Особливості розвитку літератури першої половини XX століття
Кінець XIX - початок XX століть позначається загальною кризою, що охоплює різні сфери життя - економіку, політику, культуру. Однак ідейне бродіння умів, невпевненість у майбутньому, передчуття близьких історичних і соціальних перетворень хоча і сповнювало тривогою душі людей, але заохочували до пошуків нових ідеалів у житті й творчості. Митці, не задовольняючись засобами романтизму і реалізму, намагалися віднайти нові адекватні форми відображення змін, що відбувалися передусім у людській свідомості, і вийти на новий рівень творення художніх цінностей.
Мистецтво першої половини XX ст. передусім визначають такі явища, як декаданс, ранній і зрілий модернізм.
Ранній модернізм - умовна назва ранніх модерністських течій, що виникли в останній третині XIX ст. і передували остаточному формуванню модернізму як нового культурного напряму. Ранній модернізм уперше відмовляється від зображення «життя у формах життя». Головною у творчості письменників стає естетична проблематика. Художній твір усвідомлюється не як «засіб суспільного прозріння і виховання», а як вияв творчої свободи митця. Незалежна і духовно багата особистість, її думки, враження, свідомість визначають розвиток сюжету, що дедалі більше позбавляється фабульності й переходить у площину самозосередження і самоспоглядання.
Ранній модернізм пориває з традиціями реалізму і натуралізму XIX ст. Однак зовсім іншим було його відношення до романтизму, систему якого він не відкидав, а, навпаки, використовував як вихідну. Зачинателями раннього модернізму були, як правило, пізні романтики (Ш. Бодлер, Леся Українка та ін.). Не випадково в Німеччині й Австрії явища літератури кінця XIX ст. об’єднували під спільною назвою неоромантизму. Від романтизму ранні модерністи перейняли неприйняття недосконалої дійсності, протиставлення бездуховній реальності сили духу й мистецтва, поетику контрасту й антитези.
Зрілий модернізм складається в 10-х роках XX ст. У ньому простежуються відхід від позиції зневажливого заперечення дійсності до її освоєння, пошуку нових форм одухотворення реальності, що найвиразніше виявилося у поезії пізнього Р.-М. Рільке, Г. Аполлінера, Т.-С. Еліота, Б. Пастернака та ін. До зрілого модернізму належать такі течії, як сюрреалізм, імажизм, акмеїзм, футуризм, експресіонізм та ін. У першій половині XX ст. остаточно сформувалися загальні риси модернізму: увага до внутрішніх проблем особистості, проголошення самоцінності людини й мистецтва, прагнення до роз’єднання часу й простору,
осмислення загальних тенденцій духовного буття, що найвиразніше виявилися у творчості Ф.Кафки, Дж.Джойса, М.Пруста, У.Фолкнера та ін. На зміну модернізму в останній третині XX століття приходить епоха постмодернізму.
Щодо декадансу, то це скоріше специфічний умонастрій кінця століття, ніж художня система.
Декаданс (франц. decadence - занепад) - узагальнена назва кризового світосприйняття, яке виявляється у літературі, малярстві, культурі.
Як конкретно-історичне явище постав у другій половині XIX ст., зокрема у Франції, де вперше було вжито цей термін на позначення нових художніх тенденцій. У європейській літературі поширився на межі XIX -.XX століть.
У центрі декадентської літератури стоїть людина, що відчуває свою відчуженість у світі, песимізм, розчарування. Підкреслена хворобливість і занепад життя стають улюбленими темами, які перетворюються на джерело витончених переживань.
Мистецтво декадансу знайшло адекватні форми для відображення духовного напруження епохи і дало яскраві зразки дійсно художніх творів. Декаданс у літературі ґрунтується на поєднанні різних напрямів, течій, стилів. Наприклад, від романтизму він бере неприйняття суспільства, розчарування у дійсності, прагнення втекти від недосконалого життя у світ краси й прекрасної ілюзії. Одним із провідних мотивів декадентських творів є утвердження ролі мистецтва, його переваги над реальністю. Звідси прихильність до естетизму О. Уайльда, І. Анненського та інших письменників.
Декаденти тяжіють до фантастики, ірраціональності, містики, які допомагають відобразити складні зрушення в свідомості людини (А. Шваб, К. Мендес та ін.). Нерідко герой декадентських творів має вразливу психіку, що сприяє глибоким прозрінням, а навколишній світ змальовується у підкреслено брутальних тонах. Так відбувається поєднання натуралізму з романтизмом у межах декадансу (К. Гюїсманс, Ф. Сологуб та ін.). Декаданс притаманний і деяким реалістичним творам, надаючи їм особливої трагічності та безнадії (А. Стрінберг, В. Винниченко, М. Арцибашев та ін.).
Використання різних напрямів і стилів в епоху декадансу засвідчує незавершеність і різноспрямованість модернізму як художньої системи. Нове в модернізмі, за визначенням Т. Адорно, є скоріше постійною потребою нового, ніж новим в усталеній художній формі. Звідси - велика кількість течій, шкіл, індивідуальних явищ у модерністській літературі. Творчість багатьох письменників не укладається в рамки певних естетичних структур і течій. Діалектику нового в модернізмі визначають передусім кращі твори Дж. Джойса, М. Пруста, Т. Манна, Ф. Кафки та ін.
На відміну від реалістів, які завжди прагнули дати логічне пояснення подій з точки зору соціально-духовної еволюції, модерністи нічого не пояснюють - вони лише фіксують зрушення в суб’єктивному й об’єктивному світі за допомогою знаків, символів, натяків. Модерністи починають творити нову реальність, що існує лише в душі та ідеях, але має свої закони, які треба усвідомити. Фактично модернізм засвідчив духовне пробудження в лабіринтах своїх внутрішніх проблем і протиріч.
У літературі модернізм спочатку виникає у французькій поезії наприкінці XIX століття (Ш. Бодлер, А. Рембо, П. Верлен та ін.), згодом поширюється і в прозі (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст та ін.), драматургії (Г. Ібсен, М. Метерлінк та ін.). Виявляється також у живописі (П. Пікассо, С. Далі, К. Малевич), музиці (К. Дебюссі, Я. Сибеліус, М. Равель) та інших видах мистецтва. Великий уплив на формування модернізму мали філософські теорії Ф. Ніцше, А. Бергсона, З. Фрейда.
Філософія Ф. Ніцше. Німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844 -1900) - представник ірраціоналістах і волюнтаристських течій, засновник «філософії життя». Центральним її поняттям є категорія «життя», що як єдина реальність, звільнена від матеріальності, є формою вияву «космічної закономірності». Ф.Ніцше заперечує логіку розуму в пізнанні дійсності. Тільки людина, з її волею і сильною душею, здатна проникнути в таємниці всесвіту.
Філософія Ф. Ніцше відзначається усвідомленням загальної кризи: «Уся наша європейська культура... прямує до катастрофи». Занепад життя філософ бачить у послабленні віри, песимізмі, забутті моральних цінностей. Але Ф.Ніцше намагається подолати декадентську безнадію і створити нове, оптимістичне вчення, у центрі якого - людина, «що більша за Бога, бо може сама перетворювати світ навколо себе». Ф. Ніцше оспівував культ «надлюдини», якій повинні підкоритися земля, природа, суспільство.
Сильну волю особистості філософ протиставляє загальному хаосу буття, який людина повинна підкорити своїм думкам, почуттям і бажанням. «Усе дозволено!» - таке гасло висунув Ф. Ніцше, маючи на увазі, що весь світ повинен служити людині та її життю, а людина, в свою чергу, може робити все, до чого прагне її душа. Життя, у розумінні Ф. Ніцше, - це і біологічне, і суспільне існування, і суб’єктивне переживання. Отже, значення філософії Ф.Ніцше полягає у тому, що він утверджував багатогранність і цінність життя людини, проголошував центром і метою всесвіту особистість, від якої залежить загальне існування.
Ідеї Ф. Ніцше вплинули на формування світогляду і творчої манери Ф. Кафки, Дж. Джойса, Т. Манна та інших письменників.
Інтуїтивізм А. Бергсона. Ця теорія тісно пов’язана з філософією Ф. Ніцше.
Інтуїтивізм (лат. intuitivo - уява, споглядання) - в літературознавстві напрям, що абсолютизує інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу завдяки творчій фантазії, яка сприяє його естетичному сприйняттю й оцінці.
Основоположником його є французький філософ Анрі Бергсон (1859-1941). Першоосновою світу він уважав «чисту тривалість», а матерію, час, рух - лише формами її прояву. На його думку, пізнати цю «тривалість» можна лише за допомогою інтуїції, яку він розуміє як безпосереднє «прозріння», де «акт пізнання збігається з актом, що породжує нову дійсність у свідомості людини». Найвищим знанням А.Бергсон проголосив індивідуальне переживання, інтуїцію, а мистецтво - формою такого пізнання світу, оскільки джерело художньої уяви - душа людини, неповторна й унікальна.
Особливий уплив ідеї А. Бергсона справили на модерністську поезію (О. Блок, Г. Аполлінер, Р.-М. Рільке та ін.). Він обґрунтував думку про «гіпнотичну силу» поезії, в якій «б’ється серце автора і душа світу». А. Бергсон уважав, що не лише зміст, а й сам ритм поезії відбиваю внутрішнє буття особистості й спонукає її до нових відкриттів у собі та дійсності за допомогою власної інтуїції. Він наголошував на необхідності пошуку нових естетичних форм, здатних відображувати передусім враження і почуття людини.
Психологізм З. Фрейда. Австрійський лікар Зігмунд Фрейд (1856-1939) був автором теорії і методу психоаналізу. Досліджуючи причини психічних процесів, він дійшов висновку, що не можна пояснити матеріальними чинниками акт свідомості й підсвідомості. Він розглядає психіку як самостійну категорію, яка існує незалежно від матеріальних умов і керується особливими, вічними психічними силами, що знаходяться за межами свідомості людини. На думку З. Фрейда, над душею особистості тяжіють, як певна фатальність незмінні конфлікти, зумовлені потягом до насолод і підсвідомих бажань. Вічними конфліктами людської психіки філософ пояснює зміст і розвиток моралі, мистецтва, релігії, держави, права тощо. Митець занурюється в світ своїх фантазій, «щоб знайти там насолоду». Усвідомлення письменником власних емоційних конфліктів - шлях до «одужання душі й світу». У цьому плані З. Фрейд розглядає мистецтво як засіб психічного лікування кожної окремої особистості та суспільства взагалі.
Фрейдизм визначав естетичні пошуки в творчості Т. Манна, А. Ленормана, В. Набокова, О. Хакслі, В. Підмогильного та інших письменників. Фрейдівське розуміння несвідомості вплинуло на деякі модерністські течії, зокрема сюрреалізм.
Спираючись на філософію Ф. Ніцше, А. Бергсона, З. Фрейда, модернізм висунув на перше місце інтуїцію, що мала проникати в таємничу сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а художня творчість, здатна одухотворювати світ, відкривати нікому не відомі глибини індивідуального життя.
Модернізм має багато течій. Наприкінці XIX - в першій половині XX ст. сформувався імпресіонізм, символізм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм та ін.
Імпресіонізм (від франц. impression - враження) - течія модернізму, яка відзначається ушляхетненим, витонченим відтворенням особистісних вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань.
Сформулювався у Франції в другій половині XIX ст. у малярстві (назва походить від картини К. Моне «Імпресія. Схід сонця», 1873). Його представники - художники К. Моне, Е. Мане, О. Ренуар, Е. Дега та ін. - основним завданням митця вважали найприродніше зобразити зовнішній світ, витончено передати миттєві враження, настрої. «Я малюю те, що відчуваю», - зізнавася К. Піссаро.
Імпресіонізм виявився плідним і для музики (М. Равель, К. Дебюссі, М.де Фалья, Дж. Пуччіні, С. Скотт та ін.). К. Дебюссі зазначав: «Займаються метафізикою, а не музикою...Не дослухаються навколо себе до нескінченних шумів природи. Ось, на мою думку, новий шлях. Це мистецтво вільного повітря, мистецтво, порівняне зі стихіями, вітром, небом, морем! Я тільки намагаюся виразити з найбільшою щирістю відчуття і почуття, які переживаю: інше мало що для мене важить. »
У літературі представниками імпресіонізму є брати Гонкури, А. Доде, Гі де Мопассан, П. Верлен (Франція), С. Цвейг, А. Шніцлер (Австрія), С. Віткевич, С. Жеромський (Польща), К. Бальмонт, І. Анненський, А. Бєлий (Росія), М. Коцюбинський, М. Вороний, М. Хвильовий, Г. Косинка (Україна) та ін. Імпресіоністи змальовували світ таким, яким він видавався у процесі безпосереднього бачення. «Бачити, відчувати, виражати - в цьому все моє мистецтво», - ці слова братів Гонкурів можна вважати девізом творчості усіх майстрів імпресіонізму. Для їх творів характерні суб’єктивність зображення, підкреслений ліризм, використання тропів (метафор, епітетів, символів тощо), які підсилюють асоціативність почуттів і вражень. Описи стають більш епізодичними, фрагментарними, велике значення в них мають засоби відтворення кольорів, світлотіней, звукових барв і тонів, що передають зміну внутрішніх почуттєвих станів автора. Часто письменники вдаються до форми ліричного монологу, використання незакінчених фраз, думок, які допомагають відобразити плин настроїв та вражень героя.
У поезії імпресіонізм був дуже близький до символізму.
Символізм (від грецьк. symbolon - знак, символ, ознака) - одна з течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворює певне явище, застосовується художній символ, знак мінливого «життя душі» і пошука «вічної істини».
Виник у Франції в 60-70-х роках XIX ст., звідки поширився в інших країнах. Термін запровадив французький поет Ж. Мореас у статті «Символізм» (1886). Домінуючою ознакою нової тенденції він уважав вияв «прихованої близькості первісним ідеям». Однак водночас підкреслював, що мистецтво прагне втілити ідею в чуттєву форму, перетворити первинні емоції на лінії, кольорові плями, звуки, яким надає символічного значення. На думку Ж. Мореаса, художник-символіст повинен малювати не предмет, а ефект, який той створює, а поет - описувати не об’єкт, а свої враження й почуття від нього.
Символізм будувався на сформульованому Ш. Бодлером законі «відповідностей», розімкнутих у безкінечний, постійно оновлюваний світ, де відбувається «активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє», їх синтез, спостерігається їх відмінність. Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою раціоналістичних засобів, а доступна лише інтуїції, на ірраціональній основі, що розкривається через натяк, осяяння. Ж. Мореас писав, що символістська поезія - ворог «об’єктивного опису», для неї конкретні явища - лише видимість. В основі естетичної системи символізму покладено символ як засіб уникнення повсякденності, досягнення ідеальної сутності світу - краси. Художній символ призводить до думок про існування ідеального начала, недоступного для звичайного пізнання світу, - «сфери таємного» (С. Малларме), «невидимих і фатальних сил» (М. Метерлінк). Слово у символізмі - натяк, образ - загадка. Великий уплив на розвиток естетичних концепцій символізму мав німецький романтизм, а також ідеї А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, В.Соловйова.
Символісти вважали поета божеством, оскільки він інтуїтивно відчуває шлях до істини. А інтуїція ототожнювалася з містичними прозріннями, бо за її допомогою поет пізнає правду, «таємничішу і глибшу, ніж правда матеріальна» (М. Метерлінк).
Поринаючи у світ духовних переживань особистості й шукаючи «вічну істину», символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, натяки, символіку, мелодійність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо. Усе це зумовлювало високий ступінь умовності символістських творів.
У Франції найвідомішими представниками символізму були П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме; у Бельгії - М. Метерлінк і Е. Верхарн; у Німеччині - С. Георге; в Австрії - Р.-М. Рільке і Г. Гофмансталь; у Росії - В. Брюсов, А. Бєлий, О. Блок, С. Соловйов, В’яч. Іванов, З. Гиппиус, А. Бєлий, Елліс. В українській літературі символізм найбільш притаманний представникам угрупувань «Молода муза», «Митуса», «Українська хата». М. Вороний, О. Олесь, О. Слісаренко, Д. Загул, П. Тичина, С. Черкасенко надали символістським формам актуального національного змісту. Відстоюючи право митця на свободу, українські символісти не відмовлялися від громадських обов’язків літератури. В їхній творчості органічно поєднуються принцип Краси і Правди, відчувається туга за казковим і прекрасним світом, у якому особа і нація злились би в одне ціле, подолавши відчуженість. Спираючись на «філософію серця», вітчизняні письменники збагатили скарбницю світового символізму новими формами вираження душевних почуттів (особливою милозвучністю, використанням жанрів українського фольклору - пісні, думи, казки тощо, поєднанням абстрактних символів з реальними враженнями).
Експресіонізм (від лат. expression - вираження, виразність) - стильова течія авангардизму, головним творчим принципом якої є відображення загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «я», напругу його переживань та емоцій.
Експресіонізм склався у Німеччині на початку XX ст., передовсім у малярстві. Німецькі художники-експресіоністи своїми попередниками вважали бельгійського художника Дж. Енсора з його образами-масками і скелетами, що втілювали жах перед дійсністю, а також норвезького художника Е.Мунка, картини якого називали «криками часу». У 1905 році у Дрездені з’явилося об’єднання художників «Міст», а в 1912 році у Мюнхені - «Синій вершник». У творчості представників цих угрупувань (Е. Кірхнер, Е. Хенкель, А. Кубін, О. Кокошко, Е. Нольде та ін.) відчувається жах перед сучасним і майбутнім, безнадійність існування і беззахисність людини у світі. Риси експресіонізму відчуваються також у малярстві П. Гогена (Франція), Ван Гога (Голландія), Дж. Енсора (Бельгія) Ф. Ходлера (Швейцарія) та ін.
Термін «експресіонізм» вперше застосував у 1911 році Х. Вальден - засновник експресіоністичного німецького часопису «Штурм».
Згодом експресіонізм поширюється і в літературі. Він виявляється в ліриці, зокрема в поетичному зображенні сновидінь, гротескних поемах тощо (Г. Тракль, Ф. Верфель, Б. Брехт та ін.), у театральному мистецтві (Г. Кайзер, Е. Толлер, Е. Барлах, ранній Б. Брехт та ін.), у прозі (Ф. Верфель, Л. Франк, М. Брод, Л. Андреєв та ін.). Певні характерні риси експресіонізму спостерігалися у новелах В. Стефаника, пізніше - у поезії Т. Осьмачки, М. Бажана, Ю. Клена, у прозі М. Хвильового («Арабески», «Повість про санаторійну зону»), О. Турянського («Поза межами болю»), у драматургії М. Куліша, у театральному мистецтві, передовсім у театрі «Березіль» Леся Курбаса, який впроваджував стиль «експресивного реалізму».
Джерела експресіонізму наявні в романтизмі, у «філософії життя» (Ф. Ніцше, А. Бергсон, А. Шопенгауер та ін.). Головні мотиви у творчості експресіоністів - підкреслений песимізм, потворність буття, деформація людської психіки, втрата ідеалів і віри в майбутнє тощо. Біль за людину, її знеособлення, дегуманізацію суспільства переростає у крик відчаю волаючого «в пустелі бездуховності» (Б. Брехт). Для експресіонізму властиві «нервова» емоційність, ірраціональність, тяжіння до абстракції, гротеск, фрагментарність і плакатність письма, позбавленого прикрас, схильного або до якогось одного темного забарвлення, або до підкресленого контрастування барв, мотивів. Тому часто у творах експресіоністів поєднувалися протилежні явища - примітивізм буденщини з космічним безміром, побутове мовлення з вишуканими поетизмами, вульгарність із високим пафосом. Експресіоністи претендували на повнішу (порівняно з реалістами, а також з символістами й імпресіоністами) передачу сутності буття, яке поставало в їхніх творах катастрофічним і безцільним. Драматична напруга у розкритті тем жахів війни, «маленької людини», бездушної цивілізації та ін. поєднувалася з глибокою тривогою за долю людини в духовно зруйнованому світі, позбавленому, на думку експресіоністів, моральних ідеалів.
Дадаїзм (франц. dada - гра в конячки) - авангардистська літературно- мистецька течія, в якій абсолютизувалися авангардистські принципи, заперечувалися будь-які авторитети і традиції.
Поставши в 1916 році при цюріхському клубі під назвою «Кабаре Вольтера», де збиралися німецькі письменники (Г. Белль, Р. Гюльзенбек, Г. Арі та ін.), дадаїзм швидко поширився у Швейцарії, Франції, США, викликавши зацікавлення і серед художників (П. Пікассо, В. Кандинський, М. Дюшан, К. Швіттерс та ін.). Дадаїсти не висували ніяких ідеалів. «Ми просто знущалися з усього, - писав Г. Грос, - для нас не було нічого святого, ми плювали на все, і це було дада», тобто «художнім хуліганством». Дадаїзм оголосили будь-який виріб твором мистецтва, якщо художник взяв його із звичайного середовища і дав йому назву. Створювалися колажі з клаптів шпалери чи фрагментів друкованої продукції, предметні комбінації, використовувалися елементи стихійної словотворчості в поезії, посилювалася какофонія в музиці тощо. Епатаж (відхід від загально прийнятних норм) традиційних смаків дадаїсти доводили до крайніх меж, організовували скандальні літературні вечори «хімічної», «гімнастичної» чи «сатиричної» поезії, прагнучи розширити її зображально-виражальні можливості явищами та предметами поза мистецької сфери. Дадаїзм спостерігався і в українському авангардизмі (Г. Шкурупій та ін.).
На ґрунті дадаїзму виникає сюрреалізм.
Сюрреалізм (франц.surrealite - надреальне, надприродне) - авангардистська літературна течія, яка ставила за мету відкрити новий шлях звільнення мистецтва від знедуховленої дійсності через сферу «надреального», підсвідомого, покликану оновити не лише художню дійсність, а й життя.
Уперше термін «сюрреалізм» використав Г. Аполлінер у передмові до одного із своїх творів, вкладаючи в нього значення «нового реалізму». Теоретично сюрреалізм ґрунтувався на філософії інтуїтивізму А. Бергсона (пізнання істини лише за допомогою інтуїції, творчість є ірраціональним, містичним актом), на філософії В. Дільтея, який наполягав на домінуючій ролі фантазії та випадкового в мистецтві, а також на вченні про психоаналіз З. Фрейда, якого сюрреалісти вважали своїм ідеологом. Уже в першому маніфесті «Сюрреалістична революція» (1924) А. Бретон писав, що творчість ґрунтується на «психологічному автоматизмі», на світі підсвідомості, це «диктування думки при відсутності будь-якої естетичної або моральної заклопотаності». У наступному маніфесті вже йшлося про актуалізацію містично-окультних тенденцій у межах течії (1929). Цей погляд вимагав коригування з боку прихильників сюрреалізму, здійсненого поетом Р. Десносом.
Особливого значення у своїй творчій діяльності письменники-сюрреалісти надавали підсвідомому, реалізованому через засоби автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння, навмисне сумбурну композицію, раптову зміну ритму тощо. До сюрреалізму в літературі належали такі великі майстри, як П. Елюар, Л. Арагон, Ф.Г. Лорка, П. Неруда, серед українських письменників - Б-І. Антонич, В. Барка, О. Зуєвський та ін.
У живописі сюрреалізму головне - діяти на глядача асоціаціями, тому в ньому «важке зависає, тверде розтікається, м’яке костеніє, мертве оживає, міцне руйнується, живе перетворюється на гнилизну і порох» (Ж. Безвершук). Своїми попередниками художники-сюрреалісти оголосили російського живописця М. Шагала та італійського архітектора А. Гауді. Особливого поширення сюрреалізм набув саме у малярстві (М. Ернст, І. Тангі, Р. Магрітт, П. Дельво та ін.). Найвидатніший художник цього напряму - Сальвадор Далі, який запропонував два методи художньої творчості: введення в нереальний, фантастичний пейзаж предметів нарочито буденних або спотворення реальних до страхітливого образу. У картині «Передчуття громадянської війни» (1936) зображена розкладена голова на кістяній нозі з величезними пазурами. Пазурі вичавлюють кров з частини іншого тіла, страшна голова якого закинута назад у дикому вищирі, і все - на тлі мертвого пейзажу. За часів Другої світової війни центр сюрреалізму перемістився до Америки. Найвищого успіху сюрреалісти досягли в 30-50-х роках.
У першій половині XX ст. виникають також такі явища, як неореалізм і неоромантизм, що засвідчило взаємодію модернізму з іншими напрямами.
Неореалізм - літературно-мистецька течія, яка не сприймала ліній міметичного (наслідуваного) принципу зображення «життя у формах життя».
Поставши на ґрунті класичного реалізму, представники неореалізму взяли від модернізму філософське заглиблення в проблеми особистості й світу, ліричну стихію, подолання дистанції між суб’єктом і об’єктом зображення. Дане явище виявляється в італійській, українській, російській, американській літературах ХХ ст.
Неореалізм переживає блискучий розквіт і інших видах мистецтва - скульптурі, графіці, кінематографії.
Неоромантизм - стильова хвиля модернізму, визначальною рисою якої є спроба подолання розриву між ідеалом і дійсністю, характерного для романтизму, завдяки могутній силі особистості, здатної перетворити бажане на дійсне.
Активний характер неоромантизму відчувається у творчості К. Гамсуна, Р- Л. Стівенсона, Р. Кіплінга, представників «Молодої Польщі», М. Гумільова, Максима Горького, Л. Андреєва, О. Ремізова та ін. В українській літературі неоромантизм найповніше окреслився в ліриці та драматичних творах Лесі Українки, яка своїм «проривом у блакить» створювала основу для естетичних і національно-творчих осяянь в українській поезії. Могутній життєлюбний заряд неоромантизму наснажував згодом О. Влизька, М. Йогансена, Ю. Яновського, О. Телігу, О. Ольжича та ін.
Особливе місце в літературі першої половини XX ст. посідає школа «потоку свідомості».
«Потік свідомості» - засіб зображення психіки людини безпосередньо, «зсередини», як складного та плинного процесу.
Термін належить американському філософу і психологу У. Джемсу, який уперше скористався ним наприкінці XIX ст. Він заперечував існування об’єктивної реальності, утверджуючи пріоритет свідомості людини, що постає у вигляді потоку, ріки, в якій думки, відчуття, раптові асоціації постійно змінюються і химерно переплітаються.
Спираючись на досягнення психологічної прози Л. Толстого, Дж. Конрада, Г. Джеймса, Дж. Мередіта, європейські письменники початку XX ст. все більше заглиблюються у внутрішній світ особистості, перетворюючи «потік свідомості» з художнього прийому на загальний метод зображення дійсності, що претендує на певну універсальність. Літературна школа «потоку свідомості» виникла у 10 - 30-і роки XX ст. у творчій практиці Дж. Джойса, М. Пруста, В. Вулф та ін. Для розкриття складного духовного життя людини письменники використовують численні спогади, внутрішні монологи, різноманітні асоціації, ліричні відступи тощо.
У першій половині XX ст. модернізм домінує в художній практиці, однак це не означає, що не розвиваються інші методи. Наприклад, реалізм ще міцно зберігав свої позиції. Письменники-реалісти йшли різними шляхами. Одні продовжували соціально-критичну традицію XX ст. (Т. Драйзер, М. Твен, Ф. Норріс), інші поринали у світ історичних образів і подій (А. Франс, Б. Шоу, Л. Фейхтвангер), треті обрали філософсько-психологічний напрям (М. Булгаков та ін.). У реалізмі помітну роль починають відігравати художні засоби модернізму (контраст кольорів і звуків - від імпресіонізму, використання символів і алегорій - від символізму, прийоми колажу - від футуризму, складна композиція і розірвані метафоричні асоціації - від сюрреалізму тощо).
Отже, в кінці XIX - першій половині XX століть відбувається глобальний переворот у мистецтві, в тому числі й літературі. Блискучий розквіт модернізму, розмаїття його течій, художніх шкіл, творчих індивідуальностей визначає духовну атмосферу епохи. За словами одного з братів Гонкурів, докорінна відмінність модерної літератури «полягає в заміні загального конкретним», мистецтво шукає нових шляхів «увічнення у найвищій, абсолютній, остаточній формі певної миті, певного настрою або душевного стану». Ці пошуки зумовили численні новаторські здобутки в літературі першої половини XX ст.
Література
1. Безвершук Ж. О. Історія і теорія світової та вітчизняної культури / Ж. О. Безвершук. - К., 1991. - 258 с.
2. Зверев А. XX век как литературная эпоха / А. Зверев // Вопросы литературы. - 1982. - № 2. - С. 3-56.
3. Літературознавчий словник-довідник / за ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва та ін. - К., 1997. - 752 с.
4. Наливайко Д. С. Искусство, направления, течения, стили / Д. С. Наливайко. - К., 1981. - 288 с.
5. Наливайко Д. С. Про співвідношення «декадансу», «модернізму», «авангардизму» / Д. С. Наливайко // Слово і час. - 1997. - № 11-12. - С. 44-48; С. 42- 47.
6. Ніколенко О. М. Модернізм в українській та зарубіжній поезії кінця XIX - початку XX століть / О. М. Ніколенко // Зарубіжна література в навчальних закладах. - 1998. - № 3. - С. 32-36.
7. Полевой В. М. Искусство XX века. 1901-1945 / В. М. Полевой. - М., 1991. - 350 с. - (Серия «Малая история искусств»).