Основні тенденції розвитку прози XX століття - Ніколенко О. М. 2010

Література другої половини XX століття

У другій половині XX століття змінюється суспільна і культурна атмосфера у світі. Пом’якшення політичного клімату, бурхливий розвиток науки та техніки позначається на всіх сферах життя. Важливою подією 60-х років став вихід людини в космос, що змусило світ замислитися над долею цивілізації. З освоєнням зоряного простору людство почало пов’язувати нові проекти перетворення дійсності. У. Еко назвав 60-ті роки «пробудженям від важкого сну з кривавими картинами й сценами численних вбивств». Однак світові не вдалося ров’язати всі свої проблеми. Духовне піднесення заступив трагізм загрози екологічної кризи та ядерної катастрофи. Найбільшою подією кінця XX ст. став крах соціалістичної системи, що призвело до зміни географічних і економічних кордонів, пошуків нових засад співіснування різних держав: цей процес відбувається нелегко, що пов’язано зі складністю зміни суспільних форм і людської свідомості, однак головним здобутком епохи є усвідомлення людством згубності насильства у всіх його виявах і взаємозалежності всього на планеті.

Світовий прогрес другої половини XX ст. визначався передусім розвитком західної цивілізації, що мала як переваги, так і недоліки. З одного боку, люди отримали сучасну техніку, поліпшилися умови життя, а з іншого - цивілізація почала поглинати особисті інтереси, негативно впливаючи на моральний стан суспільства. Посилюється загальна відчуженість, дійсність перетворюється на «механічний театр маріонеток, де режисером виступала пані Машина» (А. Камю).Урбанізація призводить до знеособлення людини, яка почуває себе «дуже незатишно у холодному всесвіті» (У. Еко).

Кінець ХХ ст. викликав занепокоєння в багатьох представників культури. Відчуженість людини, зміна суспільних устроїв, бурхливий розвиток цивілізації, відмова від колишніх ідей поставили нові завдання: що буде з людиною і світом, куди прямує суспільство, як відновити моральні цінності? Тому центральним явищем літературного процесу другої половини XX ст. став перехід від модернізму до постмодернізму, який філософ А.-М. Фуко назвав «хворобливим дитям літератури кінця віку, сповненим лихих передчуттів, катастрофічності, страху перед дійсністю».

Постмодернізм (лат. post - префікс, що означає наступність; франц. moderne - сучасний, найновіший) - загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, головними рисами яких є показ зруйнованої свідомості, деформованої дійсності, задушливої атмосфери епохи.

З’явившись у 1917 р., термін поширився наприкінці 60-х спершу для означення стильових течій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації та техніцизму, а невдовзі - в літературі та живописі. Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батея, Ж- Ф. Ліотара.

На Заході поява постмодернізму була зумовлена переважно вичерпаністю індустріального суспільства - виникненням мультинаціональних монополій, комп’ютерної цивілізації, загрозою екологічної та ядерної катастроф, а також необхідністю оновлення модернізму. У літературах країн Східної Європи, на думку українського літературознавця Г. Сиваченка, це явище, окрім того, виникло як одна з небагатьох можливостей для письменника зберегти власну мистецьку й людську позиції, відстояти бодай у такий спосіб власний погляд на світ за умов потужного політичного та ідеологічного пресингу.

Постмодернізм - явище досить широкого масштабу, яке виникає на ґрунті тотальних технологій та ідеологій, проте не обмежується їх запереченням. Думка філософа Ж. Бодрійяра про те, що реальність «агонізує», стала крилатою серед постмодерністів. А.-М. Фуко ще у 60-х роках висунув питання: «Чи не вмерла вже сама людина?»

Герой літератури постмодернізму - людина, яка загубилася у повсякденному бутті, втратила зв’язок із всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не відає, куди йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати, оскільки її думки й почуття здеформовані під упливом трагічної дійсності. Постмодернізм в образно-символічній формі відтворює загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв’язків у світі, падіння людства в безодню, де немає шансів на спасіння.

Твори постмодернізму відрізняються особливою поетикою. Автор взаємодіє з текстом як із цілим світом. Розуміння «тексту як світу» зумовлює численні ремінісценції, підкреслену цитатність, які, з одного боку, відтворюють дійсність у розбитих образах колишньої культури, а з іншого - нагадують про необхідність об’єднати «розірвані шматки реальності» в цілісну картину, віднайти втрачений зв’язок між людьми, думками, почуттями.

Надзвичайної актуальності в літературі постмодернізму набув прийом естетичної гри. Гра письменників з реаліями буденності та літературними архетипами (прообразами) порушує глибинні зв’язки: замість вивірених століттями побутових структур виникають провали, замість морального підґрунтя - плазма бездуховності. У багатьох творах життя постає страшним театром, якимось апокаліптичним карнавалом. Літературна гра дає можливість переосмислити дійсність, більше того - переграти певні ситуації, щоб знайти відповіді на складні питання. А коли гра поєднується зі сміхом, вона перетворюється на засіб протистояння загальному абсурду. Відомий теоретик і

практик постмодернізму італійський вчений і письменник У. Еко вважає, що «коли вже минуле неможливо знищити, оскільки його знищення веде до німоти, його слід переосмислити іронічно, без наївності», позбавляючи людину страху від жахливого буття.

Сюжет у постмодерністських творах, як правило, розпадається на велику кількість мікросюжетів, відступів, коментарів тощо. Текст є своєрідним колажем думок, почуттів, ситуацій, ремінісценцій. Мета такого «роздрібнювання» оповіді - показати втрату цілісності в самій дійсності, дисгармонію існування людини в світі. Однак всі мікросюжети об’єднуються в творчій уяві оповідача. Він постає як Творець і водночас як персонаж більшої, ніж «текст», реальності - життя. Письменник сподівається, що особистість зможе подолати власну відчуженість і стати об’єднуючою силою не лише в «тексті», а й у світі.

Характерною ознакою постмодернізму є поєднання комічного і фантастичного. Пародія, гротеск, художнє передбачення допомагають авторам оволодіти логікою абсурду, зазирнути за межу реального, протиставити суцільному хаосу «сміх життя».

Нерідко представники постмодернізму застосовують елементи різних напрямів і течій - реалізму, натуралізму, «потоку свідомості», експресіонізму, сюрреалізму тощо, які активізують пошук засобів боротьби з трагічністю буття.

Постмодернізм - це складний і багатомірний рух сучасної думки, її своєрідна реакція на зміни у світовій цивілізації. За словами американського дослідника Дж. Гассана, це «зусилля зрозуміти наше сучасне, осягнути взаємовплив мов, знання й влади в нашу епоху, поєднати й підтримати реальні категорії нашої екзистенції». На думку Г. Сиваченка, постмодернізм - це значною мірою усвідомлена праця з іншою матерією, з простором культури, що є категорією не менш реальною.

Постмодернізм розвивається в жанрах фантастичної притчі, роману- сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського і соціально-психологічного роману та ін. Жанрові форми можуть поєднуватись, відкриваючи нові художні структури. Визнаними майстрами постмодернізму є У.Еко, Кобо Абе, Д.Фаулз, І.Кальвіно, В.П’єцух, А.Бітов, Ю.Андрухович та ін.

У другій половині XX ст. активізується жанр наукової фантастики, яка у своїх кращих зразках поєднується з прогностикою (прогнозами на майбутнє) та антиутопією. Письменники-фантасти намагаються усвідомити загальні тенденції розвитку цивілізації, показати вплив наукових досягнень на життя людини, попередити про небезпечність перетворення особистості на «гвинтик» державної машини, про відповідальність людства за долю всесвіту. Фантастична оповідь дедалі більше отримує символіко-алегоричний характер, містить широкі філософські узагальнення (Дж. Апдайк, К.-А. Портер, Дж.-Р. Толкієн, Р. Шеклі, Р. Бредбері, С. Лем, А. і Б. Стругацькі та ін.)

У цей період у прозі, поезії, драмі посилюється тенденція до поглиблення інтелектуалізму.

Інтелектуалізм (лат.intelltctus - розум, пізнання, intellectualis - розумовий, розсудливий) - умовна назва стильової домінанти твору або літературної течії, роду, жанру, пов’язаної з відчутною перевагою інтелектуально-розмислових елементів образного мислення митця над емоційно-чуттєвими.

Інтелектуалізація літератури другої половини XX ст. виявляється в посиленні уваги до складних філософських проблем (людина і світ, природа і цивілізація, техніка і культура, прогрес і мораль тощо), а також у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, у розкритті драматизму процесу мислення, у тяжінні до певних розумових абстракцій. Розвиток і протиборство ідей, понять стає рушійною силою сюжету. У цей період інтелектуалізм визначив розвиток притчі, філософського роману, драми ідей, філософської лірики.

У передвоєнний час виникає, а після другої світової війни активно розвивається екзистенціалізм.

Екзистенціалізм (лат. existentia - існування) - напрям у філософії і течія модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, що виражає життя особистості, створюючи художню дійсність, яка розкриває таємницю буття взагалі.

Джерела екзистенціалізму містяться в працях німецького мислителя XIX ст. Е.-С. К’єркегора. Теорія сформувалася в роботах німецьких (М. Хайдеггер, 1889-1960; К. Ясперс, 1883-1969) та французьких (А. Камю, 1913-1960; Ж- П. Сартр, 1905-1980) філософів і письменників. М. Хайдеггер уважав, що мистецтво не можна аналізувати, інтерпретувати, його потрібно тільки переживати. Правда, яку несе твір, завжди суб’єктивна та індивідуальна, бо реальність піддається в художньому творі «запереченню», вона «переборюється», підтверджуючи активність свідомого й підсвідомого в митця. Ці положення по- різному розвивають представники екзистенціалізму. Для Г. Марселя характерне дещо містичне розуміння цих постулатів, для Ж. -П. Сартра - соціально- політичне. К. Ясперс розумів мистецтво як спосіб формування в людини потреб свободи, передусім політичної.

Екзистенціалізм в художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце висуваються категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Представники цієї філософії стверджували, що єдине, чим володіє людина - це її внутрішній світ, право вибору, свобода волі.

Екзистенціалізм поширюється у французькій (А. Камю, Ж.-П. Сартр та ін.), німецькій (Е. Носсак, А. Деблін), англійській (А. Мердок, В. Голдінг). іспанській (М. де Умамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах. В Україні виявися у 20-х роках у творчості В. Підмогильного, пізніше - у спадщині І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука тощо.

У другій половині XX ст. розвивається «новий роман» («антироман»), який виник як заперечення екзистенціалізму.

Антироман - жанровий різновид французького модерного роману 1940 - 1970-х рр.; в антиромані немає «відображеної дійсності», конфлікту, сюжетних колізій, зав’язки чи розв’язки, немає героя, його вмотивованих вчинків, емоцій.

Термін уперше запровадив Ж.-П. Сартр у передмові до роману Н. Саррот «Портрет невідомого» (1947). Представники цього жанру (Н. Саррот, А. Роб- Грійє, М. Бютор, К. Симон та ін.) відтворювали розірвану свідомість особи, стан її почуттів та вражень. В естетиці антироману важливе місце посідають прийоми безгеройної та безфабульної розповіді. Кожний письменник має свою манеру письма, вдаючись то до зображення містичної влади речей над людьми (А. Роб- Грійє), то до «напіврозмови», «потоку свідомості», внутрішньої діалогічності підсвідомого (Н. Саррот), то до мозаїки сприймань, роздумів (М. Бютор). Протиставляючи себе майстрам класичного роману щодо змалювання сучасної людини й шукаючи нових засобів виразності, «нові романісти» досягли неабиякої майстерності, проте деякі письменники, Ф. Соллерс, Ж. Ріхардо зазнали творчої поразки, відмовившись від показу духовного світу людини.

Помітним явищем у світовому процесі другої половини XX ст. став «магічний реалізм».

«Магічний реалізм» - напрям, в якому органічно поєднуються елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності.

Найбільш розвинувся він в латиноамериканській літературі (А. Карпент’єр, Ж. Амаду, Г. Маркес, М. Варгас Льоса, М. Астуріас та ін.) Особливу роль у творчості цих авторів відіграє міф, який виступає основою твору. Митець, намагаючись осмислити різноманітні явища (реальні, культурні, свідомі, підсвідомі та ін.), прагне до універсальності своїх образів і створення загальної моделі буття. Класичним зразком такого методу є роман Г. Маркеса «Сто років самотності» (1967), де в міфічно-реальних образах відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки.

На думку А. Карпент’єра, специфіку латиноамериканського «магічного реалізму» зумовлює прихильність письменників до барокових форм, які дозволяють створити дивовижний і яскравий світ, «де поєдналися всі раси й культури і зустрілися всі епохи». Автори намагаються осмислити історичний досвід людства в широкому міфологічному та культурному контексті, не зосереджуючись на окремих фактах чи подіях, а висвітлюючи загальні тенденції духовної та суспільної еволюції.

У другій половині XX ст. розвивається традиційний реалізм, який набуває нових ознак. Зображення індивідуального буття все більше поєднується з історичним аналізом, що зумовлено прагненням митців усвідомити логіку соціальних законів (Г. Белль, Е.-М. Ремарк, В. Биков, Н. Думбадзе та ін.). У художній прозі помітне місце посідає філософська та політична публіцистика.

Ускладнюються засоби побудови твору: в оповіді переплітаються різні часові й просторові плани, події розгортаються в різних напрямках. Нерідко використовується композиційний принцип контрапункту - поєднання відносно незалежних сюжетних ліній, які розвиваються в неоднаковою швидкістю і не завжди послідовно (Б. Пастернак, У. Фолкнер та ін.). Цей принцип допомагає письменникам відтворити багатогранність сучасної епохи.

Помітне прагнення реалістів до широких узагальнень, що виявляється у зображенні подій різних країн і народів від глибокої давнини до наших днів. Світ неначе отримує втрачену цінність в уяві письменників, які тяжіють до возз’єднання реальних зв’язків і стосунків (Ч. Айтматов, Е. Хемінгуей та ін.). однак синтетизм оповіді часто порушується - і в змісті, і в композиції, і в стилі твору, що засвідчує відсутність гармонійної єдності в навколишній дійсності.

Як зауважив О. Звєрєв, реалістична література XX ст. відбила розпад всесвіту на окремі світи, показала драматизм існування людини, у якої не залишилося «іншого реалізму, крім реалізму особистого життя - самотнього, жахливого, безнадійного, але все-таки справжнього» у загадковому й таємничому бутті.

Отже, літературний процес другої половини XX ст. визначається передусім переходом від модернізму до постмодернізму, а також потужним розвитком інтелектуальної тенденції, наукової фантастики, «магічного реалізму», авангардистських явищ тощо. Загалом мистецтво другої половини XX ст. відрізняється особливим драматизмом, але, як писав Е. Хемінгуей, «надія приходить нізвідки, і в цьому її сила». У літературі останнього часу висловлюються сподівання на повернення втрачених духовних ідеалів, відновлення порушених зв’язків, подолання відчуженості.

Література

1. Дискуссия о постмодернизме // Вопросы литературы - 1991. - № 11-12. - С. 3 31.

2. Зверев А. XX век как литературная епоха / А. Зверев // Вопросы литературы. - 1992. - №2. - С. 3-26.

3. Курицын В. Постмодернизм: новая первобытная культура / В. Курицын // Новый мир - 1992. - № 2. - С. 225-232.

4. Літературознавчий словник - довідник / за ред. Р. Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва та. - К., 1997. - 752 с.

5. Николенко О. Современная антиутопия / О. Николенко - Харьков, 1996. - 202 с.

6. Носов В. Литература и игра / В. Носов // Новый мир - 1992. - № 2. - С.22-34.

7. Сиваченко Г. М. Постмодернізм і словацька проза 70 - 80-х років / Г. М. Сиваченко // Питання літературознавства. - 1996. - Вип. 3/80. - С. 56-69.