Основні тенденції розвитку прози XX століття - Ніколенко О. М. 2010

Смерть у Венеції (1911)
Томас Манн (1875 - 1955)

Новела справляє враження яскравої мозаїки, сповненої незвичних барв, гармонійної пластики та вишуканості ліній. Вона нагадує казкову венеціанську архітектуру, ніжність античної класики, витонченість статуй епохи Ренесансу і неперевершені шедеври Леонардо да Вінчі та Мікеланджело.

У творі відчуваються асоціації з біографіями видатних митців. У Венеції бували Й.-В. Гете і Й.-Ф. Шиллер, тут помер В.-Р. Вагнер, це місто любив і сам Т.Манн за його особливу чарівність і багатство культури. Ремінісценції з реальними фактами з життя людей мистецтва дозволяють письменникові вести філософську розмову про творчу особистість, її духовні проблеми взагалі. Однак новела виходить за межі чисто естетичних питань, вона відтворює і моральний стан епохи, справжні та фальшиві цінності, сутність людського існування.

У центрі твору - німецький письменник Густав Ашенбах. Усе своє життя він присвятив мистецтву, свідомо позбавивши себе всього «зайвого і непотрібного» - почуттів, пристрастей, страждань. Він обрав роль споглядача, що стоїть обабіч дійсності й створює свій особливий світ естетичної довершеності. Однак така позиція зумовлює внутрішній конфлікт у його душі: він відчуває необхідність полишити звичний порядок і поїхати кудись.

Новела починається символічно. Гуляючи вулицями міста, Густав потрапляє на цвинтар, і саме там інтуїтивно усвідомлює бажання вирватися зі світу мертвих образів та ідей. Він прагне втекти подалі від виснажливої праці, одноманітних буднів, осоружної дійсності. Автор не випадково підкреслює, що герой написав велику епопею про життя Фрідріха Пруського, яке приваблювало його як апологія «несвобідного життя», як апофеоз «розчинення індивідуальності в армії», як «бажана підпорядкованість точному порядку». Цей роман приніс Ашенбаху велику популярність, оскільки його захоплення Фрідріхом Пруським було співзвучне загальній атмосфері суспільства, яке ставало дедалі все більш механістичним, прагматичним, надмірно раціоналістичним.

Назва другого роману Густава Ашенбаха - «Майя» - теж красномовна. «Майя» викликає асоціацію з індійським пантеїзмом. Герой дійшов висновку, що конкретно-чуттєвий світ і його ідеали є лише примарною ілюзією, яка «затримує темпи прогресу».

Однак те, що Ашенбах намагався знищити у собі, повстає: серце - проти розуму, плоть - проти обмеження, душа - проти розрахунку. Густава вабить інший світ - справжнього життя, невигаданих почуттів, реальної краси, - який він знаходить у Венеції.

Образ Венеції відіграє особливу роль у новелі як символ віковічної культури. Автор створює яскраву панораму венеціанських парків, садів, будинків, каналів, вулиць, де кожний камінь може розповісти чудові історії про митців і їхні творіння. «Ах, Венеція! Що за місто! Місто чарівної принадності для освіченої людини!» - думає Ашенбах, збираючись у дорогу, але Венеція зустрічає його похмурим небом і довгим дощем. Незвична тиша і непривітність гондольєра насторожують Густава, він відчуває себе в полоні якоїсь таємничої ворожості. Утома знову охоплює його серце, і він пливе за течією каналу, не маючи сил навіть сперечатися із суворим провідником. Ця картина набуває алегоричного змісту. У мертвій тиші пливе невідомо куди Європа. Духовна культура поступово губиться у темряві всесвіту. А людина лише спостерігає за тим, що коїться.

Однак образ Венеції поступово оживає, наповнюється теплом, сонцем, осяйною красою. Така метаморфоза відбувається у свідомості головного героя. Поштовхом до цього була зустріч із 14-річним Тадзіо. Обличчя хлопчика нагадує картини Рафаеля, а його тіло - античні статуї. Втім, його краса не тільки зовнішня, а передусім духовна: до нього тягнуться всі - і діти, і дорослі, і «навіть сонце лагідно усміхалося до нього». Зустріч із Тадзіо немов пробуджує Ашенбаха від тривалого сну. Він зрозумів, що краса реального життя - неперевершена цінність, без неї мистецтво втрачає свій сенс, а світ постає сірим і безбарвним. Змушений переоцінити свій життєвий і творчий шлях, Густав усвідомлює, що не він є справжнім переможцем, незважаючи на славу, а Тадзіо з його життєдайною силою, оптимізмом, енергією. З цього моменту на перший план у новелі виходить хлопчик, за яким митець визнає право бути своїм учителем.

Спостерігаючи за фрагментами буденного життя Тадзіо, Ашенбах відчув нарешті справжню радість і повноту буття - як людина і як письменник. До нього прийшло мистецьке щастя - «думка, що переходить у почуття, і почуття, що переходить у думку». Образ і його прекрасне відображення злилися в єдине ціле і надихнули Густава до літературної творчості, але вже нової. Він прагнув зробити свій стиль подібним до витонченої краси Тадзіо, а творчу манеру - такою ж натхненною, як погляд хлопчика, що завжди сяяв добром, мрією і радістю.

Символічно, що внутрішні відкриття Ашенбаха немовби наповнюють його і навколишній світ чудовими звуками, блискучим світлом, кольоровими картинами. Емоційна тональність оповіді змінюється: натомість нудьги й суму з’являється романтична піднесеність.

Однак щастя, яке відчув Ашенбах, тривало недовго. У Венецію прийшла страшна хвороба - холера. Влада замовчувала масштаби епідемії, побоюючися паніки і матеріальних збитків від масового від’їзду відпочиваючих. Т. Манн поступово переходить до сатиричного викриття абсурдного суспільства, яке заради імітації благополуччя жертвує життям людей. Густав Ашенбах, дізнавшись про епідемію, спочатку хотів попередити про загрозу холери сім’ю Тадзіо і тим самим врятувати його. Але злякавшись того, що він більше ніколи не побачить хлопчика і не відчує щасливих хвилин його присутності, вирішив мовчати. Цей момент можна вважати психологічною кульмінацією твору: душа опинилася на межі між добром і злом, життям і смертю, спогляданням і дієвістю, проте людина зробила хибний вибір, який став початком її кінця.

Після фатального рішення Ашенбаха оповідь прискорюється, посилюється драматична напруга. Соціальне божевілля накладається на шалені думки героя. Густавові сняться жахливі сни, але реальність нічим не відрізняється від них - люди удають, що нічого не відбувається, а самі летять у невідому прірву.

Новела завершується символічною смертю письменника. Зробивши неправильний моральний вибір, він сам страждає від нього. У такий спосіб Т.Манн попереджає людство про загрозу духовного занепаду суспільства. При цьому гинуть не лише митець і культура, а й увесь світ.

У новелі відчувається вплив філософії Ф. Ніцше, який передвіщав всесвітній хаос і вакханалію під час апокаліпсису. Це втілюється у творі в описах трупів на берегах венеціанських каналів, злочинних порядків капіталістичного суспільства, у жахливих снах Ашенбаха, фальшивих стосунках між людьми. Помітно також захоплення автора теоріями А. Шопенгауера, який розглядав смерть і блаженство як одне ціле, вважаючи, що вічного раю слід шукати за межею реальності. Однак Т. Манн утверджує власну теорію, в якій поєднуються відчуття насолоди від життя й мистецтва і усвідомлення заміни справжніх цінностей химерними ідеалами. Письменник закликає людство повернути втрачену культуру, переглянути соціальний лад і кожну душу з позиції класичного гуманізму. У цьому плані Венеція повинна нагадувати про злет духовності в епоху Ренесансу і змусити замислитися над тим, чи можливе нове відродження.

У новелі виявляється майстерність Манна-художника. Епічне начало (розповідь про зовнішні події) поєднується з підкресленим ліризмом (заглиблення у внутрішній світ персонажів), а також елементами драматизації. Образ Венеції викликає згадку про славнозвісні карнавали з театралізованими дійствами, різноманітністю яскравих костюмів. Карнавальні мотиви відчуваються і в змісті новели: люди не ті, за кого себе видають, але автор неначе знімає маски, і за блискучою мішурою постає потворний світ скривлених образів і думок.

Портрети героїв Т. Манна відрізняються особливою виразністю, кожного разу письменник додає до них нові риси. Велике значення має кожна деталь, жест, навіть погляд. Зовнішня витонченість поєднується з емоційним сприйняттям і психологічним аналізом.

Важливими у творі є позиція розповідача, його інтонації, маски, в яких він виступає. Точка зору розповідача весь час змінюється, він говорить від імені то Ашенбаха, то Тадзіо, то невідомого гондольєра, то випадкового перехожого тощо. Таким чином створюється багатогранна картина дійсності, яка відбивається у десятках маленьких дзеркал.

Слід відзначити синтетизм оповіді новели. Кожна фраза передає й об’єктивну реальність, і психологічний стан особистості, і філософські думки автора. Стилю Т. Манна притаманна афористичність. Його афоризми - квінтесенція духовного досвіду письменника, який сприймає світ у певних абстракціях і логічних категоріях. Це свідчить про його прагнення глибоко розібратися у складних проблемах буття.

У творчій манері письменника поєднуються традиційні і новаторські засоби відображення дійсності. Від реалізму XIX ст. він узяв поширені описи, психологічний аналіз, натуралістичні подробиці, збагативши його використанням модерністських засобів. Наприклад, у новелі є не тільки реалістичні пейзажі, а й пейзажі-символи, які відображують потік свідомості, пейзажі-алегорії, що за буденною картиною показують узагальнені форми існування людства. Особливі музикальність і живописність твору, гра звуків і кольорів, загострення контрастів зумовлені впливом імпресіонізму. Експресіоністичні елементи відчуваються в показі деформованої психіки, спотвореної реальності, у порушенні логічної послідовності композиції, в якій у певні моменти щось «ламається», і замість цілісної картини виринають лише окремі фрагменти.

Символи Т. Манна посідають найважливіше місце у новелі. Тут символічне все - і цвинтар, і сонце, і ніч, і осінь, і сама Венеція, і смерть письменника. Символіка нерідко переходить у складну алегоричну оповідь, завдяки чому читач знайомиться не з окремим епізодом із життя одного літератора, а з духовною історією людства.

Новели і романи Т. Манна залишаються однією з найкращих сторінок світової літератури. Кожний його твір схожий на килим, до якого автор ретельно добирав малюнок, нитки, кольори. У результаті були створені неповторні шедеври інтелектуальної прози, що змушують прислухатися до власних переживань і замислитися над духовною долею суспільства.