Основні тенденції розвитку прози XX століття - Ніколенко О. М. 2010
Кнут Гамсун (1859-1952)
Кнут Гамсун (1859-1952)
Кнута Гамсуна називали натхненним співцем кохання, який розкрив чарівність і драматизм бурхливих пристрастей, процеси, що відбуваються в людській душі. Він уважав, що почуття і переживання - це «особливе повітря, яким дихає кожна епоха», і головне, щоб воно завжди залишалося «чистим і свіжим», сповненим ароматів трав і дерев, а не гіркого присмаку цивілізації. Ці думки письменника знайшли відображення у багатьох його творах, зокрема в романі «Пан», що започаткував психологічну лінію в норвезькій прозі.
Народився Кнут Гамсун (справжнє прізвище Педерсен) 4 серпня 1859 р. у містечку Хамарей поблизу Лома в сім’ї сільського кравця. Назву розташованого поряд хутора Гамсунд, з якого походили його батьки, він узяв собі за літературний псевдонім. При публікації однієї газетної статті з цього імені випадково випала остання літера. Прізвище Гамсун сподобалося йому, і саме з ним Кнут Педерсен увійшов в історію світової літератури.
Дитинство його було безрадісним. Сім’я не могла прогодувати дітей, і Кнута віддали на виховання дядькові - людині жорстокій, із суворим характером, що змушувала хлопця відпрацьовувати отримані харчі. Лише серйозна хвороба дядька звільнила його від постійного приниження й нарікань, і в 14 років юнак пішов у світ шукати щастя. Змінив багато професій - працював помічником прикажчика в лавці, дрібним торговцем, рахівником. Освіту здобув у сільській школі, де лише опанував грамоту, решту знань брав із книг.
Творчі здібності Кнута виявилися дуже рано. У 1877 р. він опублікував маленьку повість «Загадкова людина. Нурманська любовна історія», написану в дусі лубкової літератури того часу, а через рік велику баладу «Побачення», в якій показав світ людських пристрастей і переживань. Ці книги мали величезний успіх у читача, і К. Гамсун вирішив присвятити своє життя художній творчості. Одержавши солідну матеріальну підтримку від одного купця, що зацікавився талановитим юнаком, вирушив до Копенгагена - культурного центру Скандинавії, сподіваючись опублікувати там любовну повість із сільського життя «Фріда», та це йому не вдалося. Повернувшись до Норвегії, зупинився у Христианії, нинішньому Осло, вирішивши звернутися по допомогу до відомого письменника Б. Бйорнсона. Але після того, як той не оцінив «Фріду», знищив рукопис.
Після невдачі з цією повістю К.Гамсуну довелося пережити дуже важкі часи. Бідність принижувала його, а головне - не давала можливості займатися літературною справою. Єдиним виходом для письменника стала еміграція, і 1882
року він виїхав до Америки. Там працював помічником на фермах, свинопасом, конторником. Ці роки не пройшли марно: К. Гамсун зблизився з інтелігентськими колами норвезької еміграції, помітно підвищив рівень своєї освіти. Проте через хворобу йому невдовзі довелося повернутися на батьківщину.
У Норвегії наполегливо продовжує писати, на сторінках газет друкуються його статті про західноєвропейську літературу, виступає з публічними лекціями про Е. Золя, Г. Флобера, Г. Ібсена. Він вражає слухачів не стільки літературною ерудицією, скільки пристрасністю і відвертим радикалізмом поглядів, які виявилися в ідейних суперечках з норвезькими класиками, зокрема Г. Ібсеном. Саме у цей період найбільший уплив на К. Гамсуна мала філософія Ф. Ніцше.
У 1886 р. знову змушений був переїхати до Америки, цього разу опинився в Чикаго. Деякий час служив кондуктором омнібуса (кінної багатомісної карети), працював на великих фермах, працював у емігрантських норвезьких виданнях, які виходили в Америці. Пережите і побачене знайшло втілення у новелах «Заклей», «У дні блукань» і «Жіноча перемога», де з суворою правдивістю показано важку працю і безправ’я сільськогосподарських робітників, аморальність великого міста і людські стосунки. Підсумком спостережень над заокеанською дійсністю став памфлет «Духовне життя Америки», в якому викриваються обмеженість, політичне і релігійне лицемірство, антигуманність соціальних порядків тогочасної Америки.
Дещо виправивши своє матеріальне становище, К. Гамсун повернувся до Норвегії. У 1890 р. після опублікування роману «Голод» його помітили, стало ясно, що в літературу прийшов сильний і самобутній талант. У цьому автобіографічному творі розповідається про гіркі часи, які пережив сам письменник у Христианії. Відчуття байдужості, людської холодності, з якими зіткнувся Гамсун у ті дні, повністю перенесені в роман. Опис «кімнат для приїжджих», де хлопець з провінції знаходить притулок і розуміння, близькі за характером до описів петербурзьких «кутків» Ф. Достоєвського. Але якщо реалізм російського письменника виходить за межі зображення внутрішніх конфліктів особистості, й через них висвітлюється дисгармонія світу, то реалізм К. Гамсуна дещо іншого характеру. Його герой не виступає проти існуючого порядку. Мотив самотності людини серед подібних собі ще надовго збережеться в його творчості.
Роман «Містерії», який вийшов у 1892 р., свідчив про зростання таланту автора. Твір побудований на недомовленості, нерозгаданості. Справжні причини вчинків дійових осіб незрозумілі й таємничі. Великого значення набуває підтекст.
У романах «Редактор Лонге» (1892) і «Нові вруна» (1893) письменник вдався до засобів сатири. Критичне зображення життя газетного магната як «вождя нації» у першому романі та викриття богеми в другому свідчили про те, що К. Гамсун визначив для себе нові життєві цінності.
Соціальна проблематика домінує також у драматичній трилогії «Біля воріт царства» (1895), «Гра життя» (1896) і «Вечірня зоря» (1898). Автор з недовірою ставиться до сучасної цивілізації, йому здається, що «механічне життя» знищує душу людини. Тому від зображення реальної дійсності він поринає в стихію природи та пристрастей.
У 1894 р. був написаний роман «Пан», який став помітним явищем тогочасного літературного процесу. Він відкрив епоху психологічного роману в норвезькій літературі. Заглиблюючись у світ людських переживань, К. Гамсун показав кохання на фоні прекрасної природи, яка мала б стати прикладом гармонії, однак люди, на думку письменника, не прислухаються до голосу природи та розуму і самі порушують стосунки між собою. У романі відчуваються ідеї Ж.-Ж. Руссо про гармонію «природного життя», але якщо французький просвітитель вірив у безперечну перемогу почуття і природи над цивілізацією, то К. Гамсун трагічно сприймає майбутнє.
Він уважав, що кохання як почуття не тільки захоплює людину в полон, а й духовно підносить її. Квінтесенцією такого ставлення письменника до кохання є його лірична повість «Вікторія» (1898) - один із найвизначніших творів світової літератури того часу. Сюжет повісті, простий і драматичний, побудований на розповіді про історію глибокого і тривалого кохання двох людей, яке не здійснилося. Син сільського мірошника Юханнес Мьоллер і Вікторія, донька збіднілого господаря маєтку, утворюють два протилежні полюси, між якими горить незгасне полум’я кохання. Життя, обставини, люди, гордість постійно заважають героям поєднати долі, але вогонь високого почуття не згасає і освітлює останні дні Вікторії.
Повість «Вікторія» завершила цикл творів письменника з домінуванням ліричного елементу. У наступних його творах розповідь стає більш епічною та об’єктивною.
Таємниця людських взаємин, спроможність людей, які кохають одне одного, перебороти соціальну обмеженість стали темою наступних творів - «Діти століття» (1913), «Містечко Сегельфосс» (1915).
Незадовго до початку Першої світової війни К. Гамсун із сім’єю переїхав до рідного містечка Хамарей, а потім на південь, у Грімстад. Це була не просто зміна місця проживання. Для письменника селянство з його патріархальними традиціями, органічним зв’язком із землею, рідним ґрунтом було основним фактором стабільності, гарантом національної самобутності норвезької культури, джерелом духовного здоров’я народу.
К. Гамсун уважав за свій обов’язок показати позитивні сили, які б сприяли розвиткові історичного прогресу. Він зробив це у романі «Соки землі» (1917) - одному з найбільш монументальних епічних творів світової літератури XX ст., за який у 1920 р. одержав Нобелівську премію.
Повоєнну дійсність сприймав скептично. Роман «Жінки біля колодязів» (1920) був пройнятий турботою за вмираюче село. Крайнім песимізмом і безнадією відзначається роман «Останній розділ» (1923), в якому розповідається про санаторій, де доживають останні дні хворі люди, - це символ загального існування людства. Болем за безцільність людського життя сповнена трилогія «Бродяги» (1927), «Серпень» (1930), «Життя минає» (1933). В останньому романі «Коло замкнулось» (1936) зображено духовну деградацію людини в умовах сучасного світу.
Свої естетичні погляди К. Гамсун виклав у доповідях: «Норвезька література», «Психологічна література», «Модна література». На думку письменника, сучасний автор, у першу чергу, має бути психологом, приділяти увагу зображенню духовного життя. У необхідності показу «підсвідомого життя людини» полягає сутність його естетичної програми. Пориваючи з традиціями соціального роману, письменник у своїх творах посилює суб’єктивний елемент, який виявляється в особливостях аналізу душевного стану героїв і відіграє домінуючу роль.
Давня неприязнь до Англії та Америки, які в очах К. Гамсуна втілювали негативні сторони прогресу, і симпатії до Німеччини - їхньої супротивниці у Другій світовій війні, хранительки порядку і дисципліни - відіграли фатальну роль у подальшій долі письменника.
Під час Другої світової війни він співробітничав з нацистами, за що після визволення Норвегії був відданий під суд. У 1947 р. його було визнано психічно хворим, діагноз - «інтелектуальна деградація». Лише завдяки цьому він уникнув вироку.
Письменник помер 19 лютого 1952 р. у м. Норгольм.
Час визначив цінність творчого доробку К. Гамсуна - художника, що змалював красу і силу кохання, з глибокою проникливістю показав складність людського життя і порушив нові проблеми, які висунуло XX ст.