Основні тенденції розвитку прози XX століття - Ніколенко О. М. 2010

Ернест Міллер Хемінгуей (1899-1961)
Ернест Міллер Хемінгуей (1899-1961)

Ернест Хемінгуей - людина-легенда, одна із найбільш цікавих сторінок американської літератури. Твори письменника сповнені надзвичайної енергії, духовної сили, оптимізму. Вони відбивають моральний кодекс самого автора: бути завжди чесним і справедливим, нікого не кривдити, залишатися людиною за будь-яких обставин. Кожен із хемінгуеївських героїв є уособленням людської гідності й пошуку моральних засад, без яких, на думку автора, неможливе існування світу. Е. Хемінгуей був безстрашною людиною, життя прожив нелегке: пройшов шляхами двох світових воєн, громадянської війни в Іспанії. Рибалив в Атлантичному океані, пізнав гостроту відчуттів від «великого полювання» в Африці, прекрасно знав іспанські кориди, був чудовим яхтсменом, боксером, альпіністом, снайпером. Плавання, гірські лижі - це також його захоплення. Письменник тонко розумів природу і людей, був дуже спостережливим, мужнім, чесним, безкомпромісним, надзвичайно працелюбним.

Ернест Міллер Хемінгуей народився 21 липня 1899 р. неподалік Чикаго в містечку Оук Парк. Він був другим із шести дітей лікаря Кларенса-Едмунда Хемінгуея та його дружини Грейс-Ернестіни Холл. Сім’я Хемінгуеїв була заможною, намагалась дати своїм дітям гарну освіту. Мати мала чудовий голос, виховувала дітей у дусі вишуканості, а батько вчив уміння постояти за себе, стійкості, витримки, розуміння природи та турботливого ставлення до неї. Саме батько подарував трирічному Ернестову риболовні снасті, потім - мисливську рушницю й мікроскоп.

Часто вони разом (батько практикував в індіанській резервації) відвідували райони страждань, голоду, бідності. Назавжди залишилися в дитячій пам’яті людські трагедії, біди та нещастя знедолених. Пізніше вони стануть основою оповідань - «Лікар та його дружина», «Десять індіанців», «Індіанське селище».

У червні 1917 р. Ернест закінчив школу та мріяв потрапити на фронт, щоб воювати за велику Америку (на той час вже тривала Перша світова війна), але батько не дозволив і влаштував сина до свого брата у Канзас працювати в редакції місцевої газети. Репортажі Е. Хемінгуея привернули до себе увагу читачів захоплюючими сюжетами та неабиякою майстерністю. Однак молодий письменник добровільно записався до війська Червоного Хреста і в травні 1918 р. водієм санітарної машини прибув на фронт. У складі санітарної бригади воював в Італії. 9 липня 1918 р. був тяжко поранений, йому загрожувала ампутація ноги.

Сприйняття війни як механізму вбивства цілого покоління на довгий час стало провідною темою творів письменника, який уважав себе представником «втраченого покоління», дійшовши до висновку, що війна - безглузда бойня, яка калічить душі й виснажує серця.

У лікарні приходить глибоке почуття до медсестри Агнес фон Куровськи, яке згодом було описане у романі «Прощавай, зброє!».

Після війни Е. Хемінгуей повертається до журналістської роботи у канадській газеті «Торонто стар уїклі». Із молодою дружиною Хедлі Ричардсон їде до Парижа, де пише репортажі, нариси, оповідання для газети, відвідуючи різні куточки світу. Упродовж чотирьох років (1920-1924) надрукував понад 170 матеріалів. У цей час формуються його літературний стиль і смаки. Спілкування з Дж. Джойсом, Ф.-С. Фіцджеральдом, Т.-С. Еліотом надихнуло його на нові художні відкриття. У 1924 р. вийшла перша збірка оповідань «У наш час». Різні за змістом твори об’єднує спільний герой - Нік Адамс, образ здебільшого автобіографічний.

З виходом книги прийшла слава та з’явилася нова жінка у його житті - Полін Пфейфер, молода багата американка. Після опублікування роману «І сходить сонце» (1926) і збірки «Чоловіки без жінок» (1927) переїхав із Полін до Америки у маленьке містечко Флорида, де прожив десять років.

Це були роки справжнього всесвітнього визнання. Читачам запам’ятався ні на кого не схожий «хемінгуеївський герой» - мужня людина, яка веде боротьбу з долею, життєвими обставинами, власним страхом, слабкістю і завжди перемагає. Для автора найбільшу цінність мала перемога внутрішня - перемога духу людини.

Письменник висвітлює найпростіші думки, події, окремі деталі життя, але за конкретними реаліями і вчинками відчуваються складні духовні шукання героїв і самого автора. З перших творів Е. Хемінгуей намагався знайти справжнього героя сучасного йому життя, який би протистояв злій силі обставин - смерті, війні, хворобі, страху. Поступово склалася життєва, моральна, естетична система принципів - своєрідний кодекс честі, на якому виховувалось багато поколінь людей.

«Хемінгуеївський кодекс» заснований на твердженні, що коли людина приречена на поразку, єдине, що їй залишається, - це бути мужньою і продовжувати дотримуватися правил «чесної гри».

«Непереможений» (1925) - яскравий приклад такої поведінки. Це оповідання - розповідь про пристаркуватого матадора, який вже втратив силу і популярність, але ціною власного життя довів, що ще може перемагати на арені. Знесилений, скривавлений, обсміяний глядачам, він все ж таки заколов бика і до кінця витримав правила гри, не дозволивши безсиллю одержати верх над собою. Останні слова Мануеля свідчать про силу його духу: «Я був не у формі... Мені просто не пощастило. Ось і все». Оповідання сприймається як певна моральна алегорія: кожна людина має перемогти свого «бика», щоб довести самій собі, що вона дещо може. Втім, бій биків, незважаючи на те, що ставкою там є життя, - все ж таки тільки гра. Остаточно визначився «кодекс честі» героями, життя яких випробовувалось глобальнішими обставинами - війною, природною стихією.

«Прощавай, зброє!» (1929) - один із найвідоміших романів письменника. Його герой Фредерік Генрі, який продовжує «хемінгуеївський тип» людей честі та гідності, спроможний на сміливі вчинки і глибокі почуття. Автор проводить його крізь трагічні випробування світової війни. Необхідність убивати подібних до себе людей тому, що вони носять іншу форму, безглузда смерть товаришів, страх перед майбутнім - всі ці прояви війни перетворюють молодих та енергійних людей на «втрачене покоління». «Темрява та порожнеча, і більш нічого немає», - так характеризує існування на війні друг лейтенанта Генрі, і він мав рацію. Герой роману намагається протистояти світовому безглуздю. Разом з коханою, медсестрою Кетрін, він тікає в мирну Швейцарію. Втеча здавалася вдалою, і щастя немовби зовсім поряд. Але у творах Е. Хемінгуея так не буває. Доля силою нездоланних обставин підготувала нове випробування, випустила «нового бика» - Кетрін помирає під час пологів, а Генрі повинен вистояти та жити далі.

У романі «Прощавай, зброє!» остаточно сформувалася своєрідна творча манера митця. Сам письменник порівнював свій стиль з айсбергом. Зовні розповідь автора - це короткі, монотонні за ритмом фрази, що фіксують буденні рухи, думки, пейзажі. Але зовнішня простота приховує «підводну частину» айсберга - глибокий підтекст, який не має словесного вираження, та саме з цього постає духовне обличчя цілого покоління, до якого належав і автор. Така манера письма, мабуть, найбільше відповідала моральному «кодексу честі» його героїв, які не люблять зайвих слів, пустих розмов, довгих пояснень. Водночас суха оповідь не свідчить про емоційну невиразність, скупість духовних переживань. Навпаки, художній світ творів Е. Хемінгуея вражає повнотою почуттів і довершеністю форми їх вираження. Можливо, секрет такої гармонійності у поєднанні манери письма з «манерою життя»: Хемінгуей писав, як жив, а жив, як писав. Він був мужньою людиною, що несла в собі біль «втраченого покоління», гальмуючи його небезпечними іграми: полюванням на левів, боксуванням, виступами на кориді.

Письменник ніколи не обмежувався власними проблемами, він чутливо реагував на прояви несправедливості, насильства. Під час громадянської війни в Іспанії Е. Хемінгуей був військовим кореспондентом з 1937 по 1940 рр. Ці враження стали поштовхом до написання п’єси «П’ята колона» (1938) і роману «По кому подзвін» (1940), у яких автор порушив проблему відповідальності кожної людини за долю всього людства. В Іспанії, що першою вступила у війну проти світового фашизму, він знайшов справжніх героїв, істинне застосування людської сили. Такою сильною людиною став Філіпп Роллінгс - центральна постать «П’ятої колони», який сказав про себе: «Попереду п’ятдесят років неоголошених воєн, і я підписав договір на весь строк». Герой роману «По кому подзвін» Роберт Джордан у боротьбі з фашизмом гине, але смерть його не безглузда, оскільки «він боровся за те, у що вірив».

У роки Другої світової війни Е. Хемінгуей брав активну участь у військових діях. На Кубі він часто виходив у море з американськими кораблями на перехват німецьких підводних човнів. Коли ж американські війська висадилися у Нормандії, разом з ними був кореспондент журналу «Кольєрс» Е. Хемінгуей: він командував загоном макі, а знаменита борода «батечка Хема» в американських військах була не менш відомою, ніж профіль командувача - генерала Паттона.

Після закінчення Другої світової війни письменник жив на Кубі. У цей період він написав роман «Зарікою, в затінку дерев» (1950), мемуарні нариси про молоді роки у Парижі «Свято, яке завжди з тобою», які були надруковані посмертно в 1964 р., і повість-притчу «Старий і море» (1952). Е. Хемінгуей залишився вірним своїм мужнім героям і в останній період творчості. Як і сам автор, - це немолоді люди, які втрачають життєві сили, що ускладнює їхню боротьбу, але сила духу і філософська мудрість прожитих років роблять їх непереможними. Їм властива гостра радість боротьби людини, яку можна вбити фізично, але не морально.

Останні роки життя письменника були сповнені тяжких випробувань: катастрофи, хвороби, втрати близьких. Усе це призвело до трагічного кінця. 2 липня 1961 р. він покінчив життя самогубством.