоціаціями».
Художник-новатор використовує в «Уліссі» декілька «потоків свідомості» одночасно, не виділяючи тих людей, до чиїх думок звертається. Такий експеримент з часом у романі дає змогу письменникові відтворити внутрішній людський час, який складається з усього досвіду життя, і таким чином створити цілісний епічний образ світу. Множинність оповідальних точок зору дещо ускладнює процес сприйняття твору, але активізує аналітичну думку читача. У манері оповіді, яку обрав Дж. Джойс, відбився досвід кіномистецтва XX ст. Є свідчення про те, що він дуже цікавився кіномонтажем, прийоми якого також досить широко представлені в романі. Для «Улісса» визначальним є монтування реального, об’єктивно існуючого й абсолютно суб’єктивного, що відбувається у свідомості персонажів: їхніх думок, спогадів, марень, снів. При цьому цілісність загальної картини досягається завдяки тому, що між окремими монтажними елементами існують напрочуд міцні внутрішні зв’язки за змістом, ритмом, масштабом, звучанням, темпом, зоровими та іншими чуттєво-емоційними елементами. Більшість монтажних прийомів, які зустрічаючться в тексті, відкрив сам Дж.Джойс. Згодом вони знайшли своє місце і в кінематографі.
Універсальність знань і таланту письменника унікальна. Обираючи центром твору історію одного дня (16 червня 1904 р.), він розширює часово- просторові плани дійсності, включаючи цей день у два різні макрокосми, або світові організми, - в Британську імперію і в Католицьку церкву, а також, пов’язуючи буденне життя мешканців Дубліна з античним міфом. «Улісс» набуває великого філософського, етичного звучання, стає оригінальною моделлю життя людства, його метафорою, узагальненням.
Але розширення всесвіту роману, як вважають дослідники, йде і в інших напрямках. Велику роль у творі відіграють музика, барви, символіка, з якими пов’язані не лише структурні особливості «Улісса», а й образно-звукові.
Наприклад, одинадцятий епізод «Сирени» написаний за принципом будови музикального твору. На сторінках книги розсипані згадки про музичні твори, класичні й популярні, цитуються рядки з оперних арій, народних балад, модних пісень; згадуються імена композиторів, музикантів,співаків. В окремих розділах існує складні партитура немузичних звуків, які також створюють багате і своєрідне звукове тло.
Колір, як і музика, - важливий елемент поетики «Улісса». Кольори чи певна їх комбінація поглиблюють своїм символічним і суто зоровим емоційним упливом враження від цілого. Певної метафоричності набувають білі, жовті, зелені, чорні кольори. У другому та третьому розділах переважає, наприклад, зелений - національний колір Ірландії, а йдеться в розділах передусім про її історію та літературу.
Ще одна сфера розширення змісту роману - це зв’язок майже кожного епізоду «Улісса» з якимось органом людського тіла, його основною та метафоричною функцією, а також з певним мистецтвом в античному розумінні слова, тобто з якоюсь галуззю духовної діяльності людини - науковою, художньою, релігійною. На думку Дж.Джойса, подібно до того, як вісімнадцять епізодів складають роман, відповідні їм частини тіла створюють людину, а наука і мистецтво разом являють собою її діяльність. В епізоді «Гадес», наприклад, «наскрізним» образом є серце. Це слово неодноразово використовується і в прямому, і в переносному значенні. Дія в епізоді «Бики Геліоса» відбувається в пологовому будинку. Автор проводить паралель між розвитком ембріона людини і розвитком англійської літературної мови, починаючи з ранньої стадії. Тому він уводить в епізод наслідування англосаксонським текстам, мові Д.Дефо, Дж.Свіфта, Л. Стерна та ін. У результаті виникає суміш різноманітних сучасних діалектів та жаргонів (англо-китайський, англо- негритянський тощо). Читач на сторінках твору бачить факти, ідеї, образи, постаті, пов’язані з різними галузями духовної й практичної діяльності людини (теологією, музикою, живописом, історією, філологією, ботанікою, хімією, літературою, магією та ін.), слова із семантикою цих «мистецтв», а також терміни, цитати, назви, рядки, окремі словосполучення тощо. Мовне мистецтво письменника - важлива риса поетики «Улісса». Лексичне розмаїття (поєднання різних лексичних планів, вживання неологізмів із сатиричним, іронічним, пародійним звучанням, стилізація під мову різних епох і країн, різних літературних і наукових жанрів, складні новоутворення слів) виконує у письменника найрізноманітніші функції - від прийомів стилізації, іронічного зниження чи, навпаки, пафосного піднесення, жартівливої чи зухвалої мовної гри до завдань ритмових або суто живописних, музичних та ін. Передостанній епізод «Улісса» - «Ітака», де Блум приводить Стівена до себе додому, побудований у формі запитань і відповідей. Автор надає епізоду вид катехізиса і водночас арифметичного задачника. Дж. Джойс вводить уривки, фрази, рядки з Біблії, творів Шекспіра, Гомера, ірландських та інших оповісток, віршів англійських та неанглійських поетів тощо. Отже, інтертекстуальність стає яскравим прийомом прозового твору Дж.Джойса.
Конфлікт «Улісса» - філософський. Це конфлікт людини зі світом за умов, коли вона перестає бути величиною, рівною самій собі. З «Уліссу» почався новий етап в розвитку філософсько-інтелектуальної і психологічної прози XX ст.
Дж. Джойс - яскрава сторінка в історії розвитку модерністського мистецтва. Висвітлюючи найменші рухи людської душі, заглиблюючись у світ підсвідомості письменник створює своєрідну психологічну реальність, не менш значущу за навколишню дійсність. Художній метод Дж.Джойса відкрив у світовій літературі новий шлях до художнього бачення духовного життя людини.